Зваба не таємнича — вона загадкова.

Як і секрет, загадка не має в собі чогось незрозумілого. Навпаки, вона цілком зрозуміла, та її не можна висловити, не можна відкрити. Такою непоясненною очевидністю є і зваба. Такою є і гра: в осередді будь-якої гри лежить засадниче секретне правило — загадка, проте загалом процес не таємничий, немає нічого зрозумілішого, ніж гра.

Любов навантажена усіма загадками світу, та в ній немає загадковости. Навпаки, вона геть обтяжена смислом і належить не до розряду загадки, а до розряду відгадки. „Любов – ключ до загадки” або ж іще грубіше: „Істина — в сексі”. (Чудесна розгадка, що постала в ХХ столітті, а чому? Не вірте їй: загадка залишається нерозгаданою і зберігає усю свою звабну потугу).

Що далі, від постаті до постаті, від зваби до любови, від бажання до сексуальности аж до простого порно, просуваємося ми у розкритті щонайдрібнішого секрету, щонайменшої загадки, то дужче наближаємося до зізнання, виразу, розвінчання, витіснення, — одне слово, розгадки, — що в непристойності нашої культури обертається форсованим виразом істини, форсованим зізнанням, форсованим розвінчанням… тільки чого? А нічого — немає чого розвінчувати.

Звідки взялася божевільна ідея про те, що можна зрадити секрет, виставити напоказ голу сутність, сягнути радикальної непристойности? Це утопія — реального немає, його ніколи не було, — про це знає зваба, і цьому запобігає загадка. Всі інші форми, й зокрема, любов, роздуті й багатослівні. Вони забагато про це кажуть, забагато хочуть сказати про нього. Любов багато говорить, це дискурс. Вона декларує себе і часто сягає своєї вершини в цій декларації, де їй настає край. Акт мовлення вищою мірою двозначний, майже непристойний, ці речі не промовляються, як можна сказати комусь: „Я тебе люблю”, ці слова надто тендітні, щоб їх можна було замкнути у тісному просторі вислову, — хоч, може, вони тільки в ньому й живуть, і якщо це так, то вони вже ніякий не секрет. Ці речі живуть лише їхнім замовчуванням або антифразою: „Я вас нітрохи не люблю” або ж: „Я вам більше не кажу” — ці фрази, що ще навантажені викликом та очікуванням зваби, означають неухильність любови, та у відмові од зізнання, у милостивому запереченні самої себе вона ще зберігає грайливість і легковагість заманки.

Втім, на щастя, фраза „Я вас люблю” означає не те, про що вона мовить, і почути її треба по-іншому. Почути у звабний спосіб (секретний спосіб є у всіх дієслів: за дійсним та наказовим способами стоїть звабний). Зваба є властивістю всіх дискурсів, зокрема, любовного (принаймні це треба мати на увазі), котрий грається своїм висловлюванням і зачіпає іншого зворотнім боком того, що він висловлює. Отак „Я вас люблю” сказане не для того, аби дати до зрозуміння, що вас люблять, а щоб звабити вас. Ця пропозиція грає в двох аспектах і в такий спосіб несе в собі нерозв’язний чар подоби, того, що не має смислу, а отже марно і геть нерозважливо буде йняти йому віри. Повірити у „Я вас люблю” означає покласти край усьому, зокрема, й любові, адже в такий спосіб ми надаємо смислу тому, що не має його.

Але так буває в кращому випадку, тоді, коли дискурсом орудує двозначність. За сексуального ж запиту немає й сліду двозначности. Тут усе позначене, все сказане, в запиті немає секрету, все існує в своєму виразі. Якщо вираз є зізнанням у бажанні, то для зізнання досить знайти слова, гра подоб тут марна. І тоді оте саме „Я вас люблю” робить друге коло: воно вже геть не звабливе, тепер воно є відчайдушним оптативом: „Прошу тебе любити”, „Прошу, щоб ти мене любив”.

Можна погодитися з Лаканом: нема сексуальних стосунків, немає сексуальної істини. Або ж „Я тебе люблю” чи „Я тебе бажаю” мовлять про зовсім інше — про звабу, чи лише висловлюють потребу в любові, потребу в бажанні — й ніколи не кажуть про любов чи про секс. Тож це завжди невідбутна зустріч, і сексуальність, як висловився Лакан, є лише історією зустрічі, що не відбулася. Втім це ще не все, бо витончена спіраль зваби вимальовує не історію, а гру цієї зустрічі і те, яку втіху таланить їй видобути з цієї милої й безглуздої відмінности, що її поставила поміж статями природа.

В такий спосіб те, що було викликом і звабою, стало турботою. Секс, бажання, почуття як турбота. Зваблюйте мене, любіть мене, тіште мене, переймайтеся мною. Характерна і настирлива риса, що може виллятися у майже зародкове прохання любові (зародкові стратегії). Вже упродовж двох чи трьох століть усі форми любови (купно з природною) визначаються у нашій культурі материнською любов’ю і сентиментальністю, що з неї випливає. Непідвладна цьому лише зваба, бо вона не прохання, не просьба, а виклик, — їхня протилежність, як ото двоїсте є протилежністю синкретичного.

