Помпея. Все метафізичне В цьому місті аж до чарівливої геометрії, що є не просторовою, а ментальною, геометрією лабіринтів, — застигання часу, ще дужче, ніж за спекотної полуденної пори.

Пречудова для душі дотикальна присутність цих руїн, їхня застиглість, їхні тіні, що крутяться, їхня повсякденність. Поєднання банальности прогулянки й іманентности іншої епохи, іншого часу, унікального моменту катастрофи. Ця мертвотна, та скасована присутність Везувія, що надає мертвим вулицям чару галюцинації, — ілюзію бути тут і тепер, напередодні виверження, бути воскреслим через два тисячоліття, дивом ностальгії в іманентності попереднього життя.

Небагато місць справляють таке враження тривожної химерности (не дивно, якщо Янсен і Фройд розташували тут психічну дію Градиви). Тут відчувається увесь пал смерти, що ожила в закам’янілих і минущих знаках повсякдення: вибої від коліс у камені, вичовгані краї цямрин, закам’яніле дерево прохилених дверей, бганка тоги на тілі, що поховане під попелом. Ніякої історії не постає поміж цими речами і нами, на кшталт отієї, що завдяки їй цінуються пам’ятки, — тут вони матеріялізувалися вмент, у самому пеклі їх загарбала смерть.

Помпеї сутнісна не монументальність і не краса, а фатальна інтимність речей і чар від їхньої миттєвости як миттєвого симулякру нашої власної смерти.

В такий спосіб Помпея є чимсь на кшталт миттєвого фото і примітивною сценою: те саме запаморочення на один вимір менше, у часовому вимірі, та сама галюцинація на один вимір більше, у вимірі прозорости найдрібніших деталей, мов точне бачення живих дерев, занурених в глибінь штучного озера, що їх ви споглядаєте пливучи.

Такий ментальний ефект катастрофи: зупинити речі, поки вони не добігли кінця, і підтримувати їх отак у застиглості їхньої появи.

С.26

Наново зруйнована землетрусом Помпея. Що за катастрофа лютує на руїнах? Що це за руїна, що наново потребує руйнування і поховання? Садистська іронія катастрофи: вона потай чекає на те, що речі й навіть руїни знову набудуть своєї краси і свого смислу, аби наново їх скасувати. Вона ревниво переймається руйнуванням ілюзії про вічність, а заразом і грається нею, адже заморожує речі у вторинній вічності. Це заклякло-застигле спустошення переповненої життям присутности катастрофічною миттєвістю — тією, що витворювала чар Помпеї. Перша катастрофа, катастрофа Везувія, була вдалою. Останній підземний поштовх був проблематичнішим. Схоже, він підпорядковується правилу подвоєння подій у пародійному ефекті. Жалюгідна репетиція великої прем’єри. Завершення великої долі доторком нікчемного божка. Та, можливо, він має інший сенс: він попереджує нас про те, що зараз пора не грандіозних обвалів і воскресінь, ігр смерти та вічности, а маленьких фрактальних подій, неквапливих знищень поступальними ковзками, що не мають уже майбутнього, бо ця нова доля стирає самісінькі сліди. Це допроваджує нас до горизонтальної ери подій без наслідків, остання дія розігрується самою природою в світлі пародії.

С.27

ПОСТАТІ ТРАНСПОЛІТИЧНОГО

Трансполітичне — це прозорість і непристойність усіх структур в світі, позбавленому структури, прозорість і непристойність зміни у всесвіті, позбавленому історії, прозорість і непристойність інформації у всесвіті, позбавленому подій, прозорість і непристойність простору в безладному переплетенні мереж, прозорість і непристойність соціяльного в масах, політичного в терорі, тіла в пересиченості й генетичному клонуванні… Кінець історичної сцени, кінець політичної сцени, кінець сцени фантазму, тілесної сцени — вторгнення позасценічности. Кінець секрету — вторгнення прозорости.

