Фатальне, або ж обернена невідворотність

„Випадок стомлює мене”. Бог.

„У глухій югославській долині, здається, скасували випадок завдяки своєрідно кинутому жеребу”. А ми на це відповімо, що будь-яке падіння жереба вже давно поклало край випадковості.

Дві гіпотези випадковости. Перша: всі речі покликані зустрітися, тільки випадок не дає їм цього зробити. Друга: всі речі розрізнені й нейтральні одне щодо одного, тільки випадок сприяє тому, що вони часом зустрічаються.

Остання гіпотеза банальна; перша парадоксальна, зате цікавіша.

В банальній версії криється глибока амбівалентність: чи випадковість утримує речі в розрізненому стані (що відповідає її дефініції), чи просто сприяє тому, що вони вряди-годи зустрічаються? Ми охоче надаємо сенсу обом аспектам заразом. Речі рухаються випадково, — і випадок їх поєднує. Цілковита алогічність. Випадковість є виразом суверенної нейтральности речей одна щодо одної чи випадковість виражає таємну волю, щось на зразок злого духа, котрий тішиться непристойними відмінюваннями?

Можливо, відгадка така: модерний аналіз давно вже засвідчив недостатність детерміністського пояснення світу, витворив непевний світ за рахунок об’єктивної причиновости, тож усе розглядає в рамках випадковости, а заразом він привернув увагу до інших зв’язків, не причинових і таємничіших (наприклад, психоаналіз і його тлумачення підсвідомого вилучили випадковість ляпсусу, промаху, cновиддя, божевілля). Постала інша, загадковіша необхідність, від якої ніщо не може у принципі ухилитися: психологічне чи структуральне передрішення, глибинний порядок речей несвідомий, проте його лад не відкидає й випадку. В такий спосіб владарюванням зрозумілих причин ми підмінили насправді не випадковість, а механізм набагато таємничіших взаємозв’язків. Тоді випадковість відповідала б не тимчасовому станові неспроможности наук усе пояснити, — в цьому випадку вона ще мала б відчутне концептуальне існування, — а переходові од стану причинового детермінізму до іншого, радикально відмінного і теж невипадкового порядку. Тож вона взагалі не має існування.

Постає й інша проблема. Щоб настав випадок (принаймні у другій версії), потрібен збіг, потрібно, щоб схрестилися дві послідовності, щоб зустрілися дві події, два індивіди, дві частки. Навіть якщо ймовірність цього нескінченно мала, потрібно, щоб така ситуація могла відбутися, так само, як для причиновости потрібна суміжність причини й наслідку. А от цей постулат не можна вважати незаперечним. Не можна з певністю вважати, що зустріч не є неможливою, — хіба що в світі, де владарює чисте відношення сил, в світі, де речі, тіла, індивіди, події можуть торкатися одне одного, стикатися одне з одним, просягати одне в одне, оскільки вони згубили ту „ауру”, що зазвичай огортає їх і не допускає скупчености. В освяченому, церемоніяльному світі речі не торкаються одна одної й ніколи не зустрічаються. Вони вишиковуються у бездоганні, та заразом і безконтатні ряди. У тій царині такт полягає у тому, щоб уникати контакту. Погляньте, як плавно переплітаються між собою церемоніяльні порухи, як майорять вбрання, як дратують одне одного тіл###а, — та одне одного вони не торкаються. Ніякої випадковости, себто жодного ляпсусу, що кинув би тіла назустріч одне одному, ніякого безладу, внаслідок якого тіла раптом здобули б свободу для змішування.

