Зівник І. Д. Ганжі для зонда Хохлова

куліту; носо-сичужний Г. М. Даценка — для взяття вмісту сичуга на дослідження та про­мивання сичуга.

Техніка початкових етапів введення рото-стравохідних зондів аналогічна. Зонд, змаза­ний вазеліном, вводять у рот через отвір де­рев'яного зівника, потім, спрямовуючи його посередині твердого піднебіння, швидко про­ сувають його в порожнину глотки, а з по­явою ковтальних рухів — в стравохід і рубець. Для введення дво-петлеподібного зонда О. П. Хохлова І. Д. Ганжа запропонував особ­ливу форму дерев'яного зівника, у якому враховані особливості анатомічної будови ротової порожнини та особливості зонда (рис. 52).

При відсутності зівника у великої рогатої худоби лівою рукою виводять язик через беззубий край, а правою спрямовують зонд посередині твердого піднебіння в порожнину глотки і стравохід. При зондуванні через носову порожнину застосовують носо-шлунковий зонд для коней. Техніка введення його така ж, як і коням.

Сичуг у телят зондують спеціальним носо-сичужним зондом Г. М. Даценка, медичними шлунковими зондами № 8, 10, 12 (діа­метр 6—9 мм) або еластичною гумовою трубкою довжиною 115— 130 см діаметром 6—9 мм, з оливою із пінопласту на кінці. Перед зондуванням визначають відстань до сичуга, прикладаючи початок зонда до входу в носові ходи, а потім проводять його до глотки і точки перетину на реберній дузі лінії, яка йде горизонтально від колінного суглоба. Теплий прокип'ячений зонд вводять через ниж­ній носовий хід у порожнину глотки і стравохід. Коли зонд дося­гає шийної частини стравоходу, теляті випоюють із соскової на­пувалки 200—300 мл теплого молозива, молока або ізотонічного розчину натрію хлориду чи глюкози і в цей час просувають зонд у сичуг. Довжина введеної частину зонда 75—90 см.

Магнітний зонд С. Г. Меліксетяна вводять після 12-годинного витримування тварини на голодній дієті. Гумову частину зонда вводять через нижній носовий хід у глотку та стравохід, потім виводять язик назовні через беззубий край, а з другого боку на корінні зуби ставлять клиновидний зівник Байєра. Гачком спе­ціальної ключки в глотці захоплюють гумову частину зонда, ви­водять кінець його назовні через рот, приєднують магнітну голов­ку й кладуть її за корінь язика. Тварина ковтає головку, і вона потрапляє у сітку. Перевіряють потрапляння магнітної головки в сітку таким чином: тварину ставлять головою з півночі на південь, компас підводять з правого боку в 5—6-му міжреберних проміж-

ках на рівні ліктьового горба. Якщо головка знаходиться у сітці, то північний кінець стрілки компаса повертається перпендикуляр­но до тулуба тварини. Якщо ж цього не відбувається, то магнітну головку підтягують до входу в стравохід і під час скорочення рубця відпускають гумову частину. Під впливом скорочення маг­нітна головка рухається у сітку. Вільний кінець зонда фіксують за ріг. З діагностичною та профілактичною метою магнітну го­ловку зонда витримують у сітці 1—2 год, а у хворих на травма­тичний ретикуліт — до 24 год.

При виведенні зонда відкривають рот, гачком захоплюють гу­мову частину його в порожнині глотки, виводять її через рот, потім протягують вільний кінець зонда через носові ходи. Лише після цього з сітки можна виводити магнітну головку. При спазмі кардіального сфінктера стравоходу зонд не можна витягувати насильно. У таких випадках 0,5—1 л води рефлекторно усуває спазм і зонд вільно виводять з стравоходу.

