Тема 10. Управління результативністю менеджменту організації

Основні підходи до оцінки ефективності (результативності) менеджменту організації. Методика і основні критерії та показники оцінювання економічної ефективності менеджменту.

Соціальна ефективність менеджменту: умови, критерії, методи аналізу і оцінка.

Система показників оцінювання результативності і якості системи менеджменту організації. Якість менеджменту організації. Діагностування якості менеджменту організації.

 

ТЕМА 1. СИСТЕМНА МОДЕЛЬ МЕНЕДЖМЕНТУ ОРГАНІЗАЦІЇ

 

1. 1. Організація як складна система та об'єкт управління.

1.2. Модель організації як відкритої системи.

1.3. Характеристика основних підсистем організації як соціально-економічної системи.

1.4. Підходи до управління організацією: системний («жорсткий» і «м’який»), функціональний, процесний, ситуаційний, комплексний.

Ключові поняття теми: організація, система, соціально-економічна система, підсистеми, складові елементи (частини) системи, підходи до управління організацією

 

1.1. Організація як складна система та об'єкт управління

 

Суспільство складається з безлічі організацій, з якими пов'язані всі аспекти і прояви людського життя – суспільства в цілому, економіки, науки, культури, освіти, оборони, навіть особистого життя. Менеджмент організацій покликаний відповісти на запитання: навіщо організації потрібні, як вони створюються, функціонують і змінюються, чому члени організацій діють саме так, а не інакше.

Організація – складний механізм у якому переплітаються та вживаються інтереси особистості і групи, стимули і обмеження, жорстка стандартна технологія і інновації, дисципліна і свобідна творчість, нормативні вимоги і неформальна ініціатива. В організації є свій імідж, своя культура, традиції.

Організація впевнено розвивається, коли має обґрунтовану стратегію і ефективно використовує ресурси. Вона перебудовується, коли впроваджує зміни і міняє цілі, вона гине, коли її керівництво не здатне виконувати свою місію і цілі.

Організація – це соціальне утворення з визначеними межами, яке свідомо координується і функціонує на відносно постійній основі для досягнення загальної мети. Під словами «яке свідомо координується» ми розуміємо управління, під «соціальним утворенням» – те, що організація складається з людей чи груп осіб, які взаємодіють між собою. Організаційні процеси містять у собі соціальну сутність, а взаємодія членів груп повинна бути збалансованою і припускає необхідність у координації.

Поняття «організація» належить до числа найбільш часто вживаних. Воно вживається щонайменше у трьох значеннях:

організація як система;

організація як стан;

організація як процес.

Організації як системі притаманні такі ознаки:

цілісність – передбачається, що система сукупністю конкретних елементів із властивими тільки їм властивостями і характером взаємозв'язку. Таким чином, система виділяється з нескінченного різноманіття об'єктів матеріального світу;

подільність – передбачається, що система допускає розподіл її на підсистеми й елементи, що, у свою чергу, мають системні властивості. Сама ж досліджувана система входить у більш широку сукупність елементів, тобто в систему більш високого рівня.

Система – це об'єднання окремих самостійних частин (елементів), кожна з яких обов'язково володіє хоча б однією властивістю, що забезпечує досягнення мети системи. Інакше кажучи, система припускає тільки таке об'єднання частин у ціле, що забезпечує її існування через здатність елементів досягати мети.

Система як цілісність має низку специфічних власти­востей цілого, а саме:

здатність її елементів до взаємодії. Це основна умова існування системи, тому що із втратою елементами здатності взаємодіяти вона неминуче перестає існувати;

«елементарний» склад частин (під­систем). Найпростішим чином організована система обов'язково повинна складатися принаймні із трьох підсистем, що виконують функції входу, виходу і відносини між ними;

упорядкованість – є загальна особли­вість не тільки самої системи, а й її частин: входу, виходу і відносин між ними. Ця властивість виявляється в їхній взаємодії у чітко встановленому порядку;

цілісність. Вона обумовлена тим, що системи без підсистем не буває, і тому будь-яка система стосовно них завжди є єдиним цілим. Система є якісно ви­значеною сукупністю підсистем, пов'язаних у єдине ціле, що має властивості, відсутні в підсистемі;

структурованість. Структурою називають загальний, відносно стійкий, що змінюється в часі і просторі, спосіб організації внутрішніх зв'язків і відносин системи. Усяка система має різні види структур. Структура – це кінцева сукупність елементів і відносин між цими ж елементами. Елементи розрізняються між собою своїми властивостями. Кожен елемент може виявити властиві йому властивості лише вступивши у взаємодію з іншими придатними елементами.

