Глава і методи клінічного дослідження

Для вивчення клінічного стану тварин застосовують основні (загальноклінічні) та допоміжні (спеціальні) методи дослідження. До основних відносять огляд, пальпацію, вистукування (перкусію), вислуховування (аускультацію) і термометрію. Ці методи є основ­ними тому, що їх, по-перше, раніше інших впровадили в практику медицини і ветеринарії; по-друге, їх застосовують при досліджен­ні кожної хворої тварини незалежно від характеру патологічного процесу, в будь-якій ситуації, без наявності складної апаратури; по-третє, лише після їх застосування лікар ветеринарної медицини може вирішити, чи потрібні.інші допоміжні методи; і, накінець, до цього часу завдяки їм одержують найбільш важливі діагностич­ні дані, а тому їх не можна замінити іншими, складнішими, допо­міжними методами.

Допоміжні (спеціальні) методи включають: а) лабораторні — хімічні, фізичні, серологічні, бактеріологічні дослідження різних рідин організму та його виділень, наприклад, крові, сечі, молока, вмісту передшлунків, шлунка, синовіальної рідини, фекалій, тран-судатів, ексудатів; б) різного роду інструментальні дослідження, наприклад, сфигмографія, тонометрія, електрокардіографія, зонду­вання, руменографія, ехографія, остеометрія, спектрографія і спек­трофотометрія, рентгенологічне дослідження, ультразвукова та радіоізотопна діагностика; в) біопсію з наступними гістологічним, гістохімічним і цитоморфологічним дослідженнями шматочків тка­нин; г) безпосередній огляд різних органів і порожнин за допомогою ендоскопічних приладів (ларинго-, бронхо-, трахео-, гастро-, лапа-ро- й цистоскопія і т. д.).

Допоміжні (спеціальні) методи дослідження потребують за­стосування різних приладів і апаратів, якими в деякій мірі забез­печені районні та обласні державні лабораторії ветеринарної меди­цини, міські державні підприємства (лікарні) ветеринарної меди­цини, лабораторії науково-дослідних та навчальних закладів, уні­верситетів, академій.

Приступаючи до дослідження, лікар завжди починає з огляду

тварини, а потім послідовно застосовує ті основні методи, які да­ють найбільш повну та об'єктивну інформацію про стан того чи іншого органа.

ОСНОВНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Огляд (Inspectio) — найбільш простий метод, який дає змогу одержати не ізольовані, а комплексні дані про тварину, визначити її габітус, тобто загальний стан, положення тіла в просторі, кон­ституцію, вгодованість, будову тіла, деякі показники волосяного покриву, шкіри, видимих слизових оболонок, поставу кінцівок, стан суглобів, дихальних рухів, виявити зміни в прийомі корму та пиття, дослідити акти дефекації та сечовиділення і т. д. Огляд бажано про­водити при денному освітленні, дотримуючись певної послідовнос­ті — починати його з голови й закінчувати оглядом кінцівок. У де­яких випадках проведений лікарем загальний огляд дає змогу йому відразу передбачити діагноз захворювання, який може потім або підтвердитися, або бути зміненим. Провівши загальний огляд, надалі увагу зосереджують на ділянці локалізації патологічного процесу (місцевий огляд), наприклад, на грудній клітці при підозрі на захворювання легень.

Огляд тварини, згідно з планом клінічного дослідження (гла­ва 1), необхідно починати після реєстрації та збору анамнезу. На­справді ж лікар робить огляд ще до того, як він почав збирати попередні дані про хвору тварину та під час їх збору. Лікар не може не дивитися на хвору тварину, дотримуючись вимог схеми, тим більше, що для цього не потрібно виконувати яких-небудь маніпуляцій. Тому огляд хворої тварини починається із першої хвилини зустрічі лікаря з нею. Більше того, помічені лікарем при першому огляді патологічні ознаки можуть потім стати основними у з'ясуванні деталей анамнезу.

Пальпація (Palpatio) — метод дослідження дотиком руки або кінчиків пальців, який дає змогу виявити характер поверхні, тем­пературу, розмір, форму, консистенцію, чутливість досліджуваних органів і тканин.

Пальпацію здійснюють безпосередньо за оглядом, і можна кон­статувати, що добре треновані руки лікаря є для нього ніби дру­гою парою очей. Хоча пальпація на перший погляд дуже простий метод дослідження, проте для одержання надійних результатів потрібне тривале й систематичне тренування щодо неї і надалі в кожному конкретному випадку свідоме її застосування: потрібно не лише пальпувати пальцями, слід пальпувати думаючи й дума­ти пальпуючи. У такому випадку результативність цього методу може бути дуже високою.

Залежно від місця знаходження досліджуваного органа розріз-

няють зовнішню і внутрішню пальпацію. У свою чергу зовнішня пальпація буває поверхневою і глибокою.