Те саме відбувається з нашими тілами і з нашим повсякденним життям. Досить було, щоб розвіялася та аура, що огортала порухи й тіла, — і вони випадково стикаються на вулицях, зосереджуються у величезних кількостях у містах чи в концентраційних таборах, зближаються і перемішуються в коханні. Якась надзвичайно могутня сила зруйнувала ту магнетичну дистанцію, де рухається кожне тіло, і витворила цей нейтральний простір, де вони можуть увійти у контакт завдяки випадковості. В кожному з нас є щось од відпорної потуги, навіть у самісінькому осерді модерних секуляризованих просторів, навіть у використанні наших емансипованих, наших просторово і сексуально звільнених тіл. Щось від могуті табу, що відхиляє будь-яке скупчення, від тієї відмінности, що гидує будь-якою непередбаченою зустріччю, будь-яким злиттям чи змішуванням, що настає завдяки випадковості. Адже випадковість — не що інше, як та свобода, з якою на мікроскопічному рівні як завгодно рухаються частки або тіла в нейтралізованому просторі, а з символічного погляду, котрий передбачає, що в кожної істоти має бути недоторканний простір, ця свобода ница і непристойна. (Нічого спільного з пуританством — ідеться про той суверений простір, що необхідний для самого руху тіл). Тож випадок і статистична ймовірність, що характеризують наш модерний світ, ниці й непристойні. Ми мусимо пристосовуватися до них під знаком свободи, та одного пречудового дня ця необов’язковість, ця непов’язаність, що умовлюють численні зустрічі й прискорюють бровнівський рух наших життів, повертається до невизначености, до згубної нейтральности, що пригнічує нас. Випадок не стомлює лише Бога, а нас він стомлює також.

Західний матеріялізм витворив гіпотезу про те, що світ — це груба матерія, котра перебуває в стані непевного й безладного руху. Наша примітивна світова сцена — то сцена матерії, що залишається мертвою, аж поки Бог вдихне в неї дух, смисл чи енергію, сцена безладу, в якому лише Бог може навести лад, вирвавши світ із обіймів первісного хаосу.

„Випадок містив у собі лад, а коли настав лад, то він поступився випадкові своїм місцем у творінні” (А. Верде).

Проблема завжди полягала у тому, аби з цього безладу виготовити лад, виробити і надалі підтримувати рух, породити і виробити смисл. Це наша настирлива ідея, наш ідеал, а також образ нашої катастрофи (ентропія).

Адже думка про те, що якихось раціональних взаємозв’язків у цьому світі можна добитися лише ціною постійних зусиль, що завжди можуть обернутися нічим, — ця гіпотеза винятково песимістична й вічайдушна. Навіть Богові це набридло. „Випадок стомлює Бога”, як сказав один теолог з приводу заборони азартних ігор. Навіть Бог уже не може боротися з випадковістю (останнім часом він здався і допустив, щоб усталився погляд на світ як суто випадкове явище). В цього відправного пункту немає іншого результату. Якщо припустити, що для формування всесвіту, для створення значущих взаємозв’язків, хистких острівців анти-випадковости необхідна певна енергія, то раніше чи пізніше ця енергія вичерпається, й навіть Бог не матиме достатньо потуги, щоб протистояти уніщовленню смислу. Будь-хто відступився б, тож і Бог припинив боротьбу, відступивши перед навалою всесвіту, що позбавлений смислу. Бог не обурений чи уражений випадковістю, не встановить вона й загрози для нього, — він стомлений. Пречудово.

Та на противагу цій прегарній фразі можна висунути й іншу гіпотезу. Бог стомився не від боротьби з випадком — він стомився продукувати його: цілу вічність він присвятив цьому завданню, бо насправді випадковости немає і якщо потрібно продукувати її, то робити це може лише бог, адже це надлюдське завдання.

Продукування випадковости для того, аби всі речі не вступали в необхідні й безперервні взаємозв’язки — для людей, у щасті чи в горі, таке було б нестерпним. Продукування випадку для того, аби люди могли грати й вірити в успіх або неуспіх, полегшує їхню вину. Існує життєва необхідність вірити в можливість випадку, суто випадкових, а отже незначущих і нейтральних подій, що за них не треба відповідати, наприклад, таких, як смерть друга, повороти долі, природна катастрофа: якщо мало того, що ці події «ніколи самі не відбуваються», вони ще й повинні приписуватися якійсь волі, об’єктивному чи суб’єктивному шкідництву, навіть Богові, який тягар, яка ноша, яке примноження відповідальности та вини, — вже ніде немає невинности становлення! Первісні люди вірили в такий світовий устрій, у світ, де панує всемогуття думки і волі, без щонайменшої випадковости, та жили вони магією і в жорстокості. Випадок дає нам продихнути: ніхто не хотів цього, яке полегшення! Тож Бог у своєму незмірному милосерді й надає нам випадок. От про подію, від якої хотіли б звільнитися, і казатимуть частенько, що „така Божа воля” (себто нічия). Та Бог урешті стомився виражати свою волю, тож цілком можливо, що вряди-годи він відкликає свою волю і полишає світ на поталу законові речей, себто загальному приділенню.