Однією з найважливіших системо утворюючих властивостей системи є зв'язаність, яка означає, що всі елементи прямо чи побічно пов'язані один з одним і видалення чи додавання одного з елементів у загальному випадку змінює відношення між іншими елементами системи, тобто система змінює свої властивості.

Під елементом системи розуміють самостійне (відособлене) утворення системи (частина системи), що має свої специфічні риси, властивості й особливе значення для розвитку системи.

Функціонування системи як єдиного цілого забезпечене зв'язками між її елементами. Відомі три типи зв'язків: функціонально необхідні; синергетичні (зв'язки спільної дії); надлишкові.

Коли йдеться про стан системи, то ми маємо на увазі її організованість, тобто наявність певного порядку чи ступінь упорядкованості системи, у тому числі в її побудові та функціону­ванні. Багато недоліків виробничої діяльності пояснюються організаційними причинами. Тому підвищення організованості, знання її законів – важливий резерв підвищення ефективності виробничих систем.

Організація як процес є проявом суспільної діяльності, що виникла на основі суспільного поділу праці. Функціональним призначенням організації в цьому значенні є створення нових і удосконалення створених і функціонуючих систем будь-якого виду. Тому організувати – означає створити нову систему або поліпшити стан колишньої в процесі її функціонування відповідно до мінливих внутрішніх і зовнішніх умов. Організація як процес здійснюється людьми. Вона сформу­валася у величезний самостійний об'єкт, тому виділилася також особлива група професійних працівників, яких називають фахівцями з організації виробництва, праці та управління. У своїй практичній діяльності вони широко використовують орга­нізаційні методи, що забезпечують реалізацію організаційних впливів. Організація процесу управління, як і всяка організація взагалі, припускає розподіл і закріплення робіт по етапах, регламентування і нормування їхньої послідовності і термінів, встановлення міри дисциплінарних стягнень, введення обов'яз­кових вимог здійснення процесу управління.

Організація є соціально-економічною системою тому, що «соzіо» з латині означає «спільнота, група», а економічною тому, що результатом господарювання організацій є певний результат – прибуток, як економічна категорія.

Організація, незалежно від специфіки діяльності, має наступні особливості:

формує власну місію і цілі;

необхідність управління;

здійснює різні види діяльності: виробнича, фінансова, інвестиційна, торгівельна, комерційна та інші.

має необхідні для господарювання ресурси: людські, фінансові, матеріальні, інформаційні;

характеризується горизонтальним поділом праці, який є основою створення відповідних підрозділів і служб;

наявність вертикального поділу праці, який спрямований на координацію процесу управління за рівнями управління;

наявність формальних і неформальних груп;

залежить від чинників зовнішнього середовища.

 

1.2. Модель організації як відкритої системи

 

Розрізняють системи відкриті і закриті. Системою закритого типу була б та, котра не приймає енергії від зовнішніх джерел і не віддає енергію своєму зовнішньому оточенню. Закрита організаційна система мало застосовується.

Відкрита система визнає динамічну взаємодію з навко­лишнім світом, тому що організації одержують необхідну для процесу виробництва сировину, людські, фінансові та інформаційні ресурси. Вони залежать від клієнтів і замовників із зовнішнього світу, що споживають їхню продукцію і забезпечують їй функціонування.

Кожна організація виступає як відкрита система і ха­рактеризується певними рисами і властивостями (табл. 1.1).

Таблиця 1.1.

