Цю його двозначну чарівливість спостерігаємо ми В усіх явищах капіталу, В феєрії цього всесвітнього коду, принаймні В оригінальних його аспектах.

Все це розчавила марксистська догма (чому добряче посприяв сам Маркс). Всю загадку капіталу й товару зруйнувала революційна мораль — та де ж є, звідки візьметься революційна аморальність?

============

Похвала сексуальному об’єктові

Звабливий лише об’єкт.

Банальний спокусник нічого не тямить. Він хоче бути суб’єктом, а іншого розглядає жертвою своєї стратегії. Наївна психологія, така ж, як і в тих добряків, що стають на бік жертви. Ні той, ні той не бачать, що вся ініціятива, вся потуга на боці іншої сторони, на боці об’єкта.

Втім, банальність такого аналізу зваби обертається проти самих аналітиків, спокусник, можливо, не настільки дурний (а жертва тим більше), підсвідомо він знає: зваба не функціонуватиме, якщо вона зводитиметься до цієї вбогої психології. Хіба радше не суб’єкт зазнає зваби, хіба потаємно ініціятива йде не від об’єкта? Суб’єкт гадає, ніби загарбав його своєю стратегією, та насправді він сам потрапив до пастки цієї банальної стратегії, і об’єкт загарбав його своєю фатальною стратегією.

Нас чарує те, що прибирає форми приділеного об’єкта. Те, що його ціна, як писав Сартр, зростає в чистій об’єктивності, що, своєю чергою, звільняє вас від нього, — як абсолютний товар в найрадикальніший спосіб звільняє від товару.

Сартр: „У звабі я нітрохи не намагаюся розкрити іншому мою суб’єктивність… Зваблювати означає цілковито й із винятковим ризиком виставити мою об’єктність для іншого, помістити мене в поле його погляду і змусити себе бути побаченим, опинитися під загрозою погляду, щоб узурпувати іншого в моїй об’єктності й за її допомогою. Я нізащо не покину територію моєї об’єктности: звідси я хочу розпочати боротьбу, вчинивши себе чарівливим об’єктом…”

Незвабне лише те, що вже не ставить проблему власного бажання (наприклад, істерика, де бажання стоїть на останньому місці), те, що вже минулося завдяки розгрішенню й відпущенню свого бажання.

Як в отій жорстокій байці про жінку, якій написав пристрасного листа один чоловік, а вона у відповідь відписала: „Що в мені приваблює вас найдужче”? „Ваші очі”, — зізнався чоловік — і у відповідь отримав пакуночок із оком, що так вабило його.

Краса і жорстокість цього виклику супроти банальности спокусника. Та й сатанизм цієї жінки, яка помщається навіть за спробу звабити її: пастка за пастку, око за око. Ніколи ще покара не набувала такої кривавої форми, як у цьому беззастережному дарункові. Вона втрачає око, та він утрачає лице — хіба ж тепер він „кине оком” на жінку, якщо боятиметься отримати його у відповідь? Бо найгірше — це висловити бажання і передбачати буквальне його втілення. Найгірше — отримати точнісінько таку ж винагороду, якої бажаєш. Тоді потрапляєш у пастку того об’єкта, що дається тобі як буквальний об’єкт.

Це і є та фатальна провокація, що криється в кожному об’єкті, ладному завжди розпочати жорстоку гру в звабу. Тож чоловік не може не відповісти на манливе жіноче запитання: ”Що в мені приваблює вас найдужче” і в такий спосіб скоїти непоправну помилку. На першому місці тут стоїть пімстлива логіка об’єкта. (Можна, звичайно, запитати, що було б якби він відповів: ваш голос, ваші вуста, ваша стать, ваша душа, ваша хода чи ще щось — та це запитання, певно ж, не має сенсу, бо в куртуазному контексті єдино можлива відповідь „очі” як метафора душі).

Цю метафору й відкидає жінка, і це надає їй абсолютного привілею. Як суб’єкт чоловік може лише гратися метафорами. А жінка, вириваючись із полону всіх метафор, стає фатальним об’єктом, що провадить суб’єкта до згуби.

Для цього достатньо змішування знака і тіла, достатньо такого ракурсу, до якого вдався Гарпо Маркс, що замість пароля „еспадон” показував справжній еспадон. Тут дотеп ще жорстокіший, та він в однаковий спосіб заперечує і пароль, і „ваші очі” й на додачу всю ідеалізовану риторику зваби. Адже він говорить про її очі та її погляд, як про неї саму: вільно їй відповісти на це дарунком у вигляді себе самої, та не ока як чистого об’єкта. Це жорстоке й грубе замикання недалеке від того, що деінде може виллятися у канібальське поїдання коханого об’єкта, — тут це екстраверзія себе як чистого об’єкта, що виступає жорстокою винагородою. Жіноча стратегія-об’єкт полягає в забороні метафоричного переміщення дискурсу, — від ока до погляду, від погляду до істоти, — адже лише завдяки цьому переміщенню й може існувати суб’єкт, лише завдяки йому він і може улягати звабі.

