ТОП 10:

В деяких випадках лише мова те знає. Лише в мові пов’язуються між собою іронічне й фатальне.



Так і в історії Альфонса Алле „Типово паризька драма”. Двоє закоханих отримують кожне анонімного листа, де одному сповіщають про невірність іншого: якщо жінка хоче переконатися в цьому, їй треба тільки піти на бал-маскарад — її коханий буде там під машкарою арлекіна. А той отримав таку саму таємну пораду: ідіть на такий-то бал-маскарад, ваша кохана буде там перебрана конголезькою пірогою. Того вечора у розпалі маскараду нудьгувало в кутку лише двоє — арлекін і конголезька пірога. Врешті він підходить до неї й вітається. Закінчується все воно в далекому покої, де вони кидаються одне на одного і зривають маски. І — страшенне приголомшення, мовиться в тій історії: ТО НЕ БУЛО НІ ТЕ, НІ ТЕ!

Весь алогічний чар цієї історії ось у чому: обоє кидаються зривати маски, а за ними нічого немає. Ті дві маски (арлекін і конголезька пірога) діяли немовби з власної ініціятиви, поєдналися одне з одним немовби суто за мовною інерцією, за інерцією цього оповідання, хоч у них не було жодних причин те робити. (Тільки ж з якого ж тоді дива, за яким же збігом обставин вони там опинилися і де ж у цей час оті двоє, справжні герої цієї історії? — реальне тут out (*), функціюють лише подоби, що поєднуються за своєю власною логікою, там, куди назавжди завела їх логіка, — у грі чистих подоб.

=========

*Відсутнє (англ.) — прим. пер.

=========

Точнісінько так функціює й дотеп. Адже саме в Witz (*) слово стає влучним — вже не знаком-носієм, а чистим вектором подоби. Невідомі ні тому, ні тому мовні фрагменти без будь-якого причинового зв’язку поєднуються між собою, мов за помахом чарівної палички, і захопливо відкривають, що вони не були „ні тим, ні тим”! Учасники цієї історії зривають одне з одного маски і не впізнають одне одного.

=======

*Дотеп (нім.) — прим. пер.

=======

Звичайно, все це пояснюється тим, що мова здатна утримуватися на вістрі реального (діяти в такий спосіб, ніби вона щось репрезентує) і стикатися з чистою подобою, себто функціювати поза межами самої себе. Оце й дозволяє Алле кинути наприкінці оту коротку фразу: „…й то було ні те, ні те”! — що стала можливою як логічне формулювання завдяки божевільному і фантастичному функціюванню самої мови, — формулювання, що недоступне розумові. І вся запаморочливість базується на цій коротенькій фразі. Розповідь може точитися й без неї: закохані побачили одне одного, обнялися й помирилися — це надає історії пікантности й повчального характеру, точнісінько в дусі тієї сентиментальности, що притаманна була XVIII століттю (як в отій новелі де Сада, де травестит зваблює жінку, що її він вважає травеститом, — обоє гомосексуалісти, — і страшенне розчарування, коли виявляється, що вони різні за статтю, проте врешті поміж ними й це владналося). Можна припустити також, що одне з них було те, а друге ні, — то з цього вийшла б галантна історія. Але то вже не була б звабна історія.

Найцікавішим в Алле є той висновок, що „відтоді вони вже ніколи не чинили сімейних сцен” — дається до зрозуміння, що цей чистий ефект розповіді й подоб все ж таки дає наслідки і в реальності, — в такий спосіб допускається і неявна гіпотеза про те, що „то були все-таки вони” (інакше ця розповідь не має ваги).

Втім, хто може сказати, що „то було ні те, ні те”, якщо при тім нікого не було? Вони (ті два реальні персонажі) не знають навіть, що їх при тім не було, та мова це знає, тільки їй дано це знати.Точнісінько як із дзеркалом у К’єркегора: „На протилежній стіні висить дзеркало — вона про нього не думає, та дзеркало думає про це”.

Тож для зваби потрібно, щоб знаки чи слова функціювали без їхнього відома, як у Witz, щоб речі були відсутні самі від себе, щоб слова не хотіли нічого казати, та не знали про це (сама тільки мова це знає), — як ув отому стеженні, що його провадила С., де лише той, хто стежить, знає, що інший нікуди не йде чи навпаки, як ув отій смерті в Самарканді, де утікач гадає, що він утікає куди очі бачать, та Смерть знає, куди він прямує, і чекає на нього там.