Риси і властивості організації як відкритої системи

Риси і властивості	Характеристика та обґрунтування
Компоненти (компоненти)	Система складається з деякої кількості частин, які називаються елементами (компонентами)
Зв'язки	Компоненти системи пов'язані між собою
Структура	Форма зв'язку організаційно закріплена в структурі
Взаємодія	Компоненти впливають один на одного своїм перебуванням у системі і виходом з неї, що є результатом взаємного впливу і взаємодії з навколишнім середовищем
Процес	Зміни, що відбуваються внаслідок взаємодій, називаються процесами
Цілісність і емерджентні властивості	Система - цілісність (Holism - англ. holos - грец. ціле), що виявляє властивості і виникає тільки внаслідок взаємодії її компонентів
Ідентифікація	Властивості системи, на підставі яких її можна ідентифікувати і відрізнити від інших явищ, що не входять у систему
Оточення	Представлено явищами, утвореннями, що, не будучи частиною системи, істотно впливають на неї. Це навколишнє середовище системи
Концептуалізм	Система - це концепція, особлива форма якої відбиває цілі і цінності індивідуума чи групи, що розробили цю концепцію

 

Процес функціонування соціально-економічної системи: суб’єкт управління (керуюча підсистема) і об’єкт управління (керована підсистема) та їх взаємозв’язок показаний на рисунку 1.1.

Усі соціально-економічні системи мають вхід, трансформаційний управлінський і виробничий процес і вихід. Вони одержують сировину, енергію, інформацію, інші ресурси і перетворюють їх на товари і послуги, прибуток, відходи, які реалізуються в зовнішньому середовищі і забезпечують системі прибуток. Тим самим організації впливають на зовнішнє середовище завдяки конкуренції з іншими організаціями, а тому вони повинні розвиватись, що забезпечувати собі результативність.

Ключові фактори успіху організації перебувають у двох сферах: у зовнішній (з якої вона одержує усі види ресурсів, включаючи інформацію, тобто знання) і внутрішній (сильні і слабкі сторони якої створюють ті чи інші передумови для перетворення ресурсів на продукцію та послуги).

 

 

Рис. 1.1. Процес функціонування соціально-економічної системи: суб’єкт і об’єкт управління та їх взаємозв’язок

 

Організація як відкрита система може вижити тільки у взаємозв'язку з зовнішнім середовищем. Під зовнішнім середовищем розуміють фактори, що сприяють функціону­ванню, виживанню й ефективності організації. Розрізняють середовище прямого впливу і середовище непрямого впливу.

До середовища прямого впливу належать постачальники, трудові ресурси, закони й установи державного регулювання, спожи­вачі й конкуренти.

До середовища непрямого впливу – стан економіки, науково-технічний прогрес, соціально-культурні та політичні зміни, групові інтереси і події в інших країнах, що стосуються організації. Фактори непрямого впливу можуть не робити безпосереднього впливу на організацію, але позначаються на її діяльності. Так само, як і внутрішні змінні, зовнішні змінні впливають на організацію у взаємозв'язку, тобто зміна одного фактора може вплинути на зміну інших.

Внутрішнє середовище кожної організації (системи) формується під впливом змінних елементів, що здійснюють безпосередній вплив на процес перетворень (виробництва продукції, послуг). Внутрішні змінні – це ситуаційні фактори всередині організації, що постійно перебувають в полі зору менеджерів: цілі (місія), завдання (плани), структура організації (побудова), технологія (управлінська і виробнича) і люди (ресурси: фінансові, матеріальні, інформаційні).

Будь-яка організація розглядається як група людей із спільними цілями –перший змінний фактор. Того, що люди не змогли б досягти поодинці, вони досягають в організації, тому її можна розглядати як засіб досягнення мети. Мета – це конкретний кінцевий стан чи очікувані результати роботи групи людей, які певним чином організовані.

Другою ситуаційною змінною є структура організації. Під структурою організації розуміють кількість, склад її підрозділів, ступенів управління в єдиній взаємозалежній системі. Структура встановлює такі взаємини рівнів управління і функціональних підрозділів, які дають можливість найефективніше досягати цілей організації. Цьому сприяє спеціалізований поділ праці. Ха­рактерною особливістю спеціалізованого поділу праці є те, що відповідна робота закріплюється за фахівцями, тобто тими, хто здатний її виконувати краще за всіх.

Третім внутрішнім змінним фактором в організації є по­становка завдань, під яким розуміють запропоновану роботу (групу робіт чи частину роботи), що повинна бути виконана заздалегідь встановленим способом і у встановлений термін. При розробці структури організації кожна посадова інструкція включає ряд завдань, що є частиною загального обсягу роботи для досягнення мети. Вважається, що якщо завдання ви­конуються за встановленою технологією і режимом роботи, то організація функціонує ефективно. Існує традиційний розподіл завдань на три групи: робота з людьми, предметами (машини, сировина, інструменти), інформацією.

