Екологія як наука про довкілля

Екологія Лекція №1

Екологія Лекція №2

Екологія

Тема №5 Охорона і раціональне використання водних ресурсів.

Запаси водних ресурсів та їх значення.

Властивості води. Охорона водних ресурсів.

Водогосподарські проблеми України.

Чорне море. Азовське море

Запаси водних ресурсів та їх значення

Серед природних ресурсів вода займає особливе місце. На протязі довгої геологічної історії вона створила на нашій планеті сприятливе середовище для виникнення всього живого, у тому числі й людини.

Водна оболонка земної кулі – океани, моря, ріки, озера – називається гідросферою. Запаси води на землі (об’єм біосфери) за сучасними підрахунками становлять близько 14млрд. км³. Більше 96% із цього об’єму припадає на солоні води світового океану.

Запаси прісної води невеликі - з урахуванням частини підземних вод вони становлять біля 35 млн. км³. Причому 70% прісної води сконцентровано в льодових Антарктиди Гренландії і гірських вершинах. Близько 30% світових запасів прісних вод становить підземні, з яких доступними є невелика частина. Води рік і озер становлять незначну частину гідросфери – близько 200 тис км³ (близько 1%).

Водні ресурси – це та частина запасів її, яка технічно доступна і економічно доступна для задоволення потреб суспільства.

 

Потреба людини у воді постійно зростає, якщо в давні часи витрати води на людину становили 12- 18 л. на добу, то розвинених країнах вона сягає 200 – 400 л. Особливо зросло використання води на виробництві, де вона застосовується практично у всіх технологічних процесах, є джерелом дешевої енергії, сприяє транспортування необхідних матеріалів та інше так, на виробництво тонни чавуну витрачається до 200 м³ води сталі 100 м³ синтетичного волокна – 500 м³. Великі витрати води і сільському господарстві, де на вирощування тони зерна потрібно близько 1500 м³, а бавовни – до 7500 м³ води.

На початку ХХ ст. Загальне водоспоживання у світі зросло приблизно у 7 разів, а на промислові потреби – у 21 раз.

Води рік, озер, морів і океанів як важливі елементи природного середовища створюють умови для існування всього живого на землі, в тому числі і людини. Істотною відмінністю води від інших природних ресурсів є властивість її безперервно відновлюватись в наслідок природного кругообігу, пов’язаного з атмосферою, літосферою і біосферою.

Важливий резерв водопостачання – це підземні води. Найціннішими з них є прісні підземні води. Резервом у забезпеченні водою може стати також солонуваті і солоні підземні води при використанні їх у суміші з прісними або після штучного їх опріснення.

До факторів, обмежуючих підземний водозабір відносять:

· Нерівномірність розташування підземних джерел на території землі.

· Труднощі пов’язані з переробкою солоних підземних вод.

· Знижені можливості природного відновлення.

· Збільшення глибини залягання водоносних пластів.

Значна частина води знаходиться в твердій фазі (лід, льодові покрови на вершинах гір). Передбачається використовувати воду за рахунок збільшення водовіддачі льоду з полярних районів, однак обидва способи важко здійснювати практично, крім того, ще не вивчені екологічні наслідки їх реалізації. На сучасному етапі можливості залучення додаткових водних ресурсів поки що обмеженні.

Скидання відпрацьованих забруднених вод у водойми призводить до погіршення якості води. В ріки та інші водоймища скидається майже 450 км³ стічних вод, при цьому майже половина з них без попереднього очищення. Для того, щоб води зберегли свою здатність самоочищатися, необхідно не менш як десятикратне розведення стоків чистою водою. Забруднена вода не тільки не придатна для використання, але й завдає непоправної шкоди природному середовищу.

Властивості води

Вода – це прозора, безбарвна рідина, яка широко використовується у народному господарстві. Вона є сировиною, розчинником теплоносієм або охолоджувачем, використовується для передачі тиску, розмивання ґрунту, добування корисних копалин тощо.

В природі вода забруднена як механічними, так хімічними домішками, містить мікроорганізми, має різну температуру, запах, смак. Механічні домішки – це частки піску, глини тощо. Хімічні – розчинні солі та інші. Загальні властивості води визначаються за твердістю, загальним вмістом солей, прозорістю, наявністю домішок, мікроорганізмів.