Поверхневу пальпацію проводять однією або двома долонями, вільно покладеними на ділянку тіла, чи легкими плавни­ми рухами руки. Тут використовують головним чином дотик. По­верхневу пальпацію застосовують для дослідження поверхні шкіри (гладенька — шершава, м'яка — жорстка, суха — волога, тонка — товста), її температури, еластичності, чутливості, наявності на ній висипів; підшкірної клітковини (набряки, наявність газів, флег­мон); м'язів (тонус, болючість); суглобів (болючість, температу­ра); кісток (форма, поверхня, цілісність — при переломах встанов­люють своєрідне потріскування або крепітацію внаслідок взаєм­ного тертя нерівних кінців); поверхневих лімфатичних вузлів; сер­цевого поштовху; якості артеріального пульсу і т. д.

Глибока пальпація залежно від мети та техніки вико­нання буває проникаючою, поштовховою і бімануальною.

Проникаючу пальпацію проводять натискуванням вер­хівками вертикально поставлених пальців на обмежену ділянку тіла з тим, щоб викликати відповідну реакцію тварини. Цей метод пальпації застосовують для виявлення больових точок, головним чином з боку органів черевної і грудної порожнин (сітки, книж­ки, серця, печінки, жовчного міхура, окремих відділів кишечника). При дослідженні сітки поступове надавлювання в ділянці мечовид­ного відростка здійснюють пальцями, зігнутими в кулак.

Поштовхова (балотуюча) пальпація — своєрідна різновидність глибокої пальпації, яку застосовують для досліджен­ня вмісту рубця, його консистенції, наявності рідини в порожнині, діагностики тільності корів. Здійснюють її зовнішньою поверхнею зігнутих у кулак пальців, які кладуть на досліджувану ділянку, а потім роблять кілька коротких і сильних поштовхів. Для виявлен­ня рідини зігнутими пальцями однієї руки різко надавлюють на стінку порожнини, яка містить рідину, а другою — з протилежного боку відчувають хвилеподібний рух рідини (флюктуацію).

Бімануальну пальпацію здійснюють обома руками, при якій од­нією — досліджувану ділянку утримують у певному положенні або подають назустріч другій руці. Цим методом пальпують глотку, стравохід у всіх тварин, а у дрібних — шлунок, кишечник, матку. За її допомогою можна визначити їх наповнення, характер вмісту, форму, болючість, консистенцію, рухливість. Бімануальна пальпа­ція — основний метод зовнішнього дослідження кишечника у м'ясо­їдних.

Внутрішню пальпацію здійснюють через стінку прямої кишки (ректальне дослідження), введенням руки в ротову порож­нину, матку. Ректальним дослідженням виявляють розміщення пе­тель кишечника й наповнення їх газами, кормовими масами, хіму-сом, стан шлунка, сичуга, статевих органів, сечового міхура, селе-

зінки, нирок, великих судин, печінки (глава VI). У практиці вете­ринарної медицини всіх країн світу, в тому числі у країнах із ви-сокорозвиненою технічною базою, ректальне дослідження яєчників у великих тварин проводять досить часто, особливо при підборі реципієнтів для пересадки зигот.

Рукою, введеною у ротову порожнину, можна прощупати зуби, язик, глотку, гортань, початкову частину стравоходу.

Перкусія (Percussio)—постукування — метод дослідження, який полягає у постукуванні по поверхні тіла тварини, в результаті чого органи та тканини виводяться з рівноваги, коливаються, утво­рюючи різні звуки, характер яких дає змогу визначити фізичний стан даного органа й його розміри. Перкусію застосовують для ви­значення характеру звуку в тій чи іншій ділянці тіла (порівняльна перкусія), визначення розмірів органів і їх меж (топографічна) та болючості окремих ділянок чи органів (вібраційна перкусія).

Постукування, як метод дослідження, застосовували уже за часів Гіппократа. Однак надалі цей спосіб був забутий. Тому роз­роблення даного методу й опублікування його в 1761 р. Ауенбруг-гером було значним відкриттям. Але загальне визнання метод одержав лише через 47 років, коли професор Паризького універ­ситету Корвізар переклав у 1808 р. книгу Ауенбруггера на фран­цузьку мову. У 1827 р. Піоррі запропонував плесиметр (від грецьк. plesso — ударяю і metron — міра), а в 1841 р. Баррі і Вінтрих за­пропонували перкусійні молоточки.

За технікою виконання розрізняють безпосередню перкусію і посередню.

Безпосередня перкусія полягає у тому, що удари на­носять одним або кількома злегка зігнутими пальцями чи обушком перкусійного молоточка безпосередньо по тілу. У тварин її засто­совують лише при перкусії лобної та верхньощелепної пазух і по­вітряного мішка.