Припущення випадковости — це припущення ще більш надзвичайного Бога, ніж той, що заправляє всіма речами за допомогою своєї волі, ніж Бог універсального приділення чи напередвизначеної або судної взаємопов’язаности всіх речей. Бо для речей немає нічого легшого, ніж пов’язуватися, ніж преображатися одна в одній. Щоб завадити цьому, щоб домогтися суто випадкового світу, треба припустити нескінченну волю та енергію, сам Бог не зуміє до кінця втілити це фантастичне завдання — ізолювати всі частки, скасувати всі епізоди, всі розсіяні зваби і підтримувати цілковите панування випадковости. Що за штучний витвір, цей випадок, і як мало шансів того, що він існує (так само небагато, як і шансів того, що існує Бог).

Наш раціональний і раціоналістичний Бог увочевидь неспроможний впорядкувати перебіг речей. Сенс його існування полягає в тому, щоб підтримувати і освячувати причинові зв’язки, що дадуть йому змогу принести у світ Страшний Суд, розвіяти в кількох пунктах імлу, що закриває його світлове сприймання хаосу, аби змогла постати мінімальна відмінність між Добром і Злом, — а Диявол щомиті збурює цей упорядкований лад, а зваба безперестану скаламучує відмінність між Добром і Злом; не диво, що цей Бог помер, лишивши по собі цілковито вільний і непевний світ, заповівши порядкувати речами сліпій божиці, що зветься Випадковістю.

Отак Бог і не виконав своїх обіцянок. Він мав бути причиною всіх речей, а врешті-решт допустився до того, що те, що твориться без причини, те, що відбувається за скрайньо рідкісних і малоймовірних умов, завжди несе на собі набагато більше смислу, ніж те, що відбувається з причини. Те, що відбувається випадково, набуває такого смислу й інтенсивности, котрих ми вже не надаємо систематичним подіям. В надто упорядкованому, надто детермінованому світі випадок є творцем спецефектів, він і сам спецефект, для уявного він набуває досконалости нещасливого випадку (як ото з-поміж цілого ряду об’єктів надзвичайної цінности набуває тільки невдалий об’єкт). Тож ми перебуваємо в парадоксальному світі, де випадкова річ набуває більшого смислу, більшого чару, ніж зрозумілі взаємозв’язки. Та, можливо, ця ситуація й сама є кон’юнктурною: той чар і високий смисл, що їх ми знаходимо в нещасливій пригоді, іронічна й диявольська втіха од випадкових збігів та поєднань, звісно ж, стоять нарівні з тою втіхою, якої зазнав перший розум, що зумів винайти у хаотичному світі найперший причиновий ланцюжок. Свого часу то був Диявол, і за те його варто було спалити живцем.

