Любов — це щось на зразок психологічного інцесту, патетичної близькости перед лицем жорстокої гри у звабу.

В основі любови немає ніякого власного поруху (eppure si muove!) Або ж він скасовується порядком виклику та долі. Або скасовується у формі обміну та просьби. Як в отому анекдоті про подружню сварку. Жінка дорікає чоловікові: „You give me love because you want sexe” (Ти кохаєшся зі мною, бо хочеш сексу!) А чоловік у відповідь: „You give me sex because you want love!” (Ти віддаєшся мені, бо хочеш кохання).

Коли секс і любов прибирають мирської форми хатньої економіки, вони можуть стати пречудовим предметом обміну. Щойно вони перестають бути високою долею, як підсвідомо прибирають обмінної форми. І тут можливі будь-які компенсації та заміщення: ти даєш мені секс, я даю тобі любов.

За обміну є можливості для зміни. Та не у звабі, тому що це не обмін, а виклик. У звабі не може бути рівноваги, оптимізації обмінних стосунків, що так непросто, та все ж можливо на сексуальному рівні. Тож згубною може бути лише втрата зваби.

В цьому й полягає смисл отого анекдоту, адже подружня сварка лише розвінчує можливість двостороннього обміну. І єдине, чого прагне подружжя, це зваба!

Втім, одне, чого ніколи не пробачить вам жінка, це не те, що ви її не любите (з коханням чи сексом усе завжди владнається), а те, що ви не зваблюєте її або ж не даєте себе зваблювати. Цього нічим не компенсуєш, і хоч яку любов та ніжність ви їй даватимете, врешті-решт вона буде використовувати їх для жорстокої помсти. Не зумівши звабити, вона прагнутиме вас знищити. Можна відпустити всі любовні та сексуальні гріхи, бо в них немає нічого грішного. Лише зваба допікає до живого душу, котра знаходить супокій лише в убивстві.

Звідси й випливає те, що я називаю злим духом пристрасти.

У самісінькій основі найпалкіших, найкращих і найвідчайдушніших поривань завжди криється злий дух, який чатує на іншого, чимдуж намагаючись зловити його у пастку.

Диявольською за своїм характером є навіть спроба іронічно погамувати його актом збочення, що притаманне для найбільш наївних і відчайдушних моментів кохання.

Існує дужче, ніж пристрасть, — ілюзія. Дужче, ніж секс чи щастя, — пристрасть ілюзії. Зваба, завжди зваба. Розладнати еротичну потугу за допомогою владної ігрової могуті та стратагеми — поставити пастку на самісінькій вершині п’янливої втіхи й накреслити іронічні пекельні кола у райському блаженстві сьомого неба — це і є зваба, це і є форма ілюзії, це і є злий дух пристрасти.

ОБ’ЄКТ І ЙОГО ПРИДІЛЕННЯ

Верховенство об’єкта

„Суб’єкт може лише бажати — зваблювати може лише об’єкт”

Ми завжди переживали розкіш суб’єкта і вбогість об’єкта. Суб’єкт творить історію, суб’єкт підсумовує світ. Суб’єкт індивідуальний чи колективний, суб’єкт свідомости чи підсвідомости; ідеал будь-якої метафізики — це світ-суб’єкт, об’єкт — лише перипетія на переможному шляху суб’єктивности.

Наскільки мені відомо, доля об’єкта нікого не цікавила. Як такий, він навіть незрозумілий: лише відчужена частка, проклята доля суб’єкта. Об’єкт ганебний, непристойний, пасивний, він проституює, він є втіленням Зла, чистим відчуженням. Раб, що піднестися може лише в діялектиці владаря і раба, де зароджується нова евангелія, обіцяння, що об’єкт стане суб’єктом.

Чи відчував хтось власну потугу, самовладну могуть об’єкта? В нашому мисленні, де на чільному місці стоїть бажання, суб’єкт відзначається абсолютною привілейованістю, тому що він бажає. Та якщо на чільне місце поставити звабу, все виходить навпаки. Тут уже головний не суб’єкт, що бажає, а об’єкт, що зваблює. Все виходить із об’єкта і все звертається до нього ж таки, як усе виходить зі зваби, а не з бажання. Одвічний привілей суб’єкта вивертається наопач. Адже суб’єкт надто вразливий, він може лише бажати, тоді як об’єкт дуже добре грає на відсутності бажання. Завдяки цій відсутності він зваблює, ефектами бажання розігрує іншого, провокує його або ж анулює, надихає його або ж розчаровує — і про цю його здатність забувають чи радше воліють забути.