В цьому смислі, за несподіваним вивертом логіки, можливо, що, висновок Алле не такий і абсурдний, яким він видається (що закохані більше ніколи не влаштовували сімейних сцен!) Можна припустити, що події улягають такому ж порядкові, котрий легко можна вивірити і в мові: коли два знаки, два слова зваблюють одне одного без їхнього відома в процесі мови (Witz), то ця небувала зваба справляє разючий вплив на всю фразу й на ефект комунікації. Тож ніхто не заперечить, що звабна ситуація самих їхніх масок і весь цей неврозумливий епізод може справити сприятливий вплив і на реальних коханців: десь вони таки зустрілися і знову звабили одне одного. Те, що відбувається на рівні чистої оповідної подоби, завжди відгукується інцидентом у реальному. В мови не треба вже цього просити. Колись його прагнула магія — і добивалася.

Для того, щоб ця історія була звабною, не досить, аби вона була алогічною й безглуздою, потрібно ще, аби вона була знаком, причому в незрозумілий спосіб. Історія Алле не має логічної розв’язки, та не розв’язується вона і в площині випадковости чи імовірностей (адже не існує жодного шансу, що таке навіть випадково може статися). Там ніщо не може поєднуватися, розв’язання немає, — необхідне лише іронічне й неочікуване розгортання розповіді. Це означає, що нерозв’язність справляє разючий, а не банальний ефект, бо це дія чистого знака. В цьому й полягає чарівливість ілюзії.

Такий самий ефект мають і ті короткі фрази, що приходять ззовні. Канетті: „Ми ніколи не забуваємо цих фраз. Напевне, вони забирають у нас невинність, що могла бути привабною. Та через ці короткі уривки людина прилучається до власної природи. Без них вона ніколи не могла б побачити себе цілком. Поставати вони мусять несподівано і приходити іззовні. Будь-яка фраза, що приходить іззовні, ефективна, бо неочікувана: в нас немає противаги для неї. Ми допомагаємо їй потугою, що ідентична тій, з котрою ми опиралися б їй за інших обставин”.

Ці короткі фрази суперечать іншим, банальним фразам, де ми впізнаємо себе, фразам, що від них нам соромно, фразам, від яких суб’єктові раптом стає соромно, що він такий, який він є. А ці короткі фатальні фрази немов уторгнення чистого невпізнанного об’єкта, що робить і суб’єкта невпізнанним для нього самого. Ніщо в суб’єктові не може стати противагою для ефективности цих фраз, тому що вони вже не слугують йому дзеркалом і він уже не може застосовувати до них, як ото до інших, свою лестиву активність. Ще й надто, вся енергія, що її він зазвичай обернув би проти них, тепер передається їм і вливається у них. Вторгнення чистого об’єкта обертає навпаки всі стосунки: об’єкт набуває всієї потуги суб’єкта. Вся наша енергія захоплюється і вмить засвоюється об’єктом, що прийшов іззовні. Ми охоче приймаємо це, ми й самі захоплені цим „жорстоким розривом” у порядку речей, цією несподіваною революцією, цим різким поворотом енергії і цим оберненням енергетичних полюсів.

Кристал помщається

Психоаналіз поставив на чільне місце один аспект нашого життя і приховав од нас інший. Він переоцінив одне з наших народжень, біологічне й статеве, і пустив у непам’ять інше, ініціятивне народження. Він забув, що поруч із двома істотами, які орудують нашим біологічним народженням, завжди знаходяться й інші, ті, що зваблюють нас (ними можуть бути й ті самі), й у певному розумінні вони можуть бути нашими ініціятивними батьками. Це друге народження покутує перше і всі едіпівські конфлікти, що так гарно описані психоаналізом, та стосуються саме першого народження.

