ТОП 10:

Звичайно, це абсурд, та єдине, що нам залишається, — віднайти розрізнення, гієрархію всіх оцих фігур, себто зваби, любови, пристрасти, бажання, сексу.



В нашій культурі золотий вік зваби почався за епохи Відродження й тривав до XVIII століття: як і ґречність чи придворні манери, за тої пори вона була умовною, аристократичною формою, стратегічною грою, що не дуже пов’язувалася з любов’ю. Любов для нас має різні тональності, з подальшим прицілом, романтичні та романні: це вже не гра й не церемоніял, а пристрасть, дискурс. Нас охоплює бажання, нас кличе смерть. Нічого спільного зі звабою. Звичайно, любов набувала куртуазних форм у середземноморській культурі ХІІІ століття. Але теперішній її зміст вигадали ми на зламі XVIII-XIX століть, і спрямований він проти поверхової гри зваби. Утворився розрив поміж грою-дуеллю та стратегічною ілюзією і новою, індивідуальною фінальністю, втіленням бажання — настала велика ера бажання, статевого і психічного устремління індивіда, політичного прагнення мас. Хоч би яке було це бажання і це „вивільнення”, воно нічого спільного не має з аристократичною грою виклику та зваби.

Інша справа: зваба язичницька, а любов християнська. Христос запрагнув любити і спонукав, щоб його любили. Релігія стає почуттям, стражданням і любов’ю, чого не було в архаїчних та античних культурах і мітологіях, адже для них суверенність світу полягала в упорядкованій грі знаків та подоб, в церемоніялах та метаморфозах, а отже переважно у звабних актах. Ніякого почуття там не було, ніякого любови, ніякого божистого чи природного струму, і вже тим паче не було там потреби в психології, в тій суб’єктивній внутрішності, де пишним квіттям зацвіте любовний міт. (*)

===========

* Та якщо взяти звабу в її християнському розумінні, то все міняється: зваба починається разом з християнством, вона є диявольським чаклунством, що покликане збурити божистий лад — або ж це сам Христос, бо, згідно з Ніцше, той прийшов звабити людей своєю особою, розбестити їх психологією та любов’ю. І навпаки, ніякої зваби у Греції, де любов гомосексуальна й педагогічна, — не пристрасть, а чеснота.

===========

Існує лиш ритуал, і належить він до розряду зваби. Любов постає із руйнування ритуальних форм, з її вивільнення. Її енергія є потугою розпаду цих форм, в тому числі, магічних ритуалів світової зваби (що в християнських єресях знаходять свій вияв у вигляді маніхейського або ж максималістського заперечення реального світу). Жорсткі, суворі форми, знак у його чистому функціюванні, протиставляючись реальності світу, опановує чисті подоби, без психології, без почуття, без любови. Культури ці відзначаються максимальною інтенсивністю, любов та вся її метафізика спасіння постають немовби із розпаду, зі спливання таємних, ініціятивних форм, інтенсивних форм, що тяжіють самі до себе, любов — це рвійна, промениста, екстенсивна енергія, — екзотерична потуга, тоді як ритуал езотеричний. Любов — це експресія, пристрасність, зізнання, комунікація, а отже перехід енергії зі стану потенційного, концентрованого до стадії вивільнення, випромінювання, теплової стадії і завдяки цьому — до стану ендемії та занепаду. Тож вона є закваскою народної, демократичної релігії — на противагу гієрархічним та аристократичним устроям, де заправляє лад.

Любов — це кінець ладу й початок закону. Початок безладу, коли речі розташовуються згідно з почуттям, афективним інвестуванням, себто тяжкою і обтяженою смислом субстанцією, а не згідно зі знаковою грою, легшою, здатливішою, поверховішою субстанцією. Бог полюбить своїх, чого він ніколи не робив, і світ уже не буде грою. Ми успадкували все це — і любов є лише наслідком цього розкладання ладу й енергії, що звільнилася внаслідок цього спливання. Тож єдиним, що протистоїть любові, є суворе дотримання ритуалу: там, де знову постають лад і гра, любов зникає. Порівняно з регульованою і винятково умовною інтенсивністю гри чи церемоніялу любов є механізмом з вільною циркуляцією енергії. Тож несе на собі вона всю ідеологію звільнення і вільної циркуляції, є патосом нашої модерности.

