Всі ці фігури, що виникають як символи надмірної нейтральности, надміру порожнечі, надміру непристойности, надміру терору, є і символами втрати ілюзії, гри та сцени, а отже фігурами непристойного.

Втрата тілесної сцени в непристойному, втрата сцени обміну в заручникові, втрата статевої сцени в позасценічності тощо. Але й утрата сцени соціяльного, політичного, театральної сцени. Повсюдно утрата секрету, дистанції й панування ілюзії.

Геть забули ту форму суверенности, що полягає у владарюванні симулякрів як таких. А культура завжди була колективним поділом симулякрів, що на противагу йому сьогодні нам протиставлять вимушений поділ реальности і смислу. Єдина суверенність полягає в пануванні позірностей, єдина злагода — в колективному поділі ілюзії та секрету.

Все, що забуває цю сцену і це панування ілюзії й віддає перевагу простій гіпотезі панування реального, опиняється в лабетах непристойного. Спосіб явлення ілюзії — сценарний, спосіб явління реального — позасценічний, тобто непристойний.

Існує терор і водночас існує зачарування — подібне завжди породжує подібне. Це поєднання йде від природи, воно є природним поєднанням речей, і лише штучність може покласти йому край. Тільки штучне може усунути цю нерозрізненість, це парування подібного з подібним.

Нема гірше, ніж істинніше від істинного. Таким в історії ілюзіонізму є клон або ж робот. В останньому випадку лякає не те, що природне зникає в досконалості штучного витвору (цей виготовлений ілюзіоністом робот настільки бездоганно наслідував усі людські порухи, що вже й від самого ілюзіоніста нічим не відрізнявся), навпаки, лякає, що штучне зникає в очевидності природного. Щось на зразок нестерпного скандалу. Ця нерозрізненість відсилає нас до страхітливої природи. Ось чому ілюзіоніст замість справжнього робота виготовляє його підробку з трохи незграбними механічними порухами і в такий спосіб страхітливості подоби протиставляє гру та потугу ілюзії.

Все, що вже не витворює ілюзії, мертве і викликає жах. Таким є труп, але таким є і клон, а якщо взяти загальніше, то таким є усе, що настільки змішується саме з собою, що вже не здатне навіть гратися власною подобою. Межа розчарування — смерть.

Супроти істини істинного, супроти істиннішого ніж істинне (що відразу ж обертається порнографією), супроти непристойности очевидного, супроти нечуваного змішування з самим собою, що називається подібністю, слід наново витворити ілюзію, віднайти ілюзію, оту заразом аморальну й лиху спромогу відірвати те саме від того самого, що називається звабою. Зваба проти жаху: такою є ставка, й іншої бути не може.

Стирання будь-якої сцени, будь-якої потуги ілюзії, стирання дистанції, тієї, що підтримується церемоніялом чи правилами гри — перемога безладдя у всіх сферах. Еротизація, сексуалізація є лише виявами цієї змішаности, цього сум’яття усіх ролей. Так, зокрема, і з двозначною та нещасною психологією: вона пов’язана з утратою відмінних сценічних просторів і правил гри. І не стане для нас утіхою „інша сцена”, сцена підсвідомого і фантазму, — втрачена ж бо засаднича сцена, що була сценою ілюзії.

Ілюзія не облудна, бо використовує не облудні, а безглузді знаки. Ми вимагаємо смислу, а вона обманює нас, от тільки відбувається воно в чарівливий спосіб.

В такий спосіб діє і образ узагалі, витонченіший, ніж реальність, бо в нього всього два виміри, а отже він завжди звабливіший (справжнісінький диявол, що заполонив усесвіт). В такий спосіб діє і позірність: додаючи до малярства ілюзію реальности, вона, в певному розімінні, є облуднішою, ніж облуда, — це симулякр, що належить до другого порядку.

Зваба теж облудніша, ніж облуда, бо використовує знаки, що вже є подобами, аби змусити їх до втрати смислу, — надуживає знаками і людьми. Хто ніколи не губив смислу, — слова чи погляду, — той не знає, що випливає з цієї утрати, з цієї згуби, коли втрачена можливість поринати в загальну ілюзію знаків, в полон подоб, себто вийти за межі облуди, цілковито віддатися у полон штучного.

Облуда лише збуджує наш смак до істинного, облудніше, ніж облуда, провадить нас поза межі, безоглядно захоплює нас. В реальному світі облудне й правдиве зрівноважують одне одного, й те, що досягає одне, то друге втрачає. У звабі (це стосується й мистецького витвору) облудне мовби аж променить всією потугою істинного. Так, немовби ілюзія засяяла всією могуттю істини. Супроти цього що ми можемо? Немає вже ні реального, ні сигніфікації. Коли форма вибухає зворотною енергією, коли енергія облуди променить енергією істини або ж Добро променить енергією Зла, — коли вони не протиставляються, а щось на кшталт анаморфози заправляє просяганням одної форми в іншу, просяганням одної енергії в енергію зворотню, то що можна протиставити цьому порухові?

