Варто лише розвинути той Марксовий аналіз товарної непристойности, аби декодувати комунікаційний всесвіт.

Не лише сексуальне стає сьогодні непристойним у комунікації, а й будь-яка порнографія інформації та комунікації, струмів і мереж, порнографія функцій та об’єктів у їхньому зчитуванні, їхній плинності, їхній свободі, їхній регуляції, їхній полівалентності, в їхній посиленій сигніфікації, в їхній вільній експресії… Це непристойність того, що здатне цілковито розчинятися в комунікації.

Чорну непристойність заступає біла непристойність — гарячу непристойність заступає холодна. Обидві прибирають форми скупчености: перша — це скупчення нутрощів у тілі, предметів, що нагромаджені у приватному світі, того, що кишить у безгомінні витіснення, — органічне утробне тілесне скупчення, — друга ж це скупченість поверхового насичення, безнастанного запиту, виполонення проміжних просторів.

Я піднімаю телефонну слухавку, і от маєш, мене хапає в своєї обійми вся мережа, переслідує мене з нестерпною старанністю всього, що претендує на комунікацію. Вільні радіостанції: вони балакають, співають, про щось розповідають — багатющий зміст! А в медійній площині результат ось який: ФМ-діяпазон насичується, станції збиваються докупи і настільки перемішуються, що вже нічого не передається. Те, що було вільне, вже перестало бути таким — я вже не знаю, що мені хочеться слухати, настільки насичений простір, настільки потужно тисне все, що хоче, аби його почули.

І мене охоплює негативна радіоекстаза.

Звичайно, існує чистий стан зачарованости, пов’язаний із оцією комунікативною гарячкою, а отже й своєрідна утіха. Якщо скористатися класифікацією ігор, що її здійснив Каюа, — експресивні, змагальні, азартні й запаморочливі, — то весь розвиток нашої сучасної культури провадить нас до відносного занепаду експресивних та змагальних форм, що заступатимуться формами непевними та запаморочливими, де вже немає сцени, дзеркала, виклику, дуелі, — то радше ігри екстатичні, самотні й нарцисичні, а втіха од них уже не сценічна та естетична, не екзотерична й чуттєва, а непевна й психотропна, втіха від чистої зачарованости. І тут немає нічого негативного. Бо, звичайно ж, форми сприймання та утіхи зазнають оригінальних змін. Ми не повною мірою уявляємо наслідки цього процесу. Застосовуючи наші давні критерії й чуттєві рефлекси, ми, звісно ж, не знаємо, що може статися в цій новій чуттєвій сфері.

Єдине можна сказати з певністю: сцена хвилює нас, позасценічне чарує. Де зачарованість та екстаз, там зникає пристрасть. Інвестування, бажання, пристрасть, зваба чи, згідно з Каюа, експресія та змагання: гарячий всесвіт. Екстаза, непристойність, зачарування, комунікація чи, згідно з Каюа, випадок і запаморочення: холодний, cool-всесвіт (запаморочення холодне, навіть запаморочення од наркотиків).

Та чи так, а ми потерпатимемо від навальної екстраверзії внутрішности й навального вторгнення зовнішности, — все це означає не що інше, як категоричний імператив комунікації. Чи варто вдаватися до патологічних метафор? Якщо істерика — це патологічно роздута інсценізація суб’єкта, патологія виразу, театрального й оперного перевтілення, — якщо параноя є патологією організації та жорсткого й заздрого структурування світу, — то комунікація, інформація, іманентна скупченість усіх мереж та постійна під’єднаність призведуть нас радше до нової форми шизофренії. Ніякої істерії, ніякої проєктивної параної — тільки отой стан, що породжує шизофренічний жах: незмірно тісна суміжність усього на світі, нечувана скупченість усіх речей, що контактує з ним, інвестує його, впоює його без будь-яких перешкод: жоден захисний ореол, навіть саме тіло, не захищає від нього. Шизофренік позбавлений будь-якої сцени, завдяки величезній плутанині й усупереч своїй волі він відкритий для всього. Він сама непристойність, непристойна здобич непристойного світу. Характеризує його не стільки віддаленість від реального на цілі світлові роки, не стільки радикальний розрив, скільки цілковита суміжність, тотальна миттєвість усіх речей, без захисту, без відступу, кінець внутрішности та інтимности, виняткова виставленість напоказ і прозорість усього світу, що пронизують його з такою швидкістю, що він не може цьому завадити. Він-бо нездатен витворити межі свого власного буття, нездатен уже й осмислити себе: він лиш екран для поглинання, нечутливий пункт, де зосереджується вплив усіх мереж.

