Тож останнім словом є не причиновість, не детермінізм, і не плинна причиновість, непевність та відносність, а обернення і оберненість.

Тож речі не розвиваються згідно з законом, і не вільні вони та недетерміновані згідно з випадковістю, а обернені згідно з правилом. Тоді постає ось яка проблема: як же ж сталося так, що з оберненого устрою виник необернений — устрій часу, причини, історії й самого випадку? А, може, все це дає просто ефект необернености в нашому світі й усе воно міняється, якщо навіть фізичні закони, що виступають найпевнішою запорукою ефекту причинової необернености нашого всесвіту, потроху сповзають до обернености?

Так чи так, а від цієї обернености, а не від причиновости, слід очікувати нечуваних наслідків. Від неї, а не від випадковости і її сміховинної статистичної об’єктивности, треба очікувати сюрпризу — втечі й від випадку, і від необхідности. Фатального й загадкового повороту, що орудує устроєм появи і зникнення речей.

Ілюзіоніст і троянда Парацельса.

Вправний у своєму ділі ілюзіоніст мріє здійснити великий трюк: вчинити так, аби жінка, що перебуває з ним на сцені, щезла на очах у всієї глядацької зали. З кроликом, хусточкою чи капелюхом зробити це легко, а от з жінкою воно ніяк не виходило, от він мріє про це. Аж якось під час вечірньої вистави зала аж задвигтіла від оплесків: жінка щезла. Вдалося нарешті, але як? Проблема в тому, аби з’ясувати, якими ж таємними способами і яким непередбачуваним вивертом він це учинив (може, досить було подумати про це, уявити нарешті, що вона зникла? що не так легко), — та, може, не вміння призвело до цього, а просто випадковість, де ілюзіоніст ні до чого, і тільки випадок тут заправляє?

Друга історія — про Парацельса. До нього приходить студент, він хоче, щоб той став його вчителем і навчив його всьому, що вміє. Проте він вимагає негайних доказів. Парацельс скромно мовчить. Студент наполягає, а потім кидає у вогонь троянду, котра була в нього в руці, й пропонує вчителеві вчинити її такою, яка вона була. Парацельс відмовляється, каже, що не вміє цього. Розчарований студент іде геть. Після того Парацельс нахиляється до коминка, промовляє однісіньке слово, й квітка воскресає.

В цьому оповіданні Борхеса незбагненним є те, чи, попри цю досить умовну історію про вчителя та учня, справді володів Парацельс умінням воскресити троянду за допомогою однісінького слова, чи просто спробував це зробити і якимсь дивом чи випадково це в нього „пішло”, страшенно здивувавши його ж першого. По суті, він не збрехав, якщо сказав учневі, що не може цього зробити, а потім ця змога раптом прийшла до нього; чи, може це й не змога ніяка, а випадок, причина якого назавжди залишиться таємничою?

Внаслідок чого ж такого, що ні випадковістю не було (надто вже це неймовірне), ні змогою (надто вже легко це) жінка щезла, а квітка виникла знову? Треба гадати (спитаєте, навіщо дошукуватися правдоподібности в уявних історіях? Таж якраз вони, а не правдиві історії, вимагають знаходити таємне розв’язання, вони мов ті дотепи, що потребують духовної форми аналізу), отож треба гадати, — й ця гіпотеза, як ми відчуваємо, геть ірреальна, так само, як і докази, яких їй бракує і завжди буде бракувати, — що все розігрується довкола оберненої неминучости речей, до якої досить лише руку простягти. По суті ніщо не стає проти того, аби зникла та жінка, й секрет ілюзіоніста ось у чому: всі реальні речі ладні, схильні до того, щоб негайно зникнути, вони лише чекають, аби це виголосили. Досить лише усунути волю до реального, яка в нас є, волю до збереження й існування, що змушує їх тривати після того, як вони постали. Чи, може, радше потрібно осягнути правило, згідно з яким річ, поставши, весь час прагне до зникомости. Тож речі хочуть лише одного — аби їх зваблювали, досить лише усунути волю до смислу. Втім, і жінка, і троянда йдуть вкупі. Щоб учинити так, аби жінка зникла, треба її звабити (відвернути від її реального, занадто реального існування). Щоб воскресити троянду, досить її звабити (відвернути від її неіснування у вигляді попелу). Адже зваблювати речі означає знову залучати їх до циклу появи і зникнення, циклу нескінченних метаморфоз, і самого себе залучати до циклу, де немає ні випадку, ні можливости, а існує пов’язаність появи і зникнення неухильним правилом (це саме приділення). Згідно з лінійним і вольовим ладом жінка ніколи не може щезнути, троянда ніколи не може постати знову. Вони можуть це лише згідно з ладом обернености, де все мистецтво полягає в тому, щоб долучитися до нього.

Світова церемонія

В устрої, де винятково умовні й пречудово налагоджені взаємозв’язки, в устрої, де зв’язки позбавлені найвищої необхідности, церемонія є еквівалентом фатальности.

