Предмет і завдання клінічної психологiї

ЗМІСТ

1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КЛІНІЧНОЇ ПСИХОЛОГIЇ 4

2. Історія клінічної психології 5

3. ЗДОБУТКИ ВIТЧИЗНЯНИХ ВЧЕНИХ У ГАЛУЗІ КЛІНІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ 5

4. ОСНОВНI ТЕОРIЇ ПСИХIЧНОЇ ДIЯЛЬНОСТI 6

5. ЗАВДАННЯ КЛІНІЧНОЇ ПСИХОЛОГIЇ 7

6. ЕТАПИ ПРОВЕДЕННЯ ПСИХОЛОГIЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ.. 9

7. ПIЗНАВАЛЬНI ПРОЦЕСИ В НОРМI ТА ПРИ ПАТОЛОГIЇ ВIДЧУТТЯ ТА СПРИЙНЯТТЯ.. 10

8. КЛАСИФIКАЦIЯ ВIДЧУТТIВ. 11

9. ЗАГАЛЬНI ОСОБЛИВОСТI ВIДЧУТТIВ. 12

10. КЛАСИФIКАЦIЯ СПРИЙНЯТТІВ. 13

11. ЕТАПИ ЦIЛЕСПРЯМОВАНОГО СПРИЙНЯТТЯ.. 13

12. ВЛАСТИВОСТI СПРИЙНЯТТЯ.. 13

13. ЗАКОНОМIРНОСТI ВIДЧУТТIВ ТА СПРИЙНЯТТЯ У НОРМI 13

14. ТЕОРIЯ РЕФЛЕКТОРНОГО ВIДОБРАЖЕННЯ (I.М. Сєченов, I.П. Павлов, А.А. Ухтомський) 14

15. КЛАСИФIКАЦIЯ IЛЮЗIЙ.. 14

16. ВIКОВI ОСОБЛИВОСТI СПИЙНЯТТЯ.. 15

17. Розвиток сприйняття в онтогенезi 15

18. ОСНОВНI ВИДИ РОЗЛАДIВ ВIДЧУТТЯ І СПРИЙНЯТТЯ.. 16

19. ПIЗНАВАЛЬНI ПРОЦЕСИ. МИСЛЕННЯ ТА МОВА.. 16

20. ОПЕРАЦIЇ МИСЛЕННЯ.. 17

21. СКЛАДОВI ЕЛЕМЕНТИ МИСЛЕННЯ.. 17

22. СХЕМА ПОСЛIДОВНОГО РIШЕННЯ МИСЛИТЕЛЬНИХ ЗАВДАНЬ. 18

23. ОСНОВНI ХАРАКТЕРИСТИКИ МИСЛЕННЯ.. 19

24. ТИПИ І ВИДИ МИСЛЕННЯ.. 19

25. ПОРУШЕННЯ МОВИ.. 20

26. МIЖПIВКУЛЬНА АСИМЕТРIЯ ГОЛОВНОГО МОЗКУ. 20

27. ВIКОВI ОСОБЛИВОСТI МИСЛЕННЯ.. 21

28. ПОРУШЕННЯ МИСЛЕННЯ.. 21

29. ОСНОВНI МЕТОДИКИ ДОСЛIДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ МИСЛЕННЯ.. 22

30. УВАГА, ПАМ’ЯТЬ, IНТЕЛЕКТ. 23

31. Вiковi особливостi уваги.. 24

32. Нейрофiзiологiчнi механiзми пам’ятi 24

33. Вiковi особливостi пам’ятi 25

34. Особливостi процесiв пам’ятi 25

35. Порушення пам’ятi 29

36. IНТЕЛЕКТ. 29

37. Розлади iнтелекту. 30

38. Вiковi особливостi iнтелекту. 30

39. СПОСОБИ ДОСЛIДЖЕНЬ УВАГИ, ПАМ’ЯТI, IНТЕЛЕКТУ. 31

40. ЕМОЦIЇ I ПОЧУТТЯ.. 34

41. ТЕОРIЇ ВИНИКНЕННЯ ЕМОЦIЙ.. 34

42. НЕЙРОФIЗIОЛОГIЧНI МЕХАНIЗМИ ЕМОЦIЙ.. 35

43. СОМАТОВЕГЕТАТИВНИЙ ПРОЯВ ЕМОЦIЙ.. 36

44. ЗОВНIШНI ПРОЯВИ ЕМОЦIЙ.. 37

45. КЛАСИФIКАЦIЯ ЕМОЦIЙ.. 37

46. ВИДИ ПОЧУТТIВ. 39

47. Розвиток емоцiй i почуттiв в онтогенезi 40

48. РОЗЛАДИ ЕМОЦIЙ.. 40

49. ДОСЛIДЖЕННЯ ЕМОЦIЙ.. 41

50. ЕФЕКТОРНО-ВОЛЬОВА СФЕРА.. 41

51. КЛАСИФIКАЦIЯ ПОТРЕБ I ЕФЕКТОРНО-ВОЛЬОВИХ ПРОЯВIВ. 42

52. ПОНЯТТЯ ПРО ВОЛЮ... 43

53. Фiзiологiчнi основи вольових дiй.. 43

54. Етапи вольового процесу. 44

55. Вольовi якостi особистостi 46

56. ВIКОВI ОСОБЛИВОСТI ВОЛI 48

57. РОЗВИТОК I ФОРМУВАННЯ ВОЛI 48

58. РОЗЛАДИ ЕФЕКТОРНО-ВОЛЬОВОЇ СФЕРИ.. 49

59. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ВОЛI 50

60. СВIДОМI І ПІДСВIДОМI ПСИХIЧНI ПРОЦЕСИ.. 50

61. СТРУКТУРА СВIДОМОСТI 51

62. ВЛАСТИВОСТI СВIДОМОСТI 51

63. НЕЙРО-ФIЗIОЛОГIЧНI ОСНОВИ СВIДОМИХ I ПІДСВIДОМИХ ПРОЦЕСIВ. 52

64. ЯВИЩА ПІДСВIДОМОГО.. 53

65. ФIЗIОЛОГIЧНI ВАРIАНТИ ЗМIНЕНОЇ СВIДОМОСТI 55

66. ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ СВIДОМОСТI (Г.К. Ушаков). 55