Трансполітичне — це спосіб зникнення всього цього (захопливим є вже не спосіб виробництва, а спосіб зникнення), лихе викривлення, що кладе край горизонтам смислу. Насиченість систем провадить їх до пункту інерції: рівновага терору і залякування, орбітальне коло спекулятивних капіталів, бомб H, супутників-шпигунів… і теорій, що самі по собі плинні, супутників відсутньої референції. Пересиченість систем пам’яти, нагромадження інформації, що вже за визначенням не надається до трактування — пересиченість, ситість системи ядерного знищення, що віднині вже переросла свої цілі, розрослася, зробилася гіпертельною. Те саме відбувається з трансполітичним: перехід від зростання до розростання, від фінальности до гіпертелії, від органічної рівноваги до ракових метастазів. Це вже місце катастрофи, а не кризи. Речі осаджуються там у технологічному ритмі, зосібна, в ритмі м’яких психоделічних технологій, що далі й далі відводять нас від будь-якої реальности, будь-якої історії, будь-якого приділення.

Та якщо секрет дедалі більше переслідується прозорістю, якщо сцена (не лише сцена смислу, а й потуга ілюзії та зваба позірністю) дедалі дужче переслідується позасценічністю, то все ж таки можна втішитися тим, що загадка залишається недоторканною — зокрема, загадка трансполітичного.

Ера політичного була ерою аномії: криза, насильство, безумство і революція. Ера трансполітичного — це ера аномалії; аберація без наслідку, сучасність події без наслідку.

Аномія — це те, що виходить з-під юрисдикції закону, аномалія — те, що виходить з-під юрисдикції норми. (Закон є інстанцією, норма — кривою, закон є трансценденцією, норма — середньою величиною). Аномалія розігрується в непевній статистичній площині, площині варіяцій і модуляцій, площині, що вже не має межі чи характерної трансгресії у вигляді закону як межі, тому що все це поглинається статистичними та операційними рівняннями. Це настільки нормалізована площина, що ненормальності тут уже немає місця, хоч би у вигляді божевілля чи руйнування. Проте залишається аномалія.

Вона має в собі щось таємниче, адже невідомо, звідки вона походить. Відомо, звідки береться аномія: передбачається знання закону, тож аномія не є відхиленням, вона є порушенням визначеної системи. З аномалією не так: є сумнів у самому законі, що його вона уникає, і в правилі, що його вона порушує. Цей закон уже не існує або ж його не знають. Є порушення або ж заблуд стосовно стану речей — адже невідомо вже, чи існує система речей і ефектів.

Аномалія вже не має в собі ні трагізму ненормальности, ні навіть небезпечности й девіянтности аномії. В певному розумінні, вона нешкідлива і непоясненна. Належить вона до розряду чистої з’яви, виходу на поверхню системи, нашої системи, це щось таке, що прийшло з іншого місця. З іншої системи?

Аномалія не має критичного впливу на систему. Це радше різновид мутації.

Пересит

Мова йтиме про аномалію, про чарівливу пересиченість, як ото та, що повсюдно зустрічається в Сполучених Штатах. Про цю потворну конформність у порожньому просторі, про деформованість завдяки надміру конформности, що є виразом соціяльности, роздутої до неймовірних розмірів, заразом насиченої й порожньої, соціяльности, де згубилися соціяльна сцена і сцена тілесна.

Ця химерна пересиченість вже не є ні захисною ситістю, ні невротичною, ні ситістю від переїдання, ні депресивною ситістю. Це ні компенсаційна ситість недорозвинености, ні аліментарна ситість перегодованости. Парадокс: вона є способом зникнення тіла. Таємничий закон, що делімітує тілесну сферу, пропав. Таємничу форму люстра, де тіло чуває над самим собою і своїм образом, скасовано, вона поступилася місцем неприборканій надмірності живого організму. Ні меж, ні трансценденції: наче тіло вже не протиставляється зовнішньому світові, а намагається перетравити простір у власній подобі.