Потенційно усі ми шизофреніки.

Якби це справді було так, якби це було можливо, то ця екстаза непристойности, що поширилася у всіх усюдах, була б станом бажаної прозорости, станом примирення суб’єкта зі світом, по суті для нас то був би Страшний Суд, і він уже відбувся б.

Дві однаково можливі ймовірності: нічого ще не сталося, наше лихо в тому, що насправді нічого ще не розпочалося (визволення, революція, поступ…) — утопія фіналізму. Друга ймовірність — усе вже відбулося. Ми вже потойбіч кінця. Все, що було метафорою, вже матеріялізувалося, прорвалося у реальність. Це кінець кінця — такий наш приділ. Ми перебуваємо у всесвіті без меж.

Іронічні стратегії

Ми перейшли усі межі, зосібна, сцени й істини.

Ми вже доправди потойбіч. Уява нам підневолена, істина й розум підневолені, ми переживаємо чи незабаром переживатимемо довершеність соціяльного, все під рукою, небо утопії спустилося на землю, й усе, що виглядало райдужною перспективою, віднині переживається як сповільнена катастрофа. Ми відчуваємо фатальний присмак матеріяльного раю, а прозорість, що була ідеальним гаслом за епохи відчуження, сьогодні втілюється у вигляді однорідного терористичного простору — в гіперінформації та гіпервидимості.

Вже не чорна магія заборони, відчуження і трансгресії, а біла магія екстази, зачарування й прозорости. Це кінець патетики закону. Страшного Суду не буде. Самі того не тямлячи, ми вже перейшли його.

Що ж, тим гірше. Ми перебуваємо в раю. Ілюзія неможлива. За всіх часів була вона гальмом реального, а тепер поступилася йому, й ми бачимо, як реальне вдерлося в безілюзорний світ. Розвіялася навіть історична ілюзія, що живила надію на конвергенцію реального та раціонального в нескінченності, і через неї розвіялася й метафізична напруга: реальне стало раціональним — це поєднання відбулося під знаком гіперреального, екстатичної форми реального. Метафізична напруга здиміла, поступившись місцем патафізиці, себто тавтологічній й гротескній довершеності процесів істини. Убу: тонкі тельбухи й пишнота порожнечі. Убу, що є втіленням повноти і ситости, втіленням гротескної іманентности, разючої істини, геніяльна, гладка постать, що все поглинула, все переступила і сяє в порожнечі як уявне рішення.

Невже Бог вдався до такої негідної стратегії — вирішив на Страшному Суді примирити людину з власним образом, що незмірно наблизило б її до ідеального фіналу? На щастя, це не так: Божа стратегія в тому, що він утримує людину в невизначеності, у ворожості до свого образу, у піднесенні Зла до могуті принципу і винятковій чутливості до будь-якої зваби, що відвертає її від фіналу.

Немає ні принципу реальности, ні принципу втіхи. Є лише фінальний принцип примирення і кінцевий принцип Зла та Зваби.

За екстазою соціяльного, екстазою статі, тіла, інформації зачаївся принцип Зла, злий дух соціяльного, злий дух об’єкта, іронія пристрасти.