67. РОЗЛАДИ СВIДОМОСТI 56

68. МЕТОДИ ДОСЛIДЖЕННЯ СТАНУ СВIДОМОСТI 57

69. ПСИХОФIЗIОЛОГIЧНI I МЕДИКО-ПСИХОЛОГIЧНI АСПЕКТИ ОСОБИСТОСТI 58

70. ВIКОВI ПЕРIОДИ I КРИЗИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТI 58

71. ВЛАСТИВОСТI ОСОБИСТОСТI 59

72. СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТI 59

73. ОСНОВНI ПОКАЗНИКИ ХАРАКТЕРУ. 62

74. РОЗЛАДИ ОСОБИСТОСТІ 63

75. МЕТОДИ ДОСЛIДЖЕННЯ ОСОБИСТОСТI 64

76. ВЗАЄМОДIЯ СОМИ ТА ПСИХIКИ У ЗДОРОВОМУ I ХВОРОМУ ОРГАНIЗМI 65

77. ПСИХОСОМАТИЧНI ВЗАЄМОДIЇ У ЗДОРОВОМУ ОРГАНIЗМI 66

78. Невроз. 70

79. ФIЗIОЛОГIЯ ПСИХIЧНОГО КОНФЛIКТУ. 71

80. ПСИХОЛОГIЯ ХВОРОГО ПРИ СОМАТИЧНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ. 73

81. ПСИХОЛОГIЧНI ОСОБЛИВОСТI ХВОРИХ ДЕЯКИМИ СОМАТИЧНИМИ ЗАХВОРЮВАНЯМИ.. 76

82. ПСИХОЛОГIЯ ПОМИРАЮЧИХ ХВОРИХ. 77

83. НЕЙРОПСИХОЛОГIЧНI ОСОБЛИВОСТI ХРОНIЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ. 78

84. ПСИХОЛОГIЯ ДIАГНОСТИЧНОГО ПРОЦЕСУ. 79

85. ОСОБЛИВОСТI ПРОВЕДЕННЯ СПIВБЕСIДИ З ХВОРИМ... 81

86. ПСИХОЛОГIЯ ОСIБ IЗ ПРИРОДЖЕНИМИ I НАБУТИМИ ФIЗИЧНИМИ ДЕФЕКТАМИ.. 84

87. ПСИХОЛОГIЯ ОСIБ IЗ НАБУТИМИ ФIЗИЧНИМИ ДЕФЕКТАМИ.. 84

88. ПСИХОЛОГIЯ ХВОРОГО ДО I ПIСЛЯ ХIРУРГIЧНОГО ВТРУЧАННЯ.. 86

89. ДИТЯЧА ХIРУРГIЯ.. 88

90. ПСИХОЛОГIЯ ЖIНКИ В ПЕРIОД ВАГIТНОСТI ТА ПIСЛЯ ПОЛОГIВ. 90

91. ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГIЇ 92

92. ПОЛIКЛIНIКА I СТАЦIОНАР. ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ IЗ ХВОРИМИ.. 94

93. ДЕОНТОЛОГIЯ ПОВIДОМЛЕННЯ ДIАГНОЗУ. 94

94. ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ IЗ РОДИЧАМИ ХВОРОГО.. 95

95. ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ МЕДИЧНИХ ПРАЦIВНИКIВ. 95

96. ДЕОНТОЛОГIЯ В КЛIНIЧНIЙ МЕДИЦИНI 96

97. ДЕОНТОЛОГIЯ I МЕДИЧНА ДОКУМЕНТАЦIЯ.. 97

98. ОСНОВИ ПСИХОГIГIЄНИ ТА ПСИХОПРОФIЛАКТИКИ.. 99

99. IСТОРIЯ ПСИХОГIГIЄНИ.. 100

100. ПРАКТИЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ПСИХОГIГIЄНИ ТА ПСИХОПРОФIЛАКТИКИ.. 102

101. Вживання психотоксичних речовин (алкоголю та нiкотину). 108

102. МЕТОДИ I ОРГАНIЗАЦIЯ ПСИХОГIГIЄНИ ТА ПСИХОПРОФIЛАКТИКИ.. 109

103. ПИТАННЯ ПСИХОТЕРАПIЇ. ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ.. 109

104. МОДИФIКАЦIЇ ОСНОВНИХ МЕТОДИК ПСИХОТЕРАПIЇ 112

105. ПОКАЗАННЯ ДО ПСИХОТЕРАПIЇ 114

106. ОСОБЛИВОСТI ГРУП ПАЦIЄНТIВ ЛIКАРНI 118

107. ПСИХОЛОГIЯ ЛIКУВАЛЬНОГО КОЛЕКТИВУ. 119

108. Патопсихологія і клінічна психопатологія.. 121

109. Нейропсихологія.. 121

110. Психосоматика.. 121

111. Клінічна психологія і психіатрія.. 121

112. Проблема психічної норми і патології 122

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КЛІНІЧНОЇ ПСИХОЛОГIЇ

Клінічна психологія — галузь психології, яка займається вивченням психологічних аспектів здоров'я та хвороби, особливостей впливу психологічних чинників на стан здоров'я та перебіг захворювання, особливостей індивідуального реагування на хворобливі стани, розробкою психопрофілактичних та реабілітаційних заходів. Клінічна психологія включає: діагностику психічного здоров'я,організацію і проведення наукових досліджень для розуміння психофізичних проблем і розробку, проведення і оцінку психологічної корекції.

