Завдання клінічної психологiї

1. Вивчення взаємодiї психiчних та соматичних процесiв при виникненнi i розвитку захворювань.

2. Вивчення закономiрностей формування уяви про свою хворобу у пацiєнта.

3.Формування адекватних особистiстних установок, що пов’язанi з лiкуванням; використання компенсаторних та захисних механiзмiв особистостi з лiкувальною метою.

4. Вивчення психологiчної дiї методiв i засобiв лiкування (медикаментiв, лабораторних обстежень, хiрургiчних, терапевтичних та iнших втручань) з метою забезпечення їх максимальної позитивної дiї на фiзичний та психiчний стан пацiєнта.

5. Вивчення динамiки психiчних розладiв у зв’язку з лiкуванням.

6. Вивчення психологiчних аспектiв органiзацiї лiкувального середовища (стацiонару, полiклiнiки, санаторiю та iн.).

7. Вивчення стосункiв хворих iз рiдними, медперсоналом та мiж собою.

8.Вивчення закономiрностей психологiчного впливу лiкаря на хворого при виконаннi дiагностичної, лiкувальної, профiлактичної роботи, рацiональної побудови взаємостосунків учасникiв лiкувального процесу, попередження ятрогенiй.

9. Розробка принципiв та методiв психологiчного впливу у клiнiцi.

10.Дидактико-психологiчнi аспекти навчання студентiв у клiнiцi.

Розрiзняють загальну та спецiал ь ну клінічну психологiю.

Загальна - вивчає основнi закономiрностi психологiї хворої людини, стосунки лiкаря з хворим, атмосферу лiкувального закладу.

Спеціальна - вивчає аспекти лiкувальної етики в лiкувально-профiлактичних установах при спiлкуваннi з конкретним хворим, психологiчнi особливостi при рiзних захворюваннях, наприклад, при межових нервово-психiчних розладах, серцево-судинних, iнфекцiйних, онкологiчних, гiнекологiчних, шлунково-кишкових та iнших захворюваннях; у тих, хто має вади органiв та систем, - слiпоту, глухоту, глухонiмоту та iн., медико-психологiчнi аспекти суїцидологiї, трудової, вiйськової та судової експертизи та iн.

Структура клінічної психологiї мiстить: клiнiчну психологiю, соматопсихологiю, психодiагностику, патопсихологiю, нейропсихологiю, медичну деонтологiю, психогiгiєну, психопрофiлактику, психо-фармакологiю, психотерапiю, психiчну реабiлiтацiю.

Патопсихологія - наука про закономiрностi порушень психiки при рiзних захворюваннях (на вiдмiну вiд психопатологiї або загальної психiатрiї, якi вивчають психiчнi захворювання та межовi стани).

Соматопсихологія - вивчення впливу психологiчних чинникiв на виникнення соматичних захворювань.

Нейропсихологія - вивчення змiн психiки при локальних та дифузних ураженнях головного мозку.

Психофізіологія - вивчає нейрофiзiологiчнi механiзми психiчних процесiв.

Етика (у тому числi лiкарська) - вчення про мораль, систему норм поведiнки людей, суспiльний обов’язок.

Медична деонтологія є складовою частиною лiкарської етики. Це наука про професiйну поведiнку медпрацiвника, систему взаємостосунків мiж лiкарем та хворим протягом лiкування, принципи поведiнки медперсоналу, спрямовані на максимальне посилення успiшностi лiкування, знищення можливих шкiдливостей (ятрогенiй) у медичнiй роботi.

Методи клінічної психології (шляхи та прийоми наукового пiзнання психiчних явищ та iх закономiрностей):

1. Спостереження: зовнiшнє (спостереження зi сторони); внутрiшнє (самоспостереження); вiльне, включене, стороннє.

2. Бесiда - опитування: усне, письмове, вiльне, стандартизоване.

3. Експеримент: тестування (тести-завдання, тести-опитування, проективнi методики); природнi та лабораторнi експерименти.

Експериментальний метод полягає у спрямованому створеннi умов для видiлення фактора психiки, що вивчається, та реєстрацiї наслiдкiв його дiї. Експеримент буває констатуючим, формуючим (навчаючим) i виховним.

Експериментальнi методики можуть бути груповими i iндивiдуальними, вербальними i дiйовими, дiагностичними i прогнозуючими.

До експериментальних вiдносять також ряд непсихологiчних методик: електроенцефалографiчне дослiдження (ЕЕГ), проби на потовидiлення, вивчення серцево-судинної дiяльностi (частота пульсу, показання АТ), електроопору шкiри, та iн.