Твердість води зумовлено наявністю в ній солей кальцію та магнію. Вода має тимчасову, постійну та загальну твердість. Перша – спричинення гідрокарбонатами кальцію та магнію, які під час кип’ятіння переходять і нерозчинні сої та осідають на внутрішній поверхні посуду у вигляді накипу.

Наявність у воді хлоридів і сульфатів кальцію та амонію спричиняє постійну твердість. Ці солі після кип’ятіння води залишається у розчиненому стані і не випадають в осад. Наявність у воді солей обох видів твердості складають загальну твердість води.

Воду поділяють також за походженням і призначенням. За походженням води бувають атмосферними, поверхневими та підземними.

Атмосферні води випадають на поверхню Землі у вигляді дощу, снігу, граду, роси, інею, ці води насичені сірководнем, оксидом азоту та іншими газами, якими забруднена атмосфера особливо у промислових районах. Атмосферна води не містить солей, кальцію та магнію.

До поверхневих вод належать води річок, озер, морів, океанів, водосховищ. У цих водах крім домішок, на які багата атмосферна вода, містяться солі та інші речовини, як є в ґрунтовому розчині. Води річок та озер самоочищаються під впливом сонячної енергії та дії корисних мікроорганізмів, рослин та водоростей, інших підводних мешканців, шкідливі мікроби, що перебувають у воді, часто гинуть.

Підземні води – це води джерел, артезіанських колодязів, гейзерів, копалень. Склад їх залежить від ґрунтів, через які вони просочуються. У більшості випадків це прозорі й позбавлені мікроорганізмів води. Солі кольорових і рідкісних металів, стад, бром, сірководень тощо, часто містять води копалень. Підземні води є унікальною сировиною для хімічної промисловості так, вода з розчиненим у ній хлористим натрієм використовується для отримання хлору, їдкого натру, водню. Деякі з цих вод мають лікувальні властивості – води Трускавця, Миргородська, Сатанова.

За призначенням води умовно поділяються на питну та промислову воду, у кожній З них вміст домішок регламентується відповідними стандартами.

Питна вода згідно із санітарними вимогами має бути безпечною для вживання, не мати запаху, присмаку та забарвлення. Вода придатна для пиття, не повинна містити домішок більше встановленої норми, оскільки їх надмірність шкідлива для життя організмів.

Ґрунтова вода буває:

· Хімічно зв’язана (кристалізована) вода в ґрунті входить до складу мінералів, займає перше місце в їхній кристалічній структурі, не бере безпосередньої участі в процесах ґрунтово-творення.

· Пароподібна вода утворюється через випаровування поверхневої і ґрунтової вологи при наявності в ґрунті вільної рідкої води. В ґрунтовому повітрі міститься максимально можлива (за даної температури) кількості молекул пари. В ночі в наслідок конденсації пари в при поверхневих горизонтах ґрунту, і відповідного зниження в цих місцях потужності, відбувається рух пари в гору. В день цей рух відбувається в зворотному напрямку.

· Сорбіційно зв’язана ґрунтова вода утворюється в наслідок дії поверхневих сил твердої фази ґрунту на молекули води (пароподібної або рідкої) зв’язуванню молекул сприяє їх дипольний характер. Гігроскопічна вода являє собою сорбовані молекули водяної пари. Чим дисперсні ший ґрунт, тим більше міститься в ньому таких часток, тим більшою буде їх сумарна поверхня і відповідно тим більше буде сорбованої води. В залежності від концентрації молекул водяної пари в повітрі навколо твердої частки може утворитися декілька шарів дипольних молекул водяної пари.

Найбільшу кількість гігроскопічної води ґрунт може сорбувати з повітря з відносною вологістю близько 100% тобто насиченою водяною парою.

Вільну воду ґрунту доступну рослинам поділяють на капілярну і гравітаційну.

Капілярна вода переміщується в тонких норах під дією капілярних сил. В окремих видах ґрунтів вони настільки великі, що переважають силу ваги води. Висота підйому залежить від структурних особливостей ґрунту, його гранулометричного складу форми зерен, їх мінерального складу.

Капілярну вологу поділяють на завислу, підперту і стикову. Зависла утримується в ґрунті менісковими силами дії яких перевищує дію сил ваги. Якщо перевищує дію сили ваги. Якщо капілярна вода підпирається з низу вільними ґрунтовими або підґрунтовими водами її називають капілярно-підперто вологою. Стикова волога залишається в ґрунті після стікання вільної води у піщаних гравіювати ґрунтах. Утримується вона на стиках між частинами ґрунту.