Навіщо ж надають такої привілейованости позиції суб’єкта, навіщо ж підтримують цю фікцію його волі, свідомости чи навіть позасвідомого? Він має економіку та історію, викликає довіру, тож є рівновагою волі й світу, тяги й об’єкта, принципом світової рівноваги, а це викликає ще дужчу довіру, адже тоді він непідвладний складному, потворному і чарівливому світові, жорстокому й непевному всесвітові зваби, котра приходить іззовні, тоді не є він об’єктом чи здобиччю всіх довколишніх форм, живих чи мертвих, не пронизують його безнастанні спокуси. Гарно його захистили: з усіма своїми потягами, бажанням і волею він міцно окопався у своїх володіннях, щоб не стати об’єктом.

Звернення до суб’єкта нічого не змінило в метафізичному постулаті його переваги: хоч суб’єктові як такому і поставили вимогу залучити до гри його слабкість, його вразливість, його жіночність та його смерть, хоч і поставили йому вимогу відмовитися від себе як такого (не лише психологічному суб’єктові, а й суб’єктові влади та суб’єктові знання), та внслідок цього він лише опинився в мелодраматичному полоні власної згуби — він уже не може відмовлятися від себе, спотворюватися на власних засадах, шукати gentelman’s agreement (*) зі своїм об’єктом, світом, що його він так добре опанував задля свого блага. І випливає звідси лише плутанина, що відбиває сьогодні всі перипетії його „звільнення”. Тож суб’єкт, його метафізика, гарні лише в своїй прегордій пишноті, в своїй сваволі, в своїй волі до невичерпної могуті, в трансцендентності суб’єкта влади, суб’єкта історії або ж у драматичності свого відчуження. І є він хіба що своєю жалюгідною тінню, що перебуває у безнастанній боротьбі зі своїм бажанням чи своїм образом, тінню, що нездатна орудувати цілісною репрезентацією світу, тінню, що у смертельній самопосвяті намагається воскресити мертве тіло історії.

=========

*Джентльменська угода (англ.) — прим. пер.

=========

Суб’єкт не може залучати до гри ні свою власну вразливість, ні свою смерть із тієї простої причини, що постав він у намаганні боронитися від них одночасно зі спокусами (наприклад, спокусами долі), котрі загрожували йому згубою. В перспективі його власної економіки це нерозв’язна суперечність. Тож сьогодні позиція суб’єкта стала просто непридатною для оборони. Ніщо сьогодні не може видавати себе за суб’єкт влади, суб’єкт знання, суб’єкт історії — та, власне, уже й не намається це робити. Ніщо не може прийняти на себе цю непосильну ролю, що почала прибирати комічного характеру зі світом психології та буржуазної суб’єктивности, щоб сьогодні просто зійти нанівець у прозорості та нейтральності. Ми переживаємо конвульсії цієї суб’єктивности, причому чимраз нові, — та це вже навіть драматичним не виглядає: проблематика відчуження зазнала краху. І очевидність бажання стала мітом.

Тож приходимо до парадоксу, який полягає в тому, що у цій ситуації, коли позиція суб’єкта стала непридатною для оборони, єдино можливою позицією є позиція об’єкта. Єдино можлива стратегія — це стратегія об’єкта. Не „відчуженого” об’єкта, що перебуває на шляху до звільнення од відчужености, не пригніченого об’єкта, що виборює свою автономію суб’єкта, а того об’єкта, що кидає виклик суб’єктові, повертає суб’єкт на його неможливу позицію.

Таємниця цієї стратегії ось у чому: об’єкт не вірить у власне бажання, об’єкт не живе ілюзією власного бажання, об’єкт не має бажання. Не вірить, що йому ще щось належить, не плекає фантазмів щодо повернення чогось у його власність чи щодо своєї автономії. Не намагається базуватися на власній природі, навіть якщо це природа бажання, а до того ж іще й не знає відмінности й не відчужується. Неподільний у самому собі, на відміну від суб’єкта, для якого подільність є долею, і не знає дзеркальної стадії, в якій він потрапив би у поле свого уявного.

Він Є дзеркалом. Тим, що відбиває суб’єкт у його смертельній прозорості. І може чарувати та зваблювати його лише тому, що не випромінює власної субстанції чи значущости. Чистий об’єкт суверенний, бо він є тим, де розбивається суверенність іншого і де інший потрапляє до власної пастки. Кристал помщається.