Ця любов є тільки чимось на зразок плинного лібідо, що потроху просякає у всі шпарини і відчайдушно намагається інвестувати навколишнє середовище не в економіку почуттєвих систем, а в економіку силових, холодних і позбавлених пристрасти підсистем. Екологічне лібідо, специфічний продукт нашої епохи: розлите у всіх усюдах гомеопатичними й гомеостатичними дозами, воно є тим мінімальним приростом афекту, котрого досить, аби живити соціяльний та психологічний попит. Оскільки воно плинне, то потоки можуть його захоплювати, спрямовувати, переносити з одної екологічної ніші до іншої: воно ідеально улягає порядку маніпуляції.

Отак енергія розпаду зваби переходить у почуттєвий порядок любови і знаходить свій край у непевному порядку просьби.

Проте ця палиця з двома кінцями, тож обертається вона і проти просьби. Бо якщо відповідати на неї тими ж словами, якими вона звертається (чи радше вдає, ніби звертається) до вас, то можна вчинити грубу помилку. Адже не виключено, що вона істерично благає, аби її розвінчали, відкинули, обманули і щоб відповіддю їй була відмова. Як будь-яке слово промовляється лише з надією на те, аби його заперечили і позбулися його, так і просьба може гратися зізнанням у бажанні, проханням турботи від іншого для того, щоб поставити йому пастку, заманити його, а отже звабити.

Якщо за суттю своєю просьба є отакою, якщо є вона ще й цим, то відповідати на неї було б величезною помилкою. Тим-то й не виникає бажання відповідати на просьбу (люби мене, зваблюй мене, тіш мене), тоді як відповідь на виклик чи звабу відбувається спонтанно. Та якщо в амбівалентності просьби криється щось на кшталт намагання звабити, то найкраще відповідати на нього звабою.

Отак урешті всі форми звертаються самі до себе — оберненість як палиця з двома кінцями, — тож тут важко говорити. І не тому що говорити тут немає про що, а з тієї причини, що порядок обернености бере тут гору над лінійним порядком дискурсу. Цю трудність, на щастя, неможливо подолати, хоч завжди можна говорити, якщо сказати немає чого.

Любов гарна лише в легендах та романах. Цікаво, романну форму породила ця таємнича пристрасть — чи навпаки? Нерозв’язне питання. Та передовсім: чи є в любови власний рух?

Тристан та Ізольда. Велична історія про фатальну любов. І все ж таки помічаємо в цій чудесній історії, що любов тут і не пробуджується сама, й сама собою не існує — для того, щоб вона постала й розвивалася, потрібне любовне зілля. Героїв поєднує не стихійна форма бажання, а жорстка визначеність, яка має штучний характер, в тому сенсі, що є фальшивим, випадковим і неухильним пактом, а не природним душевним порухом. Доля — це завжди чари, вона переходить через трагічну знакову ілюзію. І любовне зілля (котре хибно трактують у психологічному смислі як „метафору пристрасти”) є ознакою з’яви цього цього чарівного ефекту. Вся пристрасть Трістана та Ізольди — виклик існуванню божистого права: відомо ж бо, що обоє приречені на пожертву. Вони приймають зілля, й це блюзнірство, бо підтверджує поєднання зваби і визначености всупереч любові як закону, що випливає з божистого права, де знаки обмінюються поміж собою в їхній ідеалізованій формі.

Тож знову повертаємося до вихідного пункту: любови не існує. Наче й могла б вона існувати, та не існує. Щоб абсолютизувати неможливий обмін, коханці романтичної епохи не мали іншого виходу, як накласти на себе руки. Вершина любови — в упередженні власної смерти. Любов-пристрасть знаходить своє втілення лише в отому антиеротичному, протиприродному запамороченні, що ніколи не має стосунку до способу життя. Нічого спільного з нашим способом любовного життя, ідеальною зустріччю двох бажань і двох утіх.

Можна, втім, замислитися і над питанням, чи не винайшли цю форму баналізованої любови, що стала формою обміну (афективного й статевого), аби уникнути фатальности іншого.

Продукування обміну й обмінних знаків — єдиний спосіб уникнути долі й безглуздих знаків. Чимбільше любовного зілля, чимбільше виклику. Чимбільше пристрасти й ніжности. В такий спосіб життя борониться від згубних форм штучности і пожертви. Від смертної зваби чи й зваби самої любови, коли завдяки способу життя чи любови ми потрапляємо в обійми згубної фривольности, що відвертає нас від власної мети.

До засадничих фривольностей належить свавільне орудування вдоволенням і невдовленням — доля. Це право належить лише Богові. До другорядних фривольностей належить змога кохати і бути коханим. Це право належить людським істотам — патетична констеляція настроїв, бажань та облич.

Більшість із нас не хочуть, аби їх зваблювали, вони хочуть, щоб їх любили. Їм хочеться зазнати пристрасти, втіхи та приручення. Можливо, треба прагнути, аби тебе любили, зі страху, що тебе зваблюватимуть, і, звичайно ж, потрібно любити, щоб не зваблювати.