Характерною рисою мистецтва наших предків була його підпорядкованність боротьбі людини за панування над природою. Люди намагалися засобами музики,слова, співу вплинути на сили природи,

які уявлялися їм у вигляді людиноподібних живих істот. Поступово такі уявлення привели до виникнення язического культу обожування природи- первісної релігії наших предків. Численні заговори, заклинальні пісні, “заклички” перетворюються у певний обряд,супроводжуваний різними символічними діями і зв’язаний з релігійним культом –“… фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в їх повсякденному житті, відображенням, у якому земні сили набирають форми надприродних”.

Богатство древньоруського народного музично-поетичного мистецтва успадкувала культура Київської Русі, утворення якої відноситься до середини IX ст.,коли складається перша держава східних слов’ян.

У другій половині X та в ХI ст. Державно-політичне та культурне життя Київської Русі досягло високого рівня; вона зайняла одне з провідних місць серед інших держав Європи. Столицею став Київ (виник у VI ст.). Тут розвивається письменність, закладаються основи науки й освіти, утворюються осередки самобутньої культури -- Києво-Печерський монастир. Саме тут на початку XI ст. Виникає перший відомий літопис «Повесть временных лет» (монах Нестор).

Видатним зразком архітектури ХI ст. є величний і пишно оздобленний високохудожніми фресками, мозаїкою Софійський собор,закладений Я. Мудрим. Тут зберігалася заснована ним бібліотека.

Введення християнства (988р.) дуже позначилося на культурі. В ній відбиваються інтереси різних соціальних класів. Велике місце займає музика. В народі зберігаються календарно - обрядові пісні, традиція похоронних плачів та голосінь, виникають весільні,хороводні пісні. Певний відбиток на народні обрядові дійства поклало християнство. У піснях з’являються нові слова: князь, боярин, бог.Починають виділятися особливо обдаровані й талановиті виконавці, народні професіонали-актори,танцюристи,співаки,музиканти-інструменталісти, яких називали скоморохами. Вони були носіями народного мистецтва й тому зазнавали переслідувань з боку церкви.

Крім існуючих пісенних жанрів виникають нові жанри, породжені новими умовами життя- билинний епос, що розвинувся у зв’язку з прагненням народу оспівати боротьбу за незалежність і єдність вітчизни.(“Как во городе стольно-Киевском”, про А. Поповича, І. Муромця).

Церковно-культова музика була позичена з Візантії. У Київській Русі вона набуває великого розвитку. При храмах та монастирях створюються школи письменності та церковного співу (готують власні кадри). Центром був Києво - Печерський монастир. Створюється ціла система церковного співу: знаменний розспів, заснованний на чистій акапельності, діатоніці, монодичності (одноголосність). Нотація була кондакарною (безлінейною). Церковний спів спочатку був монодичним, а згодом з’явилося своєрідне багатоголосся- вплив народного хорового співу. Записувався спів знаменами (знаменний розспів,крюкова нотація).

Після розпаду Київської Русі, у період ХIV-XVIIIст. у постійній визвольній боротьбі відбувається процес формування української народності, складання національних ознак в її мові, культурі, мистецтві. Відособлені і відірвані від Північно- Східної Русі українські землі з XIVст. стають предметом постійних зазіхань сусідніх феодальних держав, терплять від страшних татаро- турецьких навал.

З ХVI ст. одним з найжорстокіших ворогів України стала феодальна Польща, яка захоплювала українські землі,намагалась закрипачити селян і зробити безправним міське населення. Одним з основних засобів поневолення українського народу була полонізація і насадження на Україні католіцизму,що викликало постійний опір.

Релігійна боротьба на Україні особливо загострюється після Люблінської (1569) та Брестської уній, коли на захоплених українських землях було оголошено об’єднання православної і католицької церкви під зверхністю Ватікану.

З середини ХVI ст. експлуатація трудового народу стає надзвичайно жорстокою; його гарячий, протест і гнів виливалися у формі все частіших масових повстань проти визикувачів та загарбників. Особпиво значними були козацько-селянські повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) 1630р. та Якова Острянина (Остряниці з) 1638 р.

Своєрідним центром збройного опору ворогам була “Козацька республіка”-Запоріжська Січ, що виникла у середині 16 ст. У 40-50x роках 17 ст. розрізнені повстання перетворилися у всенародний рух, який очолив видатний воєний, державний і політичний діяч України- Богдан Хмельницький, виразник віковічних стремлінь українського народу до свободи,незалежності, до воз’єднання з російськими братами.Національно-визвольна війна під керівництвом Б.Хмельницького завершилася у 1654 р. возз’єднанням Східної України з Росією. Що ж до західних земель, то вони ще надовго залишалися у системі західних феодальних держав.

