Повсюдно присутня позасценічна форма антитеатру.

А ще й антипедагогіка, антипсихіятрія, де розум і божевілля губляться в психодраматичній змові, антипсихоаналіз, де міняються ролями аналізатор і об’єкт аналізу, — повсюдне зникнення сцени, посюдна інертність полюсів, що зумовлювали інтенсивність чи служили основою для розрізнення.

Або штучне оживлення виробництва, що є одною з форм непристойности. Значуща перипетія: сцена праці, що теж на шляху до зникнення, відновлюється у порожній формі, в німецьких заводах-симулякрах, де задля безробітних й за відсутности будь-якого „реального” виробництва консервується психосоціяльний досвід процесу праці. Пречудова галюцинація модерного світу: безробітним платять за те, щоб вони, так би мовити, безвиплатно знову бралися до виробництва у сфері, що віднині є ні на що непридатною. Власне, це і є екстаз праці, ці робітники зазнають екстатичної форми праці. Вкрай непристойною й заразом украй меланхолійною виглядає ця пародія на працю. Пролетар стає проституткою в целофановій обгортці.

Ця чиста непристойність, ця ескалація прозорости сягає своєї вершини в крахові політичної сцени.

З XVIII століття політична сцена прибирається в мораль і набуває статечности. Вона стає місцем засадничого значеника: народу, народної волі, соціяльних суперечностей тощо, прагне відповідати ідеалові доброї репрезентації.

Якщо попереднє життя, наприклад королівського двору, розігрувалося в театральний спосіб, було грою і махинацією, то віднині існує публічний простір і система репрезентації (цей проміжок утворюється одночасно з театральним розподілом на сцену і глядацьку залу). Кінець естетики, початок політичної етики, що в отакому фігуративному просторі віднині є виразом не сценічної ілюзії, а історичної об’єктивности.

Ця етична кристалізація політичної сцени породжує тривалий процес витіснення (точнісінько як ото лінгвістичне структурування породжує витіснене знака). Тут, за кулісами, в сутінках системи репрезентації і зароджується позасценічне, або ж непристойне. Спочатку воно невиразне, тож затьмарює прозорість сцени, як ото підсвідоме й витіснене затьмарюють прозорість свідомости. Його не можна ні побачити, ні репрезентувати, тож воно наділене енергією розриву, трансгресії, прихованим шалом. Такою є традиційна позасценічність, непристойність сексуального чи соціяльного витісненого, того, що і не не репрезентоване, й не може бути репрезентабельним.

У нас геть по-іншому: сьогоднішня непристойність є непристойністю суперрепрезентації. Наша радикальна непристойність не стосується ні прихованого, ні витісненого — це непристойна прозорість самого соціяльного, просвічування соціяльного (і статі) як смислу, як референції, як очевидности. Стався цілковитий поворот. І якщо непристойність була колись усього лиш вторинною характеристикою витісненого — то було пекло репрезентації, як кажуть про пекло Національної бібліотеки, — якщо в неї ще був чар заборони, чар її фантазмів, чар її збочень, то сьогодні вона виступає головною характеристикою — і завдяки їй сцена видимого вибухає екстазом репрезентації.

Спочатку був секрет, і то було правило гри подоб. Потім було витіснене, і то було правило глибинної гри. Нарешті настало непристойне, і це правило гри всесвіту, що не має подоб і не має глибини, — всесвіту прозорости. Чиста непристойність.

Все лежить на поверхні, та в цих поверхових речей вже немає таїни. Все, що зберігалося в таємниці, навіть те, чого й не існувало, силоміць витіснилося в реальне, репрезентувалося без жодної необхідности й без будь-якої правдоподібности. Ось порнофільм: оргазм у кольорі й широким планом, ні необхідности, ні правдоподібности, — він лише бездоганно правдивий, хоча не має нічого спільного з правдою. Він лише безсоромно видимий, хоча й не має жодного стосунку до репрезентації.

Аби річ набула смислу, потрібна сцена, а щоб була сцена, потрібна ілюзія, мінімум ілюзії, уявний порух, виклик реальному, що вас захоплює, зваблює, бунтує. Без оцього суто естетичного мітичного ігрового виміру немає навіть політичної сцени, де щось могло б витворювати подію. А ми вже не маємо цієї мінімальної ілюзії: ні потреби, ні правдоподібности не маємо ми в подіях, що відбуваються в Біафрі, в Чилі, у Польщі, те саме стосується і тероризму, інфляції чи ядерної війни. Засоби масової інформації дають нам суперрепрезентацію цих подій, а не справжнє уявлення про них. Все воно для нас просто непристойне, позасценічне, бо завдяки медіям його можна бачити, не дивлячись, витончена галюцинація подій, її поглинають, як ото вуаєрист підглядає за сексом: на відстані. Ми вже ні глядачі, ні актори, — вуаєристи без ілюзії.