Ці форми переситу чарують цілковитим забуттям зваби. Втім, вони вже й не переймаються нею і живуть собі без комплексів, невимушено, так, наче в них вже не лишилося навіть ідеалу свого „я”. Вони не кумедні, й знають про це. Вони претендують на істинність, і справді: ці форми переситу ілюструють собою систему, її розпросторення у порожнечу. Вони є її нігілістичним виразом, виразом загальної інкогеренції знаків, морфологій, форм харчування і форм самого міста — гіпертрофована клітинна тканина, що розмножується в усіх напрямках і смислах.

Зародкова, первинна, плацентарна пересиченість: це так, наче вони вагітні своїми тілами і не можуть від них звільнитися. Тіло гладшає, гладшає і не може вродити саме себе. Але і вторинна пересиченість, пересиченість симуляцією на кшталт сучасних систем, котрих роздуває від такої кількости інформації, що вони ніколи не звільняться від неї, характерна пересиченість операційною модерністю з її несамовитим прагненням усе заскладувати і все запам’ятати, в щонайвищій марності дійти до самісіньких меж інвентаризації світу та інформації, а потім запровадити таку страхітливу потенціяльність, що її вже й уявити неможливо, потенціяльність, що її вже неможливо і долучити до гри, марну надмірність, що воскрешає минуле століття, та в cool(*) всесвіті, без іронії, без гострої патафізики, горезвісне черево Татуся Убу.

========

*Прохолодний (англ.) — Прим. пер.

========

Хоч патафізична, хоч метафізична, ця істерія ситости є однією з найхимерніших ознак американської культури, того примарного середовища, де в кожній клітині (кожній функції, кожній структурі) залишається, мов у раковому процесі, можливість розростатися і розгалужуватися, множитися до нескінченности, віртуально займати весь простір лише для себе самого, монополізувати будь-яку інформацію для себе самого (feed-back (*) — це вже пересичена структура, матриця всіх структурних переситів) і втішитися у щасливому генетичному надмірі. Кожна щаслива молекула в раю власної формули…

========

*Зворотний зв’язок (англ.) — Прим. пер.

========

Тож причина — не в пересиченості кількох індивідуумів, а в пересиченості всієї системи, непристойності (позасценічності) всієї культури. Тіло сягає цієї позасценічної форми пересичености, коли воно губить свій лад і свою сцену. Коли соціяльне тіло губить свій лад, свою сцену і свій смисл, воно теж сягає оцієї чистої й позасценічної форми, яку ми визнаємо за ним, своєї ще й як видимої операційности, своєї хвалькуватости, свого інвестування й надінвестування в простір соціяльного, що нічого не міняє в примарному і прозорому характері цілого.

Ця пересиченість теж примарна — невагома плаває вона в чистій совісті суспільности. Вона втілює форму безформного, аморфну морфологію сучасного соціяльного: індивідуальну ідеальну парадигму примиренння, замкненої ніші з самоуправлінням. То вже не тіла, а зразки певної ракової неорганічности, що віднедавна переслідує нас у всіх усюдах.

