Утопії Страшного Суду, що є додатком до утопії першого хрищення, протистоїть запаморочливість симуляції, сатанинська втіха від ексцентричности початку й кінця.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Утопії Страшного Суду, що є додатком до утопії першого хрищення, протистоїть запаморочливість симуляції, сатанинська втіха від ексцентричности початку й кінця.



Тим-то й живуть боги, тим-то й криються вони лише в нелюдському, в об’єктах і тваринах, у сфері мовчання і об’єктного огрубіння, а не в людській сфері мови і суб’єктного огрупіння. Боголюдина є абсурдом. Бог, що скидає іронічну машкару нелюда, випадає з тваринної метафори, об’єктної метаморфози, де він мовчки уособлював припнцип Зла, щоб набути душі та образу, набуває заразом і підступної людської психології.

Тож потрібно поважати нелюдське. Як ото чинять деякі культури, що їх прозивають фаталістичними, аби засудити без довгих церемоній: адже свої заповіді вони знаходили в нелюдському, отримували їх від світила чи бога-звіра, від сузір’їв чи безо#бразного божества. Грандіозне рішення, це божество без образу. Нічого спільного з нашим сучасним і технічним іконопоклонінням.

Метафізика пропускає лише добре випромінювання, вона хоче вчинити зі світу дзеркало суб’єкта (що й сам перейшов дзеркальну стадію), світ форм, що відрізняються від їхнього двійника, від їхньої тіні, від їхнього образу: це принцип Добра. Тоді як об’єкт — це завжди фетиш, облуда, feiticho, штучність, заманка, все, що втілює у собі відразливу змішаність предмета з його магічним і штучним двійником, те, чого ніколи не зможе розв’язати релігія прозорости і дзеркала: це принцип Зла.

Кажучи про об’єкт і його фатальні стратегії, я веду мову про людей і їхні нелюдські стратегії. Людська істота, наприклад, у відпустці може шукати ще більшої нудьги, ніж повсякдень, — подвоєної нудьги, тому що складається вона з усіх елементів щастя і розваги. Найголовніше — це приділеність відпустки до нудьги, гірке і переможне передчуття того, що від неї не ухилитися. Чому ми гадаємо, що люди відмовлятимуться від свого повсякдення, вишукуючи йому якусь альтернативу? Вони, навпаки, вчинять із нього долю: продублюють в подобах протилежного, пірнуть у нього аж до екстазу, зміцнять монтонність за допомогою ще дужчої монотонности. Надбанальність — еквівалент фатальности.

Не розуміючи цього, неможливо збагнути колективного огрубіння, а воно ж бо є грандіозним актом попередження. Це не жарт: люди прагнуть не втіхи, а фатального відвернення. Нудьга важить небагато, головне — це приріст нудьги; приріст — це порятунок, це екстаза. То може бути екстатичне поглиблення чого завгодно. То може бути приріст гноблення чи ницости, що грає як екстаза звільнення від ницости — як ото абсолютний товар грає у вигляді позбавлення від товару. Лише в такий спосіб можна розв’язати проблему «добровільного рабства», і визволення можливе лише так: через поглиблення негативних умов. Всі форми, що прагнуть, аби наново засяяла чудесна свобода, є не що інше, як революційні проповіді. По суті, визвольна логіка підтримується лише одиницями, а головно перемагає логіка фатальна.

Інша форма засадничого цинізму: прагнення видовища й ілюзії, що протистоїть волі до знання і влади. В людських серцях воно страшенно живуче, тож і подієві процеси переслідує з не меншою силою. Щось на зразок тяги до грубої події, об’єктивної інформації, найпотаємніших фактів і думок, намагання пом’якшитися у видовищі, зазнати екстази на сцені замість того, щоб, у буквальному смислі, продукуватися. Інстанціювання необхідне, екстаза насущна.

Речі виникають лише цією, надмірною мірою, себто не в пануванні репрезентації, а в магії її ефекту, — лише там вони постають цікавими і набувають пишноти існування. Природу називають байдужою, і, звичайно, вона байдужа до людских справ і пристрастей, та, можливо, небайдужа тоді, коли стає видовищем у природних катастрофах. Це притча (?), та означає вона ту пристрасть над пристрастями, симулятивну пристрасть, звабну пристрасть, пристрасть відвернення, котра спричиняється до того, що речі мають смисл тільки тоді, коли преображені цією ілюзією, цією сміховинністю, цією інсценізацією, де не репрезентація інсценізується, а її дивовижна форма, її ексцентричність, прагнення зневажити їхні причини і вичерпатися в їхніх наслідках, і, зокрема, в наслідках їхнього зникнення. Надзвичайна форма, котру суворо засуджували моралісти у всі епохи, адже в ній речі цинічно відвертаються від їхньої первини і їхньої мети, що є відлунням первинного відвернення.