Це усунення метафори, це осаджування знання у вигляді грубої й позбавленої змісту речовини відзначається смертоносною ефективністю. Належить вона до того ж порядку, що й безглузда подія, катастрофа, котра вже сама по собі є сліпою, неметафоричною відповіддю світу-об’єкта людині-суб’єктові. В такий спосіб завжди визначається приділення: в певний момент і в певному місці знаки стають об’єктами, — жорстокими, неметафоричними, без відгуку. Вони непідвладні будь-якому дешифруванню, змішуються з речами (тим-то доля і належить до розряду мрій, адже вона є тією незбагненною миттєвістю, що й знаки чи слова у мріях).

Стратегія об’єкта як жіноча стратегія полягає у змішуванні з бажаною річчю. У такій формі надміру об’єктивної відповіді криється вся іронія й жорстокість: вона позбавляє суб’єкта будь-якого порятунку.

Прегарним прикладом є і можливість для жінки грати на двох рівнях: на рівні дарунку і прямого сексуального запиту (вона може беззастережно відповісти на запит, як ото вчинила зі своїм оком, і чоловік у власних очах виявляється голий і непристойний, голий і упосліджений втіхою свого об’єкта) — або ж на рівні гри, заманки, пастки, метафори, відстроченої сексуальности. Чоловік не може цього. Жінка залишається вільна у виборі території. Чоловік завжди наражається на небезпеку втратити престиж: якщо він ризикне зробити сексуальну пропозицію, то завжди отримає відмову, — якщо ж вдасться до тоншої гри, то стане іграшкою витонченішої відмови. Навпаки не буває. Адже жінка перебуває не в позиції бажання, а в набагато вищій позиції суб’єкта бажання.

Звісно ж, вона втрачає цю перевагу, якщо облишить байдужість — нейтральність об’єкта щодо бажання. Тоді вона теж стає вразливою для будь-якого суб’єкта і зазнає усіх форм цього даремного страждання.

Передача жінці сексуальної ініціятиви витворила нову ситуацію. Адже чоловіча перевага в епоху „жінки-об’єкта” принаймні витворила культуру пристрасти і зваби, романтичну культуру, що пов’язана із грою сексуальної заборони. В зворотнім сенсі про таку культуру й думати годі. Неможливо уявити, що чоловіка прийняв би на себе усю оту соромливість і таємничість, провокування і відступ, усю витончену й підсвідому стратегію об’єкта, що й була основою вічної жіночности. Вічної мужности не існує, бо не існує заборони, що захищала б чоловіка від сексуального поклику жінки. Якщо вона захоче, то не матиме потреби зваблювати. А чоловік, якщо цього захоче жінка, завжди матиме потребу зваблювати.

І якщо спонука жіночности-об’єкта для жінки припинилася, то спонука мужности-об’єкта не припинилася для чоловіка. Тож він, щоб не втратити престиж, змушений відповідати на сексуальний поклик жінки, — в такій ситуації вона ще не опинялася, адже в неї завжди була можливість ухилитися від нього у звабі й, зокрема, у відмові, де їй ніколи не загрожувала перспектива утратити престиж, радше навпаки.

Можливо, в цьому й полягає ідея фільму Фелліні (la Citta delle donne): беззахисний, голий і розгублений чоловік перед примарами роздутої жіночности, блудними фантазмами щонайможливішого бабства без щонайменшої зваби.

Тож ситуація вже не двоїста, а однобічна. Жінка-об’єкт була сувереном і залишилася владаркою зваби (правил таємної гри в бажання). Чоловік-об’єкт є хіба обдертим голим суб’єктом, пасинком бажання, що мріє про втрачене панування, — ні суб’єкт, ні достеменний об’єкт бажання, а лише мітичне знаряддя жорстокої свободи.

Про будь-який об’єкт у його непорушності й афазії можна сказати те, що сказав Канетті про тварин: „Якщо уважно придивитися до тварини, то виникає відчуття, ніби в ній заховалася людина і кепкує з нас”.

Про жінок теж можна сказати, що в них заховався інший, хто кепкує з нас. Жінка так гарно, так майстерно прикидається покірною, так уміло вдає із себе нещасну, — ні, таки потрібно, аби щось сиділо в ній і чигало на нас. Та сама об’єктивна іронія, що чигає на будь-яку суб’єктивність, аби звоювати її.

Щось у жінці ігнорує владання. Щось в об’єкті ігнорує владання. Владання є турботою і гордістю суб’єкта, а не об’єкта, котрому до цього й діла нема, так само, як і до свого визволення. Об’єкт хоче лише зваблювати, — в такий спосіб він розігрує своє рабство, точнісінько, як тварини розігрують свою безмовність, як каміння розігрує свою байдужість, як жінки граються своїм поглядом, і в такий спосіб він завжди виграє.

