Завершується дія урочистим хором, побудованим на темі народної пісні “За світ встали козаченьки”.

ЧЕТВЕРТА ДІЯ опери присвячена змалюванню ворожого табору. Тут значного розвитку набуває образ Андрія та Марильці.

П’ЯТА ДІЯ – це кульмінація героїко – епічної та ліричної ліній, а також розв’язка драми. Тут завершується розвиток образів Тараса і Остапа. Тарас охарактеризований двома аріозо. Перше з них – “Що у світі є святіше?” – є героїчною вершиною розвитку образу.

В ньому Тарас виступає як розумний політик, досвідчений, відданий своїй батьківщині полководець. Він закликає військо до вирішальної битви. Побудоване аріозо у три частинній формі. Середній епізод – заклик до боротьби – є кульмінацією дійових, героїчних рис образу Тараса. Саме цей музичний матеріал ліг в основу головного лейтмотиву опери, став найважливішим тематичним зерном твору, вираженням його провідної ідеї. Це кульмінація героїко – епічної лінії опери “Тарас Бульба”.

Значний контраст у розвиток дії вносять друге аріозо Тараса й арія Остапа.

Звістка про зраду сина приголомшує Бульбу і змушує на хвилину відволіктися від подій, заглибитись у свої почуття, зважити їх. Тарас у розпачі, в тяжкій задумі. Він багато б віддав, аби переконатись, що все не так. Внутрішня боротьба триває. Він прагне знати правду. Аріозо “Ох, яку тяженну каменюку” складається з трьох епізодів. Вокальна партія першого – стримана, ніби здавлена. В супроводі звучать тривожні гармонії, що хроматично спадають униз. У другому епізоді – “Знайдися ж хто один” – мелодія дещо рухливіша, пройнята інтонаціями прохання, жалю. Третій епізод – “О!Будь клята тричі та година” – контрастний до попередніх. В ньому передано гнів Тараса, сором, розпач, відчай. Саме тут відбувається розв’язка драми. Тарас карає сина – зрадника.

Арія Остапа “Що ти вчинив” – це третя, лірична кульмінація трагедії. Брат зустрів брата тоді, коли кара вже відбулася. Остапом оволодіває скорбота і відчай. Арія сповнена глибоких почуттів любові, жалю за втраченою честю, життям. Вся музична тканина пройнята м’яким ліризмом, широкою співучістю, багато в ній пісенно – романсових інтонацій.

Фінал опери – її героїко – драматична кульмінація. Музика тут стрімка, динамічна, часто чути трубні сигнали тощо. Коду побудовано на матеріалі пісні “За світ встали козаченьки”; це другий лейтмотив твору – символ перемоги.

Опера “Тарас Бульба “ Лисенка – найвище досягнення української дожовтневої театральної музики, одна з найяскравіших сторінок вітчизняної музичної культури.

КИРИЛО ГРИГОРОВИЧ СТЕЦЕНКО

(1882-1922)

Народився Кирило Стеценко 24.05.1882р. в селі Квітки на Канівщіні в сім’і маляра – іконописця. Спочатку вчиться у сільського дяка Платона Старжевського. В 10років Стеценко перебуває в Києві. Вчиться у Софійський духовній школі. В 1897р. закінчує школу і вступає до Київської семінарії. Бере участь в семінарському хорі, працює помічником регента в монастирі, вивчає хорову музику України, працює разом з Лисенком, Кошицем, Яциневичем. Роки навчання у школі й семінарії були для Стеценка періодом формування його як диригента – практика, диригента – професіонала.

У 1899р. зустрівся з Лисенком, відколи він починає активно писати музику. Під впливом Лисенка написані перші хори “Бурлака”, “Могила”. Спілкування з Миколою Віталійовичем та концертні подорожі по Україні з його хором перевернули життя Стеценка. Він усвідомив, що його покликання – широка артистично – просвітительська й творча діяльність, і діставши благословення свого великого вчителя, пішов цим шляхом.

У дні урочистого відкриття пам’ятника Івану Котляревському (1903) капела Лисенка проспівала Стеценків хор “Бурлака”. Це була висока честь для молодого митця. “Ось хто мене замінить після моєї смерті”, - пророкував Микола Віталійович, розповідаючи друзям про Кирила.

