Пізнання (cognition) – є предметом дослідження когнітивної психології

Пізнання – вища форма психічного відображення дійсності, яка носить активний, вибірковий і упереджувальний характер.Це інтегральна властивість психіки і цілісний процес, в організації якого виділяють певні рівні та складові (окремі психічні пізнавальні процеси).

Пізнавальна діяльність людини – один із головних активних факторів, що зумовлює досягнення мети і задоволення вищих потреб особистості. Більшість учених виділяють два ступня пізнання: I – емпіричний (практичний), II – абстрактно-логічний (теоретичний).

Світ психічних явищ людини різноманітний. В його основі лежать психічні процеси, які забезпечують відображення і усвідомлення людьми впливів оточуючої дійсності. Початкові уявлення про оточуючий світ складаються у людини завдяки функціонуванню психічних пізнавальних процесів.

Пізнавальна діяльність – процес відображення в мозку предметів та явищ дійсності. До психічних пізнавальних процесів належать: відчуття, сприймання, увага, пам’ять, уява, мислення, мовлення.

Відчуття - це психічний пізнавальний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів та явищ матеріального світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливові подразників на органи чуття. Органи чуття – це ті механізми, за допомогою яких інформація про оточуюче нас середовище надходить до кори головного мозку. За допомогою відчуттів відображаються основні зовнішні ознаки предметів і явищ (колір, особливості поверхні предметів, звук, смак тощо) і стан внутрішніх органів. Відчуття виникає як реакція нервової системи на той чи інший подразник і має рефлекторний характер.

Фізіологічною підставою відчуття є нервовий процес, який виникає під дією подразника на адекватний йому аналізатор. Аналізатори – це органи тваринного, в тому числі й людського, організму, які аналізують навколишню дійсність і виокремлюють у ній ті чи інші різновиди енергії.

Існує декілька можливих варіантів класифікації тих двох десятків аналізаторних систем, якими володіє людина. Зазвичай використовують наступні критерії:

1. За наявністю або відсутністю безпосередніх контактів рецептора з подразником, який викликає відчуття;

2. За місцем розміщення рецепторів;

3. За часом виникнення упродовж еволюції;

4. За модальністю (видом) подразника.

Найчастіше використовується систематизація, запропонована англійським фізіологом І.Шеррінгтоном, який виділив три основних класи відчуттів (за характером віддзеркалювання та місцем розміщення): 1) екстероцептивні; 2) інтероцептивні (органічні); 3) пропріоцептивні, (кінестетичні та статичні).

З точки зору даних сучасної науки, звичайний розподіл відчуттів на зовнішні (екстероцептивні) та внутрішні (інтероцептивні) недостатній. Деякі види відчуттів можна вважати зовнішньо-внутрішніми. До них належать температурні та больові, смакові та вібраційні, м’язово-суглобні та статико-динамічні.

Різні види відчуттів характеризуються не лише специфічним, але й загальними для них властивостями. До таких властивостей належать якість, інтенсивність, тривалість та просторова локалізація.

Якість - це основна особливість даного відчуття, що відрізняє його від інших видів відчуттів та дає змогу варіювати в межах цього виду, це відмітна ознака сенсорного образу.

Інтенсивність відчуттів кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ і визначається силою діючого подразника та функціональним станом рецептора.

Тривалість відчуття залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. Вона також визначається функціональним станом органів чуттів, але, головним чином, часом дії подразника та його інтенсивністю.

Для відчуттів характерна просторова локалізація подразника – відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Кожний тип відчуттів надає свою специфічну інформацію, його утрата тільки частково може бути компенсована розвитком інших форм чутливості.

