Переклав з французької Леонід Кононович

С.7

ЕКСТАЗА ТА ІНЕРЦІЯ

Речі знайшли спосіб уникнути діялектики смислу, що набридала їм: розмножуючись до нескінченности, потенціялізуючись, набиваючи ціну своїй сутності, в прагненні до крайнощів, у безсоромності, що заступає їм віднині іманентну фінальність та розум, позбавлений смислу.

Ніщо не заважає гадати, що можна було б домогтися тих самих ефектів у зворотному порядку — інша, так само переможна безглуздість. Безглуздість переможна в усіх смислах — це самісінький принцип Зла.

Всесвіт не діялектичний — він приречений на крайнощі, а не на рівновагу. Приречений на докорінний антагонізм, а не на примирення і синтез. Таким є і принцип Зла, і виражається він у злому духові об’єкта, виражається в екстатичній формі чистого об’єкта, в його переможній стратегії — стратегії у вигляді суб’єкта.

Ми досягнемо невловних форм радикалізації секретних якостей і поборемо непристойність її ж таки зброєю. Істиннішому, ніж істина, ми протиставимо облудніше, ніж облуда. Ми не будемо протиставляти гарне та бридке — ми знайдемо ще бридкіше, ніж бридке: потворне. Ми не протиставлятимемо видиме прихованому, ми знайдемо ще прихованіше, ніж прихованість: секрет.

Ми не шукатимемо зміни й не протиставлятимемо непорушне й рухоме, ми знайдемо ще рухоміше, ніж рухомість: метаморфозу… Ми не розрізнятимемо істину та облуду, ми знайдемо ще облудніше, ніж облуда: ілюзію та позірність…

Можливо, в цьому прагненні до крайнощів треба протиставити їх радикально і злютувати ефекти непристойности з ефектами зваби.

Ми відшукаємо щось прудкіше, ніж комунікація: виклик, дуель. Комунікація надто повільна, вона є ефектом повільности, вона відбувається через контакт і слово. Погляд поширюється швидше, це найголовніший, найпрудкіший з-поміж медіумів. Все мусить розігруватися миттю. Не треба ніякої комунікації. В обопільному порусі комунікації миттєвість погляду, світла, зваби вже губиться.

А також на противагу прискореності мереж та струмів ми відшукаємо повільність — не ностальгійну повільність духу, а нерозв’язну недвижність, найповільніше від повільного: інерцію та безгоміння. Інерцію, що не долається зусиллям, безгоміння, що не долається діялогом. Тут теж є секрет.

С.8

Як модель істинніша, ніж істина (оскільки є квінтесенцією значущих штрихів ситуації) і в такий спосіб приносить запаморочливе відчуття істини, так і мода відзначається неймовірною властивістю гарнішого, ніж сама краса: чарівливістю. Зваба, що струмує від неї, незалежна від будь-яких ціннісних суджень. Вона перевершує естетичну форму в екстатичній формі безумовної метаморфози.

На відміну від аморальної форми, естетична форма завжди передбачає моральне розрізнення краси та потворности. Якщо є секрет моди, по той бік чистих утіх від мистецтва та витончености, то цей секрет полягає в аморальності, суверенності ефемерних моделів, в тендітній і тотальній пристрасті, що відкидає будь-яке почуття, в довільній поверховій і регульованій метаморфозі, що відкидає будь-яке бажання (якщо тільки відкидання не є бажанням).

Якщо таке бажання, то не заборонено гадати, що в соціяльній царині, у політичній і в усіх інших царинах, що відрізняються від красивости, бажання тяжії передовсім до аморальних форм, що однаково вражені потенційним запереченням будь-якого ціннісного судження і ще більше приречені на таку екстатичну долю, що відриває речі від їхньої „суб’єктивної” якости, аби віддати їх під владу єдиній притягальній силі подвоєного штриха, подвоєного визначення, що відриває їх від їхніх „об’єктивних” причин, аби віддати їх під владу єдиної потуги їхніх розгнузданих ефектів.