Четвертим змінним фактором виступає технологія. Техно­логія – це засіб перетворення сировини на певні продукти та послуги. Вона передбачає поєднання кваліфікованих навичок, обладнання, інфраструктури, інструментів і відповідних технічних знань, які необхідні для здійснення бажаних перетворень у матеріалах, інформації чи людях. Будь-які виробничі завдання не можуть бути виконані без використання конкретної технології. Вона виступає як засіб перетворення матеріалу, що надходить на вході виробничого процесу, у форму, яку отримують на виході.

Найважливішим внутрішнім змінним фактором управління є люди (п'ятий змінний фактор). Людська змінна розглядається в управлінні в трьох напрямках: поведінка людей (окремих людей, людей у групах, поведінка керівника), менеджер у ролі лідера, вплив менеджера на поведінку окремих людей і груп.

Таким чином, всі внутрішні змінні фактори організації, як соціально-економічної системи, діють у взаємозв'язку, що дає можливість досягати цілей організації.

 

1.3. Характеристика основних підсистем організації як соціально-економічної системи

 

Кожна соціально-економічна система насамперед скла­дається з двох самостійних, але взаємозалежних підсистем - керуючої керованої і (суб'єкта і об'єкта управління).

Підсистема – це виділена за якою-небудь ознакою частина системи, що має характерні риси. Вона взаємопов'язана з іншими частинами системи і її, у свою чергу, можна розглядати як самостійну систему.

Таким чином, підсистема соціально-економічної системи – це набір елементів, що представляють автономні в середині системи напрями діяльності (економічну, соціальну, організаційно-інформативну, техніко-технологічну (виробничу), маркетингову.

Критеріями виділення підсистем можуть бути наступні умови:

здатність впливати на загальну мету системи;

наявність функціональних зв’язків із системою;

подільність системи;

єдність підсистем з іншими підсистемами та із зовнішнім середовищем.

До керуючої підсистеми належать всі елементи, що за­безпечують процес цілеспрямованого впливу на колективи людей і на ресурси керованої системи.

Керуюча підсистема –це частина виробничо-господарської діяльності організації, що реалізує функції управління на базі використання трудових, фінансових, матеріальних та інформаційних ресурсів для забезпечення цілей організації.

До керованої підсистеми належать всі елементи (наприклад, підприємства), що забезпечують безпосередній процес створення матеріальних благ чи надання послуг.

Керована підсистема (об’єкт управління) – це сукупність засобів, предметів праці та робочої сили на яку направлений управлінський вплив.

Керуюча і керована підсистеми соціально-економічної системи взаємодіють завдяки обміну інформацією. Обмін інформацією між ними здійснюється через канали прямого і зворотного зв'язку. Суб'єкт управління (керуюча підсистема), аналізуючи інформацію про процеси господарської діяльності, приймає рішення, які забезпечують вплив на об'єкт управління (див. рис. 1.1).

Окрім того, на підприємствах (організаціях) виділяються такі провідні підсистеми:

технічна – взаємозалежний, взаємообумовлений функці­ональною приналежністю комплекс устаткування, що забезпечує вирішення завдань підприємства;

технологічна – обумовлена розподілом процесу ви­робництва на стадії та процеси, які забезпечують випуск конкурентної продукції;

організації виробництва і управління – це процес поєднання технічних і технологічних систем та трудових ресурсів для вирішення основних завдань підприємства;

економічна підсистема – це єдність еконо­мічних процесів, а також економічних зв'язків у русі виробничих фондів;

соціально-психологічна – працівники, з яких складається трудовий колектив і які в процесі спільної праці вступають у соціальні відносини на основі формування сприятливого морально-психологічного клімату в колективі;

маркетингова підсистема – спрямована на дослідження ринку чи певного його сегменту, на визначення конкурентоспроможності продукції та підприємства, на формування якості продукції чи послуг, які б задовольняли потреби споживачів, на стимулювання збуту.

Таким чином, підприємство як організаційна система має певну структуру як у керуючій, так і в керованій підсистемах. Якщо керована підсистема визначається техніко-технологічними особливостями даного виробництва та виробничими зв'язками, то керуюча підсистема - функціями, які потрібно виконувати в процесі управління, розмірами і складністю виробництва. Від того, які управлінські функції необхідні для виконання завдань, що розв’язуються організацією, багато в чому залежатиме формування організаційної структури управління та всіх інших компонентів системи.

