Сам принцип зла полягає В об’єктивній іронії й у стратегіях, що з неї випливають.

Всі епохи, всі філософи, всі метафізики (маніхейські, єретичні, катарські, чаклунські, а також нервалівські, джаричні, лотреамонівські) в певний момент висували гіпотезу про безглуздість, засадничу ірреальність світу, себто про принцип Зла, і за те їх вкривали ганьбою і спалювали, адже це смертний гріх. Ірреальність світу і, як вислід, всемогуття думки цілком поважно мислилися лише в суспільствах без реального (чи радше без історії або писемности). Всі мітології, всі новонароджені релігії пережили шалене заперечення реального, несамовито кидали виклик існуванню. А все, що заперечує реальне і кидає йому виклик, звичайно ж, ближче до світу за думкою.

З іронії вчинили щось мефістофелівське, та вона лише фільтрує всі речі й убезпечує їх від плутанини. Вона фільтрує слова, уми і тіла, фільтрує концепти і втіхи й убезпечує їх від скупчености та любовного злиття. В анаморфозі розладнує вона одну форму за допомогою іншої, в метаморфозі — один вид за допомогою іншого, тож у грецькому міті злягання богів і людей є іронічним. Різниця поміж богами й людьми, поміж людьми і тваринами є фільтром зваби. Коли подібне злягається з подібним, все стає непристойним. Необхідність іронії, як і необхідність утіхи, є частиною необхідности Зла.

Злий дух об’єкта

На початку ХХ століття наука визнала, що будь-який пристрій для спостереження на мікроскопічному рівні призводить до такого спотворення об’єкта, що його пізнання закінчується руйнуванням. Це вже справжнісінька революція, тому що це визнання кладе край умовній гіпотезі про реальність і об’єктивне знання, проте сам принцип експериментування залишається недоторканним. Розігрується тут лише непевність і висувається нова угода — про непевність. Результати стають відносними у функціюванні самої науки як медіума, — та ця релятивізація, у певному розумінні, свідчить про непомірну гординю. „Моя певність закінчується там, де вступає в дію інструмент”, — каже мікрофізик. Або ж: „Якщо на платівці відбивається дрібка світла, то чи не є „причиною” цього сама платівка? Чи й справді можна говорити про фотон, що раніше (чи пізніше) вловився на екрані або на фотоплатівці”? В гуманітарних науках те саме, — щоправда, його скрайні наслідки ніколи не зазнавали аналізу, — допущення будь-якої можливої відповіді й висновок з неї зумовлюються самим запитанням, а отже й марнотою аналізу та інтерпретації (втім, тут інтерпретація ще не для всіх утрачена).

Втім, це всього лиш обмежена революція, адже ніколи не висувалося інших гіпотез, крім гіпотези про спотворення об’єкта, котрий зазнає насильства з боку спостережного пристрою і не має змоги відповісти на це (хіба що, як ото було в Орфея з Еврідікою, ставить його перед нерозв’язною проблемою оприявнення об’єкта без його унівечення) — або ж вона знову перебуває в полоні тотальної симуляції, себто проєктується в непевну форму моделей.

Крім гіпотези про спотворення об’єкта, ніколи не висувалася гіпотеза про активну реторсію об’єкта як реакцію на опитування, запит, насильство.

А може, об’єкт обманює нас, невдоволений тим, що спостереження спотворює його? Може, він витворює оригінальні відповіді, а не лише ті, що до них спонукають його? Може, він геть не хоче, щоб його аналізували й спостерігали, і сприймаючи це як виклик (а воно насправді таким і є), відповідає іншим викликом? Ця переможна хитрість аналізованого об’єкта дуже добре відчувається в науках, що їх прозивають гуманітарними (якщо не вважають за краще забути про це). Тут уже можна витворити пункт неповернення, де не лише будь-яка позиція суб’єкта аналізу характеризується відносністю та непевністю, а й відбувається цілковита зміна пріоритету: завдяки своїй позиції об’єкта об’єкт аналізу сьогодні повсюдно бере гору над суб’єктом аналізу. Він повсюдно вислизає від нього, відсилає його до незнайденної позиції суб’єкта. Він не лише перевершує його своєю складністю, а й усуває запитання, що той може йому поставити. Навіть матеріяльні процеси завдяки оберненості розладнують будь-який запит (оберненість — абсолютна зброя супроти будь-якої детермінації, яку прагнуть нав’язати феноменам, та не щадить вона й недетермінованости, адже оберненість не належить до розряду непевности, вона є радше чимось на зразок точної детермінації, але зворотної й симульованої, збоченої контр-детермінації). Опинившись у глухому куті під тиском аналізу, вони зазнають обернення, — як ото міняються подоби, опинившись у глухому куті під тиском смислу. Суб’єкт аналізу повсюдно стає хистким, і цей реванш об’єкта тільки розпочинається. І сам він є часткою загального обернення.