Основним методом, що застосовується у клiнiцi, є психодiагностичний. Мета психодiагностичного дослiдження - встановлення психологiчного дiагнозу, тобто особливостей функцiонування i рiвня розвитку психiчних процесiв особистостi, прогноз i розробка рекомендацiй у відповідності з завданнями обстеження.

Психіка - це системна специфiчна властивiсть високоорганiзованої матерiї (мозку) вiдображати об’єктивну дiйснiсть i на основi збудованого при цьому психiчного образу цiлеспрямовано регулювати дiяльнiсть суб’єкта. Правильнiсть вiдображення регулюється практикою за принципом зворотнього зв’язку.

Психiка виникла на одному з етапiв бiологiчної еволюцiї i сама стала її фактором, забезпечуючи адаптацiю органiзмiв до умов життя, що зростали і ускладнювались. Основною рушiйною силою розвитку людської психiки є:

- iсторичний лад;

- активна трудова дiяльнiсть;

- розвиток абстрактного мислення, свiдомостi;

- розвиток мови;

- високоорганiзований мозок з неокортексом, нервова система.

У людини психiка набуває якiсно нової структури, виникає провiдний рiвень регулювання дiяльностi, формується особистiсть, що є джерелом вищих проявiв активностi психiки.

Психологiчне пiзнання є настiльки ж давнiм, як i сама людина, яка не змогла б iснувати, не орiєнтуючись у мотивах поведiнки i властивостях характеру своїх близьких.

Психологія - це наука, що вивчає факти, закономiрностi i механiзми розвитку i функцiонування психiки як особливої форми життєдiяльностi.

ЕТАПИ ПРОВЕДЕННЯ ПСИХОЛОГIЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ

1. Формулювання завдання та розробка методики обстеження. У бесiдi з лiкарем уточнюється мета експертизи, особливостi анамнезу захворювання, лiкування та його можливий вплив на психiку. Вивчаються матерiали iсторiї хвороби, при вiдсутностi даних, що цікавлять, збирається додатковий анамнез.

2. Бесiда з хворим. Протягом бесiди i спостереження уточнюються завдання, встановленi клiнiцистами, i план дослiдження: вибiр методик, послiдовнiсть їх застосування.

Бесiда розпочинається з розпитування паспортних даних. Далi з’ясовується стан свiдомостi: орiєнтування хворого в часi, мiсцевостi i власнiй особi; орiєнтовно визначається стан пам’ятi, уваги (як добре вiн пам’ятає дати власного життя та загальновiдомих iсторичних подiй), культурний рiвень хворого, його освiченiсть, ерудицiя, коло iнтересiв, потреби. Визначаються особливостi особи хворого до захворювання, оцiнка змiн самопочуття i працездатностi протягом хвороби.

3. Виконання завдань за методиками. Завдання пропонуються вiд простих до бiльш складних. Визначаються стан пам’ятi, уваги, мислення. Пропонуються особистнiснi опитувальники. Кожнiй з методик обов’язково передує детальний iнструктаж. Обов’язково слiд перевiрити, наскiльки вiрно хворий зрозумiв iнструкцiю. Всi дослiдження ретельно протоколюються. Психологiчнi тести не є головними при оцiнцi iндивiдуальних особливостей психiки. Вони лише доповнюють данi клiнiчного обсте-ження пацiєнта (ретельний збiр анамнезу, бесiда, спостереження, результати клiнiко-лабораторних дослiджень).

4. Аналiз отриманих при обстеженнi даних, їх узагальнення.

5. Заключення, яке має вiдображати якiснi особливостi перебiгу психiчних процесiв хворого, попереднiй дiагноз.

 

ПIЗНАВАЛЬНI ПРОЦЕСИ В НОРМI ТА ПРИ ПАТОЛОГIЇ ВIДЧУТТЯ ТА СПРИЙНЯТТЯ

Уся iнформацiя iз зовнiшнього та внутрiшнього середовища потрапляє до людини внаслiдок процесiв вiдчуття та сприйняття. Вiдчуття i сприйняття є початковою ланкою, першим ступенем пiзнавальної дiяльностi людини або ж етапом чуттєвого пiзнання, живого споглядання реальної дiйсностi.

ВЧЕННЯ ПРО АНАЛIЗАТОРИ.

Анатомо-фiзiологiчний апарат, спецiалiзований для сприйняття подразникiв, I.П. Павлов назвав аналiзатором. Фiзiологiчний механiзм вiдчуття являє собою цiлiсну рефлекторну дугу, яка здiйснює прямий та зворотний зв’язок мiж центральним і периферичним вiддiлами аналiзатора. Окрiм аналiзатора, рефлекторний апарат включає в себе виконуючий механiзм, а саме: сукупнiсть командних нейронiв, мотонейронiв i спецiалiзованi нейрони-модулятори, що змiнююють ступiнь збудження нейронiв.