Але в той же час існують також загальні закономірності, характерні для всіх видів відчуттів. До них належать пороги відчуттів, їх адаптація та взаємодія, контраст та синестезія. Психологічна залежність між інтенсивністю відчуття та силою дії подразника визначається поняттям "поріг відчуттів". Нижній поріг відчуттів - мінімальна величина подразника, який спричинює ледве помітне відчуття. Чим менша величина цього порога, тим вище чутливість даного аналізатора. Верхній поріг відчуттів – максимальна величина подразника, більше якої це подразнення перестає відчуватися. Людина чує, наприклад, більше 2000 коливань в 1 сек. Абсолютний поріг відчуттів у різних людей неоднаковий. Величина порога відчуттів змінюється з віком. На величину абсолютного порога може впливати характер діяльності людини, її функціональний стан, сила і тривалість подразнення тощо. Диференціальний поріг (поріг розрізняння) – це мінімальна різниця в інтенсивності двох однорідних подразників, яку людина здатна відчувати. Для того, щоб різницю визначити, необхідно щоб вона досягла певної величини.

Адаптація – підвищення або зниження чутливості аналізаторів в наслідок безперервного або тривалого впливу подразників. Швидкість та повнота адаптації різних сенсорних систем не однакова: висока адаптація відзначається при нюхові, в тактильних відчуттях (людина швидко перестає помічати тиск одягу на тіло) і значно повільніше відбувається зорова та слухова адаптація. Меншим ступенем адаптації вирізняються больові відчуття.

Контраст – явище контрасту полягає в тому, що слабкі подразники підвищують чутливість до інших одночасно діючих подразників, а сильні зменшують цю чутливість.

Сенсибілізація – підвищення чутливості аналізаторів в зв’язку з підвищенням збудження кори головного мозку під впливом одночасної діяльності інших аналізаторів. Іноді під дією одного подразника можуть виникнути відчуття, характерні для іншого. Дане явище зветься синестезією. Наприклад, у деяких людей музика викликає кольорові відчуття.

Послідовні образи – це продовження відчуття, коли дія подразника вже припинилася.

Сприймання - пізнавальний психічний процес відображення у свідомості людини предметів або явищ при їх безпосередньому впливові на органи чуттів. Приймання та переробка людиною отриманої через органи чуттів інформації завершується виникненням образів предметів або явищ. Процес формування цих образів зветься сприйманням (іноді використовується також термін "перцепція", "перцептивний процес").

Сприймання, як і відчуття, - рефлекторний процес. І.П.Павлов довів, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, тимчасові нервові зв’язки, що утворюються у корі великих півкуль головного мозку під дією на рецептори предметів або явищ навколишнього світу. Останні виступають як комплексні подразники. Основу сприймання складають два види нервових зв’язків: зв’язки які утворюються у межах одного аналізатора, та міжаналізаторні зв’язки (наприклад, 1 вид - сприймання мелодії, 2 вид - сприймання простору).

Сприймання – не сума відчуттів, які людина отримує від того чи іншого предмета, а якісно нова сходинка чуттєвого пізнання з властивими їй особливостями. Але сприймань поза відчуттями не буває.

Види сприймання поділяють за різними критеріями:

1. В залежності від сенсорних особливостей розрізняють зорове, слухове, нюхове, дотикове, смакове, кінестетичне, больове сприймання тощо.

2. В залежності від мети: мимовільне і довільне сприймання.

3. В залежності від складності: сприймання простору, сприймання часу, сприймання руху.

4. В залежності від міри організації: організоване (спостереження) і неорганізоване.

Є значні індивідуальні відмінності у здібностях оцінки часу. Експерименти виявили, що один й той же час може спливати для десятирічної дитини у 5 разів швидше, ніж для 60-річної людини. Наша здатність відчувати тривалість часу дозволяє утворювати асовий вимір - вісь часу, на якій ми більш-менш точно розміщуємо події. Поточний момент відзначає особливу точку на цій осі, події минулого розміщуються до, а події очікуваного майбутнього - за цією точкою. Це загальне сприймання співвідношень теперішнього та майбутнього носить назву "часової перспективи".

До основних властивостей сприймання зараховують наступні:

1. Вибірковість сприймання.

2. Предметність сприймання.