Розділи клінічної психології:

• Основні закономірності психології хворого;
• Норма і патологія психічної діяльності;
• Особистість і послідовне проходження етапів онтогенезу;
• Психологія лікувального взаємодії;
• Психосоматичні та соматопсихологічні взаємовпливи;
• Психогігієна;
• Психопрофілактика
• Особливості психіки хворих, які хворіють на певні хвороби;
• Психосоматика, тобто проблеми пов'язані з соматичними розладами;
• Неврозології або причини виникнення та протікання неврозів.
• Загальна психотерапія.

 

Клінічна психологія - спеціальність широкого профілю, що має міжгалузевий характер і бере участь у вирішенні комплексу завдань в системі охорони здоров'я, народної освіти та соціальної допомоги населенню. Робота клінічного психолога спрямована на підвищення психологічних ресурсів та адаптаційних можливостей людини, гармонізацію психічного розвитку, охорону здоров'я, профілактику та подолання недуг, психологічну реабілітацію.

 

У Росії довгий час був прийнятий термін "медична психологія", що визначає ту ж сферу діяльності. У 1990-ті, в рамках приведення російської освітньої програми до міжнародних стандартів, в Росії була введена спеціальність "клінічна психологія". На відміну від Росії, в якій медична психологія та клінічна психологія фактично часто являють собою одну й ту ж область психології, в міжнародній практиці медична психологія позначає, як правило, вузьку сферу психології взаємин лікаря або терапевта і пацієнта і ряду інших вузькоспецифічних питань, в то час, як клінічна психологія - це цілісна наукова та практична психологічна дисципліна.

Медична психологія - наука про психологiчнi аспекти професiйної дiяльностi лiкаря та iнших медпрацiвникiв, психiки хворого та його рiдних, а також усiєї системи лiкувально-профiлактичних i психотерапевтичних впливiв, спрямованих на якнайшвидше одужання i вiдновлення працездатностi хворого.

Предмет клінічної психології як науково-практичної дисципліни

• Психічні прояви різних розладів.
• Роль психіки у виникненні, перебігу та попередження розладів.
• Вплив різних розладів на психіку.
• Порушення розвитку психіки.
• Розробка принципів і методів дослідження в клініці.
• Психотерапія, проведення та розробка методів.
• Створення психологічних методів впливу на психіку людини в лікувальних і профілактичних цілях.

Клінічні психологи займаються дослідженням загальнопсихологічних проблем, а також проблеми визначення норми і патології, визначенням співвідношення соціального і біологічного в людині і ролі свідомого і несвідомого, а також вирішенням проблем розвитку та розпаду психіки.

ПIЗНАВАЛЬНI ПРОЦЕСИ В НОРМI ТА ПРИ ПАТОЛОГIЇ ВIДЧУТТЯ ТА СПРИЙНЯТТЯ

Уся iнформацiя iз зовнiшнього та внутрiшнього середовища потрапляє до людини внаслiдок процесiв вiдчуття та сприйняття. Вiдчуття i сприйняття є початковою ланкою, першим ступенем пiзнавальної дiяльностi людини або ж етапом чуттєвого пiзнання, живого споглядання реальної дiйсностi.

ВЧЕННЯ ПРО АНАЛIЗАТОРИ.

Анатомо-фiзiологiчний апарат, спецiалiзований для сприйняття подразникiв, I.П. Павлов назвав аналiзатором. Фiзiологiчний механiзм вiдчуття являє собою цiлiсну рефлекторну дугу, яка здiйснює прямий та зворотний зв’язок мiж центральним і периферичним вiддiлами аналiзатора. Окрiм аналiзатора, рефлекторний апарат включає в себе виконуючий механiзм, а саме: сукупнiсть командних нейронiв, мотонейронiв i спецiалiзованi нейрони-модулятори, що змiнююють ступiнь збудження нейронiв.

У залежностi вiд виду чутливостi розрiзняють зоровий, слуховий, нюховий, смаковий, дотиковий, руховий аналiзатори.

Аналізатор - це складний функцiонально єдиний нейронний механiзм аналiзу зовнiшнiх та внутрiшнiх подразникiв. Вiн розпочинається рецептором на периферiї i закiнчується у корi головного мозку. Корковi зони рiзних аналiзаторiв перекривають один одного: серед них розрiзняють ядерну зону i розсiянi елементи в рiзних дiлянках кори.

Аналiзатор складається з 3-х частин:

1). Периферичний вiддiл або рецептори (органи чуття) - вiдповiдає за трансформацiю визначеного виду дiї енергiї у нервовий процес. Наприклад, для зорового аналізатора - це дiя свiтлових променiв на сiткiвку ока, на шар колбочок i паличок, клiтини якого мiстяь зоровий пурпур. Пiд впливом свiтла вiн надсилає специфiчнi iмпульси бiполярним клiтинм другого шару сiткiвки, якi, в свою чергу, вступають у контакт з клiтинами третього шару сiткiвки - ганглiозними клiтинами, паростки яких складають зоровий нерв.

2). Передаючий вiддiл (провiднi шляхи) - чуттєвi нерви, по яких збудження передається до центрального вiддiлу аналiзатора (аферентнi або центрострімкі), i тi, що здiйснюють зворотний зв’язок (еферентнi або центробiжнi), по яких iмпульси iз вищерозташованих центрiв, особливо iз кори великих пiвкуль головного мозку, передаються до нижніх рiвней аналiзатора, в тому числi до рецепторiв, i регулюють їх активнiсть. Для здорового аналiзатора це - зоровий перехрест, який утворює зоровий нерв у порожнинi черепа. Позаді перехреста проходить зоровий канатик, волокна якого спрямовуються до первинних зорових центрiв (латеральне колiнчасте тiло, подушка зорового бугра - пiдкорковi зоровi центри). Вiд латерального колiнчастого тiла починається останнiй (центральний) нейрон зорового шляху, що йде у складi пучка Грацiоле до кори головного мозку, до коркового центру зору, розмiщенному у потиличнiй долi.