У 1905р. Стеценко беззастережно став на бік визвольного руху. Героєм його опери (на жаль незавершеної) був Устим Кирилюк. Для різних за складом хорових колективів він опрацював мелодії “Заповіту” і гімну “Ще не вмерла Україна”. Гнівне викриття деспотизму проглядає в хорах “Содом”, “Прометей”. Ці твори зазвучали в різних містах України.

А тим часом після придушення революції почалося зведення рахунків з тими, хто виявляє до неї симпатії. Не обминуло це і Стеценка. Після кількох службових доносів і арешту (в січні 1907р.) його вислали до глухого містечка Олександрівсько-Грушевського на Донеччині, застосувавши вивірений метод – ізоляцію від сприятливого для творчості середовища. Аж до лютневої революції 1917р. композитор змушений був жити у провінції, де йому дуже бракувало імпульсів. Олександрівсько-Грушевський (Біла Церква) - невдала спроба повернутися до Києва – Таврів і Голово – Русава на Вінниччині – такий шлях Стеценка у пошуках роботи, що забезпечувала й прожиток родині. Педагогічну діяльність він поєднував із диригентською – організовував гімназичні хори і виступав з концертами, часом рецензував театральні спектаклі, а на дозвіллі творив.

Повернуло Стеценка в Київ до повнокровного життя, творчості, громадської діяльності повалення самодержавства. Надихала надія на волю, визволення України. Почалася самозречена праця патріотів, відданих ідей незалежності і серед них – музикантів: Стеценка, Леонтовича, Кошиця. Розробляли засади демократичної. національної освіти і культури, заснували їх перші інституції. Понад те – випуск нових підручників для шкіл, композиторська праця, створення Першого національного хору.

Очолили цей артистичний колектив три диригента – О. Кашиць, К. Стеценка і Д. Приходько. Хористи працювали без оплати, вважаючи свою діяльність національним покликанням. У червні 1918р. в Київському міському театрі відбувся концерт, цілком складений з творів К. Стеценка. Він став тріумфом композитора і виконавців. У програмі було багато нових творів: гімни “Живи Україно”, “Вкраїно – мат,,,!”, “Радійте, співайте!”, “Над нами ніч”, “До пісні”, “То була тихая ніч”, “Слава Вкраїні”, на інші. Їх включили до свого репертуару багато співочих колективів, вони зазвучали на багатьох концертах. Невдовзі, на основі конкурсу співаків було створено Республіканську капелу для репрезентації здобутків українського мистецтва у світі. З нею за кордон виїхав О. Кошиць, котрий блискуче виконав свою місію. Працюючи з початку 1920р. у Дніпроспілці, яка субсидувала чимало культурологічних програм, зокрема преміювала за кращі музичні твори (дві премії отримав М.Леонтович для порятунку від голоду), фінансувала нотні видання, бібліотечну справу, працю артистів. Вона пропагувала українську музику в різних регіонах України. Такі заходи набували щораз більшої актуальності через фронтальне нищення культурних інституцій УНР, яке проводили відповідно радянські установи.

Виняткове значення для української музики мала розробка Стеценком стильових засад української духовної музики. Найавторитетніший знавець давнього церковного співу О.Кошиць вважав Стеценкову творчість у цій галузі геніальною, а його інтуїцію в осягненні глибинних закономірностей культових розспівів – бездоганною. Національна пісенна стихія дала йому підставу назвати духовну музику композитора зразком “найновішої школи потенціального відродження”.

Одним із шедеврів у Стеценка стала “Панахида”, створена до шостої річниці від дня смерті М.Лисенка. Артистична доля цього твору пов’язана з багатьма трагічними сторінками суспільного життя. Власне, це певною мірою – специфіка жанру, але й відлуння характеру тієї доби.

Події останніх років життя К. Стеценка розвивались швидко і сумно. Наприкінці 1920-го, після ліквідації музично – хорової секції Дніпроспілки, композитор залишився без роботи. Рятуючи сім’ю від голоду, він узяв собі парафію в селі Веприку, що під Фастовом. Чергував лекції в інституті зі священицькою працею.