І слава богу, що воно так, адже, наприклад, жінка може вічно зваблювати нас оцією незнаною втіхою, що до того ж стає і втіхою незмірною.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

І слава богу, що воно так, адже, наприклад, жінка може вічно зваблювати нас оцією незнаною втіхою, що до того ж стає і втіхою незмірною.



Пречудова історія про Тірезія! З-поміж двох гадюк, що паруються, він зумів розрізнити самця й самку. Тож він стане чоловіком, потім жінкою. І врешті скаже, що жінка зазнає удев’ятеро потужнішої втіхи, ніж чоловік. За цю нетактовність богиня Гера зробить його сліпим, і він отримає дар ясновиди.

Чи потрібно зраджувати секрет утіхи? Кому ж іще пощастить набути одної статі, а потім іншої, та ще й не шляхом хірургічної операції, а згідно з метаморфозами втіхи? І хто зможе ще раз про це сказати?

Добре, що існує ця абсолютна своєрідність, мітична втіха іншого, на якій базується статева відмінність. В цьому й полягає її загадка, й за розв’язання цієї загадки, за те, що він перемінив стать на іншу, Тірезій і був приречений на сліпоту, мов той Едіп, — а також міг би обернутися гермафродитним деревом. Не за те, що зрадив секрет (?) жіночої втіхи, бо її не існує: примноження жіночої втіхи удев’ятеро є лише іронічне примноження чоловічого бажання. Це примноження свідчить, що жінка є лише іронічною екстазою чоловічого бажання.

Кого це стривожило б? Єдине, що могло б тривожити, це все те, що віддаляє нас від цієї загадкової відмінности й наближає до поділу втіхи, а отже до нерозрізнення. В цьому й полягає нісенітність сексуального визволення.

Та врешт-решт найбільша своєрідність випливає не з утіхи, а з того надзвичайного стосунку, яким є зваба. Лише вона є причиною чудернацької ситуації, — вчинити приділення з іншої статі, вчинити її не фінальним об’єктом (утіхи), а об’єктом фатальним (смерти і метаморфози). Тому що зваба розігрує на іншому, незрівнянному предметі анатомічну (або психологічну) відмінність, тому що підштовхує гру у відмінність до форми виклику й абсолютного тяжіння, до запаморочення, де вже не важливо знати, хто тішиться удев’ятеро дужче, ніж інший, це запаморочливе набавляння ставок, а не облік, бо ставку в цій грі зробили на високу умовність, що може й не мати кінця, а не на числення утіх, що його за якоїсь миті раптово уриває зваба, — бо лише вона, зваба, кладе край перевазі одної статі над іншою.

В коханні мріють стати жінкою. Не владання є глибинним фантазмом фізичної й духовної любови, а метаморфоза, статеве преображення. В самісінькому розпалі кохання нас невідступно переслідує загадка статі, що відмінна од нашої. Всі копуляції переслідують одну мету: набути іншої статі, як лиха, інтегрувати її через обожнення. Нездійсненна мрія, що переростає у намагання нескінченно владати всіма жінками.

А як воно для жінок? На перший погляд, вони не мріють стати чоловіками. В них немає такої слабости. Їм не дошкуляє інтерес до іншої статі, вони більше розчиняються у своїй, завдяки бурхливим почуттям чи істериці, в стосунку до тіла, що передбачає не таємницю, а копітку любов і ретельну увагу. Макіяж, нарцисизм, зваба, демонстративна істерика: диявольські форми жадоби, запекла повійна форма чистої події, яку щомиті становить жінка для самої себе. За допомогою безнастанного догляду вона постійно зазнає метаморфоз, перероджується сама в себе. І що ж залишається чоловікові, як не дошукуватися в ній цієї перетворчої потуги?

Сам він прикутий до статевого розрізнення. Вся драма розрізнення відбувається з чоловіком, всім чаром розрізнення володіє жінка. Ніяка знедоленість, ніякий гніт ніколи не скасують цього винятково нерівного приділення, що завжди порушуватиме рівновагу, спричиняючись до того, що мрія, одержимість, загадка, стратагема — все це належатиме статі, що вдовольняється сам собою, і ця нерівність витворюватиме неймовірно глибоку безодню, де безповоротно загубиться інший.

Міт про Тірезія говорить про те, що в глибині своєї душі мріємо ми не про секс, а про статеву оберненість, про здатність бачити обидві сторони статі, як ото ясновида чи пророк (Тірезій) бачить обидві сторони часу. Ми мріємо про яснобачення, що є владарюванням над обома сторонами часу, як мріємо про втіху, що стала б пануванням над статевою оберненістю.

Найвища втіха — це метаморфоза.

Таємна невідворотність

Якась химерна гордота спонукає нас не лише оволодіти іншим, а й розкрити усі його секрети, причому не лише дорогі для нього, а й фатальні. Втіха таємного радника: мистецтво, що полягає в тому, аби погубити іншого. Це ціла церемонія.

Спочатку йдеш за першою-ліпшою людиною, годину чи дві, упродовж коротких і неоднакових відтинків часу, — тебе спонукає до цього думка про те, що людське життя рухається у випадковому напрямку, що воно не має смислу, нікуди не провадить, а тому зачаровує. Ти прямуєш плетивом чужих шляхів, аби відлучитися від самого себе. Ти існуєш лише на шляху іншого, проте без його відома, насправді ж ти йдеш власним шляхом, майже не усвідомлюючи цього. І не для того, аби щось відкрити в іншому чи дізнатися, куди він прямує, це й не „дрейф” у пошуках випадкового шляху: усе це належить до різних сучасних ідеологій і не дуже приваблює. Тоді як цей почин цілковито належить до зваби.