С.9

Будь-яка властивість, піднесена в такий спосіб до верховної потуги, залучена до спіралі подвоєння — істинніша, ніж істина, гарніша, ніж краса, реальніша, ніж реальність, — забезпечується ефектом запаморочення, незалежного від будь-якого змісту чи від будь-якої чистої якости, і тяжіє до того, щоб стати сьогодні нашою єдиною пристрастю. Пристрасть подвоєння, ескалації, прагнення до влади, екстази — деякої якости, що, перестаючи співвідноситися зі своєю протилежністю (істина облуди, краса бридкого, реальність уявного), стає верховною потугою, позитивно величною, тому що вона немовби поглинає всю енергію своєї протилежности. Уявіть собі щось гарне, котре поглинуло всю енергію бридкого: і це буде мода… Уявіть істину, що поглинула всю енергію облуди: то буде симуляція.

Запаморочливою є самозваба, що домагається свого ефекту не в простій, а в подвоєній, викличній чи фатальній за своєю суттю прибавності — „Я не гарна, я гірше”, каже Марі Дорваль.

Ми живцем спливли в моделі, живцем спливли в моду, живцем спливли в симуляцію: можливо, Каюа зі своєю термінологією мав рацію, й уся наша культура спливає від змагальних та експресивних ігр до ігр ризикованих та запаморочливих. По суті, самісінька непевність штовхає нас до запаморочливого надрозмноження формальних якостей, а отже, до форми екстазу. Екстаз є чистою якістю будь-якого тіла, що обертається довкруг самого себе аж до втрати смислу і завдяки цьому починає сяяти в чистій і порожній формі. Мода — екстаза краси: чиста і порожня форма кругобіжної естетики. Симуляція — екстаза реальности: варто лише подивитися телевізор — всі реальні події йдуть одна за одною в бездоганно екстатичній послідовності, себто в запаморочливих та стереотипних, ірреальних та рецидивних формах, що породжують їхній позбавлений смислу і безперервний ряд. Екстатичний: таким є об’єкт у рекламі й споживач у спогляданні її — це кругообіг споживчої та обмінної вартости, аж до їхнього зникнення в чистій і порожній формі марки…

Та ходімо далі: антипедагогіка — це екстатична, себто чиста і порожня форма педагогіки. Антитеатр — це екстатична форма театру: що більше сцени, то більше змісту, театр на вулиці, театр без акторів, театр усіх для всіх, що на межі змішувався б із точним розгортанням нашого безілюзорного життя, — де ж потуга ілюзії, якщо вона досягає екстазу від перекреслення нашого повсякденного життя і трансфігурації нашого робочого місця? Але це так, і саме тому мистецтво сьогодні намагається вийти саме з себе, шукає самозаперечення, і що дужче намагається воно в такий спосіб самореалізуватися, то дужче воно гіперреалізується, то дужче трансцендентує до своєї порожньої сутности. Звідси запаморочення, — запаморочення, провал і заціпеніння. Ніщо так не змушує заціпнути „творчий” акт і засяяти в чистій і беззмістовній формі, як те, що Дюшар несподівано поставив у картинній галереї сушарку для пляшок. Екстаза вульгарного об’єкта співідносить заразом акт живопису з його екстатичною формою — віднині він обертається довкола самого себе без об’єкта і в певний спосіб зникає, проливаючи на нас свій остаточний чар. Сьогодні мистецтво здійснює лиш магію свого зникнення.

Уявіть собі добро, що засяяло б усією могуттю зла: це Господь, бог-збоченець, що творить світ як виклик і прирікає його на самознищення…

Так само можна уявити вихід за межі соціяльного, вторгнення більш соціяльного, ніж соціум, себто маси, соціяльного, що поглинуло всі зворотні енергії антисоціяльного, інерції, опору, безгоміння. Тут логіка знаходить свою скрайність — пункт, де вона перевертає свої цілі й сягає не лише своєї інерції та знищення, а заразом і екстази. Маси — це екстаза соціяльного, його екстатична форма, дзеркало, де воно відбивається у своїй тотальній іманентності.

С.11.

Реальне не стирається на користь уявного, воно стирається на користь більш реального, ніж реальне: гіперреальности. Більш істинне, ніж істина: така симуляція.

Присутність не стирається перед порожнечею, вона стирається перед подвоєнням присутности, що стирає опозицію присутности й відсутности.

Порожнеча тим паче не стирається перед повнотою, вона стирається перед пересиченістю і ситістю, повнішими, ніж повнота, — така реакція тіла в ожирінні, сексу в непристойності, його зворотна реакція на порожнечу.

Рух щезає не стільки в непорушності, скільки в швидкості та прискоренні — сказати б, у рухомішому, ніж рух, що доводить його до крайності, позбавляючи смислу.