Щоб залишатися в оральній площині (хоча в цій пересиченості нічого немає ні від манії, ні від оральної регресії) можна сказати, що соціяльне — це мов смак американської кухні. Велетенське підприємство з усунення смаку харчових продуктів: їхній смак немовби ізолювали, усунули і знову відтворили у вигляді хитрих штучних соусів. Це flavour(*), як ото колись кінематографічний glamour(**): стирання будь-якого особистого характеру на користь студійної аури і модельного чару. Так і з соціяльним: як ото будь-яка функція смаку ізольована в соусі, так і соціяльне ізольоване як функція в усіх тих терапевтичних соусах, що в них ми плаваємо. Соціосфера контакту, контролю, переконання й віднадження, розвінчання заборон великими чи гомеопатичними дозами („have a problem, we solve it!”) (***) — це і є непристойність. Всі обернені, розвінчані структури, всі операції стають видимі. В Америці воно скрізь — від неймовірно густого плетива телефонних мереж та ліній наземного передавання електроенергії (всі мережі перебувають на поверхні) аж до конкретної демультиплікації всіх тілесних функцій у житловій сфері, опису складників у щонайменшій консервній бляшанці, оприлюднення прибутку або інтелектуального коефіцієнта, навали сигналів та гасел, настирного прагнення виставити напоказ м’язи людського тіла, що дорівнює несамовитому стремлінню локалізувати критичну функцію мислення в певних частинах мозку…

=========

*Пахощі (англ.) — Прим. пер.

**Чар (англ.) — Прим.пер.

*Якщо є проблема, то ми її вирішуємо (англ.) — Прим. пер.

=========

Живе визначення губиться у відчайдушному програмуванні, все задумується як надвизначеність і прагне втілитися в своїй істеричній іпостасі. Отак і соціяльне, що було колись дзеркалом конфлікту, класу, пролетаріяту, знаходить свою остаточну іпостась в інвалідах. Історичні суперечнгості прибрали патафізичної форми фізичного або розумового ґанджу. Існує щось чудне в цій істеричній конверсії соціяльного — найбільш достеменним діягнозом буде те, що в інвалідах, як і в дебілах чи товстунах, соціяльне невідступно переслідує його зникнення. Згубивши свою правдоподібність і правила своєї політичної гри, соціяльне у своїх іще живих окрушинах шукає щось на кшталт трансполітичної легітимности — після управління кризою відкрите самоуправління дефіцитом (*) і потворністю.

===========

*Та „дефіцитне” управління соціяльного, як відомо, зайшло в глухий кут. І от алегорія: у США повсюдно поробили хідники для інвалідів на моторних колясках. Та люди з вадами зору, що орієнтувалися за цією денівеляцією хідників, тепер дезорієнтовані і часто гинуть під колесами авт. Внаслідок цього виник намір учинити біля транспортних артерій доріжки для сліпих людей. Та тоді інваліди будуть наїжджати один на одного в своїх колясках…

===========

Колись казали: „Кожному за заслугами”, потім: „Кожному за потребами”, згодом: „Кожному за бажанням”, а сьогодні: „Кожному за нестачею”.

Завдяки неподільності повного тіла пересит у певному розумінні непідвладний статевості, статевому поділу. Статевий потяг він реалізує у вигляді поглинення довколишнього простору. Він символічно наповнений всіма речами, що від них не може відокремитися, або ж тими, що для них він не знайшов віддалі, аби їх полюбити. Він не відокремлює тіла від не-тіла. Його тіло є двовипуклим або ж двовгнутим люстром, він геть нездатен витворити таке люстро, що відбивало б його самого.

Дзеркальний період, що дозволяє дитині завдяки розрізненню меж відкритися сцені уявного та репрезентації, — цей розрив не відбувається для переситу і, оскільки він не може сягнути цього внутрішнього поділу, то входить у неподільне множення тіла без образу.

Не існує пересичених тварин, як немає й тварин безсоромних. Може, це означає, що тварині недоступна ні сцена, ні образ? Оскільки вона не підпорядковується цьому сценічному зобов’язанню, то й не може бути позасценічною, себто непристойною. В людини ж, навпаки, це зобов’язання цілковите, а в пересиченої людини існує щось на кшталт розриву з цим зобов’язанням, з будь-якою гордістю репрезентації, з щонайменшим натяком на звабу — втрата тіла як обличчя. Тож патологія переситу не має ендокринного походження, це патологія сцени й позасцени.

