Українська музична культура у X –XVIII століттях.

УКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА У X –XVIII СТОЛІТТЯХ.

Найдавнішим джерелом української музики є стародавня культура древніх східних слов’ян, яка стала спільною основою для музичного мистецтва трьох братніх народів –російського,білоруського та українського.

Численні пам’ятки матеріальної культури, збережені усною традицією зразки старовинних пісень, свідчення перших руських літописців, іноземних мандрівників та істориків підтверджують наявність у древніх слов’ян самобутньої музично-поетичної творчості, народних музикантів професіоналів, інструментальної музики та різноманітного інструментарію (духові,ударні,струнно-смичкові та щипкові інструменти).

Найбільшим і давно сформованим циклом народних пісень у наших предків був річний круг календарних пісень, пов’язаних з основним видом їх виробництва – землеробством. До цього циклу входили трудові, ігрові, хороводні,величальні,обрядові,жартівливі та ліричні пісні, що відображали світогляд людей, їх працю і побут. Крім пісень землеробського календаря у первісно-родовому суспільстві східних слов’ян зароджуються і основні види сімейно-побутової пісенності, що відбивали найважливіші події у громадському та особистому житті людини. До них слід віднести старовинні колискові й весільні пісні, а також похоронні плачі та голосіння.

Характерною рисою мистецтва наших предків була його підпорядкованність боротьбі людини за панування над природою. Люди намагалися засобами музики,слова, співу вплинути на сили природи,

які уявлялися їм у вигляді людиноподібних живих істот. Поступово такі уявлення привели до виникнення язического культу обожування природи- первісної релігії наших предків. Численні заговори, заклинальні пісні, “заклички” перетворюються у певний обряд,супроводжуваний різними символічними діями і зв’язаний з релігійним культом –“… фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в їх повсякденному житті, відображенням, у якому земні сили набирають форми надприродних”.

Богатство древньоруського народного музично-поетичного мистецтва успадкувала культура Київської Русі, утворення якої відноситься до середини IX ст.,коли складається перша держава східних слов’ян.

У другій половині X та в ХI ст. Державно-політичне та культурне життя Київської Русі досягло високого рівня; вона зайняла одне з провідних місць серед інших держав Європи. Столицею став Київ (виник у VI ст.). Тут розвивається письменність, закладаються основи науки й освіти, утворюються осередки самобутньої культури -- Києво-Печерський монастир. Саме тут на початку XI ст. Виникає перший відомий літопис «Повесть временных лет» (монах Нестор).

Видатним зразком архітектури ХI ст. є величний і пишно оздобленний високохудожніми фресками, мозаїкою Софійський собор,закладений Я. Мудрим. Тут зберігалася заснована ним бібліотека.

Введення християнства (988р.) дуже позначилося на культурі. В ній відбиваються інтереси різних соціальних класів. Велике місце займає музика. В народі зберігаються календарно - обрядові пісні, традиція похоронних плачів та голосінь, виникають весільні,хороводні пісні. Певний відбиток на народні обрядові дійства поклало християнство. У піснях з’являються нові слова: князь, боярин, бог.Починають виділятися особливо обдаровані й талановиті виконавці, народні професіонали-актори,танцюристи,співаки,музиканти-інструменталісти, яких називали скоморохами. Вони були носіями народного мистецтва й тому зазнавали переслідувань з боку церкви.

Крім існуючих пісенних жанрів виникають нові жанри, породжені новими умовами життя- билинний епос, що розвинувся у зв’язку з прагненням народу оспівати боротьбу за незалежність і єдність вітчизни.(“Как во городе стольно-Киевском”, про А. Поповича, І. Муромця).

Церковно-культова музика була позичена з Візантії. У Київській Русі вона набуває великого розвитку. При храмах та монастирях створюються школи письменності та церковного співу (готують власні кадри). Центром був Києво - Печерський монастир. Створюється ціла система церковного співу: знаменний розспів, заснованний на чистій акапельності, діатоніці, монодичності (одноголосність). Нотація була кондакарною (безлінейною). Церковний спів спочатку був монодичним, а згодом з’явилося своєрідне багатоголосся- вплив народного хорового співу. Записувався спів знаменами (знаменний розспів,крюкова нотація).