У залежностi вiд виду чутливостi розрiзняють зоровий, слуховий, нюховий, смаковий, дотиковий, руховий аналiзатори.

Аналізатор - це складний функцiонально єдиний нейронний механiзм аналiзу зовнiшнiх та внутрiшнiх подразникiв. Вiн розпочинається рецептором на периферiї i закiнчується у корi головного мозку. Корковi зони рiзних аналiзаторiв перекривають один одного: серед них розрiзняють ядерну зону i розсiянi елементи в рiзних дiлянках кори.

Аналiзатор складається з 3-х частин:

1). Периферичний вiддiл або рецептори (органи чуття) - вiдповiдає за трансформацiю визначеного виду дiї енергiї у нервовий процес. Наприклад, для зорового аналізатора - це дiя свiтлових променiв на сiткiвку ока, на шар колбочок i паличок, клiтини якого мiстяь зоровий пурпур. Пiд впливом свiтла вiн надсилає специфiчнi iмпульси бiполярним клiтинм другого шару сiткiвки, якi, в свою чергу, вступають у контакт з клiтинами третього шару сiткiвки - ганглiозними клiтинами, паростки яких складають зоровий нерв.

2). Передаючий вiддiл (провiднi шляхи) - чуттєвi нерви, по яких збудження передається до центрального вiддiлу аналiзатора (аферентнi або центрострімкі), i тi, що здiйснюють зворотний зв’язок (еферентнi або центробiжнi), по яких iмпульси iз вищерозташованих центрiв, особливо iз кори великих пiвкуль головного мозку, передаються до нижніх рiвней аналiзатора, в тому числi до рецепторiв, i регулюють їх активнiсть. Для здорового аналiзатора це - зоровий перехрест, який утворює зоровий нерв у порожнинi черепа. Позаді перехреста проходить зоровий канатик, волокна якого спрямовуються до первинних зорових центрiв (латеральне колiнчасте тiло, подушка зорового бугра - пiдкорковi зоровi центри). Вiд латерального колiнчастого тiла починається останнiй (центральний) нейрон зорового шляху, що йде у складi пучка Грацiоле до кори головного мозку, до коркового центру зору, розмiщенному у потиличнiй долi.

3). Ц ентральний вiддiл - корковi проекцiйнi зони окремих аналiза-торiв.

Кожний аналiзатор розрiзняє лише свiй окремий вид подразникiв i потiм подiляє його на окремi елементи.

Рефлекторнi дуги безумовних рефлексiв (харчовий, пасивно-оборонний та iн.) замикаються на рiвнi спинного мозкового стовбура, умовних - у корi головного мозку.

Відчуття - це психiчний процес вiдображення окремих влативостей предметiв або явищ при безпосереднiй їх дiї на органи чуття.

Вiдчуття є початковим елементарним джерелом усіх наших знань про зовнiшнiй та внутрiшнiй свiт, i є частиною сприйняття (рецепцiї) усiєї iнформацiї, яка сприймається рецепторами.

Чутливість - це здатнiсть вiдчувати вплив на рецепторний апарат рiзних екзо- i ендогенних факторiв.

КЛАСИФIКАЦIЯ ВIДЧУТТIВ

1. За наявнiстю або вiдсутнiстю безпосереднього контакту з подразником:

- контактнi (смаковi, больовi, тактильнi);

- дистантнi (зоровi, слуховi, нюховi).

 

2. За мiсцем розташування рецепторiв:

- екстероцепцiя;

- iнтероцепцiя;

- пропрiоцепцiя.

 

3. За часом виникнення в ходi еволюцiї:

- давня чуттєвiть (контактна, больова);

- нова чуттєвiть (дистантна, зорова).

 

4. За видом аналiзатора (по модальностi подразника):

- зоровi;

- слуховi;

- нюховi;

- смаковi;

- дотиковi;

- статичнi;

- кiнестетичнi;

- температурнi;

- больовi;

- органiчнi (спраги, нудоти, голоду);

- вiбрацiйнi.

Основнi характеристики вiдчуттiв: якiсть, сила, тривалiсть.

Вiдчуття залежать вiд внутрiшнiх умов, стану аналiзатора, сукупностi психiчних факторiв.

Усяке вiдчуття супроводжується тiєю чи iншою (позитивною або негативною) емоцiйною реакцiєю, що залежить вiд iндивiдуальних властивостей органiзму.