3). Ц ентральний вiддiл - корковi проекцiйнi зони окремих аналiза-торiв.

Кожний аналiзатор розрiзняє лише свiй окремий вид подразникiв i потiм подiляє його на окремi елементи.

Рефлекторнi дуги безумовних рефлексiв (харчовий, пасивно-оборонний та iн.) замикаються на рiвнi спинного мозкового стовбура, умовних - у корi головного мозку.

Відчуття - це психiчний процес вiдображення окремих влативостей предметiв або явищ при безпосереднiй їх дiї на органи чуття.

Вiдчуття є початковим елементарним джерелом усіх наших знань про зовнiшнiй та внутрiшнiй свiт, i є частиною сприйняття (рецепцiї) усiєї iнформацiї, яка сприймається рецепторами.

Чутливість - це здатнiсть вiдчувати вплив на рецепторний апарат рiзних екзо- i ендогенних факторiв.

КЛАСИФIКАЦIЯ ВIДЧУТТIВ

1. За наявнiстю або вiдсутнiстю безпосереднього контакту з подразником:

- контактнi (смаковi, больовi, тактильнi);

- дистантнi (зоровi, слуховi, нюховi).

 

2. За мiсцем розташування рецепторiв:

- екстероцепцiя;

- iнтероцепцiя;

- пропрiоцепцiя.

 

3. За часом виникнення в ходi еволюцiї:

- давня чуттєвiть (контактна, больова);

- нова чуттєвiть (дистантна, зорова).

 

4. За видом аналiзатора (по модальностi подразника):

- зоровi;

- слуховi;

- нюховi;

- смаковi;

- дотиковi;

- статичнi;

- кiнестетичнi;

- температурнi;

- больовi;

- органiчнi (спраги, нудоти, голоду);

- вiбрацiйнi.

Основнi характеристики вiдчуттiв: якiсть, сила, тривалiсть.

Вiдчуття залежать вiд внутрiшнiх умов, стану аналiзатора, сукупностi психiчних факторiв.

Усяке вiдчуття супроводжується тiєю чи iншою (позитивною або негативною) емоцiйною реакцiєю, що залежить вiд iндивiдуальних властивостей органiзму.

КЛАСИФIКАЦIЯ IЛЮЗIЙ

1. За етiологiєю:

1) фiзичнi iлюзiї - виникають вiнаслiдок прояву певних фiзичних властивостей предметiв та речовин (оптичних, електромагнiтних, гравiтацiйних);

2) фiзiологiчнi iлюзiї - обумовленi фiзiологiчними особливостями функцiонування аналiзатора (зорового, вестибулярного, дотикового та iн.);

3) психiчнi ілюзії - виникають при афективно (афект - дуже сильна емоцiя) змiненiй свiдомостi, появi застiйної домiнанти якихось певних уявлень, змiнах деяких iнших психiчних функцiй.

2. За аналiзаторам: зоровi, слуховi та iн.

3. За складнiстю: простi, складнi (парейдолiчнi, коли в звичайних силуе-тах людина вбачає фантастичнi, частiше загрозливі, картини).

Уявлення - це образи предметiв і явищ об’єктивого свiту, якi сприйнятi ранiше i безпосередньо не діють на органи чуття у даний момент, тобто, слiди вiдчуттiв та сприймань, що мали мiсце у минулому. Уявлення - пiдсумок чуттєвого пiзнання людиною свiту, так званий чуттєвий досвiд, основа прогнозу для пiзнання та дiї.

ВIДМIННОСТI УЯВЛЕНЬ ВІД СПРИЙНЯТТІВ:

- мають узагальнюючий характер;

- недостатньо чуттєво яскравi;

- фрагментарнi;

- iндивiдуальнi та суб’єктивнi;

- можуть змiнюватися та зникати;

- залежать вiд пам’ятi, домiнуючого у розвитку аналiзатора, особивостей сприйняття, характеру, iнтелекту.

Уявлення не бувають iзольованими: протягом пiзнавальної дiяльностi вони групуються, асоцiюються.

Асоціація - це зв’язок між уявленнями, грунтований на минулому досвiдi, коли одне з уявлень, сплинувши у свiдомостi, викликає за якимись ознаками (схожiсть, близькiсть, протиріччя та iн.) iнше.

Ейдетизм - це здатнiсть зеркально точно вiдтворити в уяві уже iснуюче ранiше сприйняття, що трапляється найчастiше у дитячому вiцi.

ОПЕРАЦIЇ МИСЛЕННЯ

1. Аналiз – здатність подумки роз’єднувати образ на складові частини, елементи, із видiленням тих чи інших його сторін, властивостей, зв’язків, стосунків.

2. Синтез - здатність до об’єднання подумки окремих елементі і частин, виділених аналізом, і створення цілісного образу.

3. Порiвняння - знаходження тотожності та вiдмiнностi мiж об’єктами, спираючись на минулий досвід.

4. Абстрагування – здатність уявляти властивості об’єктів, відволікаючись від самих об’єктів чи від певних їх деталей, спрощуючи таким чином і схематизуючи дійсність.

5. Узагальнення - видiлення загального, головного, характерного для певного кола явищ, із виключенням другорядного.

6. Конкретизацiя - перехiд вiд абстракцiї та узагальнення до окремих предметiв чи явищ дiйсностi.

7. Класифікація – здатність до групування об’єктів та явищ у класи.

8. Систематизація – здатність подумки розташовувати класи, предмети та явища у певній послідовності.