3. Апперцепція.

4. Осмисленість сприймання.

5. Константність сприймання.

6. Цілісність сприймання.

Сприймання дитини формується в процесі її взаємодії з навколишнім середовищем. В процесі цієї взаємодії, необхідної для задоволення органічних потреб дитини, відбувається перехід від відчуттів до сприймань. Він є виявом розвитку аналітико-синтетичної діяльності великих півкуль головного мозку дитини. Сприймання відіграє важливу роль у навчальній діяльності дитини. Сприймання набуває активного характеру, може здійснюватися як спостереження з усіма його характерними особливостями. Для сприймання будь-якого явища необхідно, щоб воно могло викликати орієнтовну реакцію, яка надасть змогу нам "настроїти" на нього всі свої органи чуттів.

Увага - психічний пізнавальний процес, який полягає у спрямованості та зосередженості психічної діяльності на будь-якому об’єкті сприймання. Без неї сприймання не можливе. Серед "пускових" механізмів уваги слід передусім зазначити орієнтовний рефлекс. Він являє собою природжену реакцію організму на будь-які зміни навколишнього середовища у людей і тварин. Цей рефлекс І.П.Павлов назвав "що таке?".

Центральні механізми уваги пов’язані зі збудженням одних нервових центрів та гальмуванням інших. Суттєво важливим для розуміння фізіологічної картини динаміки уваги є відкритий Шеррінгтоном та широко застосований І.П.Павловим закон індукції нервових процесів.

Суттєве значення для з’ясування фізіологічних основ уваги має також принцип домінанти, запропонований академіком А.А.Ухтомським. Поняття "домінанта" означає тимчасово пануючий осередок збудження, зумовлюючий роботу нервових центрів в даний момент і надаючи тим самим поведінці певної спрямованості.

Таким чином, увага зумовлена діяльністю цілої системи ієрархічно замкнених між собою мозкових структур, але їх роль у регуляції різних видів уваги нерівноцінна.

До основних властивостей уваги належать: концентрованість, інтенсивність, стійкість, обсяг, розподіл, переключення.

Концентрованість – це здатність людини зосереджуватись на головному в її діяльності, відволікаючись від всього того, що в дану мить знаходиться за межами задачі, яку вона розв’язує.

Інтенсивність – характеризується відносно більшою витратою нервової енергії на виконання даного виду діяльності, в зв’язку з чим психічні процеси, що приймають участь в цій діяльності, відбуваються з більшою ясністю, чіткістю і швидкістю, характеризує ефективність сприймання, мислення і пам’яті в цілому.

Стійкість - здатність тривалий час підтримувати високі рівні концентрованості та інтенсивності уваги, затримуватись на сприйманні даного об’єкту.

Об’єм характеризується кількістю об’єктів або їх елементів, які можуть одночасно сприйматися з однаковою мірою ясності і чіткості в дану мить (у дорослої людини від 4 до 6 об’єктів, у дитини не більше 2-3). Розподіл це можливість людини утримувати в свідомості одночасно декілька різнорідних об’єктів або ж виконувати складну діяльність, яка складається з багатьох одночасних операцій. Переключення уваги розуміється як можливість більш-менш легкого та досить швидкого переходу від одного виду діяльності до іншого.

Вибірковість - це здатність зосереджуватись на найбільш важливих предметах.

Відволікання – наслідок відсутності вольового зусилля та інтересу до об’єкту або діяльності. Класифікація основних видів уваги, як правило, відбувається шляхом розподілу їх реакції на:

а) генетично і соціально обумовлені (генетична і соціально-обумовлена увага);

б) безпосередні та опосередковані;

в) ті, що відбуваються автоматично, й ті, що вимагають вольового зусилля та контролю (мимовільна, довільна та після довільна).