Капілярна волога є найбільш доступною для рослин. Вона відіграє важливу роль в процесі перерозподілу в ґрунті легко розчинних сполук.

Гравітаційна вода перемішується в ґрунті під дією сил тяжіння. Ця вода вільно просочується в верхніх горизонтах у глибші, накопичуються у породі або поповнюючи запаси підґрунтової вологи.

Гравітаційна волога доступна рослинам, але вона досить рухлива, що дещо ускладнює доступ до неї.

Охорона водних ресурсів

Водні ресурси України складаються з внутрішніх морів, озер, боліт та інших водоймищ.

Основна частина водних ресурсів припадає річковий стік (92,6%). На території України налічується понад 71 тис. річок та джерел загальною довжиною 248 тис. км. Із них більше 67 тис. (94,4%) водостоків – короткі (менше 10 км.), загальною довжиною 131 тис. км.

В останнє десятиліття на Дніпрі споруджено каскад водосховищ, що дозволило значно поліпшити умови для судноплавства і водопостачання. Води Дніпра живлять Інгулецьку зрошувально-обводнювальну, Краснознам’янську зрошувальні та інші системи. Збудовано канали Дніпро-Донбас, Дніпро-Кривий Ріг, Північно-Кримський. Дніпро живиться 32 тис. водотоками, в тому числі більш як 1000 річок, лише 90 з них перевищують довжину 100 км. У результаті спорудження великих дніпровських водосховищ (довжина берегової лінії становить понад 3 тис. км.), рівень води в Дніпрі підвищився на 1-15 м.

Підтоплення найбільш масштабно проявляється в придніпровських регіонах Дніпропетровської, Запорізької і Херсонської областей. Водні ресурси України забруднені радіонуклідами. Спостерігається інтенсивна міграція радіонуклідів с півночі на південь. У кременчуцькому водосховищі накопичення радіонуклідів щорічно зростає на 40%.

Накопичення найпоширенішого цезію-137 в водах Київського водосховища оцінюються в 7200 Кі, Канівського – 2200 Кі. Усього аварійний викид техногенних радіонуклідів на Чорнобильській АЕС становив понад 50 млн. Кі, в т. ч. довго-живучих цезію-137, стронцію-90, плутонію-270. Близько 120 тис. км² території України зазнає забруднення малими дозами радіації і 40 тис. км² – середніми і великими.

Другою за протяжністю (після Волги) рікою є Дунай, який в нижній частині (157 км.) протікає по Українсько-Румунському кордону. Бере свій початок в Шварцвальді (Німеччина) і тече через 10 країн – Німеччині, Австрію, Чехію, Словаччину, Угорщину, Сербію, Хорватію, Болгарію, Румунію та Україну. Його довжина – 2960 км., площа басейну – 817 тис. км².

Дунай – важлива транспортна артерія Європи – через систему каналів з’єднується з Рейном, Ельбою та Одером. Ріка замерзає лише в холодні зими, на 40-60 днів на рік. У межах України розташовані великі за площею Дунайські плавні (15 тис. га.), що становить близько 10% їх загальної площі.

Дунайські плавні – унікальний район гніздування (близько 220 видів) птахів, їх відпочинку під час перельотів, тут водиться понад 100 видів риб. У нижній течії ріка утворює гирло (рукава). У межах України знайдеться Кілійське гирло, поза її межами Сумське і Георгіївське.

Дунай – судноплавна ріка зі значними енергоресурсами, частина яких використовується (сумарний гідро-потенціал у середній за водністю рік оцінюється в 42 млрд. кВт/год.).

Дунай багатий рибою, вилов якої через забруднення різко скорочується (за 1990-1994 р. з 4,0 тис. т. до 2,5тис. т.)

Важливу роль відіграють малі ріки, які потребують належної і постійної охорони. Реалізація заходів що до їх збурення та оздоровлення набуває першочергового значення.

Значні запаси водних ресурсів України зосереджено в озерах, яких налічується понад 3тис., у. т. ч. 30 озер площею 10 км² і більше. В Україну створено також понад 1057 водосховищ та понад 27тис. стоків.

