ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Знання про подію сьогодні є лише виродженою формою цієї події. Нижча форма подієвої енергії. Так і знання про думку є хіба виродженою формою цієї думки.



Коли знання через свої моделі випереджає подію, інакше мовлячи, коли подія (чи думка) попереджується своєю виродженою (або ж симульованою) формою, вся її енергія поглинається в порожнечу.

Тотальна прогнозованість всесвіту, що до неї так прагне наука, становить у цьому сенсі найбільш вироджену форму всесвіту. А ну ж бо (контр)фінальність науки й інформації попереджає в такий спосіб кінець усесвіту завдяки систематичній, хоча й несвідомій деградації, й самохіть губиться у зворотній утопії, що полягає у спасінні світу через інформацію (хоча тут начебто відіграють ролю і проблиски нечистого сумління)?

Нагромадження максимуму інформації про всесвіт може покласти край світові. Це як у притчі про дев’ять мільярдів Божих імен: їх прочитали за допомогою комп’ютера, світові настав край, почали гаснути зорі.

Отак інформація може стати єдиним знаряддям, що покладе край всесвітові, — а без неї він ніколи не вичерпався б.

Та, можливо, є інший, утішніший спосіб поглянути на речі й нарешті замінити давню критичну теорію на теорію іронічну.

1. Якщо врахувати нерозв’язність опитувань, непевність їхніх результатів, що скидаються на ворожбитську метеорологію, врахувати, що вони ні про що не свідчать, що відомі вони вже наперед, що в них ніхто не вірить і не бере їх до уваги (зате ще й як гнівається на них), врахувати їхню здатність до перевірки суперечливих фактів або тенденцій або ж, якщо результати неприйнятні, — до фальсифікації об’єктивних даних (як робить це ФІГД (*), коли ті дані стосуються смертної кари та проблеми іммігрантів), надто ж як врахувати оте постійне розвінчання, котрого ми завдаємо опитуванням, коли вони „вивіряють” нашу поведінку, — якщо взяти усе це до уваги, то виявиться, що ніхто не хоче ні бути „перевіреним”, ні відповідати певним імовірностям, що ніхто не може існувати в рамках упередженого образу того, чим він є, в кривому дзеркалі своєї статистичної істини. (Кумедний приклад цього упертого заперечення статистичного випадку у самісінькому його застосуванні: „Якщо це вас заспокоїть: АУПТ (**) підрахував, що з п’ятдесяти осіб, які користуються метро двічі за день упродовж шістдесяти років, одна може зазнати агресії. Тож немає жодних підстав гадати, що це будете саме ви!”) Таж гравець вірить не у випадок, а в Щастя (в те, що пишеться з великої літери: у Милість Господню, а не в імовірність), — ніхто не заперечує долі, тож і не вірить статистиці.

2. ==========

3. *Institut Français d’Opinion Publique et d’études de marché — Французький інститут громадської думки та вивчення ринку (фр.)Прим. пер.

4. **Régie autonome des transports parisienns (фр.) — Автономне управління паризьким транспортом (транспортна компанія в Франції, що контролює наземний і підземний громадський транспорт у Парижі та передмістях). — Прим. пер.

5. ==========

Хоч що кажіть, велич статистики не в об’єктивності, а в її ненавмисному гуморі.

Отак і потрібно сприймати речі, в рамках гумору. На ту розв’язність, із якою опитування за своєю суттю трактують соціяльне і його вияви, — відповідь у вигляді щонайменше такої ж розв’язности, що постає через їхнє прочитання і їхній вжиток. На серйозність, із якою вони буцімто трактують соціяльне, — відповідь у вигляді жорстокої іронії самого їхнього провалу та усіх їхніх спотворень. Якесь гумористичне провидіння вивело з ладу цей прегарний механізм і зробило так, що у дзеркалі об’єктивности вона сама себе запровадила до пастки. Щось на кшталт абсолютної зброї виринає із самісіньких глибин соціяльного (?), зброї у вигляді радикальної прихованости, дисимуляції у відповідь на симуляцію відповіді, котру інсценізують опитування і статистика. Це те, що його можна було б назвати злим духом об’єкта, злим духом мас, злим духом соціяльного, — воно вічно зводить нанівець істину соціяльного та її аналіз.

Об’єкт не такий уже й невинний, він існує й він помщається. Кепське заламування світлового променя інформації в „матерії” соціяльного не випадковість чи розлад пристрою, це діє дух об’єкта, це наслідок наступального спротиву соціяльного, коли воно опирається дослідженню, спротиву, що виливається в окультний поєдинок між опитувачем і об’єктом опитування, між масами й політичним класом тощо. В цьому поєдинку той, хто маніпулює об’єктом, є страшенно наївним, бо він переконаний, що можна будь-що змусити об’єкт розкрити його істину задля його ж таки добра. Якщо ж він не розуміє запитання, кепсько відповідає або дуже добре відповідає, якщо він сам ставить запитання, то вважається, що це всього-навсього форма неадаптованости до аналітичного пристрою. Завдяки якійсь фантастичній аберації наука вважає, ніби її завжди убезпечує складність її об’єкта! Вона применшує його вади, насмішку, розв’язність, вдавану покірність — все, що може іронізувати процеси, все, що може живить самобутню і — в цьому випадку — переможну стратегію об’єкта, що протистоїть стратегії суб’єкта.