Та все це будувалося на убогій гіпотезі, де йшлося про хаотичний світ, з яким треба воювати раціональними взаємозв’язками. Тоді як зворотна, багата гіпотеза устократ достеменніша — у ній ідеться про світ, де геть немає випадку: ніщо тут не мертве, ніщо не інертне, ніщо не роз’єднане, ніщо не зазнало декореляції, нічого немає непевного, навпаки, все фатально чи бездоганно поєднується, — не за принципом раціональних зв’язків (вони ні фатальні, ні бездоганні), а в нескінченний цикл метаморфоз, звабливу пов’язаність форм і подоб. Як бідна енергією субстанція, цей світ живе в інертному страхові перед непевним, руйнується у випадковості. Якщо ж розглядати його як подобу і як позбавлене смислу розгортання подоб, як чисту подію, то, навпаки, він відзначається абсолютною необхідністю. З цього погляду, все аж променіє пов’язаністю і звабою; ніякої ізоляції, ніякої випадковости — цілковита кореляція. Проблема полягає радше в тому, щоб загальмувати, зупинити в деяких моментах цю тотальну кореляцію подій. Зупинити це п’янливе запаморочення зваби, взаємопов’язаности форм, цей магічний лад (дехто скаже: магічний безлад), що спонтанно постає перед нами у вигляді чергувань чи збігів у ланцюгу (щасливих або нещасливих), у вигляді долі, неухильної послідовности, коли всі події впорядковуються, мов за помахом чарівної палички, — все це нам знайоме, зокрема, у письмі й у слові, адже така сама непереборна тяга охоплює й слова, коли їм дають змогу грати вільно і складатися у долю; вся мова може ринути в однісіньку фразу завдяки ефектові зваби, що спонукає плинні знаки до центрального поєднання. Нам знайома ця ланцюгова реакція, ця очевидність, із якою вона постає, та химерна вільність, котрої набуває перебіг речей, коли він грає сам, завдяки хіба чистій подієвій суміжності, — себто коли ми не протиставляємо йому наші раціональні пов’язаності, наші логічні й кінцеві конструкції або вторинне розгортання якоїсь історії.

Все це недалеке від того, що Леві-Строс назвав лінгвістичним терміном „надмір позначника” — в основі його лежить ідея, що спочатку є позначник, розпросторений повсюдно, він такий щедротний, що ніколи не вичерпається значеником. До цього надщедротного устрою належить і магія (й поезія) — це устрій не випадковости чи недетермінованости, а, навпаки, впорядкований устрій, що відзначається набагато вищою необхідністю, ніж та, що заправляє поєднанням позна###чника зі значе###ником (*) (вищою мірою довільним). Тривала робота над поєднанням позначників зі значениками, котру здійснює розум, врешті, сказати б, гальмує й усуває цю фатальну щедротність. Магічну звабу світу необхідно обмежити, навіть звести нанівець. І станеться воно тоді, коли позначник отримає свого значеника і все стане смислом та реальністю. Очевидно ж, станеться це наприкінці світу. Світові буквально настане край, коли всі звабні пов’язаності поступляться місцем раціональним зв’язкам. Усі ми залучені до цього катастрофічного почину: розв’язати будь-яку фатальність через причиновість або ймовірність — ось де справжня ентропія. Можна, звичайно, сумніватися, чи вийде щось успішне із цього почину, та немає сумніву в одному: приділення, а не випадковість є „природним” перебігом речей. І саме приділення, себто блискавичну звабу форм, — а не випадковість, якій вона може поступитися місцем, — покликаний зруйнувати розум. Ще раз: випадок містив у собі лад, а коли настав лад, то він поступився випадкові своїм місцем у творінні.

========

*В оригіналі signifiant і signifié (терміни структуральної лінгвістики). — Прим. пер.

========

Робота розуму полягає не в тому, щоб знаходити взаємозв’язки, стосунки і смисл, усього цього з гаком вистачає ще від початку, — навпаки, він повинен виробляти нейтральне, індиферентне, розмагнічувати констеляції, неподільні конфігурації, щоб учинити з них блудні елементи, що покликані знайти свою причину або ж блукати навмання. Зруйнувати нескінченний цикл подоб. Внаслідок цього руйнування й постає випадковість, себто сама можливість недетермінованости елементів, а отже, їхньої індиферентности й, на довершення до всього, свободи.

Одне слово, випадковість — це те, що завжди постає штучним шляхом унаслідок ліквідації форм. Випадковість ніколи не існувала, надто ж у тому первинному стані, який ми за нею визнаємо. Первинно всі форми пояснюються одна одною чи радше неухильно включаються одна в одну, порожнечі немає.