Після розпаду Київської Русі, у період ХIV-XVIIIст. у постійній визвольній боротьбі відбувається процес формування української народності, складання національних ознак в її мові, культурі, мистецтві. Відособлені і відірвані від Північно- Східної Русі українські землі з XIVст. стають предметом постійних зазіхань сусідніх феодальних держав, терплять від страшних татаро- турецьких навал.

З ХVI ст. одним з найжорстокіших ворогів України стала феодальна Польща, яка захоплювала українські землі,намагалась закрипачити селян і зробити безправним міське населення. Одним з основних засобів поневолення українського народу була полонізація і насадження на Україні католіцизму,що викликало постійний опір.

Релігійна боротьба на Україні особливо загострюється після Люблінської (1569) та Брестської уній, коли на захоплених українських землях було оголошено об’єднання православної і католицької церкви під зверхністю Ватікану.

З середини ХVI ст. експлуатація трудового народу стає надзвичайно жорстокою; його гарячий, протест і гнів виливалися у формі все частіших масових повстань проти визикувачів та загарбників. Особпиво значними були козацько-селянські повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) 1630р. та Якова Острянина (Остряниці з) 1638 р.

Своєрідним центром збройного опору ворогам була “Козацька республіка”-Запоріжська Січ, що виникла у середині 16 ст. У 40-50x роках 17 ст. розрізнені повстання перетворилися у всенародний рух, який очолив видатний воєний, державний і політичний діяч України- Богдан Хмельницький, виразник віковічних стремлінь українського народу до свободи,незалежності, до воз’єднання з російськими братами.Національно-визвольна війна під керівництвом Б.Хмельницького завершилася у 1654 р. возз’єднанням Східної України з Росією. Що ж до західних земель, то вони ще надовго залишалися у системі західних феодальних держав.

Вцілому, музично-культурний розвиток на Україні цього часу характеризується збагаченням жанрів народної творчості та зростанням інтересу до неї передових поетів, письменників, музикантів, інтенсивним пожвавленням музичного життя міст, музичної освіти, зародженням нових видів і форм світської професіональної музики, музичного театру, появою ряду композиторів. Народна пісня і танець стають невід’ємною частиною театральних вистав, репертуару міських оркестрів, кріпацьких капел у маєтках поміщиків.

У протидії насильній полонізації велику роль відігравали БРАТСТВА - релігійно-національні організації, що виникали у містах навколо церковних приходів у 15-17ст., коли почало зростати значення міст як центрів економічного і культурного життя. На кінець 16 ст. на Україні існувала досить розвинена мережа таких братств, вони залучали до своїх лав все нових членів -“братчиків” з міщанства, козацтва, селянства. Братства існували у Львові, Перемишлі, Острозі й інших містах. Видатну роль у розвитку письменства й освіти відіграло Київське братство, засноване у 1586р. Наприкінці 16ст. на Україні починається розвиток книгодрукування на рідній мові. У цій справі неоцінимі заслу ги першого російського друкаря Івана Федорова, який у 1572р. Заснував у Львові першу на Україні книгодрукарню.

При братствах відкриваються школи з викладанням рідною мовою. Братські школи зробили багато корисного у поширенні освіти серед населення українських міст і сіл. У 17ст. на Україні був дуже високий рівень грамотності.

У братських школах поряд з вивченням загальноосвітніх наук велика увага приділялася викладанню”мусик-церковного пения”, а інколи навіть початкових знань з теорії композиції. Співу по нотах навчали досвідчені регенти. Мистецтво співу у церковних хорах 16-17ст. досягло високого професійного рівня.

З часом деякі школи, засновані церковними братствами, переросли в учбові заклади з більш широкими програмами - колегіуми. Об’єднання Київської братської школи з школою при Києво-Печерському монастирі поклало початок існуванню Києво-Могилянської колегії(1632р.), яка була переіменовна у 1701р. Грамотою Петра1 в “Академію для наук свободних”.

Цей перший вищий учбовий заклад на Україні відіграв значну роль не тільки в українському, але й у загальноросійському культурному житті. У ньому здобуло освіту багато діячів української та російської культури - вчених,письменників,композиторів.