Найгірше ось що: можливо, настане такий момент, коли суб’єкт побачить, що його зваблює його ж таки об’єкт (а це геть природно) і знову буде здобиччю подоб — це найліпше, що може статися і з ним, і з наукою.

Цю форму обернення, перетворення знання в загадкову дуель суб’єкта і об’єкта, форму, що досі простежувалася лише у мовній сфері, відчувають у царині „точних наук” про матерію й самі фізики.

„Вимірювання, що їх здійснили над часткою, не дають підстав сказати, що сталося б із іншою часткою, яка постала за таких самих умов… Вимірювання елементарної частки, наприклад, фотона, настільки збурюють прилад, який бере участь в експерименті, що інша частка, відокремлена від першої нескінченною відстанню, котра у нашому масштабі дорівнює кільком світловим рокам, відразу ж реагує відлунням цього вимірювання.

Вимірювання поширює свої наслідки на відстані зі швидкістю, що перевищує швидкість світла… Фотони отримують попередження, несуть інформацію до світлового джерела, хитрують, щоб уникнути збурення спостережного пристрою. Фотони обмінюються інформацією: фантастика. І, здається, для цього вони вступають у миттєву взаємодію на відстані — без обмеження світловою швидкістю. Енергія, що йде з майбутнього, могла б цілковито змінити теперішній стан системи…”

І як же чинити опір надсвітловій іронії цих фотонів із іхніми надшвидкими спецслужбами, що кидають виклик аналітичному пристрою? Принаймні гіпотеза про активну, зухвалу відповідь, про не-інерцію „матерії”, про необмежений антагонізм і, на довершення, про смертельний поєдинок між будь-яким суб’єктом, таким, яким він гіпостазується в аналізі, і будь-яким об’єктом, котрим суб’єкт буцімто послуговується в своїх розрахунках і маніпуляціях, — ця гіпотеза таки причаровує. Як подумаєш, то вона просто-таки вочевидь фантастична. Неправдоподібною є гіпотеза („наукова” гіпотеза) про мертву об’єктивність всесвіту. Якщо вважаєш себе матеріялістом, то треба визнати, що матерія не пасивна й інертна, а наділена духом, навіть злим духом, що зводить нанівець усі спроби його використати.

Насправді ж досі оберненість залишається у розряді метафізики („Якщо всесвіт може пояснюватися причиновістю, то це тому що причина й наслідок не можуть розглядатись як еквівалентні й взаємозамінні умови. Як не може знову поділитися на дві окремі рідини суміш води та чорнила... так і будь-який фізичний феномен підпорядкований незворотності причиново-наслідкового зв’язку….”), та, можливо, сьогодні вона збурює фізику й розхитує його засади,

Разом з нею зникає раціональний принцип, який передбачає, що наслідок повертається до своєї причини, щоб анулювати її, що наслідок є анулюванням причини, — або ж те, що ніколи не було причин, а була просто собі низка наслідків. Оберненість у зародку вбиває будь-який детерміністський (чи недетерміністський) принцип причиновости. І коли я кажу „в зародку”, то маю на увазі яйце і курку — що було спочатку? — цю горезвісну апорію про причиновість: навіть причиновий лад не може уникнути пародійної кругобіжности, що, в певному розумінні, є реваншем ладу обернености.

Оповідки, де фігурує оберненість, завжди дуже химерні, як-от про щура і психолога: щур хвалиться, як він урешт-решт привчив психолога давати йому шмат хліба, коли він, себто щур, піднімає защіпку в своїй клітці. Згідно з цією моделлю, на рівні науковому всі експерименти пофальшовані — не свідомо спотворені спостерігачем, а пофальшовані об’єктом задля розваги чи задля помсти (звідси й незрозумілі траєкторії часток), ще й надто: об’єкт вдає, ніби підпорядковується фізичним законам, причому лише тому що це приносить величезну втіху спостерігачеві.