Якщо поглянути на опитування в цьому аспекті, то побачимо, що функціюють вони всупереч своїй гаданій меті. Вони функціюють як видовище інформації (інформація — це мов революція: маси хочуть лише видовища), а отже, як насмішка над нею, — надто ж як насмішка над політичним і політичним класом.

Ненавмисний гумор опитувань (і лиха втіха, що її ми отримуємо від цієї „наукової” фантасмагорії) походить з того, що ці опитування зводять нанівець будь-яку політичну довіру. Хто вони такі, ці люди, що потребують опитувань, аби приймати рішення, люди, що тести їм замінюють стратегію? Вони позбавлені будь-якої ініціятиви, і все це завдяки медіуму, якому вони довіряють свою потугу, медіуму, що є для них пасткою. Ця сліпуча пастка криється у всіх медіях: вони зводять нанівець політичну функцію суспільства і в такий спосіб задовольняють іронічне підсвідоме натовпу, а його глибинною тягою залишається символічне убивство політичного класу.

Народ, що завжди слугував за алібі системі представництва, винагороджував себе видовищем політичної сцени. Сьогодні він помщається спектаклем її зникнення. Його буцімто опитують, а він день при дні тішиться хатнім кіно — стежить за коливаннями своєї власної думки у даних опитувань.

Тільки цією мірою вірить він у них, і ми всі у них віримо, — як у прогнозування лихої пори чи програшу в рулетці. Гра рівнофінальности всіх тенденцій, ефектів істини, кругобіжности запитань та відповідей тощо. Може, в такий спосіб ми запроваджуємо колективну форму іронічного існування, що у своїй скрайній мудрості більше не допитується про власні засади і віднині переймається лише видовищем свого зникнення?

Найкращий приклад — маси. Вони аж ніяк не є об’єктом пригнічення та маніпуляції. Маси не повинні бути звільнені, та вони й не можуть цього. Вся їхня потуга (трансполітична) полягає в тому, щоб бути чистим об’єктом, себто будь-яким політичним спробам змусити їх заговорити протиставляти своє мовчання і свою відсутність бажання. Всі намагаються звабити їх, спонукати, інвестувати. Мляві, аморфні, глибинні, вони відзначаються пасивною, непрозорою суверенністю, нічого не кажуть, а невимушено, мов тварини із їхньою звірячою байдужістю (якби їхня сутність була радше гормонального чи ендокринного характеру, то це були б антитіла) вони нейтралізують будь-яку сцену й політичний дискурс. Те, що ця сцена і дискурс на сьогодні виступають такими порожніми, те, що жодна ставка, жоден проект уже не можуть стати рушієм політичної сцени, котра залишається у полоні штучної драматизації та ефектів марної влади, — все це є наслідком грубої непристойности, позасценічности цих потворних мовчазних антитіл, цієї „речі”, що їй і назву неможливо дати, „речі”, що скорочується, втягується сама в себе, мов протоплазма, „речі”, що володіє абсурдною, тваринною потугою, потугою всисання, поглинання, могуттю фантастичних чудовиськ, потугою, що живить свою інерцію всією енергією прискорення системи, міріядами інформаційних одиниць, яку ця система виділяє, намагаючись, мов злого духа, прогнати цю інерцію і цю відсутність. Нічого не вдієш: маси є чистим об’єктом, себто тим, що зникло з обрію суб’єкта, тим, що зникло з обрію історії, — як ото мовчання є чистим об’єктом, що зникає з обрію слова, як таїна є чистим об’єктом, який щодня зникає з обрію.

Приголомшлива могуть мас-об’єкта. Маси втілюють чистий об’єкт політичного, себто ідеал абсолютної влади, владу смерти над соціяльним тілом, вони є втіленням страхітливої владної мрії — і заразом вони є чистим об’єктом, нульовою матеріялізацією, радикальним антитілом, що недосяжне для будь-якої політичної суб’єктивности, а отже, геть непотрібне і небезпечне. Сценарій політичного обертається наопач: вже не влада провадить за собою маси, а маси провадять владу в прірву свого падіння. Тож після марних намагань звабити їх політики і допитуються в себе, чи ж не зробилися вони об’єктом канібалізму й чи за свій симулякр влади не доведеться заплатить тим, що їх поїдять, як ото самка часом з’їдає самця після парування.

Все, що суб’єкт учинив об’єктом, потенційно загрожує йому смертю. Об’єкт відкидає свою примусову об’єктивність, як ото раб відкидає своє рабство. Суб’єкт може лише уявно і в усіх аспектах ефемерно панувати над ним, та ніколи не вдасться йому уникнути повстання об’єкта — відтепер уже єдиної, та мовчазної революції.

Не буде вона символічною, ця революція, не буде бурхливою і суб’єктивною, а буде темною та іронічною. Не буде вона діялективною, а буде фатальною. Всі стратегії згодяться супроти зваби будь-якого об’єкта, позбавленого свого смислу, супроти можливости для будь-якого об’єкта бути об’єктом зваби і страху.