Незважаючи на косність та консерватизм церковної обрядності, у церковну музику все ж проникали традиції народного хорового співу. Документи 16ст. свідчать про те, що звичай багатоголосного церковного співу a kappella, який пізніше дістав назву ПАРТЕСНОГО,тобто співу по окремих партіях, у цей час був уже узаконений.

Введення партесного співу диктувалося,головним чином, необхідністю гострої боротьби проти покатоличення й денаціоналізації українського населення.У зв’язку з цим виникла потреба протиставити пишному католицькому богослужінню, під час якого грав орган, щось самобутнє і рівноцінне за емоційним впливом. В цих умовах велике значення мало те, що тексти партесних творів співалися слов’яноруською мовою.

Партесний спів відійшов далеко від естетичних норм старого “знаменного розспіву”і,порівняно з ним, мав світський характер. Впливала на нього і народна пісня,незважаючи на те, що церква до неї ставилася дуже негативно. Склад ранніх партесних композицій – відносно простих за фактурою,- в основному чотириголосний,гомофонно-гармонічний з елементами поліфонії.

З появою партесного співу виникає і новий нотний запис. На зміну “крюкам” приходить більш досконале п’ятилінійне “Київське знамя”, або квадратна київська нотація. Найвідомішими авторами різних партесних творів у 17ст. були І.Колядчин та М.Ділецький.

Теоретичні основи партесного співу були викладені у трактаті “Грамматика пения мусикийского или известные правила в слозе мусикийском” М.Ділецького. Трактат узагальнював досвід церковного багатоголосного співу і був практичним посібником композиції, яким тоді користувалися українські й російські композитори. Праця містила в собі відомості з теорії музики, частково контрапункту, вказівки до диригуванню хором. Найголовніше місце в ній приділялося практичним порадам композиторам - авторам багатоголосних концертів.

У партесному співі згодом розвивається форма партесного концерту для 4-6-8-12 і навіть більшої кількості голосів. Характерними рисами партесних концертів, що призначалися для урочистих святкових богослужінь, було чергування окремих хорових груп і tytti, сила і яскравість динамічних відтінків,віртуозне використання технічних можливостей голосу.

Наприкінці 16ст. і на початку 17ст. у міському побуті на Україні виникає своєрідний вид музично-поетичної тврчості, пов’язаний з письмовою віршовою поезією—КАНТ. Тексти кантів, складені слов’яноруською, або “простонародною” мовою, відбивали різні сторони народного побуту. Існували канти моралістично-повчальні, любовно-ліричні, урочисто-поздоровчі,релігійні, жартівливі, сатиричні. Розквіт цього жунру припадає на 18ст., а до цього часу кант існував у вигляді триголосної, куплетної пісні, що виконувалася хором, або ансамблем співаків без супроводу. Два верхніх голоси рухалися звичайно рівнобіжними терціями; партія баса –рухлива,наспівна і самостійна, несла переважно гармонічну функцію. У ладовому відношенні характерною для кантів є мажоро-мінорна система. Виконувалися канти переважно вчителями співу, учнями братських шкіл, колегіумів та Академії.

На початку 18ст. кант поступово витісняється сольною піснею з інструментальним супроводом—СОЛОСПІВОМ. Зародився цей жанр у 17ст., а у 18ст. став одним з провідних в українській музиці. У порівнянні з кантом сольна пісня безпосередніше і гнучкіше відображає внутрішній світ людини, її особисте та громадське життя. Спочатку вона розвивалася в плані пристосування популярних народних селянських пісень до міського побуту: міські варіанти пісень. Потім з’являються нові міські пісні. Спочатку нові тексти співалися на вже відомі й популярні мелодії. Текст і мелодію як правило складав один автор. Створювали їх студенти колегіумів, регенти й вчителі. Для супроводу використовувалися торбан, бандура, іноді гуслі; пізніше клавікорди, фортепіано. (“Ах українонько”,”Ой беда мне, чайце-небозе”,”Ой нещасная доле”).

Подальший розвиток сольної пісні з інструментальним супроводом, власне пісні-романса, пов’язаний з другою половиною 18ст., та початком 19ст. Авторами таких пісень нерідко були й композитори - професіонали.