Щоб була випадковість, потрібна порожнеча. Себто ті пункти, де гасне будь-яка субстанція й будь-яка форма, інтервали, де буквально нема нічого. І для будь-якої іншої свідомости, крім нашої, модерної, це немислиме. Не випадково ж (!) відкриття випадковости й порожнечу припадає на ту саму пору, XVII століття, і фігурують тут імена Паскаля та Торічеллі (*). Модерна людина буквально вигадала ці нейтральні концепти, ці симуляції відсутности: випадок, порожнеча — всесвіт без зв’язків, без форми, без приділення, простір без змісту, — дві формальні абстракції, що заклали основи модерности, внаслідок чого від XVII століття почали відступати фатальність і благодать, поступаючись місцем експериментальній деміургії і статистичній екстермінації.

==========

*Жак Бросс, Traverses, ч.23

==========

Гра випадку в парадоксальний спосіб ілюструє відсутність випадковости, її доглибне заперечення в самій свідомості гравця. Звичайно ж, гравець не прагне долучитися до „закону” імовірностей чи великих чисел, — в цьому не більше захопливого, ніж у якомусь об’єктивному зв’язку, — він шукає шансу, причому не як наслідку окремого можливого випадку, — ні, шансу, як знаку обраности, як процесу генералізованої зваби, що його намагається загарбати правило гри (й аж ніяк не закон імовірностей), шансу як ланцюгової реакції, як катастрофи чару.

Вся стратегія у царині гри полягатиме в тому, щоб спровокувати деескалацію раціональних причин і викликати зворотну ескалацію магічних зв’язків. Не одну щасливу нагоду, потім іншу, і так спроба за спробою (горезвісна рівноймовірність випадковости у всіх спробах), а, навпаки, фатальну пов’язаність вдалих спроб (а також і невдатних, головне тут не стільки зиск, як фатальність, — себто приділення, що розпочинає власну гру, ніщо вже не може зупинити ланцюгове творіння світу, що перебуває під владою чистої спонуки розуму). Як відомо, шанс тоді є шансом, коли він росте, немов снігова куля, мов катастрофа, коли він яріє, мов джерело зваби, — нічого спільного не має він із об’єктивною імовірністю, тут вона завмирає і заслуговує хіба що на обчислення. Тоді як шанс потрібно форсувати: в Бога треба випрохувати, його треба зваблювати, тоді йому нічого не залишатиметься, як відповісти, як дати вам усе. Нічого не залишатиметься йому, як тільки дозволити, щоб речі розвивалися згідно з їхньою природною схильністю, згідно з їхнім приділенням, що полягає у пов’язуванні їх із усіма формами (і з числами теж), без винятку, без випадковости, без жодного ґанджу. Це і є засадниче правило гри, котрому підпорядковується сам Господь.

Це засадниче правило таємного злютування світу, правило небувалого злютування усіх форм згідно з приділенням і дозволяє прийняти довільні умови гри (конкретні правила) з церемоніяльними цілями (а не договірними, як в обміні, що передбачається законом), як суто класичний ритуал, де, не без відтінку іронії, відбивається абсолютна необхідність, що лежить в основі ігрових очікувань.

Всі ми гравці. Себто найдужче ми прагнемо періодичного руйнування раціональних послідовностей, що розвиваються поступово, і бодай на короткий час запровадження іншого, небувалого устрою, грандіозної ескалації подій, надзвичайного (наче визначеного наперед) наступництва найменших деталей, коли враження таке, наче речі, що дотепер штучно утримувалися на віддалі угодою послідовности і причиновости, зненацька виявляються не підпорядковані випадкові, а спонтанно зближуються і конкурують завдяки самій їхній пов’язаності з такою ж інтенсивністю.

Це нам подобається. Це справжні наші події. Очевидність того, що немає нічого нейтрального, що нічого немає індиферентного, що допіру всі речі зближуються, відразу ж зникає їхня „об’єктивна” прив’язаність до причиновости, — це самісінька очевидність зваби. І задля цього, щоб обманути кругообіг причиновости, потрібно зробити чинними довільні знаки, усілякі довільні коди, такі, як правила гри, усілякі заманки, що розладнають причиновий механізм та об’єктивний перебіг речей, і пустити в хід їхню фатальну пов’язаність. Навіть письмо це може — поезія чи теорія, воно не що інше, як проєкція довільного коду, довільного механізму (винайдення правил гри), де речі втягуються в їхнє фатальне розгортання.

