ТОП 10:

Хто ще потрапить до цієї пастки?



Маси знають, що вони нічого не знають, і не бажають знати. Маси знають, що вони нічого не можуть, і не бажають могти. Страх як докоряють їм за ці ознаки дурости та пасивности. Та дзуськи: маси — ще й який сноб, вони, як той Брумель, самі передають свою здатність до вибору іншому, — така собі гра, де поєднуються безвідповідальність, іронічний виклик, самостійне зневолення та потаємні хитрощі. Всі медіятори (політики, інтелектуали, послідовники філософського Просвітництва у картанні мас) робили тільки одне — за дорученням, за довіреністю заправляли таким нудним ділом, як влада і воля, позбавляли маси (для їхньої ж таки втіхи) трансцендентности та ще й дарували їм видовище усього цього. Vicarious (*): отак, згідно з концептом Веблена, можна було б назвати статус тих „привілейованих” класів, що їхня воля без їхнього відома спрямовується на потаємні цілі тих мас, що їх вони зневажають.

============

*Тут: намісники (лат.) — Прим. пер.

============

Суб’єктивно ми переживаємо це в парадоксальний спосіб, бо в нашому єстві ці маси співіснують з розумною та вольовою істотою, що засуджує та зневажає ці маси. І геть невідомо, хто ж по справжньому протистоїть свідомості. Може, оте підсвідоме витіснення, що його накинув нам психоаналіз. А справжнє наше підсвідоме, можливо, є, навпаки, іронічною потугою зречення, потугою не-бажання, не-знання, мовчання, поглинання будь-якої влади, витіснення будь-якої влади, будь-якої волі, будь-якого світла, будь-яких смислових глибин у ті інстанції психіки, де сяє ореол сміховинности. І виходить, що наше підсвідоме не має власних потягів, бо приречене на гірку долю витіснення, що воно взагалі не витісняється, що воно є радісним виштовхуванням усіх надбудов, навантажених буттям і волею (*).

============

*В оригіналі гра слів pulsion і expulsion (фр.) — Прим. пер.

============

У нас завжди був сумний погляд на маси (що зазнали відчуження), сумний погляд на підсвідоме (що зазнало витіснення). Ця сумна кореляція тяжіє на всій нашій філософії. А цікаво — бодай задля того, аби змінити це, — було б поглянути на маси, маси-об’єкт, як хоронителя розвінчувальної, ілюзійної, алюзійної стратегії, що корелюється іронічним, радісним і звабним підсвідомим.

Злий дух пристрасти

Про любов можна казати все, про неї можна казати що завгодно. Любов існує — і крапка; все. Люблять матір, Бога, природу, жінку, пташину, квіти: це слово, — лейтмотив нашої засадничо сентиментальної культури, — найпатетичніше у нашій мові, та заразом воно і найбільш невиразне, найбільш розмите, найбільш незрозуміле. Стосовно зваби, що перебуває в кристалізованому стані, любов є плинним, навіть газуватим розчином. В любові все розчиняється, любов’ю все розчиняється. Розщеплення, розпад усіх речей у палкій гармонії або ж у дошлюбному лібідо, любов — це щось на кшталт універсальної відповіді, надія на ідеальне спілкування, на стосунки, де не розрізняється об’єкт і суб’єкт. Ненависть розлучає, любов поєднує. Ерос пов’язує, парує, поєднує, спонукає до асоціювання, відображення, ідентифікації. „Любіть одне одного”. Чи казав хто-небудь: „Зваблюйте одне одного”?

Мені більше до вподоби та форма зваблення, що підтримує гіпотезу про загадкову дуель, запитування або шалене притягання, форма, що є не відповіддю, а викликом, потаємною дистанцією і постійним антагонізмом, що уможливлює правила гри, — мені більше до вподоби ця форма й цей патос дистанції, ніж любов і її патетичне зближення. Мені більше до вподоби двоїста зваба, ніж універсальна форма любови. (Геракліт: становлення — це антагонізм стихій, істот і богів, а не всесвітні флюїди та любовне сум’яття, боги виступають одне проти одного і зваблюють одне одного, а любов, що гряде з християнством як принцип творіння, покладе край цій грі).

Про звабу можна говорити, бо вона є дуальною формою й зрозуміла, тоді як любов виступає в універсальній і неврозумливій формі. Можливо, тільки зваба і є формою, а любов лише розмитою метафорою, що позначає сповзання істот в індивідуацію, і чистісінькою вигадкою про універсальну силу, що буцімто схиляє істот одне до одного, — що за провидіння, що за дивовижний вольовий порух, що за розв’язка призначає людям любити одне одного, яка божевільна уява могла вигадати цю фразу: „Я люблю вас”, вимислити, що люди люблять одне одного, що ми любимо одне одного?.. Це не що інше, як шалена проєкція всесвітнього принципу тяжіння й рівноваги, проєкція, що є чистісінькою фантасмагорією. Суб’єктивною фантасмагорією, винятково модерною пристрастю.