Своєрідним явищем у музичному побуті українських міст були МУЗИЧНІ ЦЕХИ, засновані на зразок цехів ремісничих. Музиканти об’єднувалися в цехи, що мали свій устав, правила, значок і печатку. Вони брали за свою роботу (обслуговували свята) помірну платню. Цехова організація захищала їх права. В їх репертуарі були побутові танці, марші, пісні. Серед них зустрічалися люди музикально грамотні, з композиторськими даними. Розквіт діяльності музичних цехів припадає на кінець 17ст. й 18ст. але вже у другій половині 18ст. їх роль у міському побуті значно зменшується, бо з’являються міські оркестри, кріпацькі капели.

Початок українського МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ слід шукати в старовинних іграх і хороводах, а також у виставах скоморохів. Народні звичаї з участю музики і танців церква здавна переслідувала, вважаючи їх “сатанинськими”. У той же час, прагнучи відвернути увагу народу від “грішних ігор”, церква намагалася замінити їх драмами на релігійні теми. Внаслідок цього на Україні у першій половині 17ст. зароджується так званий ШКІЛЬНИЙ ТЕАТР: в духовних школах та Києво –Могилянській колегії ставилися драми і “трагедокомедії ”релігійно-повчального змісту, а пізніше історичні й побутові п’єси.

Авторами шкільних драм і комедій звичайно були вчителі “піїтики” (поезії). У виставах цих драм значне місце займала музика (хорові та сольні номери,переважно канти і псалми,що вставлялися у виставу по ходу дії). Місце і характер кожного уривка визначалися автором драми.

На ранній стадії існування шкільних драм в антрактах театральних дійставилися інтермедії. Інколи вони безпосередньо пов’язувалися з дією драми (наприклад,сцена весілля у духовній драмі “Олексій – чоловік божий”), але частіше це були самостійні веселі народно – комічні сценки. Насичені піснями й танцями інтермедії, що виконувалися “простонародною українською “мовою, виявились найбільш життєвою частиною шкільних драм, стали зерном, яке в подальшому дало свої плідні парости в галузі Української драми й комедії.

Народними піснями й танцями було насичено дію лялькового театру – Вертепа, улюбленого народного видовища, яке зберігалося у деяких місцевостях аж до ХХ ст., а в західних областях України і до наших днів.

Місцем дії вертепного театру була маленька переносна сцена у вигляді двоярусного ящика або макета церкви. У першій дії вертепної драми виконувалась інсценіровка релігійної історії народження Христа і винищення малят царем Іродом. У другій дії розігрувались народно –комічні побутові сцени.

Схема найбільш розповсюдженого варіанта другої дії Вертепа така: характерний танець діда та баби під пісню “Ой під вишнею “;”Камаринська “солдата з красунею Дар’єю Іванівною;танці гусара з мадьяркою, цигана з циганкою, поляка з полячкою; вихід Запорожця – сольна пісня “Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Вкраїні “, танці Запорожця з шинкаркою та циганкою; танець єврейської пари і заключні загальні танці.

Вся друга частина вистави побудована на народних піснях і танцях – українських, російських та інших народностей, які служили національно – музичною характеристикою дійових осіб. Їх виконував хор і невиликий інструментальний ансамбль (сопілка, скрипка, бубон, цимбали та ін.)

Обов’язковою складовою частиною другої дії були: хорова пісня “Ой під вишнею”(своєрідний варіант народної гуморестичної пісні у вигляді канта), соло Запорожця “ Та не буде лучче” і ряд танцювальних мелодій (камаринська, казачки, краков’як).

Пісні й танці чергувалися з розмовними діалогами в яких поряд з побутовим жартом нерідко звучали соціальні мативи. Дійові особи другої частини Вертепа – прості люди,українські селяни вступають у сутички з польскою шляхтою. У репліках і монолозі головного персонажа другої дії Вертепа – Запорожця – відбилися деякі історичні події, зокрема боротьба українського народу з польською шляхтою і турками.

Народний характер комедійно – гуморестичних образів другої дії Вертепа, реалізм і простота їх впливали на дальший розвиток української комедії, особливості ж музичної драматургії – чергування музичних характеристик з прозовими або віршовими монологами й діалогами – довгий час позначилися на українських музично- драматичних п’єсах.