Важко сказати, що становить собою тілесна сцена. Щонайменше ось: це те, де тіло розігрується, зокрема, й перед самим собою, де воно втікає від самого себе у зникненні форм і порухів, у танку, де воно втікає від своєї інерції, в жестові, де воно розв’язує саме себе, в аурі погляду, де воно натякає на себе і свою відсутність, — одне слово, там, де воно дарує себе у вигляді зваби. Відсутність усього цього обертає пересит у безформну масу.

Буває так, що у своєму надмірі пересит являє надмір статі. Це спільне із клоном: мутанта ще немає, та пересит попереджає його. Чи не плекає він мрію про таку гіпертрофію, щоб одного пречудового дня поділитися на дві однакові істоти? Транссексуальний на свій лад, — чи не має він наміру випередити статеву репродукцію і повернутися до відтворення істот шляхом поділу? Розростання тіла недалеке від генетичного розмноження…

Парадокс клонування полягає у виготовленні істот, що ідентичні їхнім генетичним батькам (не едіповим!), а отже, наділені статтю, тоді як статевість у цій історії стала цілковито непотрібною. Клонова стать зайва, та це не Батаєва надлишкова зайвість, — то просто непотрібний залишок, як деякі органи або ж відростки в тварин, що їхнє призначення вже неможливо встановити, відростки, що видаються аномальними і потворними. Стать зробилася розростанням, ексцентричною відмінністю, що як така вже не продукує смислу (наша історія, так само, як і історія виду, відзначається купою мертвих відмінностей).

Може, у всій органічній сукупності існує тяга до розвитку завдяки чистій суміжності, тенденція до лінійного клітинного одноманіття? Це те, що Фройд називав тягою до смерти, те, що є лише недиференційованим розростанням живого організму. Цей процес не знає ні кризи, ні катастрофи: він гіпертелійний, в тому сенсі, що не має іншої мети, крім зростання без огляду на межі.

Певної миті щось зупиняє цей процес. В пересиченості цей процес не зупиняється. Гублячи свої специфічні риси, тіло й далі провадить монотонне розростання своїх тканин. Утративши свою індивідуальність та статевість, воно є лише нескінченним розпросторенням: метастатичним.

У своєму есеї „Uber den Begriff der Ekstasis als Metastasis” („Про концепт екстази як метастази”) Франц фон Баадер визначає метастазу, прирівняну до екстази, як упередження смерти, попередження власного кінця в лоні самого життя. І, звичайно, це є і в переситі, де здається, ніби жива істота поглинула своє мертве тіло, — що витворює забагато тіла і внаслідок цього являє тіло як більше ніж треба. Це принесення в жертву непотрібного органу. В певному розумінні, так вона поглинає власну стать, і це поглинання статі породжує непристойність гіпертрофованого тіла.

Ця екстатична, або ж, за Баадером, метастатична, форма, що є формою смерти, котра невідступно переслідує живу істоту і змушує її поставати як непотрібне втілення, дуже добре може поширюватися в сучасних інформаційних системах, теж метастатичних в розумінні попередження смислу смерти в живій сигніфікації і завдяки продукуванню забагато смислу, продукуванню смислу як більше ніж треба, як непотрібного протезу. Так само із порнографією: її фантомність випливає з попередження мертвої статі в живій сексуальності, з тягаря всієї мертвої статі (аналогія з тягарем усієї мертвої праці, що лежить на праці живій). В такий спосіб порно теж являє сексуальність як більше, ніж треба, — і саме це є непристойним: не тому що статі забагато, а тому що врешті-решт там більше її, ніж треба. То й пересит непристойний не через те, що в ньому забагато тіла, а через те, що тіла більше, ніж треба.

До якої таємничої мети стремить усе це (адже мусить бути якась мета)? Що за хтивий демон подарував тілові це криве люстро (адже тут криється хіть)?

