А тому що ця лукава тяга звільняє нас від жаху.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

А тому що ця лукава тяга звільняє нас від жаху.



Ще один приклад неморального суспільства, що живе глибинною аморальністю: Італія. Чому в ній немає застою (на відміну від Франції, навіть соціялістичної)?

Бо це єдине суспільство, що колективно перетнуло віртуальну лінію симуляції — колективна віртуозність жити у сміховинному і заразом витонченому порядку симуляції. Що не борониться відчайдушно — а тому й життя там урешті-решт щасливіше, — від утрати сутности, цінности і смислу, утрати, що є таким лихом для інших суспільств і причиною їхнього застою. Інші живуть у стані прикрої симуляції, Італія ж, зберігаючи всі пропорції, живе у стані радісної симуляції. Тут уже є закон, можливо, він назавжди поступився місцем грі й правилу гри. Всі італійці, від Червоних Бригад до спецслужб, від мами до мафії, від terremotati до осередку масонської ложі П2 (примара держави, що стала таємним товариством!) є, в певному розумінні, змовниками, що відсьогодні уклали іронічну угоду сприяти театральності, симуляції влади, закону, ладу чи живучого безладу, — таємний пакт про стратегію позірностей, що панує над усім оцим. Про ефект ілюзії політичного і соціяльного, котрі розігруються й відразу ж розвінчуються, і про втіху від ефектів (не так далеко модель Відродження). Справжній актуальний соціяльний поділ — це колективний поділ зваби.

Чи може бути фантастичніше злютування?

Що крім фікції, іронічної стратегії подоб можна колективно чи індивідуально віднайти за розшаруванням референтних усесвітів? І хіба ж не розчарує нас посмертний французький соціялізм, адже й він усього-навсього розігрує нещасні подоби соціяльного, що втілене в похоронній статуї Командора Мітерана і моральній бюрократії наших підкомандорів.

Чи ж не є відображенням універсального припису ця таємна непокора групи власним принципам, ця аморальність і ця глибинна дводушність? Треба розбудити принцип Зла, котрий живе в маніхействі й у всіх великих мітологіях, аби на противагу принципові Добра усталити якраз не верховенство Зла, а глибинну двоїстість, яка передбачає, що будь-який лад існує на те, аби йому не підкорялися, аби його атакували, аби його порушували, руйнували.

Первісні народи інакше й не мислили, відомо ж бо, що в них був інший погляд на богів, ніж у нас: вони вигадували їх лише для того, аби завдавати їм смерти, і в цьому періодичному жертвопринесенні черпали свою потугу. В ацтеків богів один по одному приносили в жертву, аби народилися сонце, місць, люди. Аби щось жило, треба, щоб умер той бог, котрий його втілює.

Засадниче правило таке: аби жила якась група чи індивід, вони ніколи не повинні прагнути свого власного блага, свого зиску, свого ідеалу. Вони завжди повинні стреміти далі, потойбіч, виходити за власні межі, як отой боєць у японському бойовому мистецтві. Не треба прагнути до примирення цих двох принципів. Двоїстість стратегічна, двоїстість фатальна.

Саме це і вбачав Батай за концептом витрачання і проклятого приділу. Головне — надлишок, надмір. Там концентруються усі ставки, там спалахує суспільна енергія. І тоді соціяльне вже не є договірною організацією керування інтересами групи (втім, у цьому випадку воно є хіба що керуванням нестачею, зосібна, й керуванням нестачею самого соціяльного — принцип економії виходить з того, що блага ніколи не буває досить для всіх, принцип Батая виходить з того, що його для всіх завжди забагато й що надмір є нашим приділом), а бурхливою, часом абсурдною організацією, викидом спустошливої енергії, антиекономією, дивом, викликом консервативній природі. Соціяльне — це розкіш. Наше соціяльне характеризує хіба що вбогість наших суспільств.