 

1.4. Підходи до управління організацією: системний («жорсткий» і «м’який»), функціональний, процесний, ситуаційний, комплексний

 

Управління в організація можливе лише через використання певних підходів.

Сутність системного підходу полягає у дослідженні найбільш загальних форм організації, що припускає насамперед вивчення системи як цілого, взаємодії між частинами, дослідження процесів, що пов'язують частини системи з її цілями.

При системному підході до дослідження організаційних систем виходять з того, що будь-яка організація є система, кожен з елементів якої має свої визначені й обмежені цілі. Відповідно до цього завдання управління зводиться до інтеграції системо утворюючих елементів, яке може бути досягнуте за умови, що кожен керівник у вирішенні питань, котрі належать до його компетенції, буде підходити до них з позицій системного аналізу і синтезу.

Сутність системного підходу багато авторів, що пропагують його корисність і необхідність, зводять до наступного:

формулювання цілей і з'ясування їхньої ієрархії до початку будь-якої діяльності, яка пов'язана з управлінням, особливо з прийняттям рішень;

досягнення поставлених цілей при мінімальних витра­тах за допомогою порівняльного аналізу альтернативних шляхів і методів досягнення цілей і здійснення відповідного вибору;

кількісна оцінка цілей, методів і засобів їхнього досягнення, заснована не на часткових критеріях, а на широкій і всебічній оцінці всіх можливих і запланованих результатів діяльності.

Найбільш широке трактування методології системного підходу належить професору Людвігу Берталанфі, що висунув ще в 1937 р. ідею «загальної теорії систем».

Системний підхід – це не є набір якихось посібників чи принципів для керівників. Це спосіб мислення стосовно організації і управління. Системний підхід допомагає керівнику побачити орга­нізацію в єдності складових її частин, що нерозривно пе­реплітаються із зовнішнім світом.

Принципи системності розглядають сучасну організацію, насамперед, як соціально-економічну систему, яка має спе­цифічні, властиві тільки їй особливості. Основні системні принципи:

цілісності (принципове поєднання) властивостей системи до суми властивостей складових її елементів і неможливість виведення з останніх властивостей цілого; залежність кожного від його місця, функцій і т.д. усередині цілого;

структурності (можливість опису системи через вста­новлення її структури, тобто мережі зв'язків і відносин системи; обумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури);

взаємозалежності структури і середовища (система формує і виявляє свої властивості в процесі взаємодії із середовищем, будучи при цьому провідним активним компо­нентом взаємодії);

ієрархічності (кожен компонент системи, у свою чергу, може розглядатися як система, а досліджувана в даному разі система є одним з компонентів більш широкої, глобальної системи);

множинності опису кожної системи (через принципову складність кожної системи її адекватне пізнання вимагає побудови безлічі різних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи).

«Жорсткий» системний підхід передбачає наявність альтернативних шляхів переходу системи із одного стану в інший, більш кращий для її функціонування.

«М'який» системний підхід виходить із необхідності враховувати різноманітні та різнопланові інтереси акціонерів і менеджерів, робітників і їхніх сімей, постачальників і покупців продукції підприємства, органів влади та некомерційних партнерів, тобто всіх тих, хто так чи інакше зацікавлений в існуванні підприємства.

Застосування системного підходу пов'язане з удоско­наленням методів управління виробництвом, якісним освоєнням і послідовним дотриманням положень системності, що є основним інструментом вирішення будь-якого завдання в організації.

Сутність функціонального підходу до менеджменту полягає в тому, що потреба розглядається як сукупність функцій, які потрібно виконати для задоволення потреби. Після встановлення функцій створюються кілька альтернативних об'єктів для їх виконання і обирається той з них, що вимагає мінімум сукупних витрат за життєвий цикл об'єкта на одиницю його корисного ефекту.

При застосуванні функціонального підходу абстрагуються від об'єктів, що виконують подібні функції, начебто вони не існують, чи від майбутніх потреб. Цей підхід повинен застосовуватися в сукупності з відтворювальним підходом, тому що для задоволення потреб потрібно створити фізичний або якийсь інший об'єкт. Функціональний підхід, разом з іншими підходами, дозволяє провідним фірмам світу бути завжди попереду.