Розсіяність - це неспроможність людини зосередитися на певному об’єкті на протязі тривалого часу. Виховання в учнів уміння бути уважними потребує індивідуального підходу до них, особливо тих, що частіше виявляються неуважними в роботі. Здійснення цього підходу включає вивчення індивідуальних особливостей уваги таких учнів і застосування різних прийомів, які допомагають їм контролювати свою увагу.

Пам’ять - це психічний пізнавальний процес, який полягає у запам’ятовуванні, зберіганні та наступному відтворенні індивідом його досвіду. Вказані процеси не є автономними психічними здібностями. Вони формуються в діяльності і визначаються нею. Пам’ять є у всіх живих істот. З’явилися дані про здатність до запам’ятовування навіть у рослин. У найширшому розумінні пам’ять можна визначити як механізм фіксації інформації, набутої та використовуваної живим організмом.

Людська пам’ять - це, передусім, накопичення, закріплення, зберігання і наступне відтворення людиною свого досвіду, тобто усього, що з нею відбулося. У сучасних дослідженнях пам’яті виступає проблема її механізмів. Ті чи інші уявлення про механізми запам’ятовування складають основу різних теорій пам’яті. В наш час в науці відсутня єдина та закінчена теорія пам’яті. Велике різноманіття концепцій та моделей зумовлене активізацією пошуків, розпочатих, особливо в останні роки, представниками різних наук. Існує декілька підстав для класифікації видів людської пам’яті. Одна з них - поділ пам’яті за часом зберігання матеріалу, інша - за переважним у процесах запам’ятовування, зберігання та відтворення матеріалу аналізаторів. В першому випадку виділяють миттєву, короткочасну, оперативну, довготривалу та генетичну пам’ять. В іншому випадку говорять про рухову, зорову, слухову, нюхову, дотикову, емоційну та інші види пам’яті.

За характером участі волі у процесах запам’ятовування та відтворення матеріалу пам’ять поділяють на мимовільну та довільну. В першому випадку мають на увазі таке запам’ятовування та відтворення, що відбуваються автоматично, без особливих зусиль з боку людини, без висування нею перед собою спеціального мнемічного завдання (на запам’ятовування, упізнавання, збереження або відтворення). В іншому випадку таке завдання обов’язково присутнє, а сам процес запам’ятовування або відтворення вимагає вольових зусиль.

Мимовільне запам’ятовування не обов’язково є слабшим за довільне. В багатьох випадках життя мимовільне перевершує довільне. Існує три головних процеси, синтез яких і утворює пам’ять як цілісне функційне утворення психіки. Під час першого з них - запам’ятовування - відбувається передусім аналіз та ідентифікація різних характеристик інформації, яка надходить, її кодування. Другий процес пам’яті - збереження інформації - пов’язаний з її організацією та утриманням. Третій - відтворення мимовільне або довільне (останнє зветься також пригадуванням). Відтворення інформації справедливо можна вважати основною функцією, основним призначенням пам’яті - надати людині можливість використовувати дані свого досвіду.

Забування виражається у неможливості згадати або у помилковому упізнаванні та відтворенні. Забування виявляється у схематизації матеріалу, відкиданню окремих частин його (іноді суттєвих), зведення нових уявлень до звичних старих уявлень. Індивідуальні відмінності пам’яті людей проявляються в особливостях її процесів, тобто у тому, як здійснюються запам’ятовування та відтворення у різних людей, та в особливостях змісту пам’яті, тобто у тому, що запам’ятовується. Індивідуальні відмінності у процесах пам’яті виражаються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення. Люди вирізняються ще й тим, які зазвичай аналізатори беруть найбільшу участь в процесі засвоєння та відтворення матеріалу, який запам’ятовують. Виділяють зоровий тип пам’яті (у багатьох художників), слуховий тип пам’яті (у музикантів), моторний тип (у спортсменів) тощо.