У 18ст. розвиваються світські жанри ХОРОВОЇ МУЗИКИ, а також відбуваються великі зміни у хоровій церковній музиці. На зміну одночастинному партесному концертові приходить багаточастинний чотириголосний хоровий концерт. В духовних концертах виявилися прагнення до відображення живих людських почуттів. У мелодику все більше проникають інтонації народної пісні; у хоровій фактурі помітні впливи народного багатоголосся. На кінець 18ст. хоровий духовний концерт зовсім витісняє партесний концерт. На цей час з’являється багато видатних композиторів у жанрі хорового концерту.

Максим Созонтович Березовський (1741—1777) –увійшов в історію як засновник циклічного хорового концерту. Народився у Глухові у 1741р. (Сумська область). Навчався у Київській академії, співав у хорі. У 1758р. Був зарахований до італійської оперної трупи при дворі у Петербурзі (у нього був дуже гарний голос). У 1763р. Одружився з балериною-італійкою Ф.Ібершер. У 60-ті роки він пише багато хорової музики. Тривалий час Березовський перебував в Італії. В Болоньї брав уроки з поліфонії у падре Мартіні. Складає іспит і одержує титул академіка Болонської філармонічної академії (1771р.). Через рік написав оперу “Демофонт”. У 1773р. Повертається до Петербурга, працює з хором Придворної капели, пише хорові твори. Композитор сподівається на серйозну посаду, достатнє матеріальне забезпечення, але так і не дочекався її. Доведений до відчаю байдужістю чиновників, 24 березня 1777р. Покінчив життя самогубством.

Один з найкращих творів Березовського –концерт “Не отвержи мене во время старости”. Написаний для чотириголосного хору, він уявляє великий циклічний твір. Всі чотири частини сгруповані за принципами, близькими до симфонічного циклу. Перша частина - сповнена глибокої туги. Друга - контрастує першій своїм настроєм, темпом (allegro). Третя –(adagio). Коротке, але надзвичайно глибоке за змістом, в ньому сконцентровано відчуття приреченності. Четверта – (moderato). Вона сприймається як вибух протесту й обурення. Це заключна фуга – лаконічна, сувора, мужня.

Артемій Лук’янович Ведель (1767-1808) – один з найталановитіших українських композиторів другої половини 18ст., життя якого рано обірвалося. Відома нам частина творчості Веделя обмежується жанрами духовної хорової музики; за своїми мелодико - інтонаційними джерелами вона органічно пов’язана з українською народною музичною творчістю.

Артем Ведель (Ведельський) народився у Київі, освіту здобув у Київській академії, де став відомим співаком-солістом у хорі, скрипалем, композитором. 90 -ті роки були порою найвищого розквіту його таланту. В цей час написані його видатні духовні хорові концерти, пройняті глибоким почуттям людяності, насичені гостро драматичними переживаннями. У 1799 р. За наказом царя Веделя було заарештовано за якійсь “крамольний” виступ, замкнено до так званого інвалідного дому, де йому не давали ні пера, ні чорнил і майже забороняли спілкуватися з людьми. Ведель відразу занепав духом і захворів. Його недугу видавали за психічне захворювання. Помер він у 1808р.

Серед творів Веделя зберіглися дванадцять духовних хорових концертів. Один з найтиповішіх – концерт “Доколе, господи, забудеши мя”(у трьох частинах). Перша і третя частини мають в своїй основі українські ліричні пісні, а друга – виявляє спорідненість з вільними імпровізаційними і драматичними українськими думами.

Дмитро Степанович Бортнянський (1751-1825) –найвидатніший творець хорового концерту того часу. Українець за походженням (народився в м.Глухові), Бортнянський почав займатися музикою з раннього дитинства. Певний час композитор перебував в Італії де підвищував свою майстерність.