Функціональний підхід реалізується в методах функці­онально-вартісного аналізу (ФВА). Функціонально-вартісний аналіз – метод системного дослідження об'єктів (виробів, процесів, структур тощо), спрямований на оптимізацію співвідношення між корисним ефектом і сукупними витратами ресурсів за життєвий цикл об'єкта, який застосовується за призначенням.

Сьогодні до управління застосовується в основному предмет­ний підхід, коли вдосконалюється існуючий об'єкт. Наприклад, технічна система вдосконалюється шляхом доробки існуючої системи за результатами маркетингових досліджень, аналізу науково-технічного прогресу в даній сфері, зауважень і пропозицій споживачів. Тому на практиці перед конструкторами ставиться завдання досягти за найважливішими показниками якості об'єкта світового рівня. У чому недоліки такого підходу? По-перше, самі конструктори не зацікавлені в проведенні широкого і глибокого аналізу світового ринку, у встановленні для себе важких завдань. Світовий рівень потреб до моменту впровадження об'єкта для споживача об'єктивно можуть спрогнозувати не конструктори, а маркетологи. По-друге, припустимо, конструктори дуже поста­ралися і знайшли кращий світовий зразок. Однак цей зразок проектувався вчора і несе в собі технічні ідеї вчорашнього дня.

При застосуванні предметного підходу до розвитку со­ціально-економічних систем менеджери йдуть шляхом удоско­налення існуючих систем. І на практиці менеджери часто мають справи з проблемою пошуку роботи для існуючих колективів чи працівників. При застосуванні функціонального підходу йдуть від зворотного, від потреб.

Процесний підхід був вперше запропонований прихильниками школи адміністративного управління, які намагалися визначити функції менеджменту. Управління розглядається як процес, оскільки робота по досягненню цілей за допомогою інших – це серія неперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких також є процесом, називають управлінськими функціями, а сума всіх функцій є процесом управління.

Процесний підхід до управління відбиває прагнення теоретиків і практиків менеджменту інтегрувати усі види діяльності за рішенням управлінських проблем у єдиний ланцюжок, ро­зірваний внаслідок «надмірного захоплення» функціональним підходом, при якому кожна з функцій розглядається поза зв'язком з іншими. Таким чином, управління представляються як управлінські функції, що динамічно змінюються в просторі і часі, які пов'язані між собою. Метою їх є вирішення проблем і завдань організації.

Ситуаційний підхід до менеджменту полягає у перенесенні акценту на вивчення дійсних умов, конкретної ситуації, в якій перебуває та чи інша фірма, і розробку на цій основі специфічної, унікальної, якщо це необхідно, організаційної структури, що відповідає конкретним умовам і вимогам. Центральним моментом ситуацій­ного підходу є ситуація, а також конкретний набір обставин, які впливають на організацію в даний час. Ситуаційний підхід намагається пов’язати конкретні прийоми та концепції керівництва організації з визначенням конкретними ситуаціями для того, щоб досягти мети організації найбільш ефективно.

Питання для самоконтролю:

1. Що являю собою організація?

2. Охарактеризуйте основні ознаки організації?

3. Чому організація називається системою і які її особливості?

4. Чому організація розглядається як процес?

5. Охарактеризуйте модель організації як відкритої системи?

6. Дайте характеристику внутрішніх змінних організації?

7. Які фактори зовнішнього середовища відносяться до прямого і опосередкованого впливу?

8. Охарактеризуйте основні підсистеми організації?

9. Дайте характеристику основних підходів до управління організацією?

10. В чому полягає різниця в «жорсткому» і «м’якому» системному підході до управління організацією?

 

ТЕМА 2. УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЯМИ РІЗНИХ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ

2.1. Управління підприємствами різних організаційно-правових форм в умовах ринку та їх класифікаційні ознаки.

2.2. Особливості управління товариствами, органи управління та їх функції.

2.3. Види об’єднань підприємств та особливості їх організації і управління.

Ключові поняття теми: класифікаційні ознаки підприємств, види підприємств, види товариств: акціонерне товариство, товариство з обмеженою, повною, додатковою відповідальністю та командитне товариство, види об’єднань: статутні і договірні, органи управління та функції товариств та об’єднань