За цією межею лише катастрофи.

Подія чи мова стають бездоганними лише тоді, коли опановують власний спосіб зникнення, вміють вивести його на сцену і в такий спосіб досягають максимальної потуги зовнішности.

Катастрофа — це повна максимальна подія, ще більш подієва, ніж сама подія, — та це подія без наслідків, коли світ зависає у невизначеності.

Втративши смисл історії, перетнувши межу інерції, будь-яка подія стає катастрофою, стає чистою подією без наслідків (та в цьому й криється її потуга).

Подія без наслідків — як людина без властивостей у фон Музіля, мов тіло-без-органів, як час без пам’яти.

С.20

Коли світло вловлюється і знову поглинається власним джерелом, відбувається прикра інволюція часу в самій події. Катастрофа в буквальному сенсі: інфекція чи викривлення, коли відбувається збіг початку й кінця, коли вони зводяться водно, кінець повертається до початку, анулюючи його, й тоді залишається місце для безпрецедентної події, для події без наслідків — чистої події.

Це й катастрофа смислу: подія без наслідків значиться тим фактом, що всі причини можуть бути байдуже відведені без будь-якої можливости вибору. Її початок недосяжний для розуму, її напрямок теж. Неможливо відновити ні перебіг часу, ні перебіг смислу.

С.21

Будь-яка подія сьогодні є віртуальною без наслідків, вона відкривається для всіх можливих інтерпретацій, жодна з них не може відновити смисл: однакова ймовірність усіх причин і всіх наслідків — множинна і випадкова ампутація.

Якщо довкруг події звужуються хвилі смислу, пам’яті й історичного часу, якщо довкруг ефекту стираються хвилі причиновости (а сьогодні подія доходить до нас, мов хвиля, вона не лише мандрує „на хвилях”, а й сама є хвилею, що не дешифрується в мовних і смислових термінах, вона дешифрується лише й відразу в термінах кольору, дотикальности, середовища, в термінах чуттєвих ефектів), то це тому, що світло сповільнюється, тому що гравітаційний ефект призводить до того, що світло події, світло, що несе свій смисл за самою подією, світло — носій повідомлень сповільнюється аж до зупинки, і так само відбувається зі світлом політики та історії, що його ми сприймаємо дуже слабко, а також зі світлом тіл, що від нього отримуємо лише кволі симулякри.

Потрібно осягнути катастрофу, що чатує на нас у сповільненні світла, — що повільніше світло, то менше воно витікає зі свого джерела, — тож речі та події будуть схильні не дозволити витікати їхньому смислу, сповільнять емансипацію й перехоплять те, що вони переламували раніше для того, щоб його поглинуло чорне тіло.

С.22

Наукову фантастику завжди ваблять швидкості, що перевищують швидкість світла. Набагато дивнішим був би регістр низьких швидкостей, що до них могло б опуститися світло.

Швидкість світла забезпечує реальність речей, тому що саме вона гарантує, що наші образи будуть сучасними. З помітною зміною цієї швидкости зникла б будь-яка достеменність причинового всесвіту. Всі речі інтерферували б у тотальному безладі. Справді, швидкість світла стала для нас постаттю абсолюту, нашим богом і референцією. Якщо світло знизиться до відносних швидкостей, то зникне трансценденція, не буде більше Бога і людей його, всесвіт зануриться у невизначеність.

Сьогодні за допомогою електронних засобів зв’язку інформація почне циркулювати скрізь із самою швидкістю світла. Вже немає абсолюту, що був би мірою для всього іншого. Та за прискоренням щось починає цілковито сповільнюватися. Можливо, ми починаємо цілковито сповільнюватися.

А якби світло впало до „людських” швидкостей? Якби воно огорнуло нас кволим потоком образів, аж стало б повільнішим, ніж наші власні дії?