Саме там він почав писати опери. За своє життя Бортнянський написав їх багато: на італійські тексти, на французькі тексти. Але найкращі - російські:”Сокіл”,”Син суперник”. Композитор написав велику кількість камерних творів - фортепіанних сонат, ансамблів, пісень-романсів,”концертуюча симфонія” для камерного оркестру і фортепіано. Але найбільш самобутні хорові духовні концерти (всього він написав 35 концертів для одного хору та 10 концертів для двох хорів). Одним з найкращих вважається концерт №24, в якому композитор прагне наблизитися до російських протяжних пісень, а також використовує традиції народного хорового співу (унісонно-октавний заспів).

В українському міському музичному побуті 18 - початку 19ст. розвивається музика для різних інструментів соло та невеликих інструментальних ансамблів: варіації, парафрази, вітчизняні сонати та симфонії. Великого розвитку набувають кріпацькі оркестри (у графів Розумовського, Румянцева-Задунайського, Потьомкіна). Капельмейстерами та солістами були обізнані музиканти з вільнонайманих, або кріпаки (Артемка, Петро Білий). За своїм складом кріпацькі оркестри були духові, струнні, мішані та рогові. Репертуар складався з різноманітних інструментальних творів від симфоній, увертюр до простої побутової пісні. Вже у 18ст. починають з’являтися інструментальні твори класичного типу, з’являється і симфонія невідомого автора на українські теми, але вона ще не уявляла класичного примірника. На початку 19ст. з’являється ще одна симфонія невідомого автора, яка

Соль мінор

Симфонія є свідченням зростання майстерності не відомих нині авторів у оволодінні новим для вітчизняної музики жанром. Написана вона була приблизно у 1809р. На відкриття Одеського оперного театру. Точних даних про час виникнення симфонії ми не маємо. Коли партитуру було знайдено у 1949р. її певний час приписували Овсянніко – Куліковському, під чиїм іменем твір було видано у 1951р.

Тематичний матеріал симфонії тісно пов’язаний з українською народнопісенною і танцювальною творчистю. Засоби розробки й прийоми викладу матеріалу говорять про високий рівень композиторської майстерності її автора. Увесь твір пройнятий світлим, життєрадісним настроєм. Симфонія класична за своєю будовою: чотири частини. Перша – сонатна форма, друга – лірична(романс), третя – менует, четверта – весела, танцювальна(козачок).

ПЕРША ЧАСТИНА (g – moll) – починається повільним вступом ліричного характеру. Інтонаційна сфера його спирається на характерні риси народної протяжної пісні. Вступ підготовляє початок ясного, життєрадісного за настроєм сонатного allegro. Головна партія – рухлива і жвава.

ТРЕТЯ ЧАСТИНА (g – moll) –менует. Форма традиційна – тричастинна з тріо. Автор прагне неблизити менует до народного побуту, надаючи йому риси укруїнського жарту, гумору. Крайні розділи – менуетного характеру.

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА (G –dur) – стрімкий, напористий Козачок, сповнений сили, вогню, іскристого гумору. В основі – кілька тем, які доповнюють одна одну. Форма – рондо – соната. Особливість рондо – сонати полягає в тому, що тут нівельовано контраст тем, який є основою сонатної форми. Теми головної та побічної партій близькі за характером, а контраст винесено за межі експозиції;він пов’язаний з темою епізоду, що заміняє розробку. І головна партія, і побічна партія – танцювальні за характером. Будова експозиції – ава (гп, пп, гп).

Славетний актор, співак і композитор, автор першої української опери, народився 4(16) лютого 1813р. в сім’ї священника м. Городище на Черкащині. У дитинстві в маленького Семена були неабиякі музичні дані та чудовий дискант. Хлопчик любив народні пісні, казки. Батько вимагав, щоб хлопчик успадкував його професію. Тому в 11років його відвезли до Київського духовного училища. В училищі музика і співи стають стихією хлопця. Згодом він навчається у духовній семінарії, співає в хорі Михайлівського монастиря. У 1838р. на нього звернув увагу М.Глінка, який приїхав на Україну з метою набору хлопчиків – півчих для Придворної капели. Великий російський композитор привіз Гулака – Артемовського в Петербург. Спочатку Глінка сам навчав його співу, а в 1839р. організував на користь майбутнього співака концерт і на кошти від нього послав юнака за кордон удосконалювати вокальну освіту. Проте, як свідчать документи, на цей час Гулак – Артемовський був уже майже сформованим співаком, вихованим на вітчизняних традиціях.