СКЛАДОВI ЕЛЕМЕНТИ МИСЛЕННЯ

1. Поняття. 2. Судження. 3. Умовивід.

Поняття - узагальнене мовне вiдображення в думках найбiльш суттєвих ознак предмета чи явища, певних зв’язкiв і вiдносин мiж предметами і їх властивостями. Поняття подiляють на конкретнi та абстрактнi. Найбiльш абстрактнi поняття називають категорiями.

Найважливіша властивість понять та, що вони грунтуються не тiльки на особистому досвiдi, але й містять у собі досвiд попереднiх поколiнь, закрiплений за допомогою мови. Саме тому опанування мови сприяє засвоєнню знань, накопичених людством.

Судження - це думка, в якiй стверджується чи заперечується дещо стосовно чогось, тобто вiдображається тотожнiсть чи вiдмiннiсть мiж предметами чи явищами.

Умовивід - такий засiб мислення, внаслідок якого із деякого вихiдного знання утворюється нове заключне знання, тобто висновок iз одного чи декiлькох суджень (посилань). Розрізняють простi і складнi умовиводи. Основнi засоби умовиводiв: iндукцiя, дедукцiя, аналогiя.

ТИПИ І ВИДИ МИСЛЕННЯ

1. Наочно-дiйове мислення характеризується рiшенням завдань мислення безпосередньо в дiї шляхом реального, фiзичного перетворення ситуацiї, апробування якостей об’єктiв. У дитини наочно-дiйове мислення утворює першу ступiнь розвитку мислення, у дорослого - спiвiснує із конкретно-образним i словесно-логiчним мисленням.

2. Конкретно-образне мислення - це оперування iснуючими в пам’ятi тими образами предметiв і явищ (уявленнями), якi в минулому були у практичній діяльності людини, а також конкретними поняттями. За допомогою такого мислення найбiльш повно вiдтворюються усi рiзноманiтнi фактичнi характеристики предмета, може бути зафiксовано одночасно декiлька точок зору на предмет. Важливою особливiстю конкретно-образного мислення є можливiсть встановлення незвичних «неймовiрних» сполучень предметiв i їх властивостей: у цiй якостi мислення практично не вiдрiзняється вiд уяви (синонiм - фантазiя) - це процес створення образiв предметiв i явищ, грунтуючись на особистому досвiдi. Уява може бути довiльною i вiльною, творчою i репродуктивною.

3. Абстрактно-логiчне мислення - вища ступiнь діяльності мислення, коли оперують поняттями судженнями, умовиводами та iншими вiдповiдними категорiями. Таке мислення грунтується на особливостях другої сигнальної системи (мовних засобiв) i є найбiльш пiзнiм етапом iсторичного i онтогенетичного розвитку мислення.

Мова - це система знакiв спiлкування людей із обмiном думками, що опосередкована словом. Мова включає в себе процеси вiдображення i сприйнятття дiйсностi з метою спiлкування, регуляцiї, контролю особистої діяльності. Вона є засобом вiдображення самосвiдомостi, передаванням i зберiганням iнформацiї в поколiннях (суспiльного досвiду). Вона перебуває в тiсному взаємозв’язку з мисленням, свiдомiстю, пам’яттю, емоцiями тощо.

Розрiзняють мову внутрiшню, усну та письмову. Внутрiшнє промовляння - «мова про себе», зберiгає структуру зовнiшньої мови, але не має фонацiї (промовляння звукiв) i є типовим для рiшення мислительних завдань у затруднених умовах. Письмова мова – це вербальне (словесне) узагальнення за допомогою письмових текстiв. Усна мова – це вербальне вiдображення за допомогою мовних засобiв, якi сприймаються на слух.

В мовi розрiзняють фонетичну i змiстову сторони.

ПОРУШЕННЯ МОВИ

Афонія - тимчасова втрата голосу на фонi функціонального порушення (перевтома, захисна реакцiя у хворих на iстерiю).

Дизартрія - порушення вимови деяких мовних звукiв. Характерна змазанiсть, неяснiсть, носовий набряк мови.

Заїкання - порушення плавностi, чільності мови, яке багато хто з лiкарiв вважає своєрiдною формою неврозу (логоневрозу), на користь чого свiдчить велика залежнiсть ступеня i стiйкостi заїкання вiд того, як ставиться хворий до свого дефекту.

Афазія - порушення сприйняття усної мови, читання, письма i т.п.

Алексія - порушення читання.

Аграфія - порушення письма.

При ураженнi оптичної зони тiм’яно-потиличної ділянки кори головного мозку утруднене розпiзнавання букв (лiтературна алексiя) або читання слiв уголос (вербальна алексiя). Афазiя моторна - порушення самостiйної мови при розумiннi звертання до хворого мовою. Частiше виникає при ураженнi заднiх вiддiлiв нижньої лобної звивини лiвої пiвкулi (у правшiв): мова при цьому збiднена, словниковий запас обмежений і в деяких випадках зводиться лише до декiлькох складiв: «та-та-та, да, ні», слiв у називному вiдмiнку («телеграфний стиль»). Афазiя сенсорна - порушення розумiння мови, якою звертаються – «чує але не розумiє». Сполучається з порушенням самостiйної мови.

Логорея - швидка, безупинна мова.

ВIКОВI ОСОБЛИВОСТI МИСЛЕННЯ

Із 2 до 4 рокiв переважає наочно-дійове, з 4 до 7-8 рокiв - конкретно-образне мислення, а з 8 до 16 рокiв конкретне мислення витiсняється бiльш досконалим абстрактно-логiчним. Однак цi межi є умовними i показують лише вiковi переваги того чи iншого типу асоцiацiй. Захворювання та iншi негативнi чинники, у тому числi соцiально-психологiчнi, можуть призвести до дисгармонiї i затримки розумового розвитку. У деяких випадках у дiтей спостерiгається ранньо-вiковий тип мислення, якому сприяють життєвi ситуацiї. На особливостi стереотипу мислення впливає i професiйна пiдготовка.