Вас вабить те, що ви не більше ніж дзеркало для іншого, котрий про це не знає, — як ото в К’єркегора: дівчина не думає про це, та думає дзеркало, що висить на протилежній стіні. Вас вабить те, що ви приділення для іншого, дублювання його шляху, що має для нього смисл, та у вигляді дубля смислу вже не має. Наче хтось позаду знає, що він нікуди не провадить. В певному розумінні, йому випало викрасти кінцеву мету: поміж ним і ним потайці закрався злий дух. Все це настільки дошкуляє, що люди часто відчувають, що за ними стежать, якась інтуїція підказує їм, що щось вторглося у їхній простір і він від того викривився.

Одного разу С. вирішила по-іншому вчинити цей „експеримент”. Вона дізналася, що насилу знайомий їй чоловік, за яким вона випадково стежила колись, вирушає до Венеції, й вирішила простежити за ним упродовж усієї мандрівки. Прибувши до Венеції, вона обходить понад сотню готелів і врешті дізнається, де він зупинився. Вона наймає помешкання навпроти готелю, щоб стежити через вікно, коли він іде і приходить. В неї є бінокль і фотоапарат, тож вона за кожної нагоди фотографує його, те місце, де він проходить, і об’єкт, до якого він доторкнувся. Вона нічого не чекає від нього. Він не дуже їй подобається. Якраз пора Венеційського карнавалу. Оскільки він міг її впізнати (якось вони розмовляли), вона перефарбовується в білявку, хоч коси в неї чорні, а також робить макіяж і перевдягається. Та її не цікавлять радощі Венеційського карнавалу, все підпорядковується стеженню, упродовж двох тижнів ціною неймовірних зусиль їй вдається йти по його сліду. Розпитуючи людей у крамницях, де був побував, вона дізнається про його плани, про місця в театрі, які він забронював. І навіть про те, коли повертається потягом до Парижа, — приїхавши попереднім потягом, вона зачекає, поки він вийде на перон, і зробить останній знімок.

Ні, не останній. Вона не зійде з його дороги й зав’яже контакти з людьми, котрі з ним працюють, з письменником, що з ним він працював як фотограф. Та все раптом змінилося. Двічі чи тричі він помітив, що з ним стежать, у Венеції стався прикрий інцидент, а в Парижі вийшло ще гірше, він розлютився, чар пропав, і вона облишила стеження.

Може, в глибині душі вона хотіла, щоб він її вбив, щоб стеження зробилося нестерпним для нього (вона ж бо ні на що не розраховувала, не шукала ніяких сексуальних пригод) і він учинив насильство над нею, — чи, обернувшись до неї, наче той Орфей до Еврідіки у пеклі, зробив так, щоб вона щезла? Хотілося їй просто бути його долею чи, може, вона прагнула, щоб він став долею для неї? Тут, як і в будь-якій грі, діяло засадниче правило: ніщо не повинне призводити до контакту поміж ними. Зваба можлива лише такою ціною. Секрет не повинен розкриватися, а то все стане банальною любовною історією.

Звичайно, тому, за ким стежать, загрожує якась згуба. Він може занепокоїтися і розпочати переслідування. Та С. хотіла не цього (навіть якби той фантазм і постав за кілька днів чи годин, — проте й вона ризикувала: інший може обернути ситуацію навпаки і, збагнувши стратагему, зробити того, хто за ним стежить, частиною якогось приділення, — не жертва він, а володіє такою ж потугою, яке і вона). Ні, тут набагато хитріша згуба: вона полягає в тому, щоб, ступаючи слід у слід за іншим, поступово стирати його сліди. А ніхто не може жити без своїх слідів. Раніше чи пізніше це розуміє кожен, кого переслідують. Він не може не відчувати, що його оточує якесь чаклунство, навіть якщо зовні для цього немає жодних ознак. Таємна чи явна невідворотність, що йде за ним назирці, не полишає за собою слідів, зате краде його сліди. Вона безперестанку фотографує його. І фотографування аж ніяк не має тут функції якогось збочення чи архівації. Це просто для того, аби сказати: тут о такій-то годині в такому-то місці за такого освітлення був такий-то. І заразом це означає ось що: немає сенсу бути тут, в такому-то місці й за такої-то пори, — і там насправді таки нікого не було, — я, той, хто ішов за ним назирці, можу гарантувати вам, що не було нікого. Це не пам’ятні знімки присутности, а знімки відсутности, — і того, за ким стежать, і того, хто стежить, — знімки їхньої відсутности одне для одного.

„Ідіть-бо за мною, — казав їй інший, до якого вона промовляла своїми короткими стеженнями, — краще за мною ходити, ніж клопотатися хатнім господарством”. Та це безглуздя, бо тут відбувається поплутання інтересу з найвищим ступенем зваби. Нецікаво дізнатися, наприклад, що в когось є подвійне життя, хіба що хочеш бути в курсі його справ, — найважливіше те, що подвійним його життям якраз і є стеження. Цим можна преобразити будь-яке банальне життя, та ним баналізувати можна будь-яке виняткове життя. Знову ж таки йдеться не про переслідування, а про звабу.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.42.98 (0.008 с.)