 

 

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ'ЯТІ

У сучасній психології всі окремі досвіди з пам'яттю людини зводяться, в основному, до того, що випробуваний тим чи іншому способу засвоює матеріал, а потім, спустя деяка кількість часу, його відтворює, довідається засвоєне. У кожнім з таких досвідів експериментатор має справу з трьома основними перемінними:

 

1. діяльністю чи засвоєння завчання;

 

2. інтервалом між засвоєнням і відтворенням;

 

3. діяльністю відтворення.

 

Матеріал може пред'являтися випробуваним візуально чи на слух. Крім цього є й інші способи: зорово-слухо-моторный, моторно-зорово-моторний, зорово-слуховой.

Мимовільне запам'ятовування являє собою процес запам'ятовування, що протікає на тлі діяльності, спрямованої на рішення немнемічних задач [10]. Мимовільне запам'ятовування – це продукт і умова пізнавальних і практичних дій. Це не випадковий, а закономірний процес, детермінирований особливостями діяльності суб'єкта.

Для вивчення особливостей мимовільного запам'ятовування використовується ряд конкретних методик. Приміром, А.А. Смирнов при дослідженні ролі активності в мимовільному запам'ятовуванні пропонував випробуваним пари фраз, на яких вони повинні були виводити визначені орфографічні правила, а потім придумувати приклади на ці правила. Наступного дня випробуваним пропонувалося відтворити ті фрази, якими вони оперували напередодні. Досвіди показали, що власні фрази запам'ятовувалися набагато продуктивніше запропонованих експериментатором.

Методика И.П. Зинченко [10] спрямована на вивчення впливу спрямованості діяльності на продуктивність запам'ятовування. Для цього він запропонував методику класифікації предметів і складання числового ряду. При виконанні цих обох задач предмети числа запам'ятовувалися мимоволі. Коли предмети і числа були об'єктом діяльності випробуваних (класифікація предметів у першому досвіді і складання числового ряду в другому), вони запам'ятовувалися краще, ніж, коли служили фоновими подразниками. Однак і в цьому випадку (коли об'єкти виступали як фоновий подразник) запам'ятовування було результатом прояву з боку випробуваних якої-небудь активності стосовно цих об'єктів, хоча вона і виявлялася лише у формі випадкових орієнтованих реакцій.

 

 

Методика "Класифікація зображень предметів"

 

Експериментальний матеріал – 15 карток, на кожній з який зображений один предмет. 15 предметів легко класифікуються: тварини, фрукти, іграшки. Крім зображення предмета, на кожній картці (у правому верхньому куті) написане двозначне число.

Перед початком дослідження картки розташовуються на щиті у випадковому порядку і закриваються листом папера. Учасникам у дослідженні видається інструкція наступного типу, у якій говориться про те, що буде проводиться досвід на уміння класифікувати предмети по загальних ознаках. Задача випробуваного полягає в тому, щоб раскласифікувати предмети по групах і записати їх у цьому порядку, ставлячи на початку групи її назва. Після закінчення досвіду його учасникам пропонується по пам'яті відтворити в будь-якому порядку спочатку предмети, зображені на картках, а потім числа.

На підставі аналізу даних робляться висновки про умови продуктивності мимовільного запам'ятовування.

Короткочасна пам'ять являє собою такий її вид, що характеризується дуже коротким збереженням матеріалу після однократного нетривалого сприйняття і тільки негайним відтворенням. Для виміру обсягу короткочасної пам'яті можуть використовуватися різні методики.

"Метод Джекобса". Цей метод проводиться на цифровому матеріалі і являє собою наступну роботу. Випробуваному пред'являються послідовно сім рядів цифр, що містять від 4 до 10 елементів. Ряди цифр складаються випадково. Експериментатор по одному разі читає по черзі кожен ряд, починаючи із самого короткого. Після прочитання кожного ряду, через 2-3 секунди, випробувані письмово відтворюють у протоколі елементи рядів. Досвід повторюється кілька разів на різних цифрових рядах. Після експерименту випробуваний дає звіт про те, якими прийомами він користався для запам'ятовування рядів. Аналіз результатів і формулювання висновків про обсяг короткочасної пам'яті проходить на підставі отриманих кількісних даних, а також на основі словесного звіту випробуваних про хід процесу запам'ятовування.