У похилому та старечому вiцi вiдзначається сповiльнення швидкостi процесiв мислення, їх iнертнiсть, загострення уваги на несуттєвих деталях, зниження творчих можливостей.

ПОРУШЕННЯ МИСЛЕННЯ

I. За темпом:

1. Прискорення (збiльшення кiлькостi асоцiацiй за одиницю часу).

2. Сповiльнення (зменшення кiлькостi асоцiацiй за одиницю часу).

 

II. За стрункістю:

1. Розiрванiсть (немає зв’язку мiж думками, реченнями).

2. Беззв’язнiсть (немає зв’язку мiж словами).

3. Iнкогеренцiя або «словесний салат» (немає зв’язку мiж складами).

4. Вербiгерацiя (стереотипне повторення одних i тих самих слiв чи словосполучень).

5. Паралогiчне мислення (умовивiд, який будується навпаки логічному).

6. Амбiтендентнiсть мислення (одночасне виникнення взаємо-виключних iдей).

7. Перерва або закоркування мислення – «шперрунги».

 

III. За цiлеспрямованістю:

1. Резонерство (безплiдне мудрування).

2. Патологічна деталізація - («тупцювання» навколо неiснуючих обставин).

3. Персеверацiя («застрявання» на однiй асоцiацiї).

4. Аутистичне мислення (спрямоване лище на внутрiшньній свiт хворого з iгноруванням зовнiшнiх подiй).

5. Символiзм (висновки, якi будуються на випадкових асоцiацiях).

 

IV. За продуктивністю:

1. Нав’язливі iдеї (думки, якi виникають поза волею хворого i сприймаються ним як хворобливi).

2. Надцiннi iдеї (переоцiнка реальних фактів, з емоційним підпорядкуванням цим ідеям інших побутових думок).

3. Марення (неправильне судження,що не пiддається корекцiї i зумовлене хворобою мозку).

4. Неологiзми (виникнення незвичних слiв, зрозумiлих лише хворому).

 

УВАГА, ПАМ’ЯТЬ, IНТЕЛЕКТ

Увага - це спрямованiсть i зосередженiсть психiчної дiяльностi людини на об’єкти та явища зовнiшнього свiту (зовнiшньо спрямована увага), а також на думки, почуття i процеси, якi дiють всерединi нього (всередину спрямована увага).

Увага характеризує узгодженiсть рiзних ділянок функцiональної структури дiї i визначає успiшнiсть виконання цiєї дiї (наприклад, швидкiсть i точнiсть розв’язання завдання).

Розподiл уваги мiж двома i бiльше видами дiяльностi, швидке переключення її з однiєї дiяльностi на iншу потребують багато спецiальностей, в тому числi лiкарських: праця хiрурга, лiкаря швидкої допомоги, реанiматолога та iн.

Якостi уваги:

1) спрямованiсть;

2) зосередженiсть;

3) активнiсть;

4) стiйкiсть;

5) вiдволiкання;

6) розсiянiсть;

7) переключення;

8) обсяг.

Зосередженiсть уваги - здатнiсть концентруватися на сприйманнi певного предмета чи явища (ступiнь заглиблення у певну дiяльнiсть). Залежить вiд особливостей особистостi, фiзичного здоров’я та характеру дiяльностi, на яку спрямована увага. Чим бiльш складний, незвичайний матерiал та чим вища зацiкавленiсть, тим вища зосередженiсть, аж до зникнення реакцiї на iншi подразники, навiть на тi, якi виходять iз власного тiла.

За ступенем активностi розрiзняють мимовiльну (пасивну) i довiльну (активну) увагу. Мимовiльна увага - це коли спрямованiсть i зосередженiсть уваги не зумовленi вольовим актом людини. Вона є найбiльш простою i нав’язується об’єкту зовнiшнiми подiями. Фiзiологiчним проявом такої уваги є орiєнтовна реакцiя. Довiльна (активна) увага зумовлена вольовим актом i пов’язана iз свiдомо поставленою метою.

Стiйкiсть - це здатнiсть довгий час концентрувати увагу на виконаннi однiєї будь-якої задачi, на певному матерiалi, об’єктi. Чим бiльш одноманiтнi дiї, тим бiльше напруження уваги потребується. Стiйкiсть уваги тим вища, чим менше моментiв, якi вiдволікають (больовi вiдчуття, хвилювання). Має значення також ставлення до роботи, яка виконується, значущiсть власне об’єкта уваги, емоцiйний стан людини, втомлюваність та iн.

Вiдволiкання - це неможливiсть досить стiйко зосередитись на сприйманнi чого-небудь, коли стороннi сигнали вiдводять людину вiд виконання поставленої мети. Часто це спостерiгається при втомленнi, виснаженнi нервової системи рiзного генезу, при домiнуваннi емоцiйно насичених думок (у станi афекту). Наприклад, читаючи у станi втомлення, деякий час можна читати «механічно», не вникаючи в змiст прочитаного.

Розсiянiсть уваги - це тенденцiя до пiдвищеного вiдволiкання, нестiйкості уваги (неуважності).

Переключення - це вмiння перемiщувати увагу з одного об’єкта на iнший. Залежить, як правило, вiд загального стану людини та вiд об’єкта його дiяльностi.

Обсяг уваги - це кiлькiсть об’єктiв, якi можуть бути охопленi увагою одночасно. Обсяг у рiзних людей рiзний. Звичне оточення пiдвищення обсягу уваги в роботi, незнайоме знижує його.