Може, йдеться про бунт, як ото буває з раковими недугами? Колись бунти були політичними, вони були бунтами груп або ж індивідів, пригнічених у їхньому бажанні, їхній енергії чи здібностях. Сьогодні таких бунтів уже немає. В нашому всесвіті, де панує четвертий порядок симулякрів, бунт став генетичним. Це бунт клітин у ракових недугах і метастазах: неприборкана вітальність і недисципліноване розмноження. Це теж бунт, та недіялектичний, — підсвідомий, — бунт, що виходить з-під нашої влади. Та хто знає, яка приділеність ракових новоутворень? Можливо, їхня гіпертелія відповідає гіперреальності наших суспільних формацій. Все відбувається так, ніби тіло, клітини збунтувалися проти генетичного декрету, проти, як висловлюється дехто, командної ролі ДНК. Тіло повстає проти своєї „об’єктивної” дефініції. Чи є цей акт патологічним (як ото послаблення антитіл)? В традиційній, соматичній чи психосоматичній патології тіло реагує на зовнішню агресію, фізичну, соціяльну чи психологічну: екзотерична реакція. А рак — це реакція езотерична: тіло бунтує проти свої внутрішньої організації, розбалансовує свою власну структурну рівновагу. Так само, якби видові набридла його власна дефініція, і його охопила органічна маячня. (*)

==========

*Слід зауважити, що патологія, котру визнають за метафоричним тілом з його поділом і його витісненням, вже не розігрується на цій метастатичній стадії. Це тіло, — тіло пересиченої людини, клоноване тіло, ракова тканина, — є протезом, метастазою, розростанням — це вже не сцена, і для нього нічого не важать ні фантазм, ні витіснення. В певному розумінні, там немає вже й підсвідомого, й це кінець психоаналізу. Та немає сумніву, що це початок іншої патології: відома ж бо клонічна (хронічна) меланхолія істот, що діляться до нескінченности, отієї позастатевої протоплазми, що розмножується діленням, екстенсивної і експульсивної, а не імпульсивної та інтенсивної, протоплазми, що не росте, а розростається, що вдається не до зваби, а до трансдукції (що притаманна тілам, котрі стали мережами і струмують плетивами мереж). Відома ця меланхолія нарцисичних істот і суспільств — нарцисичних за неподільністю й невизначеністю, — де вже нічого не може вдіяти аналіз. Втім, аналіз і психоаналіз придатні лише в просторі метафори, просторі символічного порядку. Вони ні до чого в іншому порядку, порядку метаморфози чи, в іншій скрайності, порядку метастази.

===========

Пересит теж перебуває в цілковитій маячні. Адже пересичене тіло не лише сите, тією ситістю, що суперечить нормальній морфології: воно ще ситіше, ніж сите. Він уже не має смислу в розрізняльній опозиції — його смисл у його надлишку, його надмірі, його гіперреальності. Воно перевершує власну патологію і саме тому уникає як дієтетики, так і психотерапії і розвивається згідно з іншою логікою, згідно з експонентною стратегією, де речі, позбавлені власної фінальности чи референції, подвоюються в якійсь лиховісній грі, що скидається на падіння у прірву.

В такий спосіб пересиченість може бути прегарним зразком отієї перипетії, що на нас чигає, отієї революції в речах, що стосується вже не їхнього діялектичного випередження (Aufhebung), а їхньої потенціялізації (Steigerung), піднесення їх до квадрату, до ступеня n, зразком отого сходження до крайнощів через відсутність правил гри.

Як ото у швидкості, що єдина є пречудовим виразом рухомости, бо на противагу рухові, що має смисл, вона смислу вже не має, нікуди не йде, то й не має нічого спільного з рухом: вона є екстазою, — так і в тілі пересиченість у своєму відхиленні виступає його пречудовою верифікацією, його екстатичною істиною, бо тіло не відбивається в пересиченості, а наражається на власне дзеркало, що дедалі гладшає. „Правдиві лише тавтологічні фрази”, як висловився Канетті.

Заручник