Ще одна методика визначення короткочасної пам'яті розроблена Л.С. Мучником і В.М. Смирнов ("Визначення індексу короткочасної пам'яті"). У першій частині запропонованого ними тесту завдання виконуються по методу Джекобса. В другій частині досвіду визначається обсяг оперативної пам'яті, для чого випробуваному пред'являють випадкові однозначні числа, що він повинний попарно складати в розумі і запам'ятовувати результати додавання. Після закінчення випробуваний повинний відтворити всі результати підрахунків. По закінченні двох досвідів підраховується по спеціальній формулі індекс короткочасної пам'яті.

Методика "Вимір обсягу короткочасної пам'яті методом визначення відсутнього елемента". Випробувані попередньо знайомляться з поруч стимулів, що використовуються в експерименті. Потім ці стимули пред'являються їм у випадковому порядку. Задача випробуваного полягає в тому, щоб визначити, який з елементів ряду відсутній у пред'явленій послідовності. Як стимули для запам'ятовування можуть виступати числові ряди, слова й ін. У висновку експерименту робляться висновки про обсяг короткочасної пам'яті.

Для дослідження процесу запам'ятовування використовуються наступні класичні методики: метод утримання членів ряду, метод завчання, метод удалих відповідей, метод антиципації.

Так, приміром, при проведенні методу завчання, випробуваному пропонують завчити ряд елементів (склади, слова, числа, фігури і т.п.) до критерію їхнього безпомилкового відтворення в будь-якому порядку. Для цей ряд об'єктів пред'являють кілька разів. Та кількість повторень пред'явлення ряду об'єктів для безпомилкового повторення випробуваним є показником запам'ятовування. Пропонуючи випробуваному повторно відтворити графік об'єктів через визначені проміжки часу можна побудувати графік забування. Таким чином, метод завчання дозволяє експериментатору просліджувати динаміку процесів запам'ятовування і забування матеріалу різного обсягу і змісту.

Приведемо приклад методики "Дослідження процесу завчання". Як експериментальний матеріал тут виступають не зв'язані за змістом слова. Матеріал представляється слуховим способом. Випробуваному пропонується ряд з 12 слів з вимогою його завчити до безпомилкового відтворення в будь-якому порядку. Після кожного пред'явлення ряду випробуваний відтворює його. Ряд повторюється через 5 секунд після закінчення відтворення. Утримані елементи фіксуються в протоколі знаком "+"; якщо випробуваний називає слово, якого раніше не було, те воно записується в примітках до протоколу. Досвід проводиться до повного завчання всього ряду.

Після закінчення досвіду експериментатор фіксує в протоколі словесний звіт випробуваного про мнемічні прийоми, що він використовував з метою запам'ятовування. У висновку підраховується загальна кількість правильна відтворених слів при кожнім повторенні, підраховується частота відтворення кожного слова і підводяться висновки про процес запам'ятовування.

Факторів, що впливають на збереження матеріалу в пам'яті, небагато. Експериментального дослідження вимагають такі фактори, як рід проміжної діяльності між завчанням і відтворенням, її тимчасова локалізація в інтервалі між завчанням і відтворенням, тривалість інтервалу, ступінь первісного завчання і т.п. Результати ряду дослідження ретроактивного гальмування (так називається погіршення відтворення в тих випадках, коли в проміжку між завчанням і відтворенням відбувається розумова діяльність суб'єкта) є особливо сильним, якщо проміжна діяльність між завчанням і відтворенням є гомогенної, тобто подібної з первісним завчанням. У зв'язку з цим, дослідженню повинні, у першу чергу, піддатися ефекти ретроактивного гальмування. Зупинимося більш докладно на декількох методиках дослідження ефектів ретроактивного гальмування й інтерференції мнемічних слідів.

