ТОП 10:

Ось вам і патафізика (наука про уявні рішення), що чатує на фізику в її непристойних крайнощах.



Іти назустріч бажанню іншого, мов у свічаді, віддзеркалювати його прохання, ба більше, випереджати його: важко навіть уявити, яка потуга розчарування, поглинання, обману, зловживання криється в цій миттєвій звабі. Отак і маси втрачають свою реальність, потрапивши у засяг таких симулятивних механізмів, як опитування, — як і з матерією воно буває на фотоекранах, що фіксують рух елементарних часток. Те ж таки відбувається і з самими подіями, що ховаються з поля зору за медійними й телевізійними екранами. Бо таки правда, що, як і частки, події існують лише на екрані відхилення, а не віддзеркалення, як ото в свічаді. Свічадо було площиною, де продукувалося уявне суб’єкта, екран же (під ним я розумію і мережі, й струми, і перфокарти, і магнітні стрічки, й симулятивні моделі, і всі пристрої для запису та контролю, одне слово, всі записувальні поверхні) є, власне, площиною його зникнення. Відомо, що телевізійне світло ендогенне, воно струмує зсередини й нічого не відбиває — все відбувається так, наче сам екран є причиною і первинним місцем тих явищ, котрі на ньому продукуються, — наслідок пофальшування сучасних пристроїв „об’єктивного” відображення, котрі звели нанівець саму об’єктивність своїх процесів.

Інший, об’єкт зникає з обріїв науки. Подія, смисл зникає з обріїв мас-медій.

Та слід бачити, що зникнення теж може бути стратегією — не вимушеним наслідком роботи інформаційного пристрою, а власною стратегією об’єкта, для котрого контрольний екран виступає, в певному розумінні, екраном зникнення. Цій телевізійній площині, що здійснює запис, індивід або маси відповідають пародійною поведінкою зникнення. Ким є вони за тим екраном, що вони там роблять? Вони й самі витворюють собою непросяжну й незбагненну площину, що і є способом зникнення. Вони настільки щезають, тануть в штучному екрані, що їхню реальність, як ото й реальність матеріяльних часток, можна з усіма підставами поставити під сумнів, і це нічого не змінить в імовірному аналізі їхньої поведінки. В „реальній дійсності”, за прегарною „об’єктивною” обслоною мереж і моделей, що буцімто щось осягають, за метушнею дослідників, аналітиків, учених, спостерігачів (а також медійників та політиків) потужно вирує насмішка, обернення і пародія — сам об’єкт активно експлуатує, пародіює власний спосіб зникнення!

Медії спричиняються до зникнення події, об’єкта, референції. А, може, вони всього лиш служать засобами для стратегії зникнення — стратегії самого об’єкта?

Маси спричиняються до зникнення, розчинення індивіда. А, може, вони служать індивідові лиш омріяною нагодою зникнути?

Медії не мають відповіді. А, може, вони є всього лиш екраном, яким користуються маси для мовчання?

А, може, й ідеться про звабу, та вже в зворотному сенсі: не про спотворення мас медіями, а про спотворення медій масами у стратегії зникнення останніх із медійних обріїв?

Як ото спостереження за часткою не дає підстав робити висновки про поведінку другої частки за таких самих умов, так воно і з масами й індивідами: вони слухняно улягають аналітичним моделям та опитуванням немовби для того, аби вчинити їх ще більш нерозв’язними. Адже опитування нічого не вирішують, в цьому, сказати б, їхній чар, і вони є такими, бо становлять собою екран, за котрим об’єкт настільки зник, що вже нічого не можна сказати ні про його причинове буття, ні про ефективний наслідок моделі. Звідси й походить недовіра до цінности опитувань — або ж цілком виправдана розв’язність у ставленні до них — щось на кшталт спонтанного „вердикту симуляції”. Це вираз недовіри, невіри, і поширюється він на все, що несуть нам сьогодні медійні та інформаційні канали, навіть наукові. Ми фіксуємо все це, та не віримо в нього, тому що ми самі стали екранами, — а хто може вимагати від екрану, аби він вірив у те, що фіксує? На симуляцію ми відповідаємо симуляцією, ми вже й самі зробилися симулятивними пристроями. Є люди, що не вірять навіть у космічні польоти (про це свідчать опитування)! Йдеться не про філософський сумнів, що стосується буття та позірностей, а про глибоку байдужість до принципу реальности під загрозою втрати будь-якої ілюзії. Всі давні інструменти знання, концепт, сцена, дзеркало, намагаються витворити ілюзію, а отже підкреслюють правдиве відображення світу. Електронні поверхні позбавлені ілюзії, вони несуть нерозв’язне.