Вцілому, музично-культурний розвиток на Україні цього часу характеризується збагаченням жанрів народної творчості та зростанням інтересу до неї передових поетів, письменників, музикантів, інтенсивним пожвавленням музичного життя міст, музичної освіти, зародженням нових видів і форм світської професіональної музики, музичного театру, появою ряду композиторів. Народна пісня і танець стають невід’ємною частиною театральних вистав, репертуару міських оркестрів, кріпацьких капел у маєтках поміщиків.

У протидії насильній полонізації велику роль відігравали БРАТСТВА - релігійно-національні організації, що виникали у містах навколо церковних приходів у 15-17ст., коли почало зростати значення міст як центрів економічного і культурного життя. На кінець 16 ст. на Україні існувала досить розвинена мережа таких братств, вони залучали до своїх лав все нових членів -“братчиків” з міщанства, козацтва, селянства. Братства існували у Львові, Перемишлі, Острозі й інших містах. Видатну роль у розвитку письменства й освіти відіграло Київське братство, засноване у 1586р. Наприкінці 16ст. на Україні починається розвиток книгодрукування на рідній мові. У цій справі неоцінимі заслу ги першого російського друкаря Івана Федорова, який у 1572р. Заснував у Львові першу на Україні книгодрукарню.

При братствах відкриваються школи з викладанням рідною мовою. Братські школи зробили багато корисного у поширенні освіти серед населення українських міст і сіл. У 17ст. на Україні був дуже високий рівень грамотності.

У братських школах поряд з вивченням загальноосвітніх наук велика увага приділялася викладанню”мусик-церковного пения”, а інколи навіть початкових знань з теорії композиції. Співу по нотах навчали досвідчені регенти. Мистецтво співу у церковних хорах 16-17ст. досягло високого професійного рівня.

З часом деякі школи, засновані церковними братствами, переросли в учбові заклади з більш широкими програмами - колегіуми. Об’єднання Київської братської школи з школою при Києво-Печерському монастирі поклало початок існуванню Києво-Могилянської колегії(1632р.), яка була переіменовна у 1701р. Грамотою Петра1 в “Академію для наук свободних”.

Цей перший вищий учбовий заклад на Україні відіграв значну роль не тільки в українському, але й у загальноросійському культурному житті. У ньому здобуло освіту багато діячів української та російської культури - вчених,письменників,композиторів.

Незважаючи на косність та консерватизм церковної обрядності, у церковну музику все ж проникали традиції народного хорового співу. Документи 16ст. свідчать про те, що звичай багатоголосного церковного співу a kappella, який пізніше дістав назву ПАРТЕСНОГО,тобто співу по окремих партіях, у цей час був уже узаконений.

Введення партесного співу диктувалося,головним чином, необхідністю гострої боротьби проти покатоличення й денаціоналізації українського населення.У зв’язку з цим виникла потреба протиставити пишному католицькому богослужінню, під час якого грав орган, щось самобутнє і рівноцінне за емоційним впливом. В цих умовах велике значення мало те, що тексти партесних творів співалися слов’яноруською мовою.

Партесний спів відійшов далеко від естетичних норм старого “знаменного розспіву”і,порівняно з ним, мав світський характер. Впливала на нього і народна пісня,незважаючи на те, що церква до неї ставилася дуже негативно. Склад ранніх партесних композицій – відносно простих за фактурою,- в основному чотириголосний,гомофонно-гармонічний з елементами поліфонії.

З появою партесного співу виникає і новий нотний запис. На зміну “крюкам” приходить більш досконале п’ятилінійне “Київське знамя”, або квадратна київська нотація. Найвідомішими авторами різних партесних творів у 17ст. були І.Колядчин та М.Ділецький.

Теоретичні основи партесного співу були викладені у трактаті “Грамматика пения мусикийского или известные правила в слозе мусикийском” М.Ділецького. Трактат узагальнював досвід церковного багатоголосного співу і був практичним посібником композиції, яким тоді користувалися українські й російські композитори. Праця містила в собі відомості з теорії музики, частково контрапункту, вказівки до диригуванню хором. Найголовніше місце в ній приділялося практичним порадам композиторам - авторам багатоголосних концертів.

У партесному співі згодом розвивається форма партесного концерту для 4-6-8-12 і навіть більшої кількості голосів. Характерними рисами партесних концертів, що призначалися для урочистих святкових богослужінь, було чергування окремих хорових груп і tytti, сила і яскравість динамічних відтінків,віртуозне використання технічних можливостей голосу.