Перша методика містить у собі три досвіди, що будуються за однаковою схемою і відрізняються друг від друга тільки характером пропонованого для запам'ятовування матеріалу: у першому досвіді пред'являються зв'язані між собою слова, у другому – не зв'язані, у третьому – безглузді склади. Випробуваному в кожнім досвіді послідовно на слух пред'являють три ряди з 4, 6 і 8 елементів із пропозицією відтворити в тім же порядку. Випробуваний повинний відтворити елементи 4 рази: перший раз безпосередньо після пред'явлення, друг раз після паузи в 15 с., третій раз після перемножування в розумі двох двозначних чисел (гетерогенне відволікання), четвертий раз – після гомогенного відволікання – запам'ятовування ряду інших об'єктів (наприклад, ряду слів, складів і ін.). Відтворені елементи експериментатор фіксує в протоколі. Після кожного досвіду фіксуються дані словесного звіту випробуваного і спостереження експериментатора. Після проведення досвіду, за допомогою формули, підраховується коефіцієнт ретроактивного гальмування. По кожнім досвіді експериментатор аналізує вплив пауз і відволікань на продуктивність відтворення і характер його помилок. При порівнянні результатів, отриманих у всіх трьох досвідах, оцінюються розходження у відтворенні зв'язаних і незв'язаних слів, а також безглуздих складів. Також зіставляється вплив пауз і відволікань на відтворення матеріалу різного ступеня свідомості.

Наступна методика належить Ф.Д. Горбову [10]. Її метою є виявлення минущих порушень оперативної пам'яті по ходу й у зв'язку з даною оперативною діяльністю. Випробуваному на екрані дисплея послідовно згодом експозиції 2 із пред'являють цифри, перед якими коштує знак чи додавання вирахування. Задача випробуваного складати (чи віднімати в залежності від знака, що коштує,) пред'явлене число з останнім отриманим результатом. Сума (чи різниця) у всіх випадках не перевищує 9. отриманий результат у кожній пробі випробуваний указує за допомогою миші на цифровому табло з 10 цифр – від 0 до 9. У ході експерименту, зненацька для випробуваного, перед пред'явленням чергової цифри з'являється яскравий спалах, що повинний викликати ретроградну амнезію (руйнування мнемічного сліду). У досвіді 50 представлень, з яких у випадковому порядку вибираються 10, яким передує яскравий спалах. У процесі обробки результатів виявляються можливі помилки, що носять характер ретроградної амнезії, тобто виникаючі за рахунок стирання останнього результату і заміни його передостаннім.

Піктограма

 

Існують різні методики діагностування опосередкованого запам'ятовування. У нормі опосередковане запам'ятовування починає переважати над безпосереднім завчанням, починаючи приблизно з семирічного віку. Смислова зв'язок, що виникла при опосередкованому запам'ятовуванні, дозволяє дітям з ослабленою працездатністю значно краще запам'ятати матеріал, оскільки створює додаткові опорні віхи для запам'ятовування. Іноді діти не можуть нічого згадати, називаючи в процесі перевірки не слова, а картинки, що може свідчити про порушення цілеспрямованості мислення. Такі діти ще як би на момент утворення зв'язку втрачають основну мету роботи, яка полягає у необхідності пов'язати вибір картинки з наступним відтворенням слова.

Одним із засобів опосередкованого запам'ятовування є піктограма. В оповіданні А. Конан Дойла «Танцюючі чоловічки» за допомогою малюнків (цих самих чоловічків) злочинці обмінювалися зашифрованою інформацією. Це і є піктограма, відома ще з часів наскального живопису, - були такі картинки на стінах печер. Зміст самих малюнків відображає запас знань і уявлень людини, особливості його індивідуального життєвого досвіду, а також її здатності до відволікання, абстрагування. Особливості опосередкованого запам'ятовування виражаються через якість малюнків. Всі зображення можна класифікувати на п'ять видів:

- Абстрактні зображення - у вигляді ліній, не оформлених у будь-якій впізнаваний образ;

- Знаково-символічні - у вигляді знаків або символів (геометричні фігури, стрілки і т.д.);

- Конкретні предмети;

- Сюжетні - зображувані предмети, персонажі, об'єднані в якусь ситуацію, сюжет, або один персонаж, який виконує будь-яку діяльність;

- Метафоричні - зображення у вигляді метафор, художнього вимислу (слово «радість» - піднявся на крилах в повітря людина).