В Україні зосереджені значні болотні масиви, площа яких у результаті проведення широкомасштабних меліоративних робіт помітно скоротилась загальна площа робіт України становить 1,2 млн. га., в тому числі торфових – майже 1млн. га. Переважена їх більшістю розташована в Поліссі, особливо в західному Полісі, де заболоченість становить 11%.

Майже половина всіх боліт України осушена, що викликало порушення рівноваги с природного середовища, а вивільнені території в переважної більшості використовуються мало-продуктивно.

Особливе місце в країні належить підземним водам. Вони найчистіші і тому переважно використовуються для задоволення потреб населення. Глибина залягання артезіанських вод збільшується з півночі (від 100 -150 м) на південь (до 500-600 м). Основна частина цих водних ресурсів зосереджена в західній та північній частинах України. Розвідано понад 800 родовищ прісних вод, в них зосереджено близько третини підземних водних ресурсів.

Посилюється забруднення підземних вод, з усіх запасів яких в Україні вже забруднено близько 7%. Найгостріша ситуація складається в степовому Криму, де підземні води забруднені на 38% усієї його площі. В результаті забруднення вод уже виведено з експлуатації 7 водозаборів потужністю 210 тис. м³ на добу, а для 6 водозаборів потужністю 300 тис. м³ на добу існує небезпека забруднення. Охорона чистих підземних вод від забруднення та їх раціональне використання – винятково важлива загальнонаціональна проблема України.

Слід зазначити, що об’єм водоспоживання в Україні за останні 20 років зріс приблизно в двічі. Основним споживачем прісної води є промисловість. Далі йдуть сільське і комунальне господарство.

Вода в Україні є цінним і найбільш дефіцитним ресурсом. В маловодні роки дефіцит води в країні становить майже 4 млрд. м³. Він відчувається в басейнах усіх найбільших рік, особливо у південно-східній та південній її частинах.

Чорне море

Чорне море освоювали греки – колоністи і назвали його Понт-Євксінкський, що означає "Гостинне море". Об’єм води - 0,5 млн. м³, довжина - 1148 км., ширина – 263 – 615 км., площина – 400 тис. км², найбільша глибина – 2245 м. Водний режим молодий – утворився близько 70 тис. років тому.

Ріки щороку приносять 350 км³ прісної води, із них Дунай дає 200 км³, Дніпро – 50 км³, його солоність – 18 г. на 1 л. Води (18 проміле) у верхніх шарах і 20 проміле – біля дна. В цілому в інших морях і океанах – 35 г. солі на 1л. Води (35 проміле). Чорне море мало б опріснитися від притоку прісної води, але через Босфор щорічно витікає 400 км³, а з Мармурового моря зустрічним потоком, що йде нижнім шаром, вливається близько 200 км³.

Тому море має два шари: верхній – чистий, блакитний шар невеликої глибини, в якому проживають живі організми і нижній – мертвий шар двокілометрової глибини, через що море в давнину назвали Чорним морем. Лише в Чорному морі шари води рухаються, чого немає в інших морях.

Переміщення шарів води відбувається на глибині 100-150 м, тому на більших глибинах відсутній кисень для дихання живих організмів. На певній глибині існують бактерії, які утворюють сіркокислі солі глибинних вод і виділяють сірководень, чому і виникає екологічна проблема життя в Чорному морі. З 1990 року проводиться збір інформації про можливість виникнення непередбачених катаклізмів, пов’язаних з підняттям у верхній шар мертвої води і загибелі окремих видів риб і дельфінів, як це вже було 20-30 років тому.

Академік М. Г. Виноградов у 1989 р. керував експедицією на науковому судні "Дмитро Менделєєв" з метою вивчення Чорного моря. Вміст сірководню в морі коливається від кількох десятих міліграма до кількох міліграмів на один 1 літр, шар води (плівка) – пікпоклін дає перемішуватися верхньому шару з нижнім.

У 1991 р. вченими з гідрофізичного інституту проведено дослідження Чорного моря, які виявили, що сірководень хоч і піднімається, але він не може виходити вище пікпокліна.

Відомий такий факт: у 80-х роках колір метрового моря Ізраїлі з блакитного перетворився на чорний. На поверхню піднялися глибинні води з сірководнем і все живе загинуло. Це сталося тому, що вода з ріки Йордан була повністю використана на зрошення.

Підняття чорного шару води знищує кількість різних порід риб, гинуть дельфіни. У 50-х р. у Чорному морі було 2,5 млн. дельфінів, у 1990 р. – 100 тис., а скільки тепер? Хворіють дельфіни від промислових стоків, особливо від забруднених хімічними елементами, міндобривами, гербіцидами, отрутохімікатами.

