Покутувати немає чого, тому що й ті, і ті, й терористи, і заручники, згубили свої імена: всі вони зробилися неназваними.

Не мають вони вже й території. Кажуть, „простір тероризму”: аеропорти, посольства, фрактальні, нетериторіяльні зони. Посольство — це нікчемно малий простір, де можна взяти в заручники всю чужоземну державу. Літак зі своїми пасажирами є часточкою, блудною молекулою ворожої території, а значить, майже-територією, а значить, майже-заручником, тому що взяти щось у заручники — значить, вилучити його з його ж таки території, аби навернути до рівноваги терору. Терор сьогодні є нормальним і мовчазним приділом нашого життя, та найбільш зримо матеріялізується він в орбітальному, зоряному просторі, що повсюдно горує над нашим простором.

Світовим ладом править зараз терористичний no man’s land (*): з цього, в певному розумінні, екстериторіяльного, експланетарного місця світ буквально взяли у заручники. Рівновага терору означає ось що: світ став колективно відповідальним за той лад, що в ньому панує — якби щось згубно порушило цей лад, то світ був би зруйнований… А звідки можна це зробити найефективніше, як не з тих місцин, що перебувають поза світом, себто з супутників та орбітальних ракет? Саме з цих не-зовсім-територій ідеально знешкодили і взяли у заручники усі земні терени. Ми стали сателітами наших супутників.

=========

?

=========

Простір тероризму не відрізняється від орбітального простору контролю. Завдяки супутникам і космічним польотам, як цивільним, так і військовим, планетарний простір опинився під загрозою, застигнувши в непевній невідворотності, точнісінько, як заручник у просторі свого ув’язнення: в буквальному сенсі захоплений для того, щоб надалі бути знищеним. (*)

==========

*Абстракція орбітального контролю не повинна від нас приховувати те, що ця рівновага терору присутня й на мікроскопічному індивідуальному рівні: нас учинили відповідальними за той лад, що панує в нас. Ми психологічно запрограмовані на самознищення, коли цей лад опиниться під серйозною загрозою…

=========

Оскільки існує простір тероризму, то є й циркуляція заручників. Кожне захоплення заручників, кожен терористичний акт є відповіддю на попередню дію такого ж характеру, тож складається враження, що на світовому рівні розгортається ланцюгова реакція, низка взаємопов’язаних трансполітичних актів тероризму (тоді як на політичній сцені такої реакції не спостерігається), мов безперервний кругообіг, зокрема, орбітальний, що з одного місця планети в друге переносить жертовну інформацію, як ото „кула”, що циркулює островами Меланезії.

До цієї циркуляції заручників, як цілковитої форми людської конвертабельности, як чистої й неможливої форми обміну, найдужче подібний обіг евро- й нафтодоларів та інших плинних валют, настільки детериторіялізованих, настільки поза межами золота й національних валют, що насправді вони вже не обмінюються віртуально, а перебувають у взаємному кружелянні орбітальним циклом, уособлюючи абстрактну манію загального обміну, що ніколи не зазнає реалізації, як ото штучні супутники Землі втілюють абстрактну манію трансценденції та контролю. А чисту й неможливу форму війни уособлюють орбітальні ядерні ракети.

Всі ми заручники, всі ми терористи. Цей кругообіг заступив попередній кругообіг панів та рабів, тих, що панують, і тих, над ким панують, експлуататорів та експлуатованих. Кінець констеляції раба й пролетаря, початок констеляції заручника й терориста. Кінець констеляції відчуження, віднині починається констеляція терору. Це щонайгірша з поміж усіх констеляцій, та вона принаймні звільняє нас від ліберальної ностальгії і підступів історії. Починається ера трансполітичного.

В усіх сферах, — а не лише в „політичній”, — увійшли ми до констеляції шантажу. Повсюдно ролю залякування відіграє безглузде посилення відповідальности.

Сягає воно навіть нашої власної ідентичности, бо ми є її заручниками: від нас вимагають прийняти її, вимагають, щоб ми головою відповідали за неї (в такому випадку це зветься соціяльною безпекою), вимагають бути самим собою, розмовляти, радіти, реалізувати себе — під страхом… під страхом чого? Це провокація. На противагу звабі, що дозволяє речам грати і поставати в таїні, дуелі та двозначності, провокація не дозволяє вам бути вільним, вона вимагає, щоб ви поставали таким, яким ви є. Вони завжди є шантажем ідентичности (а отже й символічним убивством, бо ви ніколи не є цим, хіба що тоді, як вас на це прирікають).

До того ж таки порядку належить і вся сфера маніпуляції. Маніпуляція — це м’яка технологія насильства через шантаж. А шантаж завжди здійснюється шляхом захоплення заручника, а через нього захоплюється і частка чогось іншого, — таїни, афекту, бажання, втіхи, його страждання і його смерти, — на цьому й граємо ми в маніпуляції (що охоплює всю психологічну площину), в такий спосіб ми у вигляді жорсткого запиту висуваємо вимогу, що дорівнює нашій вимозі.