При посередній перкусії удари наносять не по тілу тварини, а по пальцю другої руки, або по якому-небудь Предмету, які щільно накладають на ділянку тіла, де здійснюють перкусію. Цим предметом є пластинка, виготовлена з металу, дерева, пласт­маси або слонової кістки, яку називають плесиметром. Якщо до тіла прикладають вказівний або середній пальці однієї руки, на­приклад лівої, і удари наносять злегка зігнутим середнім пальцем другої руки (правої), то таку перкусію називають дигітальною. Якщо на тіло кладуть плесиметр, а удари наносять перкусійним молоточком, то таку різновидність посередньої перкусії називають інструментальною.

Перевагою дигітальної перкусії є те, що звук, який одержують, не доповнюється сторонніми звуками, які створюються при інстру­ментальній перкусії. Недоліком даного методу є порівняно неве­лика інтенсивність звуку та неглибоке поширення коливань, однак

його з успіхом застосовують при дослідженні дрібних тварин і мо­лодняка великих тварин.

При інструментальній перкусії для дрібних тварин застосову­ють молоточки масою від 60 до 75 г, а для великих — від 100 до 250 г (рис. 6). Гумова подушечка в молоточку повинна бути се­редньої пружності і щільно лежати в головці. Інструментальна перкусія викликає більш глибоке поширення коливань у тканини й тому її застосовують для дослідження великих тварин.

При нанесенні ударів молоточком по плесиметру тканини, що лежать під місцем удару, виводяться з рівноваги і починають ко­ливатися. Цю ділянку тіла називають перкусійною сферою або зоною перкусії. Залежно від сили удару розміри її бувають різні. При нанесенні сильних ударів у перкусійну сферу втягується ді­лянка тканин глибиною до 7 см, а по поверхні діаметр її досягає 4—6 см. Це так звана глибока перкусія. При нанесенні слабких ударів перкусійна сфера зменшується і поширюється на глибину до 4 см, а по поверхні — 2—3 см (поверхнева перкусія). Застосуван­ня глибокої та поверхневої перкусії залежить від глибини розмі­щення патологічного вогнища і його розмірів. Для виявлення гли­боко розміщених вогнищ великих розмірів застосовують глибоку перкусію. При малій величині патологічного вогнища та поверхне­вому його розміщенні, при визначенні меж органів вигідніше ко­ристуватися поверхневою (слабкою) перкусією.

ІЗ

За технікою виконання розрізняють перкусію стаккато і лега­то. Для першої характерні короткі й сильні удари молоточка, при другій, навпаки, здійснюють повільний рух руки з затриманням перкусійного молоточка на плесиметрі. Перкусію стаккато застосо­вують для виявлення патологічних змін в органах (порівняльна леркусія), легато — при топографічних дослідженнях.

Залежно від впливу на якість перкусійного звуку (його силу, тривалість і висоту) всі складові елементи тіла людини й тварини поділяють на дві категорії: повітря, яке має найменшу щільність; решта елементів, що характеризуються більшою щільністю, ніж повітря, і належать до однієї категорії — щільні елементи. До них відносять шкіру, м'язи, кістки, кров, нерви, паренхіму внутрішніх органів.

Характер перкусійного звуку в будь-якій ділянці тіла залежить від співвідношення повітря і щільних елементів (повітря: щільні елементи; рис. 7). Якщо при перкусії ділянки тіла в коливання приводиться лише повітря, то перкусійний звук буде сильним і тривалим, він має дзвінкий музичний відтінок, нагадує звук, який виникає при ударі по барабану, й тому його називають тимпаніч­ним (tympanon — барабан). Такий звук може бути при перкусії рубця у ділянці лівої голодної ямки у корів, коли там нагрома­джуються гази, шлунку, кишечнику, а при патології — над кавер­нами, при альвеолярній емфіземі легень.

Якщо при перкусії у коливання приводяться лише щільні еле­менти, то перкусійний звук буде тихим і нетривалим. Він нагадує звук, що утворюється при ударі по дереву, й зветься тупим. Його одержують при перкусії м'язів, печінки, серця, якщо воно не при­кривається легенями, порожнин, повністю заповнених трансудатом або ексудатом. Якщо в перкусійну сферу потрапляють і повітря, і щільні елементи, то звук буде притупленим. Чим більше буде щільних елементів і менше повітря, тим притупленість буде збіль­шуватися та наближатися до крайнього лівого положення, тобто до тупого звуку, і, навпаки, зменшення кількості щільних елемен­тів і збільшення повітря призводить до того, що притуплений звук все більше й більше набуває відтінків тимпанічного. В утворенні легеневого перкусійного звуку беруть участь кілька компонентів: звук, який утворюється при коливанні грудної стінки (тупий), звук від коливання повітря в альвеолах (тимпанічний) і звук від коливання стінок альвеол (тупий). Це поєднання створює своєрід­ний звук — чіткий легеневий, або атимпанічний. йому належить проміжне, особливе місце між тупим і тимпанічним перкусійним звуками, але ближче до тимпанічного. Він сильніший тупого, але