Характерною рисою такої універсальної пристрасти, як любов, є те, що вона індивідуальна і що кожен у ній перебуває сам. Зваба має двоїстий характер: я не можу зваблювати, якщо мене ще не звабили, ніхто не може зваблювати, якщо його не звабили. Ніхто не може грати без іншого, це засадниче правило. А от любити я можу односторонньо. Якщо я люблю, а мене не люблять, то це моя проблема. Якщо я не люблю тебе, то це твоя проблема. Якщо хтось мені не до вподоби, то це його проблема. Ось чому ревність є немовби природною рисою любови, а звабі вона чужа, — афективний зв’язок завжди непевний, а знаковий пакт не має ні двозначности, ні поклику. Ще й надто, зваблювати когось не означає, що його інвестують чи психологічно поглинають, зваба не знає отієї територіяльної ревности, що притаманна любові.

Я не стверджую, що любов — це тільки ревність, та до неї завжди долучається чимала частка ревности, якоїсь винятковости, долучається суб’єктивне домагання. Можливо, ревність навіть передує любові: первинна пристрасть, що була притаманна грецьким богам, котрі не знали ні любови, ні чуттєвости, проте страшенно ревнували одне одного.

Любити когось означає ізолювати його від світу, стирати його сліди, позбавляти його тіні, силоміць провадити його у смертельну будучину. Любити когось — значить, обертатися довкола нього, як мертва зоря, і вхлинати його у чорну діру. Все воно розігрується як надмірна вимога винятковости до будь-якої людської істоти. Завдяки цьому вона і є пристрастю: об’єкт її інтеріоризується як ідеальна мета, а ми ж бо знаємо, що ідеальним об’єктом є лише смерть.

Тож порівняно зі звабою любов є млявішою формою, сказати б, рідкішим розчином, навіть шляхом до розпаду. Втім розпаду патетичного, принаймні в її найпіднесеніших формах, наприклад, тих, що породили роман. Ця патетична виразність надалі зійде внівеч внаслідок різкого повороту, що поставить на перший план сексуальність. Вона є хіба що стосунковим способом, що будується на „об’єктивній” відмінності поміж статями. Зваба ще церемоніяльна, любов ще патетична, сексуальність — усього лиш стосункова. З форми в форму знакова ставка потроху вичерпується на користь органічного, енергетичного й економічного функціювання, що грунтується на щонайменшій, статевій відмінності.

Насправді ж це чистісінька містифікація — статеву відмінність видавати за відмінність самобутню, засадничу, ту, що з неї випливають усі інші відмінності або ж є її метафорами. Це ігнорування того, що за за всіх епох люди продукували набагато більші диференціяльні потуги з використанням штучних механізмів, ніж на основі тіла та біології. Причому „природні” відмінності вони завжди розглядали як своєрідну видозміну штучних. Як по правді, то чиста статева диференціяція не становить жодного інтересу (інша справа Інь і Янь: це два метафізичні полюси, поміж якими грають напруги, що організовують світ). В деяких культурах диференціяція воїн/не-воїн, брахман/не-брахман важать нескінченно більше, ніж статева відмінність: вони продукують більшу диференціяльну енергію, точніше і суворіше упорядковують речі. В усіх культурах, крім нашої, розрізнення поміж мертвим і живим, знатним і незнатним, ініційованим і неініційованим значно дужче, ніж статеве розрізнення. Адже статевість у її самовдоволеній біологічній очевидності позначає найслабшу й найубогішу відмінність, де губиться інший.

Будь-який натуралістичний принцип диференціяції вочевидь убогий, неспроможний, на відміну від штучної знакової могуті, стати поштовхом до копіткого впорядкування світу, світового церемоніялу.

Зваба — ера естетичної та церемоніяльної відмінности поміж статями;

любов (пристрасть) — ера моральної та патетичної відмінности поміж статями:

Сексуальність — ера психологічної, біологічної та політичної відмінности поміж статями.

Тим-то зваба і врозумливіша, ніж любов: адже вона розігрує вищу, двоїсту, бездоганно розрізняльну форму. З-поміж усіх розрізняльних форм стать найближче стоїть до нерозрізнення. Що ж стосується любови, то вона посідає проміжне місце: перебуваючи поміж звабою і статтю, вона описує світ, що рухається від чистої форми розрізнення до чистої форми нерозрізнення, — та чистої форми немає і її неможливо описати як таку. Таємничою є не двоїста постать зваби, а радше індивідуальна постать суб’єкта, що перебуває у полоні свого бажання або ж у пошуках свого власного образу.

З такою ж разючою очевидністю постає і доля — залишається пояснити тільки не-долю. Втім, усе, що можна зробити, це знайти для неї підстави. Бо, як і про банальність любови, про неї не можна сказати чогось глибокого.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.227.117 (0.007 с.)