Вiковi особливостi уваги

Увага у дiтей вiдрiзняється високою цiкавiстю до нових, емоцiйно-насичених подразникiв, легким вiдволiканням та переважанням пасивної уваги. У зв’язку з цим маленькi дiти часто складають враження неуважних, розсiяних, таких, що часто вiдволiкаються, а зосереджуються лише при цiкавiй грi, що захоплює їх увагу. В дошкiльному вiцi з’являється бiльш стiйка увага при виконаннi роботи, особливо при усвiдомленнi її значення, для отримання похвали, при очiкуваннi результату. Це одна з ознак готовностi до шкiльного навчання. Однак i в шкiльному вiцi вчитель повинен привернути та утримати увагу органiзацiєю цiкавої роботи, емоцiйною розповiддю, оскiльки при виконаннi нецiкавого завдання школяр швидше вiдволiкається.

Можна суттєво поліпшити розподiл уваги шляхом систематичних тренувань, що призведе до пiдвищення працездатностi.

ПАМ’ЯТЬ

Пам’ять - психiчний процес вiдбиття, збереження та послiдовного вiдтворення i впiзнавання всього того, що ранiше було сприйняте, пережите або зроблене, тобто вiдображення минулого досвiду людини. Якостi або процеси пам’ятi:

1) запам’ятовування та закрiплення iнформацiї - фiксацiя;

2) зберiгання або утримування iнформацiї - ретенцiя;

3) вiдтворення iнформацiї - репродукцiя.

Пам’ять пов’язує минуле суб’єкта з його теперiшнiм та майбутнiм i є пiзнавальною функцiєю, яка лежить в основi розвитку та навчання. В рiзних формах вона зустрiчається на всiх рiвнях життя i включає не лише процеси збереження iндивiдуального досвiду, але й механiзми передачi спадкової iнформацiї.

Вiковi особливостi пам’ятi

Мiцнi зв’язки, якi дають можливiсть згадувати, утворюються у людини з 4-5 рокiв. Дитяча пам’ять має переважно чуттєвий характер, вона невимушена i короткочасна. Переважає зорова та рухова пам’ять, але за мiрою розвитку мови розвивається i слухова. В дошкiльному вiцi переважає невимушене, механiчне, образне i емоцiйне запам’ятовування. В молодшому шкiльному вiцi збiльшується питома вага змiстовної пам’ятi. В пiдлiтковому вiцi розвивається логiчне запам’ятовування, видiлення суттєвого для запам’ятовування, збільшується кiлькiсть асоцiацiй, виробляються мнемонiчнi прийоми.

Мнемонiка - це наука про спецiальнi прийоми запам’ятовування iнформацiї, тобто штучно вигаданi зв’язки - наприклад, для того, щоб запам’ятати послiдовнiсть кольорового спектру, iснує наступна фраза: «Каждый охотник желает знать, где сидит фазан», де початкова лiтера послiдовного розмiщення кольорiв спектру - червоний, помаранчевий, жовтий та iн. Мнемонiчних прийомiв iснує багато.

Порушення пам’ятi

Гiпомнезiя - послаблення пам’ятi. Зустрiчається при астенiчних станах рiзного генезу.

Амнезiя - випадання iз пам’ятi подiй, що вiдбуваються в будь-які вiдрiзки часу внаслiдок травматичного, iнфекцiйного, судинного та iнших уражень центральної нервової системи. Може торкатися лише однiєї функцiї пам’ятi.

Парамнезiї - якiснi порушення пам’ятi, коли бiлi плями при вiдтвореннi заповнюють фактами та дiями, що не мали мiсця насправдi (конфабуляцiї), чи що вiдбувалися, але не в той перiод, про який згадується (псевдоремiнiсценцiї), або взятими в борг iз лiтературних джерел, бiографiй знайомих осiб тощо (криптомнезiї).

Такi порушення пам’ятi можуть спостерiгатися у хворих на алкоголiзм, старечi психози, при ураженнi лобних долей головного мозку.

Гiпермнезiя - пiдвищення функцiї пам’ятi. Може спостерiгатися у хворих в станi манiакального збудження при манiакально-депресивному психозi i деяких станах при шизофренiї.

IНТЕЛЕКТ

Iнтелект (вiд лат. - розумiння, досягнення) - вiдносно стiйка структура розумових здiбностей iндивiда.

Сучаснi дослiдники визначають iнтелект як сукупнiсть знань та життєвого досвiду, здатнiсть до набуття нових знань (навчання) та творчого застосування їх на практицi.

Пiдставами iнтелекту є: точнiсть сприйняття, увага, пам’ять, мова, рiвень вольових процесiв, пiзнавальної активностi. Активною функцiєю iнтелекту є мислення, яке здiйснюється за законами логiки. Операцiї мислення - аналiз та синтез, роздум, висновки - є самостiйними категорiями, але здiйснюються на основi iнтелекту, досвiду, знань.

Рiвень розвитку iнтелекту людини вiдображає мiру його здатностей до оптимальної адаптацiї (соцiальної, бiологiчної, гелiогеофiзичної) у навколишньому середовищi i залежить вiд генотипу, фiзичної повноцiнностi центральної нервової системи, соцiальних факторiв.

Iнтелект є динамiчним утворенням. Доведено, що так званий «коефiцiєнт iнтелекту», перевага тих чи iнших компонентiв (переважний розвиток вербального, практичного, аналiтичного чи художнього), що вимiрюються тестами, може суттєво змiнюватися в залежностi вiд сукупностi соцiокультурних умов. Значущими виявилися: прибуток сiм’ї, рiвень освiти та професiя батькiв, можливiсть отримання освiти, рiвень (квалiфiкацiя) та матерiально-технiчна база викладання, проживання в сiльськiй чи мiській мiсцевостi i т.iн. Показники iнтелекту варiюють в рiзнi перiоди життя, у взаємозвязку з конкретними соцiальними вимогами, що пред’являються людинi в рiзнi роки життя. Коефiцiєнт iнтелекту, що вимiрюється тестовими методиками, також залежить вiд рiвня глютамiнової кислоти в органiзмi (пiдвищення рiвня знижує порiг збудження нервових клiтин), глюкози (вiдповiдає за енергопостачання кори головного мозку i пов’язана з виробленням нейротрансмiттерiв), кальцiю, та iн.