У цьому сходженні до крайнощів грає логіка одночасности зворотніх ефектів. Може, слід було б ефекти непристойности протиставити ефектам зваби, та, може, слід було їх накопичити і сукупно охопити в їхній безвихідній анаморфозі?

Отак в азартній грі вибухає і розпадається загальна непристойність і секретна ілюзія цінности.

Гра велична, бо вона є заразом і місцем екстази цінности, і місцем її зникнення. Не тому що вона переростає в потлач (*) і марнування — це трансцендентна Батаєва утопія, остання мрія політичної економії. Ні, гроші в грі ні продукуються, ні знищуються, вони зникають як цінність і знову виникають як подоба, вони переходять під владу своєї чистої подоби в безпосередній оберненості зиску і витрачання.

======

*Племінне свято в північноамериканських індійців, яке влаштовує претендент на ролю вождя. — Прим. пер.

======

Непристойність гри є цілковитою, бо тут немає звернення ні до якоїсь глибини, ні до будь-якої цінности: гроші тут голі, вони обернулися чистою циркуляцією, чистим зачаруванням, зовнішньою пристрастю, прозорою, холодною і поверховою втіхою. Безтілесна хіть, екстатична форма цінности.

Але таїна гри теж є цілковитою: бо грошей не існує. Такою ж є і таїна влади: її теж не існує — або зваби: бажання не існує. Гроші не існують ні як сутність, ні як субстанція, ні як цінність. І гра це виявляє.

Всупереч політичній економії та обміну, де гроші навантажені символічною операцією вартости, гроші тут поділяються як чистий симулякр, позбавлені будь-якої непристойности, щоб обертатися лише згідно з довільними правилами гри.

Секрет гри полягає в тому, що гроші не мають смислу. Існують вони лише як подоба. А субстанція цінности вивітрюється з них внаслідок гри подоб і беззаконня правил.

Несамовите самопримноження грошей, на зразок примноження чисел внаслідок простої розумової операції, можливе лише тому, що грошей не існує. Як в отій грі, де треба запам’ятати якомога більше слів: заходиш так далеко, що врешті забуваєш значення слів.

Йдеться не про споживання чи витрату: щоб споживати гроші, треба гаряче вірити в них і в їхню цінність, як ото треба гаряче вірити в закон, щоб його порушити. Це гарячі пристрасті. Тут ні в що не треба вірити, просто володіти секретом — він полягає в тому, що гроші існують хіба що як потуга подоби й метаморфози (або, що те саме, вірити в потугу цілковитої симуляції гри). Це cool пристрасть, форма холодного екстазу. Частиною її (і правилом) є розрахунок, як і все, що бере участь у дикому ритуалі позірностей. Розрахунок функціює тут як маска і з тою ж таки інтенсивністю, що й маска. Поза межами позірностей він регулює гру мінливих богів, окультну об’єктивність за суб’єктивністю подоб.

Та якщо облуда може являти себе у всій могуті істини — такою є велична форма ілюзії та зваби, — то істинне теж може поставати у всій могуті облудного, — і це форма непристойности.

Непристойне — це істинніше, ніж істина, це повнота статі, екстаза статі, чиста порожня форма, достеменно тавтологічна форма сексуальности (бездоганно істинна лише тавтологія). Це парування того самого з тим самим. Це стать, що виставила себе напоказ, стать, що застигла в своєму органічному, оргазмічному розростанні, як ото тіло в непристойності, як ото клітина в ракових метастазах. Не упосліджена, карикатурна і спрощена форма сексуальности, а логічне роздування статевої функції, ще більш статевої, ніж сама стать, стать, піднесена до сексуальної потуги, — непристойним є не злягання тіл, а ментальний надмір сексу, що призводить до холодного запаморочення порнографії.

Це той самий процес, що призводить до зачарованого запаморочення зваби. Повнота, крізь яку просвічує лише порожнеча (хиба порнографічного всесвіту полягає у наочній відсутності чуттєвости і задоволення) — ось що таке непристойність. Вичерпаність смислу, ефемерність знака, де просвічує скрайня втіха, — ось що таке зваба. Та в обох випадках це надмірне зростання властивости, що виливається у її чисту форму, у випромінювання її екстази.

Не лише властивість може виливатися в екстазу, а й відсутність її: нейтральне теж випромінює екстазу, нейтральне саме може потенціялізуватися. Це призводить до нечуваної потворности, де чималу ролю відіграє непристойність. Порнографія — це не що інше, як мистецтво виставляти напоказ нейтральне, потужне випромінювання нейтрального.

Сексуальна непристойність за своєю суттю святоблива й лицемірна, бо відвертає нас від усвідомлення непристойности в її загальній формі. Ця непристойність характеризує будь-яку форму, що застигає у своїй з’яві, що губить двозначність відсутности, щоб вичерпатися в неймовірно роздутій видимості.