Вся інформація, нескінченна діяльність масмедій, навала повідомлень спрямовані на заклинання цєї смертельної зарази. Інфомаційна, медіятична, комунікаційна енергія витрачається сьогодні лише на те, щоб видерти бодай одну частку смислу, бодай однісіньку часточку життя в цих холодних і байдужих антитіл, в цієї мовчазної маси, що її тяжіння дедалі дужчає. Треба об’єднати всі доцентрові сили, щоб уникнути цієї сили інерції. По суті, інформація віднині матиме лише такий сенс.

Існують і завжди існуватимуть незмірні труднощі в тому, щоб аналізувати медії та сферу інформації через призму традиційних категорій філософії суб’єкта: воля, уявлення, вибір, свобода, знання і бажання. Адже цілком очевидно, що вони геть суперечливі й що тут суб’єкт цілковито відчужується у своїй суверенності. Існує викривлення принципу поміж цією сферою, сферою інформації, й моральним законом, який завжди панує над нами і який каже: ти знатимеш, якою є твоя воля і яким є твоє бажання. Під цим кутом зору, медії, а тим паче наука і техніка, нічому нас не навчають, вони радше розсунули межі волі та уявлення, змішали карти і відібрали в суб’єкта змогу розпоряджатися власним тілом, власним бажанням, своїм вибором і своєю свободою.

Та ця ідея відчуження завжди була хіба що ідеальною філософською перспективою для вжитку гіпотетичних мас. Вона завжди виражала тільки відчуження самого філософа, себто від того, хто мислить себе іншим. Дуже прозорим тут є Гегель зі своїми міркуваннями про Aufklärer, про філософа епохи Просвітництва, того, хто розвінчує „царство заблуди” і зневажає його.

Тож досить поставити з ніг на голову ідею про маси, що відчужуються медіями, аби оцінити, наскільки весь медіятичний світ і, можливо, світ технічний випливають із секретної стратегії оцих буцімто відчужених мас, з таємної форми відмови від волі, з мимо-вільного виклику всьому, що вимагалося від суб’єкта філософією і мораллю, себто всьому, що пов’язане з волею, знанням та свободою.

В певному розумінні, йшлося вже не про революцію, а про масову деволюцію, про масову передачу влади та відповідальности то політичним та інтелектуальним установам, то технічним та операційним механізмам. Масове зне-волення, масове зречення волі. Не через відчуження чи добровільне рабство (що його таємниця так і залишається нерозгаданою ще від часів Боеція, відтоді як ця проблема постала у вигляді відмови суб’єкта від свого буття — та чи було воно насправді в нього?), а завдяки іншій, суверенній філософії неволі, такій собі антиметафізиці, секрет якої в тому, що маси (чи людина) десь у глибині свого єства знають, що вони не повинні висловлювати свою думку про себе самих і про світ, що вони не повинні хотіти, не повинні знати, не повинні бажати. Можливо, найглибше бажання полягає в тому, щоб перекласти своє бажання на когось іншого. Стратегія розчарування „власного” бажання, розчарування „власної” волі, стратегія іронічного інвестування, виштовхування із себе й передачі іншим моральних, політичних і філософських приписів.

А клерки тільки й чекали на це — заправляють та керують концептом і бажанням. Вся реклама, вся інформація, весь політичний клас для того й існують, аби казати нам, що ми хочемо, казати масам, що їм хочеться, — й по суті ми радо приймаємо цей масовий трансфер відповідальности, бо як по правді, то знати, хотіти, могти і бажати — це ні очевидно, ні цікаво. Хто, як не філософи, накинув нам усе це?

Вибір — негідний імператив. Філософія, що визнає за людиною вольові порухи, хіба що віддає її в полон відчаю. Бо якщо нічого приємнішого немає для одної свідомости, ніж знати, що вона хоче, то для іншої, темної й насущної свідомости (підсвідомости?), що ставить щастя у пряму залежність од відсутности волі, навпаки, нічого привабливішого немає, ніж не знати, що вона хоче, бути позбавленою вибору й відверненою від своєї власної об’єктивної волі. Краще улягати якійсь незначній спонуці, ніж своїй власній волі чи необхідності вибору. У Брумеля для цього був слуга. Коли він бачив прегарний краєвид, інкрустований сяйливими озерами, то обертався до того слуги й запитував: „Which lake do I prefer”? (*)

==============

*Яке з цих озер мені до вподоби? (англ.) — Прим. пер.

==============

Певно ж, люди не лише не бажають, аби їм казали, що вони хочуть, а, звісно ж, навіть не бажають цього знати, й немає певности, що вони бажають хотіти. Коли вони опиняються перед лицем такої спонуки, то десь із глибин єства злий дух нашіптує їм, що краще покладатися на рекламні чи інформаційні механізми, які потурбуються про те, аби „переконати” їх, сфабрикувати їхній вибір (або ж покладатися на політичний клас, що потурбується про те, аби просвітити для них стан речей), — точнісінько як ото Брумель зі своїм слугою.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.234.247.75 (0.012 с.)