Екстатична послідовність така ж, як і послідовність гри: церемонія не має смислу, вона має лише езотеричне правило. І не має мети, бо ініціятична.

В ній надихається скрайньо штучний і умовний світовий лад, спалахує окультна об’єктивність, що стоїть за суб’єктивністю подоб.

Кажуть, первісне мислення осуб’єктивлює все, не враховуючи об’єктивности світу. Та це ми, прикриваючись алібі об’єктивного розуму, все суб’єктивуємо, все психологізуємо, всьому накидаємо окультну суб’єктивність.

Церемонія кладе край цьому окультизмові суб’єктивности.

Нехай він [брахман] не дивиться на сонце, як сходить воно, ні як заходить, ні як затьмарюється, ні як у воді відбивається, ні як посеред свого шляху перебуває.

Нехай не переступає налигача, що ним теля припнуте, не бігає, як дощ іде, й не дивиться на відкид свій у воді; таке усталене правило.

Нехай, проходячи, полишає о праву руч свою пагорбок земляний, корову, ідола, брахмана, горщик з коров’ячим маслом чи медом, місце те, де чотири шляхи сходяться, і добре знане йому велике дерево.

Хоч би як там кортіло йому, нехай не наближається він до жінки, коли місячні її розпочинаються, й не вкладається з нею до одного ліжка.

Нехай не їсть він із жінкою за одним столом і не дивиться, як вона їсть, чхає, позіхає чи сидить у невимушеній позі.

Ні як вона коллірій накладає на очі свої чи духається, ні як груди її оголені, ні як вона дитину народжує.

Нехай не накладає він нечистот своїх ні на шляху, ні в попелі, ні на пасовиську коров’ячому, на землі, плугом зораній, ні у воді, ні на похоронному огнищі, ні на горі, ні на храмових руїнах, ні на мурашнику білих мурах у жодному разі.

Ні в норах, де живі істоти мешкають, ні йдучи, ні стоячи, ні на березі річки, ні на вершині гори.

Не повинен він також потреби свої справляти, дивлячись на речі, що їх вітром жене, ні на вогонь, ні на брахмана, ні на сонце, ні на воду, ні на корову.

Нехай удень справляє він потреби свої, звернувшись лицем на північ, вночі, звернувшись лицем на південь, а на світанку й у сутінках вечірніх так само, як удень.

Закони Ману, книга IV

В кодексі Ману ретельно ритуалізована кожна деталь існування: жорстка сцена, кожна мить позначена символом необхідности, дискримінації, священної відмінности (це не соціологічна відмінність, що притаманна менш стійкому й більш нейтральному устрою, де правило й церемоніял перебувають у стані безладу, що полишає місце для суб’єктивних оцінок, — та, по суті, цей соціологічний устрій не такий уже й цікавий) в щонайменшому порусі, щонайменшому слові, щонайменшому тілесному виділенні, щонайменшій природній події. Все ініціятивне, в тому сенсі, що все відбувається лише під знаком необхідности, неодмінности його виникнення, все міняється тільки під знаком необхідности, неодмінности його метаморфози.

В цьому й полягає світова церемонія, її бездоганний лад, що є протилежністю суб’єктивного бажання й об’єктивного випадку. Бажання й випадок викреслені з церемонії. Вона не метафора. В Законах Ману немає ніякої метафори, ніякої риторики, ніякої алегорії, ніякої метафізики. І таємниці теж немає: чистий хід, чистий код церемоніялу, де обов’язки розписані й удень, і вночі. Мова іманентна, як обряд: вона видає правила, не втручається ні до діялектики, ні до психології. І навіть не вдається до виправдальних чи алюзійних мітів. Вона просто каже, що робити, та й годі. Не система цінностей чи інтерпретацій — система правил.

Так ось як знаки набувають найвищої інтенсивности: коли вони потребують лише чистого дотримання. Коли вони, як ото правила гри, до найвищого пункту підносять сваволю і дискримінацію. Не відмінність, що завжди відзначається смислом, а відрізнення, що є по-справжньому точною формою маркування й еквівалентом передвизначености в часі, — того, що вже є, перш ніж настати (а отже цілком чудесного), того, що набуває знакової сили, перш ніж здобути смисл (а отже цілковито довільного), того, що напрошується як мета, перш ніж обгрунтуватися (і отже цілком необгрунтованого). Все це може явити нас нам же самим у моральному, чуттєвому й демократичному безладі, в якому ми живемо, насправді геть невиправданому й аморальному, — ми давно вже точимо зуби на передвизначення й відрізнення, зате з любов’ю культивуємо доцільність і відмінність, — однак там речі й знаки випромінюють максимальну інтенсивність, чар і втіху.