Перебуваючи певний час у Парижі і Флоренції, Гулак – Артемовський був відомий, як прекрасний співак – виконавець. Після повернення в Росію протягом 22років (1842 – 1864) він був одним з провідних оперних акторів у трупі імператорських театрів у Петербурзі. Великий діапазон голосу дозволяв йому виконувати як басові, так і баритонові партії. Особливо прославився Гулак – Артемовський в ролі Руслана (опера “Руслан і Людмила “Глінки),блискуче виконання якої відзначали Шевченко, Сєров.

Творче обдаровання Гулака – Артемовського виявилося ще у 50-ті роки під час роботи у Петербурзі. Почавши писати музику до нескладних спектаклів типу вокально – хореографічних дивертисментів на народні сюжети – “Українське весілля “(1851), “Ніч напередодні Іванового дня”(1852), текст і музику яких він склав сам. Композитор написав також кілька вокальних творів на народні слова. Серед них дві пісні “Стоїть явір над водою “ для баритона з фортепіано (прсвячена Шевченкові) і “Спать мені не хочеться “ для меццо – сопрано з фортепіано (присвячена співачці Леоновій, яка виконувала цю пісню у п’єсі “Москаль – Чарівник “ Котляревського).

Славу композитора Гулаку-Артемовському принесла його єдина опера „Запорожець за Дунаєм”.

Та ні тяжке життя на чужині, ні туга за Батьківщиною не змогли зламати бойового духу народу. Головні персонажи твору: Іван Карась, його дружина Одарка, їх прийомна дочка Оксана, Андрій – перебіжчик з України і турецький султан.

ЗМІСТ ОПЕРИ.

ПЕРША ДІЯ. Оксана вранці йде з подругами в поле жати. Одарка теж хотіла б піти у поле, але нема на кого залишити хату, бо вже два дні немає вдома чоловіка. З’являється Карась. Він трохи напідпитку і йому ледве вдається виправдатися перед жінкою.

ДРУГА ДІЯ. Турки приїхали в козацьке поселення для участі у святі. Тут і сам султан із своїм почтом. Він милується живописними краєвидами, але справжня мета його приїзду – вивідати настрої козаків: чи не задумали вони знову здійняти шаблі проти султанської влади.

Відбувається розмова Карася з султаном. Карась не здогадується, що незнайомий турок, випадковий гість – сам султан, тому веде себе вільно, невимушено, розповідаючи про всяку всячину й жартуючи. Аж тут вихоплюються у нього думки,

З’являється турецька сторожа, скликають людей для того, щоб прочитати наказ султана. Ведуть закутих у кайдани Оксану та Андрія (їхня втеча через кордон виявилась невдалою), сходяться на майдан люди, усі схвильовані.

Загальне напруження дістає світлу розв’язку. Султан своїм наказом, який читає імам Ібрагім –алі – представник місцевої влади, вирішив не чинити перешкоди для тих козаків, які бажають повернутися на батьківщину. Він дарує волю також Оксані та Андрієві. Усі присутні радіють.

Музика опери має яскравий національний колорит, пройнята патріотичними мотивами, здоровим народним гумором і світлою лірикою. Мелодика тісно пов’язана з інтонаційною будовою народної пісні. Провідною ідеєю твору є любов українського народу до своєї Батьківщини. Образи головних героїв наділені найкращими рисами, притаманними українському народу: чесність, сміливість, дотепність, спритність, глибоке кохання, позбавлене будь яких розрахунків.

Складається опера з пісень, дуетів, танців. Пісня і танець у чергуванні з розмовним діалогом складають основу музичної драматургії опери. Іноді Гулак – Артемовський використовує західно – європейські жанри і форми (каватина Султана з другої дії, яка нагадує італійську оперну арію 18ст.). Іноді композитор прагне розширити рамки пісні і на її основі створює розвинену оперну сцену (дует Одарки і Карася з I дії).

ПЕРША дія починається романсом Оксани “Місяцю ясний”, в якому дівчина висловлює свої почуття. Мелодія лірична, лагідна, вальсоподібна. Романс складається з трьох самостійнмх розділів: 1) на слова “ Місяцю ясний”; 2) “Прилинь, прилинь козаче мій”; 3) “Орле друже сизокрилий”.