В міжособистісному режимі вимоги (на противагу любові, пристрасті чи звабі) ми зазнаємо афективного шантажу, себто є афективними заручниками іншого: „Якщо не даси мені цього, то відповідатимеш за мою депресію — якщо не любиш мене, то відповідатимеш за мою смерть” і, звичайно ж: „Якщо не даси себе любити, то відповідатимеш за власну смерть”. Одне слово, істеричний полон — вимога і прохання відповісти.

Аби не потрапити в полон, беріть інших у заручники. Не вагайтеся. Так чи так, а це спільне правило, загальний приділ. Єдиний приділ трансполітичного — це маси. Єдиний трансполітичний акт — це тероризм, він розвінчує наше трансполітичне убозтво і змушує робити з цього скрайні висновки. І, на лихо нашим критичним розумам, в кількох аспектах. Повідомлення про захоплення заручників не має ні сенсу, ні політичної доцільности. Це подія без наслідків (завжди завершується dead end (*) Та хіба наші політичні події несуть в собі щось інше, крім облудної тяглости? Цікавим є лише порушення тяглости. Колись воно виступало під личиною революції, сьогодні зводиться до спецефектів. І сам тероризм є лиш велетенським спецефектом.

========

*Смертний кінець (англ.) — прим. пер.

========

Проте він не позбавлений смислу. В умовах загальної прозорости він вимагає від речей, щоб вони знову набули смислу, і прискорює вирок смерти та нерозрізнення. Проте ефект його досить своєрідний, щоб його можна було відрізнити і протиставити іншим як катастрофічну форму прозорости, як кристалічну інтенсивну форму — на противагу всім тим екстенсивним формам, що нас оточують. Він є віддзеркаленням дилеми, що в ній ми, як на лихо, загрузли по самі халяви: порятунок від латентного поширення терору — в його зримій інтенсифікації.

Сьогодні революція відбувається вже не через діялектичне перевершення речей (Aufgebung), а завдяки їхній потенціялізації, піднесенню їх до квадрата, до ступеня n, ступеня тероризму, іронії чи симуляції. Діялектики вже немає, існує екстаза. Тож тероризм є екстатичною формою насильства, держава є екстатичною формою суспільства, порно — естатичною формою статі, непристойність або ж позасценічність — екстатичною формою сцени тощо. Схоже, речі, згубивши свою критичну й діялектичну визначеність, здатні лише подвоюватися у своїй неймовірно перебільшеній і прозорій формі. Так із чистою війною Вірільо: екстаза ірреальної війни, ймовірної й повсюдно присутньої. Він охоплює навіть космічні польоти, що ставлять під загрозу цей світ. У всіх усюдах поширюється вірус потенціялізації та загрози, який провадить нас до екстазу, що є, зокрема, й екстазом індиференції.

Тероризм і захоплення заручників можна було б вважати політичним актом, якби його здійснювали тільки пригноблені, що перебувають у відчаї (може, в деяких випадках так воно і є). Насправді ж він став нормою поведінки, яку засвоїли всі держави і всі соціяльні групи. Тим-то СССР і не ліквідовує Сахарова, тим-то і не приєднує Афганістану до своєї території: і Сахарова, й Афганістан він бере у заручники: „Ви порушуєте рівновагу сил, а я проваджу холодну війну…” Олімпійські ігри для Сполучених Штатів слугують заручником проти СССР: „Ви не поступаєтеся, то Ігор не буде…” Нафта служить заручником проти Заходу для країн-видобувників. І права людини тут ні при чому. Ми вже далекі від цього, і ті, хто бере заручників, тільки відкрито висловлюють істину системи стримування (і саме тому їм протиставляють систему моралі).

Якщо дивитися загальніше, то в такий спосіб усі ми є заручниками соціяльного: „Якщо ви не берете участи, якщо не заправляєте своїм капіталом, грішми, здоров’ям, бажанням…” Тож барокова ідея взяти самого себе в заручники, щоб добитися власних вимог, видається не такою вже й чудернацькою — втім, до такого акту вдаються „шаленці”, що замикаються і чинять опір аж до смерти.

Шантаж гірший, ніж заборона. Стримування гірше, ніж покарання. Стримування більш не передбачає: „Ти не зробиш цього”, воно має на увазі: „Якщо ти не робиш цього…” Втім, на цьому воно й зупиняється — загрозлива ймовірність зависла у відстроченості. В цій відстроченості й полягає усе мистецтво шантажу та маніпуляції — „відстроченість”, що власне і є відстроченістю терору (як утримання заручника: йому не винесли вироку, він у стані відстрочености — відстрочений у терміні, що йому непідвладний). Зайве казати, що в такий спосіб ми колективно зазнаємо ядерного шантажу, не прямої загрози, а шантажу ядерною зброєю, що, власне, є не системою знищення, а засобом планетарної маніпуляції.

Це запроваджує зовсім інший тип стосунків і можливостей, геть відмінний від тих, що в їхній основі лежало насильство заборони. Аджке заборона мала свою референцію й визначений об’єкт, а отже там була можлива трансгресія. Тоді як шантаж — це натяк, у його основі немає ні наказу, ні виголошення закону (варто було б вигадати спосіб стримування, що в його основі лежали б не-виголошення закону і плинна реторсія), він просто грає на загадковій формі терору.