Причина оцієї нашої нечуттєвости — в тому, що вже немає естетики політичної сцени (естетики у чіткому смислі), немає ставки, немає правил гри. Адже інформація й мас-медії є не сценою, перспективним простором, де щось розігрується, а екраном без глибини, перфокартою повідомлень і сигналів, що їх у такий же спосіб зчитує рецепієнт.

Ніщо не може компенсувати цілковиту втрату сцени та ілюзії — в автоматичній симуляції соціяльного, в автоматичній симуляції політичного. І, звісно ж, не стануть тут у пригоді промови політиків, з їхньою вимушеною і патетичною жестикуляцією, — порнографів нейтральности, адже їхня офіційна непристойність лише дублює і підкреслює позбавлений ілюзії всесвіт. Втім, на це всім наплювати. Ми перебуваємо в політичній та історичній екстазі — бездоганно поінформовані й безсилі, пречудово солідарні й паралізовані, ідеально заклякнувши в світовій стереофонії, — трансполітизовані живцем.

Сьогодні вже немає трансценденції, є лише поверхня для розгортання операцій, гладенька операційна поверхня комунікації. Фаустівську, прометеївську еру виробництва і споживання заступила протеїнова ера мереж, нарцисична й мінлива ера під’єднання, контакту, суміжности, feed-back, узагальненого інтерфейсу. Як ото в телевізії, увесь довколишній світ, і наше власне тіло, зокрема, стає екраном контролю.

Остаточні мутації предметів і модерного довкілля зумовлюються тенденцією до формального операційного абстрагування, елементів і функцій — тенденцією до їхньої уніфікації в єдиному процесі, до переміщення жестів, тіл, зусиль за допомогою електричних чи електронних команд, до мініатюризації в часі й просторі процесів, що їхньою єдиною сценою — та, звісно ж, то вже не сцена, — є мікропам’ять і мікропроцеси.

Епоха зумовлюється мініятюризацією часу, тіла, утіх. В людському масштабі вже немає ідеального принципу цих речей. Лишилися тільки атомізовані ефекти. Ця заміна людського масштабу атомним масштабом відчувається скрізь: відколи все зосередилося в мозку і генетичній формулі, що служать єдиними визначниками формальної дефініції буття, наше тіло виступає по суті як зайве, непотрібне з його простором, із многотою та складністю всіх його органів, тканин та функцій. Величезною географічною рівниною видається тіло пустелі, нікому не потрібен його простір (його навіть перетинати нудно), відколи всі події кристалізуються в містах, та ще й тяжіють до локалізації в кількох винятково малих місцях. І час: що вже казати про той неозорий вільний час, котрий нам лишився, велику многоту часу, що огортає нас, мов безкрає поле, геть непотрібний у своєму плині, відколи миттєвість комунікації звела наші зв’язки до низки моментів?

Не драму відчуження переживаємо ми, а екстазу комунікації.

Звичайно, приватний світ відчужував, оскільки відокремлював нас від інших, та заразом у зосереджував у собі символічне благо відчуження, а це відбувається тоді, коли відмінність може розігруватися і на добро, й на зло. В такий спосіб суспільство споживання тривало під знаком відчуження, як суспільство спектаклю, та спектакль ще залишався спектаклем, позасценічности в ньому немає, вона розпочинається тоді, коли сцени вже немає, коли все набуває невблаганної прозорости.

Ще Маркс розвінчав непристойність товару, пов’язану з ницим принципом його вільного обігу. Непристойність його випливає з того, що, на відміну од вагомости і щільности предмета, товар абстрактний, формальний і невагомий. Товар зчитується: на противагу предметові, що ніколи не зраджує повністю своєї таємниці, товар завжди виявляє свою видиму сутність, що є його ціною. Вона є формальною площиною реєстрації всіх можливих об’єктів: через неї все передається — це найперший і найбільший комунікаційний посередник модерного світу. Та повідомлення, що його вона посилає, винятково спрощене і завжди те саме: обмінна вартість. Тож по суті повідомлення вже немає, це медіум, що можливий лише у своїй чистій циркуляції.