Ці легкі катастрофи, ці обвали смислу, ці ефекти подієвої турбуленції можна тлумачити згідно з раціональною логікою непередбачуваного, як зробив це Давід Рюелль (*), за тим, що називає він „чутливою залежністю від первинних умов”, чимось на кшталт системи, яку напочатку збурює мінімальне завихрення, що шириться за експонентною прогресією (надто ж у сусідстві зі сторонніми атракторами), призводячи за відносно короткий час до непередбачуваних наслідків: „Чхання може за кілька місяців стати причиною циклону в іншій частині світу”. Послідовність, що чарує надмірністю наслідку, та все ж таки вона об’єктивна й детерміністська, навіть у непередбачуваності. Гадаю, в цьому раптовому загостренні, що охоплює перебіг речей, закладене дещо інше. Йдеться про логічну зміну, а не просто логічну експоненту. Це трохи схоже на сни за Фройдом, коли слова, позбавлені своєї значущости, починають функціювати як речі, опинившись у стані грубої матеріяльности, а отже й поєднуються в своїй матеріяльній, химерній (а не випадковій) якості, не дотримуючись ніякого синтаксису і нехтуючи будь-яким принципом зв’язности, — слова приймають себе за речі та ще й устряють до гри речей; тож інколи може бути так, що й події самі устряють до гри, виходячи за рамки будь-якої психології чи об’єктивної причиновости, і подвоюють свою ставку в грі, без огляду на смисл своєї історії, — трапляється, що й самі ситуації ухиляються від свого смислу і, поєднуючись надчуттєвими зв’язками, прагнуть творити події самі. Поєднання, що постають внаслідок цього, мають вигляд катастрофи, себто взаємопросягання, неочікуваного завихрення подій, та при цьому, як ото „вільні” поєднання слів у снах, зберігають характер назвичайної необхідности. В такий спосіб невеличкі гравітації, невеличкі „циклони” народжуються в самих подіях, поблизу суб’єкта, проте поза ним, — чисті події, де сам суб’єкт уже є не словом, а річчю, і функціює по волі речей.

==========

*Давід Руель, Traverses, ч.23

==========

Уві сні я зазнав тяжкої, хоча й загадкової скорботи. Хтось сказав мені, що обійшлося це дуже просто. Я відповідаю, що воно завжди так. І всі довкруги аж лягають од реготу. Я спричинився до чогось на кшталт сміхової катастрофи. І завдяки цьому збігові, що стався поміж тою мализною, котру я висловив, і її надмірним наслідком, я почуваюся потаємці знищеним, ніяким. Що ж це розв’язав я, сам того не знаючи? Чи радше в який незвичайний зв’язок вступив попри свою волю? Зв’язок, що залежить саме від того, що я сказав, а не від того, яким я є, ні навіть від ситуації сну, — залежати він має саме від незначущости моїх слів, навіть від їхньої банальности.

Що ще сказати? Немає нічого ближчого, ніж те прегарне запаморочливе нерозв’язне відчуття, що ти вирішальний елемент у якійсь ситуації, навіть якщо й полягає вона у тому, щоб догодити комусь єдиним поглядом. Мізерно мала причина й надзвичайний наслідок: єдиний наш доказ існування Бога. Незчисленні пов’язаності є основою не лише наших снів, а й повсякденного життя. Нічого не любимо ми так, як це шалене спотворення наслідку і причини, — воно дає нам таку величезну змогу поглянути на наші власні первини й нашу потенційну силу. Кажуть, зваба — це стратегія. Брехня та й годі. Вона базується на тих непередбачуваних зв’язках, які лише намагається відтворити будь-яка стратегія.