Це призводить до того, що вже неможливе критичне й іронічне добре давнє судження. Про риторику можна було сказати: „Це література”! Про штучність: „Це театр”! Про містифікацію: „Це кіно”! І ні про що не можна сказати: „Це телебачення”! Бо світу референцій уже не існує. Якщо настане такий день, коли ми зможемо заявити в такий же спосіб: „Це телебачення! Це інформація!”, то все зміниться.

Може, колись і стане масовою практика, що змальована в фільмі „Capricorne One” (*), де в останній момент зривається експедиція на Марс, що так важлива для престижу Сполучених Штатів, і її від початку й до кінця імітують на телестудії десь у пустелі, ще й заразом пречудово транслюють на всі телеекрани земної кулі. А чом би й ні? Симуляція — не злочин. Достеменність — це всього-навсього просторовий ефект, і навіть космічний простір є для нас лиш екраном для симуляції, котрий не має глибини. Просторовий ефект поєднується тут зі спецефектом. (**)

==========

*Американський фільм — Прим. пер.

** В оригіналі гра слів: spatial і special — Прим. пер.

==========

Екран нічого не представляє — ні телеекран, ні екран опитувань. Помилкою буде гадати, ніби опитування можуть щось там представляти, як ото слово, що виражає існування предмета, образ — існування дійсности або лице виражає зовнішні почуття. На репрезентативність може претендувати хіба що виборча система, бо вона інсценізує відносну діялектику тих, що представляють, і тих, кого представляють. Щодо іншого, то там і близько нічого такого немає. Модель, на противагу концептові, належить не до розряду репрезентації, а до порядку симуляції (віртуальної, непевної, стримувальної, безреферентної), тож чистісіньким безглуздям буде застосовувати до неї логіку репрезентації. Звідси й походять усі непорозуміння й нескінченні пусті суперечки про її вартість і її „добрий вжиток” (наче в рекламі: Сеґела/Мітеран — хто кращий соціяліст?) Абсурд і безвихідь: існує суміш двох чужорідних систем, і їхні параметри не можуть взаємно накладатися. Нелогічне проєктування операційної статистичної інформаційної симулятивної системи на систему традиційних цінностей, систему представництва, волі та поглядів. Цього непорозуміння досить, щоб кристалізувати усю моральну філософію інформації.

Опитування так гарно вдосконалюються, що ніколи нічого не представлятимуть, бо правила їхньої гри не мають нічого спільного з правилами репрезентації. Їхня логіка цілковито узгоджена з логікою об’єктивности, та в межах цього процесу об’єкта вже немає: це вже об’єктивність у чистому вигляді! Пречудова насмішка! Воно дійсне для всіх медій: у стані симуляції, себто там, де ні правди, ні облуди, стає винятково лицемірною будь-яка деонтологія. Про деонтологію опитувань (або ж медій) говорити так само безпідставно, як про деонтологію моди, — її не знайти, одколи рушієм її стала гра не на протиставленні гарного й потворного, а на нерозрізнененні цих двох полюсів і нейтральному кружелянні їх в узагальненому ефекті зваби.

Втім, припущення, що можна було б поставити опитування на рівень цілковитої вірогідности, що можна було б надати інформації кредит якоїсь істини, — все це було б лише початком драми. Адже якби пощастило домогтися від соціяльного утілення цього давнього, заяложеного ідеалу, то це звільнило б нас від його драматичної можливости. Ця істина означала б, що техніка соціяльного взяла гору над самим соціяльним. А в цьому й полягає диявольський ефект будь-якої симуляції. Звідси й бере початок м’яка технологія екстермінації. І тому справжні проблеми розпочинаються з гіпотези про добре функціювання, адже важливими є не спотворення істини в механізмі, а спотворення будь-якого реального об’єктивною вірогідністю механізму.