Якщо вже немає ні гри, ні правил, то потрібно вигадати закон і почуття, спосіб універсального виливання, форму спасіння, що горує понад розділенням тіл і душ, що кладе край ненависті, напередвизначеності, дискримінації, долі: це наша евангелія почуттєвости, що кладе край звабі як приділенню.

Це піднесення любові до височини божистого права, до етичної форми універсального втілення (скрізь і всюди любов служить моральним узаконенням щастя) виштовхнуло звабу до трохи аморальної зони, надало їй відтінку якогось збочення, вчинило з неї гру, що передує любові. Любов залишається єдиною поважною або ж високою метою, єдино можливим розгрішенням у неможливому світі. Будь-які спроби надати звабі якоїсь шляхетности наражаються на механізми сублімації та ідеалізації, що є знаряддями любові.

Зваба пов’язана не з почуттями, а з непевністю подоб, в неї немає моделі, вона не шукає форми спасіння, — тож вона аморальна. Вона не підпорядковується моралі обміну, випливає вона з пакту, з виклику, з альянсу, що аж ніяк не є універсальними й природними формами, — це штучні й ініціятивні форми. Тож вона є чистісіньким збоченням.

Справа ускладнюється ще й грою термінів. І зваба, і любов не є чітко окресленими поняттями (їм немає місця у великих концептуальних системах і психоаналізі), тож вони можуть вільно чергуватися або ж і плутатися. Тож якщо вважати звабу викликом, себто грою, що ніколи не розігрувалася, безнастанним ритуальним обміном, нескінченним набавлянням ставок, потаємною змовою тощо, то на це завжди можна сказати: „Але якщо так, то хіба зваба – це не звичайна любов”?

Можна обернути усе це наопач і вчинити з любови щось набагато гостріше, вчинити її ще дужчим викликом, ніж зваба. Любов є „здійсненням” лише тоді, якщо мислиться вона, сказати б, нарцисично: я люблю іншого, бо він скидається на мене, тож я в такий спосіб подвоююся — я люблю іншого, бо він моя протилежність, тож я в такий спосіб доповнююся. Та можна мислити любов як безвідплатність, як устремління до іншого, котрий не чекає на відповідь, як виклик, що спонукає іншого любити мене дужче, ніж сам я себе люблю, а отже нескінченне набавляння ставок. А звабу можна розглядати як гру, що стремить до певної мети, як тактику, що покликана маніпулювати іншим для своїх власних цілей.

На це обернення понять немає чого і сказати. Зваба й любов можуть обмінювати свої найшляхетніші й найвульгарніші значення, тож врешті майже неможливо про них і говорити. Дійшло до того, що сьогодні спіткало нас воскресіння любовного дискурсу, реактивація почуття з нудьги, від пересичення. Ефект любовної симуляції. Божевільна любов, любов-пристрасть давно померла в її героїчному й високому устремлінні. Сьогодні розігрується попит на любов, почуття, пристрасть — адже за нашої доби так гостро стоїть потреба в ній. Ціле покоління минуло під знаком звільнення від бажання та задоволення — і втомлене від сексу покоління знову винайшло любов у вигляді додатка до почуття чи пристрасти. Інші покоління, романтичні й постромантичні, переживали її як пристрасть, як приділення. Наше ж покоління лише неоромантичне.

Після такого сексуального патосу — неопатетика любовних стосунків. Після тяги й лібідо — неоромантизм пристрасти. Проте йдеться не про напередвизначеність й не про фатальність, а всього-навсього про те, щоб вивільнити потенціяльність серед інших і після довгої фази „репресивної десублімації”, як висловився Маркузе, проторувати шлях прогресивній десублімації.

Секс, як, утім, і виробничі стосунки, був надто простий. Ніколи не пізно переступити Фройда і Маркса.

Тож маємо спосіб любові, що є лише піною на поверхні сексуальної культури, й не потрібно плекати надто великих ілюзій щодо цього спільного знаряддя. Форми симуляції настільки притерлися між собою, що вже ніщо не може протиставити їх одна одній, тож секс, любов, зваба, збочення, — все це може співіснувати в одному лібідовому діяпазоні, як ото звуки в стереодіяпазоні, співіснувати без винятку, з благословіння психоаналізу. Стереофонічний концерт: до сексу додається любови, пристрасти, зваби, — точнісінько, як ото до конвеєрної лінії додали психоаналізу та узгоджености.

Цікаве те в цій ситуації, що в ній зводиться майже нанівець будь-яка непристойність сексуальности (непристойної не завдяки статі — це непристойність істини, що її виголосили і в такий спосіб відкрили). Ми завершили цикл сексуальности, як істини. Це знову робить можливим повернення до форм, що їхній профіль і чар затьмарені гегемонною перспективою сексу.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.232.38.214 (0.005 с.)