За фінальним принципом суб’єкта стоїть фатальна оберненість об’єкта, чистий об’єкт, чиста подія (фатальне), маса-об’єкт (мовчання), об’єкт-фетиш, жіночність-об’єкт (зваба). Після довгих століть тріумфальної суб’єктивности сьогодні на нас повсюдно чатує іронія об’єкта, об’єктивна іронія, що прочитується в самісінькому осередді інформації та науки, в самісінькому осередді системи та її законів, в осередді бажання і всієї психології.

Злий дух соціяльного

Не моральність і позитивна система суспільних цінностей спричиняються до поступу суспільства, а його аморальність і порок.

Не Добро і Благо, що були платонівським ідеалом моралі чи прагматичним і об’єктивним ідеалом науки і техніки, керують суспільними змінами чи суспільною життєздатністю — рушійний імпульс постає із розгулу образів, ідей та знаків.

Раціональна система моралі, цінности, знання, розуму заправляє лише лінійною еволюцією суспільств, їхньою видимою історією. Та глибинна енергія, що живить самі ці явища, струмує з іншого джерела. Престиж, виклик, усі звабливі чи антагоністичні імпульси, зокрема, й самогубчі, не мають нічого спільного з суспільною чи історичною мораллю чи поступом.

Суперництво набагато потужніше, ніж уся моральність, а воно ж бо аморальне. Мода потужніша, ніж будь-яка естетика, а мода ж аморальна. Як сказали б наші предки, слава потужніша, ніж заслуга, а слава ж аморальна. Розгул знаків у всіх сферах набагато потужніший, ніж реальність, а він-бо аморальний. Гра, що її правила старі як світ, набагато потужніша, ніж праця, а гра ж бо аморальна. Зваба у всіх її формах набагато потужніша, ніж любов чи інтерес, а зваба ж аморальна.

В цьому філософському погляді, як і в Мандевіля, немає ніякого цинізму, це об’єктивний погляд на суспільство і, можливо, на всі системи. Цинічною та аморальною є сама енергія думки: мислитель, що улягає лише логіці своїх концептів, бачить не далі свого носа. Треба бути цинічним, а то пропадеш, й це, сказати б, не аморально, це той цинізм, що криється в таємному порядку речей.

Річ не про те, що індивіди чи цілі групи людей улягали якомусь таємному інстинктові, а про те, що влада, котра хотіла покарати цю непокору, цей розгул, цього лихого генія, звести її до «ірраціональних» мотивацій у людській підсвідомості, завжди прирікала їх на більш чи менш повільну смерть. Тим-то й незамінна енергія пороку, що це енергія розщеплення і розриву, яку хотіли наївно замінити механічною енергією виробництва.

Як функціюють наші буцімто раціональні й запрограмовані суспільства? Що змушує населення пересуватися й гасати? Науковий прогрес, «об’єктивна» інформація, зростання колективного добробуту, розуміння причин і наслідків, реальне покарання винного чи рівень життя? Аж ніяк: ці речі нікого не цікавлять, так воно лише у результатах опитувань. Чарує всіх знаковий розгул, те, що реальність повсюдно збурюється знаками. Це таки цікава гра — вона відбувається в мас-медіях, у моді, в рекламі, — а ще загальніше і в політичному спектаклі, й у спектаклі технології, науки, одне слово, у спектаклі чого завгодно, тому що розлад реальности, видовищне спотворення фактів та уявлень, тріумф симуляції чарують мов катастрофа, — і вона справді є, це не що інше, як запаморочливе спотворення всіх чуттєвих ефектів. За цей ефект симуляції або ж, як хочете, зваби ми ладні заплатити бозна-яку ціну, принаймні набагато вищу, ніж за «реальну» якість нашого життя.

В цьому й полягає секрет реклами, моди, гри, всіх похітливих систем, що пригнічують моральну енергію і вивільняють енергію аморальну, ту, що весело втішається тільки знаком речей, кидаючи виклик їхній істині, — у такий спосіб вона прилучається до всіх магічних та архаїчних енергій, що завжди робили ставку на всемогутність думки на противагу всемогутності реального світу, — аморальна енергія, що ламає смисл, що пронизує факти, репрезентації, отримані цінності й електризує суспільства, заблоковані в їхньому платонічному образі.