Романс Оксани є центром першої частини дії, яка характеризує лірико – побутову лінію. Друга частина першої дії – комічна Вона розпочинається піснею Карася, яка витримана у гуморестичному характері. Побудована на танцювальних ритмах у швидкому темпі.

На перший погляд Карась предстає як гуляка, але далі в розмовному епізоді розкриваються його якості як патріота, хороброго козака, розсудливої і далекоглядної людини, люблячого батька, саме в його вуста композитор вкладає основну думку твору - необхідність повернення на Батьківщину. З’являється Одарка. Починається славозвісний дует. Побудований він у вільній формі і має чотири самостійні епізоди. В кожному заспівує Одарка. Перший епізод звучить на словах “Відкіля це ти узявся “; другий – “Ти гуляєш дні і ночі “; третій – “Постривай же, мій козаче “; четвертий – “Жить не хочу більш з тобою “(дуетна скоромовка).

ДРУГА дія – складається з двох картин. ПЕРША картина уявляє велику сцену, в якій Карась домовляється з Султаном (він прибув інкогніто) про зустріч у палаці. Музичних номерів у картині два: каватина Султана, яка витримана в характері музики 18ст. та каватина Карася “Тепер я турок не козак”. За жанром каватина – звичайна пісня (побудована в куплетній формі), але композитор називає її іноземним словом для того, щоб підкреслити “перетворення” Карася на турка.

Між дією першої та другої картин композитор вставляє своєрідне інтермецо – танцювальну сюїту з чотирьох козачків(український, чорноморський, запоріжський...).

ДРУГА картина – лірико – романтична. Музичним центром її є велика сцена Оксани та Андрія. Починається вона з аріозо Оксани “Ангел ночі”. Композитор тут прагне намалювати картину тихої південної ночі, а також відповідні почуття Оксани. Вокальна лінія аріозо дещо статична. Оксана ніби не наважується порушити нічну тишу. Але іноді мелодія розширюється, стає емоційна та яскрава.

З’являється Андрій і починається їх дует, який завершує другу дію. Побудований дует у три частинній формі. У першій частині заспівує Андрій – “Чорна хмара з-за діброви” – мелодія натхненна, вальсоподібна.

Друга частина – речитативна. Третя – динамічна реприза. Оксана та Андрій співають разом романтично – збуджену мелодію “О мій друже, мій прекрасний”.

Далі вступає в права комічна лінія опери. Карась, повернувшись з турецького свята, не знімає свого іноземного одягу і вирішує трошки налякати жінку. Звучить їх дует “На туркенях оженюся “,який за характером нагадує дует з першої дії – іскристий гумор, яскравий національний колорит. Але, порівняно з першим дуетом, цей – значно простіший, не такий барвистий.

Після великої масової сцени, де відбувається розв’язка попередніх подій – з’являється турецький Імам і оголошує наказ Султана про те, що всі бажаючі козаки відпускаються на Україну – починається життєрадісний фінал. Музика передає різні відтінки настроїв людей, що зібралися на площі. Побудований фінал за чисто народною традицією – сольний заспів та хоровий приспів. Заспівують по черзі всі основні герої: Оксана, Одарка, Карась (“Там за тихим за Дунаєм на землі є божий рай”). Інтонації мелодій близькі до українських народних танцювально – жартівливих пісень.

Автор всесвітньо відомого хору “Закувала та сива зозуля” Петро Іванович Ніщинський народився 9(21)вересня 1832р. В селі Неменка Липовецького повіту Київської губернії. Батько його був служителем культу (дияконом), мати – з простої селянської сім’ї.

Відомостей про дитинство Ніщинського дуже мало. Родина весь час перебувала в нужді. Мати зібралася і поїхала з дітьми до Києва. Петру на той час було десять років. Його прийняли до Київсько – Софійського духовного училища. Учився він дуже старанно і успішно. Через два роки його перевели до Києво – Подільського духовного училища, на рахунок державної скарбниці. В роки навчання у Ніщинського проявилися великі музичні здібності, він швидко здо