Якою гарною була інформація в епоху істини! Якою гарною була наука в епоху реального! Якою гарною була об’єктивність в епоху об’єкта! Яким гарним було відчуженння в епоху суб’єкта! Тощо.

Тож не мають рації ні ті, хто вихваляє медії як благо, ні ті, хто нарікає на маніпуляцію, оскільки немає жодного стосунку поміж системою смислу і системою симуляції. Реклама і опитування геть нездатні хоч від кого б там відчужувати волю чи думку, оскільки вони не грають у тому часопросторі волі й репрезентації, де формується судження. З тієї ж таки причини вони нездатні висвітлити чиюсь волю чи думку, тому що чужі цій сцені думки, заразом театральній і репрезентативній, думки, що становить саму сцену політичного. Тож заспокоймося: вони не можуть її знищити. Але й ілюзій не треба плекати: не зможуть вони її й просвітити.

В тім, що стосується нашого власного вибору, нашої думки, нашого судження, відбувається ось що: розкол між двома системами призводить до того, що всіх нас охоплює оступіння та непевність. Ніколи не знаєш, чи впливають реально реклама та опитування на волі людей, — та не знаєш і того, що було б, якби не існувало ні реклами, ні опитувань. Екран, що його снують довкола нас медії (інформація) — це екран цілковитої непевности. Причому нової непевности — адже ця непевність випливає не з браку інформації, а з самої інформації, з її надміру. На противагу традиційній непевності, яка завжди могла вирішуватися, ця непевність непоправна й ніколи не може бути скасована.

Оце така доля у нас, об’єктів опитування, інформування, статистики: поставлені перед упередженим контролем за нашою поведінкою, поглинуті цією безнастанною рефракцією, ми вже не стикаємося ні з власною волею, ні з волею іншого. Ми навіть не відчужені, адже іншого не існує, — сцена іншого, як і сцена соціяльного та політичного, вже зникла. Кожен індивід силоміць підпорядкований неподільній зв’язності статистики. Безповоротна екстраверзія, як і непевність.

Непристойність, що притаманна опитуванням, випливає не з того, що вони зраджують таємницю думки, потаємність волі чи буцімто порушують якесь невід’ємне право приватної особи (якби таємниця справді існувала, то ніщо не могло б її зрадити, навіть її власник) — випливає вона зі статистичного ексгібіціонізму, з отого безперервного вуаєризму, що його здійснює група сама над собою: в якійсь божевільній гіпохондрії їй весь час треба знати, що вона хоче, що вона думає, бачити себе на екранах цифрового відео, дешифрувати криві своєї температури, — соціяльне одержиме саме собою, воно стає своїм власним пороком, своїм власним збоченням. Від переінформованости воно пересичується собою.

Маси теж потрапили в пастку цього непотрібного надміру інформації, що буцімто проливає на них світло, а насправді лише захаращує простір і анулюється у мовчазній еквівалентності. І ніхто не може нічого вдіяти проти цієї кругобіжности мас та інформації. Два явища, що дорівнюють одне одному: маси не мають думки, інформація їх не інформує, обоє й далі поїдають одне одного, мов чудовиська, — швидкість обертання інформації збільшує вагу мас і нітрохи не сприяє відновленню їхньої свідомости.

Все воно було б драматичним, якби існувала об’єктивна істина потреб, об’єктивна істина громадської думки. Вплив реклами, опитувань, масмедій, інформації (профанація демократії, забруднення свідомости) — все воно, повторюємо, було б драматичне, якби ми були певні, що поруч із цим існує людська природа, сутність соціяльного, з її власними цінностями, її власною волею. Адже це ставило б вічну проблему її відчуження.

Слід було б піти набагато далі й переглянути всі утопії, пов’язані з теорією інформації. Від початку століття все прискорилося. Сьогодні вже сама інформація, її надмір провадять нас шляхами загальної інволюції.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.187.81 (0.008 с.)