Через забруднення води закриваються пляжі курортних міст, розмножуються кишкові захворювання, з’явився новий водяний звір – гребневик, завезений з Північної Америки (120 видів), він поїдає не лише планктон, а й ікру риб і розмножується по всьому Чорному морю. У 1989 р. налічувалось 800 млн. т. гребневика – по 1,5 кг. на 1 м² у 1990 р. кількість планктону – корму зменшилась в 2-3 рази. Забруднення води призвело до зменшення кількості риби. Виникла проблема порятунку Чорного моря.

Азовське море

Азовське море має довжину 380 км., у три рази меншу, ніж Чорного моря, площу – 39 тис. км², об’єм води 0,29 км³, глибина 7-8 м., найглибше місце – 17 м. Щорічно море одержує 14 км²опадів і випаровує 34 км³. Вода засолюється тому, що води Дону і Кубані використовуються на зрошування, зменшується кількість прісноводних риб, а збільшується кількість риб Чорного моря.

У 1910-1911 р. виловлювали 2,6 млн. ц. риби серед якої були осетрові, білуга, короп, лящ, судак, кілька – до 70 видів риб. 1990 р. у воді було 2-4 г. на 1 м³ фітопланктону, зоопланктону 600-700 г. на м³, бентосу 370 г. Міста Маріуполь, Таганрог забруднюють море. У морі з’явилася медуза-хижак, яка поїдає корм, мальок, а помираючи – виділяє отруту. У 1960 р. було відкрито нового хижака у вигляді рослини заввишки 35 см, що поїдає у сім разів більше ніж важить сама – гідропт. Він живиться всіма видами водоростей і маленькими тваринами, шкодить кораблям, попадаючи в труби там розмножується, закриваючи отвір.

Вилов риби в Азовському морі обмежено до 100 т. судака та червоної риби.

 

 

Екологія

Екологія

Охорона фауни

Прогрес у розвитку науки і техніки, економіки держав пов'язаний з інтенсивним і таким, що постійно розширюється, втручанням людини в природне середовище, що оточує її. Людина порушує природні зв'язки і процеси, що призводить до деградації ґрунтів і водоймищ, атмосферного повітря і лісових масивів ("легенів планети"). У свою чергу це заподіює велику шкоду флорі і фауні, призводить до зникнення багатьох видів рослинного і тваринного світу. Тільки за останні десятиріччя Земля збідніла на багато сотень видів рослин, ссавців, птахів, риб, які зникли внаслідок шкідливої антропогенної дії на природу.

Тому цілком закономірно, що міжнародне екологічне право формувалося шляхом ухвалення конвенцій про захист окремих видів тваринного світу. Наприклад, Міжнародної конвенції з регулювання китобійного промислу 1946 р., Конвенції про рибальство у північно-західній частині Атлантичного океану 1949 р., Конвенції про рибальство у північно-східній частині Атлантичного океану 1959 р., Угоди про охорону лососів у Балтійському морі 1962 р., Конвенції зі збереження тюленів Антарктики 1972 р., Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. та ін.

Важливий напрям міжнародного екологічного права - охорона природних комплексів і екосистем. У 1933 р. була прийнята Конвенція про охорону флори і фауни на Африканському континенті, а у 1940 р. - Конвенція про охорону природи та захист фауни і флори в Західній півкулі.

Відносно недавно були укладені Конвенція про водно-болотяні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як життєве середовище водоплавних птахів 1972 р.; Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р.; Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р.; Конвенція про охорону природи в Південній частині Тихого океану 1986 р. Ці багатосторонні угоди регулюють, переважно на регіональній основі, широке коло питань, що стосуються, зокрема, створення резерватів і національних парків, обмежень на лов тварин і полювання на них, вивезення тварин з охоронюваних районів.

Значною віхою в розвитку міжнародного екологічного права є ухвалення двох глобальних угод - Конвенції про охорону всесвітньої і природної спадщини 1972 р. та Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення 1973 р.

Перша угода має на меті забезпечити створення ефективної системи колективної охорони пам'яток природи, наприклад, унікальних природних комплексів, районів існування тварин і рослин, що зникають.