Нащо пишатися своє відмінністю, коли над нею напевне бере гору нейтральність? Нащо пишатися смислом, якщо над ним бере гору мовчання? Потуга об’єкта — в його іронії. Відмінність завжди поважна, та нейтральність іронічна.

Отак жінка може вимагати, щоб її визнали цілковито своєрідним суб’єктом (що, втім, є новим способом зваби, і гра в емансипацію суб’єкта не позбавлена чарівливости, коли приносить об’єктивну втіху і тій, і тій стороні), й чоловік самохіть дає зловити себе у пастку, адже йому теж до вподоби погоджуватися на жертву. Та якщо він дав зловити себе, то йому кінець, бо він стає кумедним для жінки, що стежить за ним із глибин своєї об’єктивної іронії (тієї окультної іронії, що суперечить її претензіям на ролю вільної жінки). Так само кумедним був би він і для тварини, яку захотів би визнати цілковито своєрідним суб’єктом. Ось де та пастка, ось де зціплює вона свої щелепи.

Всі відчувають кумедність оцієї претензії на ролю „цілковито своєрідного суб’єкта”! Тож коли на неї претендує жінка („Не хочу, щоб мене зваблювали, хочу, щоб мене визнавали”), то це не що інше, як пастка, куди легко потрапляє чоловік, бо він вразливий завдяки тому, що виступає тією інстанцією, котра визнає. Просто ця вимога іронічна, та він цього не знає.

Жінка, та й усі ми як об’єкти (а ми принаймні такою ж мірою об’єкти, як і суб’єкти, ще й надто — не пасивні, а пристрасні об’єкти, з потягами, що струмують із глибин істоти-об’єкта), не хоче, щоб нею марили й захоплювались як цілковито своєрідним суб’єктом, — ні, їй хочеться, щоб її приймали за об’єкт, причому такий, якою вона є, з його безглуздим, аморальним і винятково чуттєвим характером, — об’єктом, себто доступною для всіх і всього, здобиччю і хижаком в одній особі, себто як потенційний об’єкт посідання, проституювання, уярмлення, маніпулювання і позначання в цій якості, та завдяки всьому цьому винятково звабною й невідчужуваною. Всі ці засадничі характеристики (ця свобода) сексуального об’єкта і становлять сутність жінки в тім, що стосується любові й психології, та зваблюватиме вона вас і ви буде зваблювати її не як суб’єкт, а як чистий об’єкт. Вона може опановуватися, визискуватися, зваблюватися — і причиною цьому не відчуження, упокорення чи мазохізм (помилка в тому, що об’єкт завжди поглинається дефективною і розбещеною психологією суб’єкта). Навпаки, її сила в переможній нейтральності, переможній утраті суб’єктивности. Вона залишається володаркою гри, об’єкт залишається володарем гри і лише посилює її іронічну самовладність.

Ви кривдите її, звертаючи завелику увагу на гру сорому та розуму, як і дитину кривдите, виявляючи забагато уваги до її віку чи до її слабкости. В глибині душі дитина знає, що вона не дитина. І їй немає ніякого діла до свободи та відповідальности, що на них ви наголошуєте, аби піднести її на вищий рівень, щоб ошляхетнити педагогічну різницю поміж дорослим і дитиною. І дитина бореться проти цього тією ж зброєю. Вона ні вільна, ні нижча від дорослого і дозволяє іншим вірити в це. Вона захоплює вас своєю безсоромністю, для якої якраз годиться будь-яка зброя. Вона може обрати гру у відмінність, розігрувати перед дорослим слабку дитину, й тоді ви будете повинні захищати її, надавати їй ваги, послаблювати відмінність. Або ж будь-якої миті вона відішле вас до відсутности реальної й засадничої відмінности (дитинство не існує, дитини немає). В обох цих випадках вона має рацію. Це надає їй абсолютної переваги.

Так само й жінка може завжди обиратися й покидатись як сексуальний об’єкт і віддаватися без докорів сумління (що завжди страшенно дивує чоловіка), або ж провадити гру, в якій вона дає змогу визнавати себе як суб’єкта, дає зваблювати себе і нескінченно відмовлятися від себе тощо. Вона завжди може облишити одну ролю задля іншої, й не тому що істерична, примхлива абощо: це не психологія, це стратегія — те, що теж надає їй абсолютної переваги над чоловіком.

Кожен тішиться сам собі. Сама можливість сексуальности базується на тому, що ніхто не знає, як тішиться інший (й чи навіть тішиться він узагалі). Це житейське непорозуміння, скажуть нам. Це — біологічна форма секрету. Існують інші таємничі очевидності, та ця загадка яскравою зорею сяє на небосхилі сексуальности: для нас недосяжна втіха іншого. Тож владання немає, оскільки ми зможемо володіти іншим лише тоді, коли зазнаватимемо його втіхи.