Тоді потрібно узагальнити випадок, коли світло долинає до нас від уже давно згаслих зір — їхній образ, перш ніж дійти до нас, долає світлові роки. Якби світло було нескінченно повільним, то чимало речей, зокрема, найближчих, зазнали б долі тих згаслих зір: ми побачили б їх, вони там, але їх уже немає. Навіть реального в цьому випадку не було б: бо що це таке, чий образ долинає до нас, та воно вже не існує? Аналогія з мисленнєвими об’єктами та ментальним етером.

А чи могли б тіла наблизитися до нас швидше, ніж їхній образ, якби уявити світло дуже повільним, і що тоді сталося б? Вони пхали б нас, а ми не бачили б їхньої появи. Можна уявити, втім, на противагу нашому всесвітові, де всі повільні тіла рухаються зі швидкостями, що геть низькі порівняно зі швидкістю світла, всесвіт, де тіла пересувалися б із дивовижними швидкостями, за винятком світла, що було б дуже повільним. Загальний хаос, що вже не регулювався б миттєвістю світлових повідомлень.

Світло як вітер із мінливими швидкостями, навіть із мертвими штилями, під час яких жоден образ не досягає до нас у зонах застою.

Світло як пахощі: розрізняється залежно від тіл, воно майже не поширюється за межі безпосереднього середовища. Сфера світлових повідомлень, що поширюються, послаблюючись. Тілесні образи майже не поширюються поза межі певної світлової території: потойбіччя вже не існує.

Або ж воно як повільне переміщення материків, континентальних плит, що наповзають одна на одну й викликають землетруси, — таке світло викривило б усі наші образи і наше просторове бачення.

Чи можна уявити собі повільне заламування облич і порухів, мов рухи плавця у тяжкій воді? Як дивитися комусь у вічі, якщо ти не певен, що він ще тут? І якщо сповільнена кінопроєкція охопить увесь всесвіт? Комічна екзальтація прискореного тіла, що трансцендентує смисл вибухом, — поетичний чар повільного тіла, що руйнує смисл імплозією.

Напружене очікування і повільність є нашими сучасними формами трагічного, відколи прискорення зробилося нашою банальною умовою. Час уже не є очевидним у своєму нормальному перебігу, відколи він розтягнувся, розширився до плинних параметрів реальности. Його вже не осяває воля. Рух теж не осяває простору. Оскільки його призначення згубилося, потрібно аби щось на кшталт приділення втрутилося знову, аби йому повернути певний трагічний ефект. Це приділення можна прочитати в зависанні й сповільненні. Це настільки зупиняє розгортання форми, що смисл вже не кристалізується. Або ж під дискурсом смислу повільно приходить хтось інший і здійснює імплозію під першим.

Світло зробилося б настільки повільним, що згорнулося б у клубок і навіть геть зупинилося б у своєму поступуванні й призвело б усесвіт до стану загального зависання.

С.23

Цей вид гри систем довкруг пункту інерції ілюструється формою вродженої катастрофи ери симуляції: сейсмічною формою. Формою, що їй бракує грунту, формою зсуву і сповзання, шпарин і розтрощених об’єктів, формою, де величезні брили, цілі площини наповзають одна на одну і призводять до інтенсивних поверхневих струсів. Нас уже не вражає караючий небесний вогонь, ота споконвічна блискавиця, що була ще покарою та очищенням і запліднювала землю. Нас не вражає потоп, що радше є материнською катастрофою, котра мала місце на початку світу. Такими є великі легендарні й мітичні форми, що невідступно нас переслідують. Форма вибуху є пізнішим явищем, вона сягнула кульмінації в настирливій ідеї ядерної катастрофи (та, на противагу цьому, живила міт про Big Bang, великий вибух як початок усесвіту). Ще актуальнішою є сейсмічна форма, адже катастрофи набувають форми їхньої культури. І міста розрізняються за формами катастрофи, що її вони передбачають, катастрофи, що є життєвою часткою їхнього чару. Нью-Йорк — це Кінг-Конг або black-out (*) або ж вертикальне бомбардування: Tower Inferno. Лос-Анджелес — це поземний зсув, злам і сповзання Каліфорнії в Тихий океан: Earth Quake (**). Сьогодні це ближча, більш виразна форма: вона з порядку розшарування і миттєвого поширення, порядку хвильного, спазматичного і різкого поєднання. Небо вже не падає нам на голову, це земля пливе під ногами. Проміжний обвал — ось ефект сейсмічного поштовху. Найбільш злютовані речі стискаються і руйнуються під вагою власної порожнечі. Адже в основі (!) був не ґрунт, а порепаний епідерміс, і не було там глибини, про яку відомо, що вона в розтопленому стані. Про це свідчать підземні поштовхи, вони є реквіємом інфраструктури. Віднині ми дивимося не на зорі й не в небо, а зазираємо в підземелля, що загрожує нам обвалом у порожнечу.