Наприкінці 16ст. і на початку 17ст. у міському побуті на Україні виникає своєрідний вид музично-поетичної тврчості, пов’язаний з письмовою віршовою поезією—КАНТ. Тексти кантів, складені слов’яноруською, або “простонародною” мовою, відбивали різні сторони народного побуту. Існували канти моралістично-повчальні, любовно-ліричні, урочисто-поздоровчі,релігійні, жартівливі, сатиричні. Розквіт цього жунру припадає на 18ст., а до цього часу кант існував у вигляді триголосної, куплетної пісні, що виконувалася хором, або ансамблем співаків без супроводу. Два верхніх голоси рухалися звичайно рівнобіжними терціями; партія баса –рухлива,наспівна і самостійна, несла переважно гармонічну функцію. У ладовому відношенні характерною для кантів є мажоро-мінорна система. Виконувалися канти переважно вчителями співу, учнями братських шкіл, колегіумів та Академії.

На початку 18ст. кант поступово витісняється сольною піснею з інструментальним супроводом—СОЛОСПІВОМ. Зародився цей жанр у 17ст., а у 18ст. став одним з провідних в українській музиці. У порівнянні з кантом сольна пісня безпосередніше і гнучкіше відображає внутрішній світ людини, її особисте та громадське життя. Спочатку вона розвивалася в плані пристосування популярних народних селянських пісень до міського побуту: міські варіанти пісень. Потім з’являються нові міські пісні. Спочатку нові тексти співалися на вже відомі й популярні мелодії. Текст і мелодію як правило складав один автор. Створювали їх студенти колегіумів, регенти й вчителі. Для супроводу використовувалися торбан, бандура, іноді гуслі; пізніше клавікорди, фортепіано. (“Ах українонько”,”Ой беда мне, чайце-небозе”,”Ой нещасная доле”).

Подальший розвиток сольної пісні з інструментальним супроводом, власне пісні-романса, пов’язаний з другою половиною 18ст., та початком 19ст. Авторами таких пісень нерідко були й композитори - професіонали.

Своєрідним явищем у музичному побуті українських міст були МУЗИЧНІ ЦЕХИ, засновані на зразок цехів ремісничих. Музиканти об’єднувалися в цехи, що мали свій устав, правила, значок і печатку. Вони брали за свою роботу (обслуговували свята) помірну платню. Цехова організація захищала їх права. В їх репертуарі були побутові танці, марші, пісні. Серед них зустрічалися люди музикально грамотні, з композиторськими даними. Розквіт діяльності музичних цехів припадає на кінець 17ст. й 18ст. але вже у другій половині 18ст. їх роль у міському побуті значно зменшується, бо з’являються міські оркестри, кріпацькі капели.

Початок українського МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ слід шукати в старовинних іграх і хороводах, а також у виставах скоморохів. Народні звичаї з участю музики і танців церква здавна переслідувала, вважаючи їх “сатанинськими”. У той же час, прагнучи відвернути увагу народу від “грішних ігор”, церква намагалася замінити їх драмами на релігійні теми. Внаслідок цього на Україні у першій половині 17ст. зароджується так званий ШКІЛЬНИЙ ТЕАТР: в духовних школах та Києво –Могилянській колегії ставилися драми і “трагедокомедії ”релігійно-повчального змісту, а пізніше історичні й побутові п’єси.

Авторами шкільних драм і комедій звичайно були вчителі “піїтики” (поезії). У виставах цих драм значне місце займала музика (хорові та сольні номери,переважно канти і псалми,що вставлялися у виставу по ходу дії). Місце і характер кожного уривка визначалися автором драми.

На ранній стадії існування шкільних драм в антрактах театральних дійставилися інтермедії. Інколи вони безпосередньо пов’язувалися з дією драми (наприклад,сцена весілля у духовній драмі “Олексій – чоловік божий”), але частіше це були самостійні веселі народно – комічні сценки. Насичені піснями й танцями інтермедії, що виконувалися “простонародною українською “мовою, виявились найбільш життєвою частиною шкільних драм, стали зерном, яке в подальшому дало свої плідні парости в галузі Української драми й комедії.

Народними піснями й танцями було насичено дію лялькового театру – Вертепа, улюбленого народного видовища, яке зберігалося у деяких місцевостях аж до ХХ ст., а в західних областях України і до наших днів.

Місцем дії вертепного театру була маленька переносна сцена у вигляді двоярусного ящика або макета церкви. У першій дії вертепної драми виконувалась інсценіровка релігійної історії народження Христа і винищення малят царем Іродом. У другій дії розігрувались народно –комічні побутові сцени.