Це перше народження накидає нам суто едіпівську історію. Історію витіснення й роботи підсвідомого, психологічну історію комплексів і трауру, принизливих і калічних стосунків із Батьком, Законом і символічним устроєм. Психоаналіз не помічає, що, на щастя, з нами завжди відбувається інше, подія без прецеденту, що запроваджує не історію, а приділення, й оскільки вона не має прецеденту, то звільняє нас від цієї ґенези і цієї історії. Ця безпрецедентна подія — зваба, вона теж не має походження, вона приходить іззовні й завжди несподівано, це чиста подія, що за однісіньку мить усуває усі свідомі й несвідомі визначення.

Всіх нас одного дня пустили на світ, усі ми повинні зазнати зваби. В цьому й полягає оте єдине й достеменне „визволення”, що діє поза Едіпом і Законом, і звільняє нас як від жорсткої психологічної Голготи, так і від біологічної фатальности статевого народження.

Лише божевільні не знають зваби. З ними не відбувається цієї безпрецедентної події, вони не зазнають цього другого ініціятивного народження, тож унаслідок цього наглухо застряють у своїй едіпівській історії й підлягають психоаналізові. Він і трактує їх у площині економіки бажання, себто відмови од зваби, де завдяки йому вони вже давно перебувають.

Адже з психоаналізу (й не лише з нього, звичайно) й постають усі оті галюцинації індивіда, що стосуються його власного бажання. Саме психоаналіз, як показала Моніка Шнайдер у книжці „Фройд і Втіха”, упродовж отієї „психологічної революції” ХХ століття здійснив божевільну підміну: індивідуальною психічною економікою, лібідом, власним бажанням і всіма едіпівськими перипетіями цього бажання він замінив подію, що приходить іззовні, — звабний, ініціятивний інцидент, що фатальний для іншого як безпрецедентна подія, — несподіванку, рівновеликість світу і знаків, що чинять із вас не суб’єкт, а об’єкт вибору і зваби. Спонукає вас до існування не сила вашого бажання (все енергетичне й економічне уявне ХХ століття), а гра світу і зваби, пристрасть до гри й до того, щоб бути предметом гри, пристрасть ілюзії й подоб, те, що струмує іззовні, з інших, з їхніх облич, з їхньої мови, з їхніх порухів, що непокоїть вас, зваблює вас, змушує вас існувати, зустріч, несподіванка того, що існує до вас, поза вами, без вас, — пречудова зовнішність чистого об’єкта, чистої події, — те, що відбувається в такий спосіб, що ви там нічого не важите, яке ж то полегшення врешті, лише воно може зваблювати вас: нас так спонукали бути всьому причиною, знаходити причину в усьому. Мінеральний об’єкт, подія-сонцестояння, чуттєвий об’єкт, порожня форма — все це зваблює вас, тому що воно не має нічого спільного з економікою бажання і тому що істота не повинна існувати лише у власному бутті, вона існує лише за умови, що народжена поза собою, в світовій грі й п’янливому запамороченні зваби.

І от проти цього всього й повстає психоаналіз, висуваючи гіпотезу про зовнішній світ як агресію, про „я” як систему оборони й інвестування, про втіху як розв’язання напруг. Фройд поставив собі завдання зруйнувати таку неконтрольовану подію, як зваба.

Парадоксальна ситуація аналізу, коли він посилається на матеріял марень, адже якраз в цій фатальній перспективі сон і є подією, тоді як для психоаналізу він є лише симптомом, й той самий підхід застосовується і до неврози, божевілля та ляпсусу: психоаналіз полишає осторонь їхню потугу вторгнення, ілюзії та зваби, він полишає осторонь навіть сам факт їхнього існування, щоб учинити із них лише симптоми, відмовляючи у будь-якій суверенності вторгненню речей, магії подоб і викликові, що його вони кидають, — для того, аби вчинити це суб’єктом інтерпретації. Проти всього цього психоаналіз висуває свій суб’єкт бажання, свого Робінзона підсвідомости, захопленого острівною економікою і заклинанням будь-якої зовнішньої агресії, — тільки розглядати зовнішній світ як джерело нестабільности, а саму внутрішню тягу як загрозу розриву є симптоматичним: єдине приділення суб’єкта полягатиме в тому, щоб розрядитися від усіх напруг, очиститися від внутрішніх спонук, нейтралізувати вторгнення демонічних сил, що постійно загрожують дезінтеграцією психічної моці, — це вже приділення й не тяги, а виштовхування. Мов той Улліс, недоступний для будь-яких покликів зовнішніх форм, суб’єкт буде стреміти лише до одного — звільнення від своєї спонукальної енергії через оборонну організацію, приречену на втіху як принцип і на смерть як розрішання, навіть на тягу до смерти, просто для того, щоб звільнитися від цих напруг.