Пречудовим взірцем цієї „диявольської” потуги змін, цієї аморальної енергії перетворення, що спрямована супроти усіх систем цінности, є Сполучені Штати. Попри їхню моральність, їхнє пуританство, їхню маніякальну чеснотність, їхній прагматичний ідеалізм, все в цій країні неухильно міняється завдяки імпульсові, котрий не має нічого спільного з поступом, що лінійний за визначенням, — ні, справжнім рушієм є ницість вільної циркуляції. Асоціяльна й дика, непідвладна будь-яким послідовним суспільним проєктам: тут все тестується, все оплачується, все виставляється напоказ, все зазнає краху. Західна музика, види терапії, сексуальні „збочення”, східні хмарочоси, лідери, технічні новинки, мистецькі течії, — все воно проходить одне за одним, і немає йому впину. А наше культурне підсвідоме, що в глибині своїй живиться культурою і смислом, може бути різким контрастом до цього спектаклю, проте ця аморальна скупченість усіх форм, усіх рас у несамовитому спектаклі перемін і є досягненням суспільства і ознакою його життєздатности.

Реклама, ница абстрактна циркуляція, евродолари, біржові котирування, аморальність циклів моди, непотрібні технології й велич, виборчі трюки, гонитва озброєнь, — усе це є не лише історичною ознакою засилля капіталу, а й вагомим доказом ще важливішого факту, ніж сам капітал, — доказом того, що не існувало жодного достеменного суспільного проекту, котрий був би гідний цього звання, що жодна група по суті не мислилася як достеменно соціяльна, себто як солідарна зі своїми власними цінностями і послідовна в своєму колективному проекті, одне слово, що відповідального колективного суб’єкта й близько ніколи не було й що не було навіть можливости для виникнення об’єкта цього порядку.

Публічна мораль, колективна відповідальність, поступ, раціоналізація суспільних стосунків: дурня! Хіба мріяла про це бодай яка соціяльна група? Мріяли соціологи та ідеологи, та ще політики, що саме втратили смисл політичного, цієї облуди і цієї fallacy (*) політичного, — це вже не те, що викладене в „Державці” Макіявеллі, а, якщо вірити Мандевілю з його аналізом соціяльного, це макіявелізм усього суспільства в його реальному функціюванні.

============

*Обман (англ.) — Прим. пер.

============

Енергія соціяльного як така, енергія суспільної угоди та її ідеалізація в соціялізмі — вбога енергія. Це розумна енергія, повільна і штучна. Та, як бачимо, народи їй не підкоряються, вона є лиш їхньою історією. Навіть Революція, що її можна вважати кульмінаційною віхою цієї „ свідомої” енергії, не була розгадкою історії. Рівароль пише: „Народ по-справжньому й не хотів Революції, він хотів лише спектаклю”. Чи є більша облуда? Чи більша аморальність (надто ж як ідеться про Революцію! — та заспокойтеся: якщо народ начебто прагне порядку, то, може, йому теж хочеться лиш спектаклю?)

Якщо наше збочення полягає в тому, що нам хотілося б не реальної події, а її спектаклю, не речей, а їхнього знаку й потаємної насмішки їхнього знаку, то це означає, що ми не так уже й хочемо, аби речі мінялися, — нам потрібно ще, аби ці зміни зваблювали нас. Для настання Революції треба, щоб вона зваблювала нас, а може вона робити це лише знаками — тут вона, як найостанніший з політиків, що зі шкури вилузується під час виборчої кампанії. Та щоб тебе зваблювали, треба платити найвищу ціну, адже Революція може бути історично детермінованою, вищий від неї лише спектакль. І що є ми обираємо? Чому народи, що так дорого платили за свою Революцію, на превеликий відчай їхніх захисників, так часто падали у прірву байдужости, нітрохи не переймаючись цією „подією”, присвятивши своє життя спектаклю Революції?