Iнтелект, здiбностi i характер складають ядро особистостi.

Розлади iнтелекту

1. Iнфантилiзм - унiверсальне чи часткове вiдставання фiзичного та iнтелектуального розвитку вiд вiкового рiвня. Проявляється в недостатнiй зрiлостi думок, дитячiй наївностi, яскравостi i нестiйкостi емоцiй, пiдвищеному їх впливi на мислення, iнодi при довготривалих астенiчних станах внаслiдок iнфекцiйних, соматичних захворювань.

2. Олiгофренiя - недорозвинення iнтелекту внаслiдок причин, якi дiяли вутрiшньоутробно чи в ранньому дитинствi.

3. Деменцiя - набутий стiйкий дефект iнтелекту, що характеризується нездатнiстю набуття нових та втратою старих знань i навичок, зниженням пам’ятi внаслiдок рiзних захворювань головного мозку.

ЕМОЦIЇ I ПОЧУТТЯ

Емоції - суб’єктивний стан людини i тварини, що виникає внаслiдок впливу зовнiшнiх чи внутрiшнiх подразникiв i виявляється у формi безпосереднiх переживань (задоволення чи незадоволення, радiсть, страх, гнiв тощо).

Емоцiї вiдiграють важливу роль у навчаннi (набуттi iндивiдуального життєвого досвiду). Виконуючи роль негативного чи позитивного пiдкрiплення, вони сприяють виробленню бiологiчно активних форм поведiнки i усуненню реакцiй, що втратили своє бiологiчне значення. Таким чином, емоцiї є засобом пiдвищення пристосувальних можливостей органiзму, а також одним iз головних механiзмiв внутрiшньої регуляцiї психiчної дiяльностi i поведiнки, що спрямованi на задоволення потреб органiзму.

Емоцiї людини соцiально детермiнованi. На них, як i на поведiнку людини, впливають норми моралi i права певної суспiльно-економiчної формацiї. Тому вищi форми емоцiй виникають на пiдставi соцiальних (моральних) та духовних (естетичних, iнтелектуальних) потреб.

ТЕОРIЇ ВИНИКНЕННЯ ЕМОЦIЙ

1. Периферiйна теорiя (У. Джеймс, Н. Ланге, 1884-1885): емоцiї є наслiдком змiн дiяльностi внутрiшнiх органiв i скелетної мускулатури у вiдповiдь на певнi стимули. Ця теорiя може бути використана для пояснення емоцiй сомато-вегетативного генезу, проте не може пояснити походження вищих емоцiй, особливо соцiального задоволення.

2. Центральна або таламiчна теорiя (У. Кенон, I.Бурда, 1927-1928): саме в таламусi пiд впливом надходження туди аферентної iмпульсацiї формуються емоцiйнi збудження, наслiдком чого є ефекторнi реакцiї на периферiї, властивi для тієї чи iншої емоцiї.

3. Теорiя Пейпса (1937 р.): головна роль у формуваннi емоцiй належить лiмбiчним структурам мозку. Емоцiйнi збудження, що виникають у гiпокампi, розповсюджуються до мамiлярних тiл, далi через таламусу поясну звивину (рецептивне поле емоцiйних переживань – «коло Пейса»). Розповсюдження емоцiйного збудження далi на кору великих пiвкуль створює емоцiйне забарвлення психiчних процесiв.

4. П. Маклейн (1958): визначив лiмбiчнi структури мозку як вiсцеральний мозок, i пов’язав формування емоцiй з регуляцiєю роботи внутрiшнiх органiв. Вiн вважав, що для прояву емоцiй дiя неокортексу не обов’язкова.

5. Активацiйна теорiя Д. Лiнделi (1951): зовнiшнi i внутрiшнi сенсорнi стимули активують ретикулярну формацiю стовбура мозку, яка надсилає iмпульси в гiпоталамус, таламус i кору головного мозку, викликаючи активацiю цих структур i появу емоцiй тієї чи iншої ознаки.

6. Бiологiчна теорiя (1949 р., П.К. Анохiн): емоцiї виникають про-тягом еволюцiї як засiб поліпшення адаптацiї живих iстот до умов iснування. Ця властивiсть живої матерiї виявилась корисною для виживання, дозволяючи живим iстотам швидко i бiльш економно реагувати на зовнiшнi впливи, внутрiшнi потреби i їх задоволення. Емоцiї дозволяють оцiнювати вплив на органiзм рiзноманiтних, особливо пошкоджуючих чинникiв, виконуючи майже миттєву iнтеграцiю усiх функцiй органiзму, внаслiдок чого визначається кориснiсть чи шкiдливiсть дiючого чинника. Виконуючи роль своєрiдного пеленгу, емоцiї дозволяють органiзмовi виробити вiдповiдну реакцiю, часто навiть раніше нiж виявлена локалiзацiя впливу.

Згiдно теорiї функцiональних систем (П.К. Анохiн) емоцiї є компонентом усiх стадiй органiзацiї поведiнки людини рiзного ступеня складностi i цiлеспрямованостi. Вираженiсть емоцiй у кожного iндивiдуальна i залежить вiд бiологiчного i соцiального значення вчинку, ступеня його автоматизму (усвiдомлення-неусвiдомлення i навичок), наявностi перешкод для досягнення мети та iн.

Виникненню будь-якої потреби завжди передує емоцiя незадоволення, що п