Ще один підбадьорливий знак: надзвичайне колективне зачарування, несамовите прагнення народу принести в жертву свого вождя чи побачити, як його приносять у жертву, якщо трапиться така нагода. Не слід применшувати суто політичне прагнення народів привести до влади людей або ж якусь касту і потім спостерігати, як вони сходять у нівеч, або пхати їх у прірву поразки. Це лише політична версія закону обернености і форма усвідомлення політичного, як щонайменше рівного соціяльній угоді (якщо не вищого від неї) й передачі владних повноважень, яку вона вихваляє, щоб її розвінчати. Звичайно, народи обрають вождів і підкоряються їм, звичайно ж, вони наділяють своїх представників владою і легітимністю. Та хіба не можна припустити, що в основі цього завжди лежить логічне прагнення помститися? Влада, хоч якою вона була б і від кого б походила, є символічним убивством, тож і відпокутується вона убивством. Можна заприсягтися, що будь-яке суспільство знає про це в той самісінький момент, коли воно приводить його до влади, і що вождь його, якщо він достатньо розумний, теж пречудово усвідомлює це.

Це належить до правила гри, котре полягає в тому, що група чи індивід ніколи не повинні стреміти до самозбереження. Влада теж не повинна прагнути до цього, якщо вона справді хоче виконувати свої функції, ніколи не повинна прагнути до продовження своєї тяглости: вона повинна повсюдно шукати свою власну смерть. Якщо ж це не так, то вона потрапляє в полон владної ілюзії, в кумедне становище, у яке ставить її вічне породження, себто постійна концесія на владу. Якщо вона не тямить цього, то її зметуть з лиця землі. Якщо ж цього не тямить група, то вона погубить себе. Інституція влади, мов у дзеркалі, відбивається в однаковій необхідності її вбивства.

Навіть новітні лідери, котрих невідступно переслідує їхня постійна присутність у владі, лідери, котрим дуже мало загрожує ритуальне жертвопринесення, інстинктивно вгадують це правило і без вагань удаються до інсценізації своєї смерти завдяки більш чи менш вдало організованим замахам. Втім, декому не завжди щастить її уникнути, та не це важливо, адже в цьому випадку смерть ні до чого, треба вміти зникнути. Невід’ємна риса наших модерних систем, як бюрократичних, так і управлінських, полягає не в умінні померти, а в умінні заступати одна одну. Сучасні керівники вірять у свою чесноту, бо вони вірять у те, що їх призначають народи. Влада для них — лише банальна стратегія. Та є й інші політики, котрі знають, що влада ніколи не є однобокою здатністю розпоряджатися волею інших людей, а лише витонченим і значущим утіленням власної загибелі. Вони знають, що влада, так само, як істина, — порожнє місце, і треба вміти ніколи його не займати, ще й надто, потрібно робити так, щоб у нього потрапляли інші. Влада, що займає це місце, влада, що втілює владу, стидка і мерзенна, й раніше або пізніше вона проливає кров або стає кумедною.

Втім, у цьому полягає й уся стратегія розумного руйнування: не в лоб атакувати владу і протистояти їй, а підштовхувати її до того, щоб вона зайняла цю сороміцьку позицію істини, цю безсоромну позицію цілковитої очевидности. Бо якраз тут, де приймають її за реальність, потрапляє вона в полон уявного — тут не існує вона, бо розвінчала свою власну таїну.

В цьому й полягала неузгоджена тактика Травня 1968 року: змусити владу, щоб вона збіглася з несимульованим виконанням своїх функцій, — і робилося це шляхом ріжних заманок, — щоб вона постала як репресивна влада. Вочевидь наївна і марна мета.

Навіщо приносити себе в жертву, щоб стати доказом цієї репресивности? Та пастка ось у чому: вчинити так, щоб влада була ще репресивнішою, ніж вона є насправді, — то маніфестанти використовували насправді потугу симуляції, змушуючи владу долучити до репресій репресивну безсоромність. А це і є смертоносним: симуляція завжди є набагато ефективнішою зброєю. Досить знищити себе перед лицем того, хто вас заперечує, аби його зброя з усією силою інерції обернулася проии нього самого. Тож Травень 1968 року був не наступальною акцією (влада тут наперед вигравала), а оборонною симуляцією, що полягала в тому, аби украсти (зокрема, й якщо її не існує) у влади її таїну і в такий спосіб залишити її безборонною перед лицем власної потворности.

Треба пам’ятати, що влада обертається довкола таємної потворности і що підносити когось до влади означає віддавати його в обійми тяжкої справи, що завжди на грані комічного, привілею без еквівалента. Виплутатися з цього він може лише завдяки двозначності та двоїстості. Якщо ж ви усуваєте будь-яку непевність із реалізації його потуги, то вмить прирікаєте його на смерть.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.96.184 (0.007 с.)