Друга угода встановлює обмеження та запроваджує заходи контролю над міжнародною торгівлею видами, що зникають, рослинного і тваринного світу з метою недопущення надмірної експлуатації таких видів флори і фауни.

У природі е деякі види тварин, які у процесі життєдіяльності перетинають межі держав. Ці види іменуються мігруючими. Для захисту таких тварин у 1979 р. у Бонні (ФРН) була прийнята Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин. У додатках до Конвенції наводиться перелік видів мігруючих тварин, що перебувають під загрозою зникнення, а також зазначаються види, щодо яких зацікавлені держави можуть укласти спеціальні угоди. Є також конвенції, спрямовані на охорону мігруючих птахів, забезпечення для них сприятливого середовища перебування.

Економіка багатьох держав має значний сектор, що базується на добуванні та переробленні живих ресурсів морів і океанів. У зв'язку з постійним удосконаленням засобів розвідки і видобутку живих ресурсів моря виникла необхідність регулювання цього виду діяльності людини. Загальні норми, що належать до такого регулювання, містяться в Конвенції про відкрите море 1958 р. та Конвенції про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 р. Надалі їх було розвинуто в Конвенції ООН з морського права 1982 р., розділ 2 частини VII ("Відкрите море") якої присвячений збереженню живих ресурсів відкритого моря і управлінню ними.

Названі міжнародно-правові акти виходять з того, що держави та їх громадяни мають право займатися рибальством у відкритому морі (свобода рибальства), дотримуючись норм міжнародних договорів і з урахуванням інтересів прибережних держав. Держави зобов'язані вживати необхідні заходи і співпрацювати одна з одною з метою збереження живих ресурсів відкритого моря.

Загальні положення універсальних конвенцій конкретизуються у спеціальних угодах про використання та збереження живих ресурсів відкритого моря, які найчастіше мають регіональний характер. До угод такого роду також належать Міжнародна конвенція про збереження атлантичних тунців 1966 р., Конвенція зі збереження живих ресурсів південно-східної Атлантики 1969 р., Конвенція про збереження лосося в північній частині Атлантичного океану 1982 р. та ін.

Міжнародне співтовариство також вживає заходи щодо захисту рослин і рослинного світу від хвороб і шкідників. У 1951 р. була укладена Міжнародна конвенція про захист рослин, яка покладає на держави обов'язок вживати необхідні заходи законодавчого, адміністративного і технічного характеру із захисту рослин. У 1983 р. була прийнята Угода про тропічні ліси, які часто піддаються хижацькій експлуатації. Угода спрямована на забезпечення режиму раціонального використання найбільшого компонента "легенів планети" і відновлення тропічних лісів. Конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро прийняла спеціальну резолюцію про принципи збереження лісових екосистем світу. На цій самій Конференції була підписана Конвенція про охорону біологічного різноманіття. Положення Конвенції спрямовані на збереження біологічного різноманіття Землі шляхом раціонального використання її компонентів на користь усього міжнародного співтовариства і досягнення на цій основі сталого розвитку. В1994 р. Україна приєдналася до цієї Конвенції.

Відповідна робота ведеться і на регіональному рівні. Так, 19 липня 2009 р., беручи до уваги Європейську ландшафтну конвенцію (м. Флоренція, 2000 р.), Конвенцію про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (м. Еспоо, 1991 р.), Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (м. Оргус, 1998 р.), уряди Чеської Республіки, Угорської Республіки, Республіки Польща, Румунії, Республіки Сербія, Словацької Республіки та України підписали Протокол про збереження і стале використання біологічного та ландшафтного різноманіття до Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат, підписаної в м. Київ 22 травня 2003 р. Мета протоколу - посилити збереження, відтворення та стале використання біологічного та ландшафтного різноманіття Карпат в інтересах теперішніх і прийдешніх поколінь.

 

Тема №8 Організація сільськогосподарського виробництва на радіоактивно забруднених територіях.

 

Загальнодержавна програма ведення сільськогосподарського виробництва на території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, на 2005 — 2015 роки

I. Сучасний соціально-економічний стан території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи

Унаслідок Чорнобильської катастрофи залишаються забрудненими 6,7 млн. гектарів земель, з них 1,2 млн. гектарів сільськогосподарських угідь із щільністю радіоактивного забруднення ґрунту цезієм (¹³⁷Cs) понад 37 кБк/м². Потребують реабілітації та повернення у виробництво 130,6 тис. гектарів, вилучених з господарського використання сільськогосподарських угідь.