Втім, ця ексцентричність захищає нас від реального і його лихих наслідків. Нехай речі вичерпуються в їхньому видовищі, в їхній магічній та штучній фетишизації, — це спотворення завжди поборюватимуть поважні уми — в утопії очищення світу, аби точним, недоторканним і автентичним постав він у день Страшного Суду, — та, може, це ще найменше зло. Адже Бог знає, куди провадить розгул смислу, коли відмовляється поставати у вигляді подоби.

Навіть Революція буває лише тоді, коли можливе видовище: добрі душі нарікають на те, що масмедії кладуть край реальній події. Та якщо поглянути на ядерну проблему, то, можливо, її підтримання через повсякденну симульовану паніку, через настирливість і навмисний, видовищний дрож, яким годують наш переляк, — можливо, це й убезпечує нас від ядерного конфлікту, а не рівновага сил (стримування не дає ніяких стратегічних гарантій, як, власне, й інстинкт самозбереження виду). Нас захищає те, що в ядерному конфлікті подія може втратити будь-які шанси на видовищність. Тим-то й не буде його. Адже людство може погодитися з тим, що зникне воно фізично, та назащо не погодиться пожертвувати видовищем цього (принаймні якщо не зуміє знайти глядача в іншому світі). Тяга до видовища потужніша, ніж інстинкт самозбереження, на неї й треба розраховувати (*).

===========

*Звичайно, не йдеться про те видовище, що його розвінчали ситуаціоністи як вершину відчуження і скрайню стратагему капіталу. Це радше зворотнє явище, бо тут ми маємо справу з переможною стратегією об’єкта, з його способом відвернутися, а не бути відверненим. Воно дуже близьке до феєрії товару в Бодлера.

===========

Якщо моральність речей криється у їхній святій та божій споживчій вартості, тоді нехай живе аморальність атома і ядерної зброї, яка спричиняється до того, що вони самі підпорядковані вирішальному й цинічному кінцеві видовища! Нехай живе таємне правило гри, згідно з яким будь-яка річ непокірна своєму символічному законові! Не раціональний принцип урятує нас, не споживча вартість, а імморальний принцип видовища, іронічний принцип Зла.

Розчинення в цьому вторинному, побічному ефекті є чимсь на зразок пристрасти, фатальної волі. Так само й жодне життя не мислиться без вторинного існування. Малюнок життя можливий лише завдяки твердій упевненості в неминучому поверненні, що станеться раніше чи пізніше, як воскресіння тіла, — та без Страшного Суду, — воскресіння якихось відтинків часу чи облич, що колись постали. А вони повернуться, адже лише зникли з обрію нашого життя, і траєкторія його, що відхилилася саме завдяки цим подіям, окреслює криву лінію, що підсвідомо й потрібна, аби дати їм шанс на вторинне існування чи на остаточне повернення. Тільки тоді вони будуть по-справжньому мати місце. Тільки тоді вони виграють або програють.

Від певної миті ці вторинні, побічні події формують саму тканину життя, де вже немає місця випадкові. Випадково сталася тільки перша подія, що сама по собі не має сенсу і губиться банальній пітьмі прожитого. Лише її дублювання вчиняє справжню подію, надаючи їй характеру фатального періоду. Немов той знак, що вартий лише в подвоєнні того, від чого він походить, — сам знак нейтральний, завдяки подвоєнню він стає неминучим.

Коли певні події якогось життя отримують вторинний шанс, коли цикл один-єдиний раз повертає їх назад, це життя закінчується. Коли життя не зазнало жодного вторинного періоду цього розряду, то воно закінчується ще й не почавшись.

Фатальне десь тут. В цьому сенсі давні єресі мали рацію. Кожен має право на друге, справжнє народження, і кожному не велінням неба, а внутрішньою приділеністю, що властива нашому життю, судилося неминуче повернення такої події. Тим-то й непотрібний Страшний Суд, що випадковість скасована.

Ось чому теорія приділености незмірно вища від теорії свободи душі. Адже якщо вона вилучає з життя усе, що не приділене й не визначене наперед, все, що, ставшись лише раз, є випадковим, тоді як те, що втілилося вдруге, стає фатальним, то надає життю інтенсивности цими вторинними подіями, які мають немовби глибину попереднього життя.

В першої зустрічі немає ні форми, ні значення, вона завжди заплямована невизнанням і банальністю. Фатальність приходить аж потім, завдяки актуальній операції цього попереднього життя. І є щось на кшталт волі та енергії в цій обставині, про яку ніщо не знає нічого і яка нітрохи не є виявом прихованого ладу. Певні речі у всьому своєму блиску постають у визначений їм термін.

Якби світила сходили і заходили у довільному порядку, то небо не мало б сенсу. Небесну подію становить повторюваність їхньої траєкторії. А повторюваність певних фатальних перипетій становить подію життя.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.242.55 (0.007 с.)