Причина продукує наслідок. Тож причини завжди мають смисл і мету. А отже, й не провадять до катастрофи (вони зазнають лише кризи). Катастрофа — це скасування причин. Вона долає причину наслідком. Вона штовхає причиновий зв’язок до загибелі. Вона спонукає речі до їхньої чистої з’яви або до зникнення (з’ява чистого соціяльного і його одночасне зникнення в паніці). Однак залежить вона не від випадку чи недетермінованости, а, в певному розумінні, від спонтанного поєднання подоб чи стихійної ескалації воль, як у виклику, або ж від спонтанної комутації форм, як у метаморфозі.

Не причини, а подоби, поєднуючись між собою, призводять до катастрофи. На противагу кризі, що є хіба що сум’яттям причин, катастрофа становить собою нестяму форм і подоб. Як ото нестяма є чистою безреферентною пов’язаністю мови, а церемонія чистою безреферентною пов’язаністю жестів, обрядів та убрань, так і катастрофа становить собою чисту безреферентну пов’язаність речей та подій, — а це якраз і не випадковість, а послідовний розвиток найвищої необхідности (який спостерігається в абсурдній ескалації негативних або гротескних подій, що часом із вами трапляється: замість того, щоб зосереджуватися в журбі й сходити нанівець у кумедному, як завжди буває, коли їх напластовує одну на одній випадковість, вони роззосереджуються і взаємно анулюються в чомусь на кшталт стихійної природної катастрофи, і єдиним рушієм залишається втіха, зваба їхнього формального розгортання, краса їхнього переплітання). Єдиною втіхою на світі є бачити, як речі „обертаються” у катастрофу, виходять врешті-решт із-під влади детермінованости й недетермінованости, необхідности й випадковости, щоб увійти до царства запаморочливих зв’язків, де владарює те, що сягає своєї мети, обходячись без будь-яких засобів, те, що сягає свого наслідку, обходячись без причин, як ото дотеп чи зваба, — те, що приходить не манівцями смислу, а блискавичними шляхами подоби.

Тож випадку немає. Випадковість характеризувала б геть неправдоподібну можливість, коли речі, позбавлені їхніх детермінацій і їхніх причин, були б полишені самі на себе, були б по-справжньому вільні й дрейфували б у непевному гіперпросторі з дуже сумнівними шансами на зустрічі третього типу. Приблизно така доля відведена й нам у рамках усіх наших вивільнень, у тому молекулярному пеклі, що його нам готують. Та в іншому, набагато радикальнішому плані, ніж реальне, таке цілком неможливе: випадковість, концепт випадковости передбачає, що немає іншого зв’язку, ніж причиновий. Тож із боку необхідности це виглядає по-дурному: якщо речі вже не мають причин (або ж якщо більше не можуть їх „продукувати”), то вже й не належать до жодного устрою, хіба що можуть звернути до форсованого рівняння імовірностей. Наче мертві душі бродять вони в чистилищі непевности. Чистилише причиновости — ось що таке випадковість. Там, де душі очікують, аби їм повернули їхні тіла, там, де наслідки очікують, аби їм повернули їхню причину. Якраз на порозі молекулярного пекла, де їх раз і назавжди знищать.