На забрудненій радіонуклідами території (2161 населений пункт) проживає понад 3 млн. чоловік, з них 600 тис. дітей. Катастрофа призвела до значної втрати населенням здоров’я не тільки внаслідок опромінення, а й психологічних та моральних факторів.

Особливо тяжкими соціальні наслідки виявилися для населення Полісся, де сільськогосподарське виробництво є основним сектором економіки, природні ландшафти дають змогу одержувати значну частку продукції, а доза опромінення формується в основному внаслідок уживання продуктів харчування місцевого виробництва.

Через 18 років після катастрофи на Поліссі ще залишається 46 населених пунктів, де вміст радіонуклідів у сільськогосподарській продукції постійно перевищує не тільки допустимий, а й тимчасовий рівень, встановлений одразу після катастрофи. Майже у 460 населених пунктах рівень радіоактивного забруднення молока і м’яса майже у 70 відсотків приватних господарств постійно перевищує встановлені законодавством допустимі нормативи. Особливо гостро стоїть проблема забезпечення чистими продуктами харчування дітей.

Сумарна доза опромінення на 80 — 95 відсотків формується за рахунок споживання населенням продуктів харчування з підвищеним вмістом радіонуклідів (переважно ¹³⁷Cs). Тому саме виробництво і споживання сільськогосподарської продукції на сьогодні визначає ступінь радіаційної безпеки населення.

Через украй обмежене здійснення у сільськогосподарському виробництві протирадіаційних заходів (менше 10 відсотків потреби і в значно меншому обсязі, ніж у Росії чи Білорусі) кількість населених пунктів з річною дозою опромінення понад 1 мЗв з 1994 року, незважаючи на природні процеси розпаду радіонуклідів, практично не змінюється. Така ситуація може зберегтися протягом кількох найближчих десятиріч.

В окремих регіонах, де поширені торфово-болотні ґрунти, коефіцієнт переходу радіоцезію в рослини з яких у 30 — 100 разів вищий, ніж на мінеральних орних ґрунтах. Саме це і спричиняє радіологічну критичність сільськогосподарської продукції. Без вжиття належних заходів у цих регіонах можна чекати на довготривале підвищення забруднення молока та м’яса.

У зв’язку з цим до найпріоритетніших протирадіаційних заходів на найближчий період слід віднести:

зоотехнічні — застосування кормових домішок (фероцин дає змогу зменшити радіоактивне забруднення продукції у 2 — 7 разів), відгодівля тварин “чистими” кормами (до 10 разів);

агротехнічні — проведення поверхневого та докорінного поліпшення луків і пасовищ (у 3 — 5 разів);

агрохімічні — внесення підвищених доз мінеральних добрив (у 1,5 — 2 рази), вапнування ґрунтів (у 1,5 — 2 рази);

агромеліоративні — осушення перезволожених земель;

організаційні — зміна виду використання землі тощо.

Для розв’язання цієї гострої проблеми потрібна державна підтримка, координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Саме спосіб ведення сільськогосподарського виробництва сьогодні визначає ступінь радіаційної безпеки населення, питання ж його організації не належать до категорії “надзвичайних” і потребують фахового вирішення у плановому порядку.

Радіоактивно забруднені регіони достатньою мірою забезпечені трудовими ресурсами, однак мають високий рівень безробіття. Розроблення місцевих родовищ корисних копалин (сапропелі, фосфорити, туфи, вапнякові матеріали тощо) може бути одним з основних заходів, спрямованих на ліквідацію безробіття, а отже, і отримання радіологічно безпечної сільськогосподарської продукції. На забруднених територіях у перші роки після катастрофи було організовано дозиметричні пости Державного технологічного центру охорони родючості ґрунтів та Держводгоспу України, які сьогодні практично не функціонують і потребують відродження.

На розв’язання проблеми відродження і розвитку агропромислового виробництва на радіоактивно забрудненій території, забезпечення гарантованого виробництва нормативно безпечної сільськогосподарської продукції і спрямована ця Програма.