========

*Вимкнення електроенергії внаслідок аварії (англ.) — Прим. пер.

**Землетрус (англ.) — Прим. пер.

========

С.24

Звичайно, ми мріємо осягнути цю енергію, та це чисте безумство. Краще ловити енергію автокатастроф чи розчавлених псів, чи всіх речей, що завалюються. (Нова гіпотеза: якщо речі схильні зникати чи руйнуватися, то, можливо, майбутньою енергією буде аварія чи катастрофа). Зрозуміло тільки одне: якщо навіть нам не поталанить осягнути сейсмічну енергію, то символічна хвиля землетрусу не погамується: символічна енергія, коли можна так сказати, себто потуга чару й насмішки, що вивільняє така подія, несумірна з матеріяльним руйнуванням.

Саме таку потугу, символічну енергію розриву, й намагаються насправді осягнути в цьому божевільному проєкті, або ж в іншому, безпосереднішому проєкті попередження сейсмічних поштовхів завдяки сценарієві евакуації. Найсмішніше те, що експерти підрахували: надзвичайний стан стосовно передбачення таких поштовхів призведе до паніки, що її наслідки виявляться ще згубнішими, ніж наслідки самої катастрофи. Тут ми теж у цілковитому безглузді: за браком реальної катастрофи дозволять розв’язати катастрофу шляхом симуляції, що варта буде іншої катастрофи і зможе її заступити. Питається, чи не тут ширяє гарячкова уява „експертів”, — те саме відбувається і в ядерній царині: чи не грають усі системи попередження й залякування ролі віртуальних вогнищ катастрофи? Під приводом розіграти її вони безпосередньо матеріялізують усі її наслідки. Тож неможливо розраховувати на випадок, щоб викликати катастрофу: треба знайти її запрограмований еквівалент у механізмі безпеки.

Тож очевидно, що держава чи влада, достатньо забезпечені, щоб передбачати землетруси й передбачити всі наслідки, становили б небезпеку для суспільности і були б ще фантастичніші, ніж самі сейсмічні поштовхи. Terremotati (*) Південної Італії жорстко атакували італійську державу за її роззявлякуватість (засоби масової інформації прибули раніше, ніж допомогові засоби, й це очевидна ознака сучасної гієрархії засобів допомоги), вони з повним правом визнали катастрофу за політичним ладом (тією мірою, що цей лад претендує на універсальну владу над населенням), та ніколи вони й мріяти не могли про лад, що здатний до такого усунення катастроф: довелося б заплатити тим, що всі в глибині душі віддали б перевагу катастрофі, — вона з усіма прикрощами принаймні відповідає пророчій вимозі насильницького зникнення. Вона принаймні відповідає глибокій вимозі насмішки над політичним ладом. Те саме стосується тероризму: що то була б за держава, здатна придушити і знищити в зародку будь-який тероризм (Німеччина)? Їй самій довелося б озброїтися тероризмом, вона муситиме поширити терор на всіх рівнях. Якщо такою є ціна за безпеку, то чи всі в неї глибоко вірять?

========

*Потерпілі від землетрусу (італ.) — Прим. пер.

========

С.25