Якщо людина користується абстрактним і знаково-символічними типами малюнків, то він може бути віднесений до типу «мислителя». Такі люди в розумовій діяльності прагнуть до узагальнення, синтезу інформації, мають високий рівень абстрактно-логічного мислення. Людина, у якого переважає сюжетне і метафоричне зображення, відноситься до групи людей з образним мисленням, які усвідомлюють в собі наявність художніх здібностей чи захоплюються художньою творчістю. У разі переваги конкретного виду зображень можна припустити переважання у людини конкретно-дієвого мислення, яке передбачає оперування безпосередньо сприймаються об'єктами і зв'язками, або так званого практичного мислення, спрямованого на вирішення приватних конкретних завдань у практичній діяльності. Про рівень сформованості понятійного мислення свідчить те, наскільки вільно людина встановлює зв'язки між абстрактними поняттями і зображеннями в процесі малювання та відтворення слів за малюнками.

Приклад запам'ятовування логічно не пов'язаних слів (дерево, стіл, річка, кошик, гребінець, мило, їжачок, гумка, книга, трактор, дощ, сонце, годинник, лампа, скріпка, будинок, літак, зошит, шкарпетки, повітря.):

Ми бачимо зелене красиве ДЕРЕВО. З нього починає рости у бік дошка, з дошки вниз опускається ніжка, виходить СТІЛ. Наближаємо свій погляд до столу і бачимо на ньому калюжу, яка стікає вниз, перетворюючись на цілу РЕKУ. Посередині річки утворюється воронка, яка перетворюється в КОШИК, яка вилітає з річки на берег. Ви підходите і відламує у неї один край - виходить РАСЧЕСKА. Ви берете її і починаєте розчісувати волосся до тих пір, поки з голови не починає виділятися МИЛО. Воно стікає і залишається волосся, що стирчить ЕЖІKОМ. Вам дуже незручно і Ви берете РЕЗІHKУ і стягує нею волосся. Але вона не витримує і лопається. Kогда вона падає вниз - розгортається по прямій лінії, а потім перетворюється на KHІГУ. Ви намагаєтеся її підняти - не виходить. Тоді відкриваєте її і з не прямо на Вас виїжджає ТРАKТОР, який світить в очі потужним променем, немов СОЛHЦЕ. Стає дуже жарко, і з Вас ллється піт. Дуже хочеться, щоб пішов ДОЩ. І він починає йти. Ви піднімаєте голову і бачите над собою ГОДИННИК, з яких ллється вода. Вам стає холодно від дощу, хочеться, щоб він припинився. Ви підстрибуєте, хапається за стрілку годинника і вириваєте її. Опустившись на землю, Ви розглядаєте її і помітили в підстави стрілки прикріплену величезну ЛАМПУ. Ви забираєте стрілку у вигляді скріпки і прикріплюєте на нагрудну кишеню. Тільки прикріпили стрілку, як від лампи почали відколюватися і падати на ноги, перетворюючись в цеглини, шматочки скла. Ви отпригівает від нього у бік, скинувши з себе лампу зі скріпкою. Поступово з цегли, які падають з лампи, з'являється цілий ДІМ. Ви підходите до нього, торкаючись рукою стрілки, але він раптом злітає в повітря, немов ЛІТАК. І у Вас в руках залишається цегла, який перетворюється на ЗОШИТ. Ви вириваєте з неї листи і робите з них собі HОСKІ (пам'ятаючи, що вони дефіцит) і йдете в них по землі, як по повітрю.