 

Очікувані результати

Виконання Програми сприятиме комплексній реабілітації та розвитку агропромислового виробництва на забрудненій території, поліпшенню умов проживання місцевого населення і сталому соціально-економічному розвитку цих регіонів, а саме:

нормалізації радіаційного стану;

поліпшенню стану довкілля та формуванню екомережі;

припиненню виробництва сільськогосподарської продукції з порушенням державних гігієнічних нормативів;

зняттю обмежень щодо виробництва сільськогосподарської продукції та використання земель сільськогосподарського призначення на забрудненій території;

створенню передумов для відродження та розвитку агропромислового виробництва;

збільшенню кількості робочих місць та зайнятості населення;

підвищенню завантаження промислових потужностей;

удосконаленню системи радіологічного контролю якості сільськогосподарської продукції на всіх етапах її виробництва та переробки;

створенню системи наукового забезпечення і супроводження заходів з реабілітації забруднених сільськогосподарських угідь;

організації проведення комплексного радіологічного моніторингу агропромислового виробництва;

створенню інформаційно-аналітичних систем оцінки радіаційної ситуації в агропромисловому виробництві.

 

Екологія

Тема №9 Основні принципи економіки природокористування.

1 Раціональне і нераціональне природокористування.

2 Економіка природокористування.

3 Основні питання економіки природокористування.

Під природокористуванням в наш час розуміють сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів збереження останнього. Сюди входять: видобування та переробка природних ресурсів і їх відновлення; використання й охорона природних умов життя; збереження та відновлення, раціональні зміни екологічного балансу природних систем. Узагальнюючи, можна сказати, що природокористування — це сукупність дій людства на географічну оболонку Землі.

Як сфера знань природокористування включає в себе елементи природних, суспільних і технічних наук.

Природокористування може бути раціональним і нераціональним. Раціональне — це високоефективне, розумне господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу і підтримує та підвищує продуктивність природних комплексів або окремих об'єктів, їх красу.

Нераціональне — це таке, в результаті якого природа втрачає здатність до самовідновлення, саморегулювання й самоочищення, порушується рівновага біологічних систем, вичерпуються мінеральні ресурси, погіршується виконання рекреаційних, оздоровчих та естетичних функцій природних об'єктів. Нераціональне використання може бути як навмисне, так і випадкове чи супутнє.

Кожна країна визначає свої норми природокористування в межах своєї території. Але в останні роки у зв'язку зі збільшенням транскордонних перенесень різних забруднень, а також таких національних видів діяльності, які шкодять всій планеті (вирубка великих площ лісів, випробування ядерної зброї, розширення атомної енергетики тощо) дедалі більше уваги приділяється підписанню міжнародних угод про методи й норми природокористування. Яскравим прикладом цього може бути пакет міжнародних природоохоронних документів, прийнятих на форумі в Ріо-де-Жанейро в 1992 р.

Людство вступило в такий етап екологічного розвитку, коли економічний ефект визнається реальним лише з урахуванням екологічних наслідків і обмежень.

Головний екологічний ресурс сучасності полягає в зміні системи цінностей і засобів освоєння світу, в зміні загальнолюдського світогляду. Економічні критерії прогресу тепер повинні оцінюватися тільки з огляду їхнього впливу на "якість життя" і збереження біосфери, розвиток духовності людини. Економіка товарів поступово повинна замінюватися економікою інформації, а принципи природокористування в XXI ст. набувати нових особливостей:

1. Підхід до вивчення будь-якого природного об'єкту чи процесу має бути універсальним, цілісним, в основі якого лежить ідея єдності світу, тісних взаємозв'язків всіх явищ і процесів у природі, неодворотність розплати за будь-які втручання в довкілля.

2. Будь-яка людська діяльність повинна супроводжуватися думкою, що людина — частка природи, елемент її, який своїм функціонуванням не має права порушувати гармонію життєвих процесів біосфери; тільки їй належить вирішити проблему самовизначення й пріоритету людських цінностей, використавши для цього могутній колективний інтелект і піднявши рівень духовності.

3. Моделювання стратегії еколого-економічного розвитку націй і людства в цілому повинно йти шляхом поліваріантного прогнозу.

Ці прогнози мають передбачити кілька співвідношень наслідків розвитку нашої цивілізації: які прогнозуються і які проектуються; які прогнозуються, але не проектуються; які не проектуються і не прогнозуються. І чим демократичніше, цивілізованіше буде суспільство, тим більше гарантій вибору соціально-економічних і науково-технічних рішень з наслідками, які прогнозуються і проектуються.

4. Нова цивілізація в процесі свого розвитку повинна виробити принципово іншу матеріальну основу — спрямування суспільно-виробничої технології ф