Моніка Шнайдер показує, як здригається Фройд-теоретик під першими ударами зваби (концепту зваби), вмить розгортаючи психічний механізм психоаналізу, де осердям і центром є індивід, цілковито захищений од відходу, — імпульсний вал для управління своїм власним бажанням, для розподілу своїх інвестувань, для вигадування своїх об’єктних стосунків, для марення власним образом, — себто про істоту, для котрої все за визначенням прийде зсередини, в сутнісно індивідуальному процесі, й нічого ззовні, в дуальному процесі.

По суті, аби Едіп повернувся до Фів і до своєї едіпівської проблематики (злягання з матір’ю, осліплення як символічна кастрація тощо), потрібно, щоб Сфінкс помер, себто, щоб він поклав край звабі та запамороченню від неї, загадці та секретові на користь прихованої історії, що вся її драма полягає у витісненні, а ключ — в інтерпретації (тоді як загадка ніколи не повинна відкриватися, її зваба криється в оцій таємній незрозумілості, що належить до розряду ясновиддя) — потрібно, щоб він поклав край звабній загадці (Сфінксові) на користь смертоносної істини.

Й аби Фройд ступив на царський, едіпівський шлях психаналітичного тлумачення, аби він увійшов до царства позасвідомого, злігся з психоаналізом, урешті спричинившись для нас до таких же фатальних наслідків, як і Едіп для свого народу тією пригодою, так само потрібно, щоб він теж поклав край звабі, вбив загадкову потвору, Сфінкса подоб, що заступав браму до „психічної реальности”. Фройд потайці увічнює цю страту звабниці „в прагненні то подолати, то поховати всередині себе архаїчну материнську звабу, потвору Сфінкса, чаклунку чи порочну годувальницю”.

Проте підкресливши це вступне заклинання психоаналізу і те, що уся фройдівська теорія будується на отакому відверненні зваби, Моніка Шнайдер лише підмінила вбиство Батька убивством Матери — в тому сенсі, що зваба для неї уособлюється в постаті архаїчної Матери, поглинущої звабниці, синкретичної матриці. Зваба, що зводиться до звабниці, а та — до жіночої потуги, бездонного диявольського вхлинання, до жіночого лона тощо. Це черговий вибрик модерного фемінізму, що збився з пуття завдяки психоаналізу: воскресити жіночність як загрозливу архаїчну й синкретичну потугу означало б, у певному розумінні, визнати рацію Фройдові, котрий на шляху ненажерної могуті материнського бажання поставив Батькове Ім’я. Якщо зваба всього-навсього синкретична, то те саме стосується й Едіпа та Закону. Ця та зваба, що крізь призму Едіпа та Закону вбачається у вигляді якоїсь примари, диявольської, інцестової спонуки. Йокаста, що, вбивши і принісши в жертву справжню фігуру зваби, загадкового Сфінкса, у світі, спотвореному Едіпом, стане втіленням помсти, зворотним спалахом зваби. Але це не те саме: Сфінкс як звабна постать двоїстий і загадковий, — що ж до Йокасти, то це материнська й інцестова, архаїчна й синкретична постать.

Зваба — не поглинуща мати, що її так небезпідставно боявся Фройд. Якщо психоаналіз (Закон, батько тощо) вириває вас із обіймів синкретичного бажання Матери, аби повернути під самовладність вашого власного бажання, то зваба — те, що вириває вас із-під оруди вашого бажання, аби передати під самовладність світу. Це те, що визволяє із психологічної сфери фантазму, витіснення та іншої сцени, аби залучити до запаморочливої й поверхової гри подоб. Те, що визволяє із царства метафори, аби завдати до царства метаморфоз. Те, що визволяє істоти й речі з царства інтерпретації, аби завдати їх до царства прозорливости. Вона виступає ініціятивною формою, повертає знакам їхню потугу. Тим-то й не може вона співіснувати з дисципліною, що надає їм лише смислу, причому смислу лихого.