Та речі мають інші зв’язки, ніж причинові. Наприклад, фатальність (котру завдяки її трагічним наслідкам здебільшого плутають із випадковістю). Пам’ятаю, коли ми дивом уникнули падіння в авті у придорожній рів, то еспанці зупинялися на узбіччі, щоб побожно доторкнутися до нас, і промовляли: „Suerte, suerte…” (*) У фатальності чи в приділенні послідовність далеко не причинова, а ось яка: ознака появи речей є ознакою їхнього зникнення. Ознака їхнього народження є ознакою їхньої смерти. Ви можете силкуватися тим часом збурити причинову послідовність, змінити перебіг речей, втекти бознає куди або застосувати психоаналіз, та все дарма: та сама ознака, та сама констеляція, та сама характерна риса, та сама незначна подія, що була там при народженні, присутня і в момент смерти. Символ піднесення є символом падіння, символ з’яви є символом зникнення. Це і є приділення. І ви можете завжди вдаватися до тлумачень, все дарма. Ніякого коду, ніякого числа. Ефективність однісінького знака. Це не обов’язково стосується цілого життя чи цілої династії, як ото в античній трагедії, це може бути хіба короткий епізод, та з фатальною, а не раціональною чи випадковою пов’язаністю: немає нічого менш випадкового, ніж та сама ознака, що передує напочатку й наприкінці. Решта з цього погляду випадкова, решта є випадком, — а оте фатумом. Фатальне цілковито суперечить випадковому (як, звісно ж, і раціональному). А ми віддавна віддаємо перевагу випадковій версії світу (бо раціональна виявилася недостатньою) перед фатальною. Наша версія позірного світового безладу — це головно версія випадковости й акциденції. Проте цілком імовірно, що випадкове вкрай рідкісне, на противагу тому, що про нього гадають (випадок малоймовірний), а фатальність трапляється дуже часто. Більшу половину часу гравці втрачають, роблячи ставки на той самий номер, який уже виграв, а не лише на таблицю гри. Ви можете сказати: нічого дивного, люди завжди ставляють на той самий номер, — та якраз немає нічого випадкового в тому, що вони ставляють на той самий номер.

=======

*”Доля, доля… „ (есп.) — Прим. пер.

=======

Усупереч усій нашій чеснотній моралі речі можуть мати передвизначену послідовність. Замість того, щоб розгортатися згідно з ґенезою та еволюцією, вони наперед вписуються в своє зникнення. Тож у цьому випадку вирізняє їх не передбачення, а пророцтво. Якщо ви знаєте ознаку з’яви, то гіпотеза фатальности, котра полягає в тому, що перебіг речей чи ігрових перипетій неухильно приведуть це життя до тої самої точки, фатального перетину того самого знака, гіпотеза ця дає змогу пророкувати цю подію, тому що це подія певного знака. Тоді ви можете передбачати перебіг подій, немовби він відбувається під час церемонії, світової церемонії, якій тривалість надає непорушного характеру. Все не є приділенням, усе не є церемонією, та в кожному існуванні, в сум’ятті його причин і наслідків трапляються невеличкі непорушні острівці-епізоди, що становлять найвищий інтерес.

Дві події на віддалі десяти років одна від одної. Між ними немає жодного стосунку. Два зникнення, що дорівнюють символічному вбивству. Чомусь такому, що — як би це сказати? — духовно неспокутне. Першого разу я ото так зник, другого ж був покинутий без будь-яких причин. Це нітрохи не відновлює рівноваги, й ніщо не викупляється (що тут викупляти?) Та історія вимагає, аби поміж цими двома втаємниченими одна від одної подіями потайці була запроваджена оберненість, хоча я ніколи не проводив поміж ними стосунку (а мусив би: адже про ці дві особи я мріяв упродовж цілих років), аж поки ці два епізоди постали переді мною під тим самим знаком і зненацька розрішилися у красі цього поєднання. Тим знаком було ім’я — обидві ті особи мали те саме наймення. Хто знає, на якому нескінченно малому відрізку шляху розплутався цей клубок, та певне одне: це не випадковість. Осяяння охопило збіг цих двох імен, і вмить ці дві події, що залишалися неспокутними, бо не мали спільної історії (не було про що розповідати, ні фабули не було, ні алібі, ні гарних чи поганих підстав, нічого, — зникнення були рішучі й остаточні; а ми ж зазвичай полюбляємо розв’язувати речі лише історією чи за допомогою психології), промкнулися у площину іншого, набагато незвичайнішого способу розв’язання, поєдналися у щось таке, як ото дотеп чи перевизначеність, і внаслідок того вони зустрілися, ці дві події-примари, звільнені й позбавлені того, що кожну з них зокрема робило неврозумливою. Їхнє дублювання, їхня подвоєна винахідливість, їхнє поєднання вмить учинило їх зрозумілими, проте таємниця і одної, й другої так і лишилася нерозкритою. Що могло психологічно відбутися з одного боку і другого в обох випадках? Не важливо, оскільки те, що не має смислу, розрішилося в іншому поєднанні.