Процес, що ставить закінчення світу в залежність од випадковости чистого знака, від події церемоніяльного знака, наприклад, катастрофи, буде завжди набагато грандіознішим і чарівливішим, ніж причиновий процес. Процес, що краде нашу свободу і залучає нас до циклу передвизначення (бодай у найбанальнішій формі „успіху”), має набагато більше шансів привабити нас, ніж процес свободи і відповідальности, що теж не мають підстав: замість того, щоб віддаватися комічності свободи у конфлікті зі своїми засадами, ми воліємо віддатися трагічності чистого беззаконня. Потайці кожен надає перевагу беззаконному й жорстокому ладу, що не полишає йому вибору, перед муками вільного ладу, в якому він не знає, що йому хочеться, де змушений визнати, що не знає, чого він хоче: адже в першому випадку він потрапляє під владу максимальної детермінації, а в другому нейтральности. Кожен потай надає перевагу такому суворому ладові й настільки довільному (чи настільки нелогічному, як приділення або церемонія) ходу подій, що найменше збурення призводить до краху всієї цілости, до діялектичного поступування розуму, де фінальна логіка домінує над усіма акциденціями мови. Звичайно, в глибині душі ми хочемо відвернути приділення, збурити церемонію, так само, як і порушити будь-який лад: та це порушення й саме визначене наперед, воно вимальовується навіть у церемоніяльному устрої, це не спонтанне спотворення, воно витворює драматургічну перипетію. Взяти бодай оту прегарну сцену з „Пекельних воріт”, коли під час довгої чайної церемонії, що відбувається мовчки, один з лицарів раптом підводиться і перевертає кухлика: всі таємні конфлікти знайшли свій вираз у цьому єдиному символі, у його гвалтовності, джерело якої криється не зовні, а в самісінькому церемоніялі, — здається, ніби сама напруга церемоніялу породжує цю раптову гвалтовність як його неминучий наслідок. В такий спосіб церемоніяльна гвалтовність постає не як трансгресія, а як загострення правил, коли весь усесвіт завмирає у невизначеності од того, що уривається гра. Той самий ефект спостерігається і в китайській опері, коли воїни, що перебувають у русі, раптом нерухоміють у самісінькому розпалі поєдинку, заклякають у німому пароксизмі, де сама непорушність гвалтує рух

Будь-яке церемонія гвалтовна у своїй послідовності, та це гвалтовність, що випливає з обернености правила, а не трансгресії Закону. Знак тягне за собою зворотній знак за допомогою самої тільки знакової потуги. Самодостатня пов’язаність знаків у церемонії, те, що вони міняють й породжують один одного згідно з самим тільки ритуальним ладом, спричиняється до насильства над реальністю. І те, що будь-яка церемонія пов’язується циклом, є насильством над часом. І те, що організовується вона самими тільки знаками, величезною кількістю чистих знаків, в яких набуває надчуттєвої пов’язаности, є насильством над смислом і логікою смислу. Вся церемоніяльна зваба полягає в цьому ідольському семіургічному варварському насильстві, що протиставляється культурі смислу.

Церемонія є синонімом повільности, тому що належить до порядку перевизначености і налагодженого розгортання. Поспішність, як за жертвопринесення, була б блюзнірством. Потрібно залишити ладові час для гри і жестам час для втілення. В церемонії є відчуття свого розвитку і свого кінця. В неї нема глядачів. Скрізь, де є видовище, церемонія закінчується, адже вона є насильством над репрезентацією. Простір, в якому вона рухається, не сцена, не простір сценічної ілюзії: це місце для іманентности і розгортання правила. Згадаймо ще раз операцію гри (карти, шахи, азартні ігри): в ігровій пристрасті немає й крихти театральности — вся інтенсивність спрямована всередину, на внутрішнє оперування правилом, на відмінність сцени й видовища, що відкриті для погляду. Найменше сценічне втручання погляду спричиняє провал церемонії в естетику, завдяки чому вона стає джерелом утіхи, але ж церемонія належить не до розряду втіхи, а до розряду потуги, і потуга її випливає з іманентності її розвитку в кожному з її знаків і акторів, а не з якоїсь трансцендентности естетичного судження.

Вона відзначається расовою і ритуальною красою японських облич на противагу рефлективній та ідеалізованій естетиці наших західних облич. Наша західна краса пов’язана то з особливістю природи й виразу (характерна краса), то з особливістю моди (переважання послідовних моделей, ідеальности такого-то штриха в такий-то момент тощо). Натуралізована й моделізована, вона передбачає розмежування гарного і бридкого (а віднедавна й досить жорсткий шантаж красою). Східні ж риси, навпаки, — не рахуючи того, що там менше винятку роблять для обличчя і більше вдаються до рухової церемонії всього тіла, — мають расовий, а отже довільний і умовний характер на противагу нашій натуралістичній та експресіоністській естетиці, ще й набувають набагато незвичайнішої краси — це краса однакової для всіх ритуальної морфології. Ніякої різниці: та сама врода грає на обличчях чоловіків і жінок, і бридких тут немає, бо на всіх обличчях проступають контури того самого малюнка. З огляду на це, західна краса з її індивідуацією за гібридними моделями видається вкрай вульгарною. Гра морфологічних позначників раси набагато переважає естетичні цінності-значеники нашої культури.