Сновиддя аж ніяк не були „матеріялом”. Вони були чаром, пророчим чаром, що пропав унаслідок інтерпретації, де сновиддя прибрали того смислу, якого й треба було: вони вже не були ні звабними, ні фатальними, а зробилися значущими. У снах була таємниця, а Фройд надав їм смислу. Сни ближче були до приділення, з Фройдом вони наблизилися до бажання. Й вони згубили цю чарівливість (потенційно лих###у), щоб поступитися місцем роботі підсвідомого. Гра марення як подоби визначала не позасвідомі й метафоричні порухи, а ефекти зваби, траєкторію такого розряду подій, де сон виступав як історія — а не як симптом, адже там він є хіба що знаком, котрий дезорієнтований своїм смислом. Як чиста подія сон має пророчу властивість, яку руйнує аналітична інтерпретація, навертаючи його до підсвідомої економіки й топіки.

Сновиддя стало психологічним, перейшло до розряду психіки, згубило властиву йому звабу. Як і неврози, як і фантазми, як і ляпсуси, як і божевілля, як і взагалі недуга, — все це інтерпретація приписала до підсвідомого і віддала на поталу патології, за котрою визнала ролю симптому (добре, хоч із дотепом не вдалося цього Фройдові зробити).

„Я можу зносити лише повні, цілісні й таємничі сни. Вони настільки химерні, що втямити їх можна тільки дуже поволі… Лихо тому шаленцю, що тлумачитиме їх зашвидко: він згубить їх і ніколи вже не знайде.

Не треба також нагромаджувати сни, що не мають нічого спільного між собою. Їхня субстанція сумірна їхньому випромінюванню в реальності. Головне, щоб вони здійснювалися (чого не відбувається з ними в психоаналізі, так само як і з дитинством та іншими речами, що не покликані до існування як такі). Та відбувається воно інакше, ніж уявляють собі це звичайні тлумачі сновидінь. Сон повинен оживляти дійсність, всіма можливими способами просягаючи у неї, надходячи з усіх можливих напрямків і в першу чергу звідти, відкіля його й не чекали… Невловне все ж таки має свою форму, якої набуває воно завдяки залученню до дійсности, і не слід надавати йому форми, що походить іззовні.

Тлумачення снів завдає незмірного лиха. Спотворення й непомітне, та сновиддя таке чутливе!.. Дуже небагато людей підозрює, що сон унікальний. Якби було по-іншому, то хіба наважувався б хто-небудь обдирати його до самого осердя, обертаючи врешті чистісіньким трюїзмом”?

КАНЕТТІ

Гадаю, в сновиддях, як і в усіх речах, є сутність, себто ідеальна постать, чию ілюзійну потугу поцупив у нас психоаналіз. Гадаю, існує певна форма подоби, ідеальна постать подоби, чию ілюзійну потугу викрала у нас інтерпретація.

Психоаналіз — нещасна свідомість знака. Будь-який знак вона обертає симптомом, будь-який акт ляпсусом, будь-який дискурс прихованою значущістю, будь-яку репрезентацію та галюцинацію бажанням. Неймовірний страбізм аналітичної інтерпретації. На противагу звабній могуті думки психоаналіз утілює собою всемогутність позадньої думки, себто підтексту. Недовіра до подоб, шантаж симптомом, шантаж прихованим смислом, розвінчання загадки: психоаналіз нерозлучно пов’язаний з лихом, з одвічно нещасною свідомістю, згідно з Ніцше, з усіма позадніми світами…

Та зваба помщається. Свою з’яву в сновидді вона перетворює у добре знайому форму цілющих снів, що намагаються звабити аналітика і збити з пуття аналіз. Та дарма: розвінчання загадки й повалення Сфінкса з разючою очевидністю відкривають усю непристойність едіпівських стосунків — убивство, інцест і врешті осліплення, що неодмінно супроводять відкриття істини. Хто торкається загадки, завжди потрапляє в полон непристойности, тож для того, щоб уникнути цієї непристойности, Едіпові не залишалося іншого виходу, як стати сліпим. Так, Сфінкс помстився: своєю загибеллю він запроторив Едіпа до цієї згубної історії, а Фройда — до психологічної історії кастрації.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.172.213 (0.008 с.)