І. О. Телятников, а потім О. В. Коробов сконструювали маг­нітний зонд, який вводять через рот. Суттєвою деталлю ЗМУ-1 (зонда магнітного удосконаленого) є порожнистий металевий шток з конусом на одному кінці для магнітної головки і П-подібною пластиною з іншого кінця для фіксації штока на беззубому краї. Оригінальними є магнітні головки. Сила магнітного притягання головки зонда І. О. Телятникова 5 кг, О. В. Коробова — 8—12кг. Зонд застосовують після 12—24-годинної голодної дієти. Перед його введенням корові випоюють 5—10 л теплої води або рідкого пійла. Гумовий шланг пропускають через отвір металевого што­ка, з боку конуса до нього приєднують магнітну головку й під­тягують її так, щоб вона повністю ввійшла в конус і була ніби продовженням фігурного штока. Лівою рукою виводять язик на­зовні, зафіксований за П-подібну пластину металевий шток вво­дять у ротову порожнину по центру твердого піднебіння на корінь язика, кладуть пластину на беззубий край і швидко послаблюють натяг гнучкої тяги. Металевий шток фіксують за допомогою ре­менів. Ковтальними рухами і скороченнями стравоходу магнітна головка досягає рубця і під дією своєї маси опускається у сітку. З метою профілактики зонд у сітці витримують 15—ЗО хв, для лі­кування травматичного ретикуліту — 1—2 год. Виймають його по­вільно, натягуючи правою рукою гнучку тягу.

Зондування свиней здійснюють рото-шлунковим медичним зон­дом або гумовою трубкою діаметром до 15 мм. У ротову порож­нину свині вставляють дерев'яний зівник з отвором посередині, фіксують його тасьмою у ділянці потилиці, або використовують зівник І. Г. Шарабріна. Свиней фіксують у лежачому положенні (кладуть їх на правий бік), зонд вводять через отвір зівника, пропускають у бік глотки, під час ковтальних рухів просувають у

стравохід і дальше без перепон — у шлунок. Вміст шлунка на­тягують шприцом Жане

Зондування дрібної рогатої худоби проводять, як правило, рото-стравохідним зондом у стоячому положенні тварини. Зонд вводять так, як і свиням, застосовуючи дерев'яний або петлеподібний зів-ники.

Зондування собак проводять для взяття вмісту шлунка на дос­лідження або промивання його. Застосовують медичні зонди або звичайну гумову трубку довжиною 100—120 см, діаметром 15мм. Відкривають рот собаки, безпосередньо за ікла вводять дерев'я­ний зівник з отвором посередині або зівник І. Г. Шарабріна, фік­сують їх за верхню і нижню щелепи. Зонд вводять таким же чи ном, як і поросятам.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЧЕРЕВА

При дослідженні черева можна виявити ряд симптомів, які від­носять до захворювань органів черевної порожнини. Для дослі­дження черева застосовують загальноклінічні методи досліджен­ня — огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, а в разі необхід­ності— пробний прокол, лапароскопію та інші методи.

Оглядом черева визначають величину, форму, симетричність,, стан голодних ямок, здухвин, нижніх контурів живота, наявність-вип'ячувань.

Величина і форма черева в межах виду залежать від годівлі тварин і напряму продуктивності, фізичного навантаження, тре­нінгу. Годівля переважно концентрованими кормами, моціон, тре­нінг призводять до зменшення об'єму черева, при цьому воно під­тягнуте. При незадовільній годівлі голодні ямки і здухвини запа­дають. Внаслідок годівлі переважно грубими кормами об'єм чере­ва збільшується, нижній контур його дугоподібний. При вагітності спостерігається збільшення черева, особливо його задньої трети­ни, у корів сильніше — справа.

Збільшення об'єму черева і зміна його форми спостерігаються при гострій тимпанії рубця і метеоризмі кишечника, переповненні шлунка у хижаків і всеїдних, черевній водянці. Місцеві змін» форми черепа (вип'ячування) спостерігають при пупкових і черев­них грижах, набряках, абсцесах черевної стінки, лімфоекстрава-затах, гематомах. У зв'язку із збільшенням черева змінюється його форма. Так, при перитоніті і водянці черево відвисає, нага­дуючи за формою черево жаби, у випадку метеоризму кишечника випинаються голодні ямки та здухвини, внаслідок чого черево-набуває округлої форми.

Зменшення об'єму черева спостерігається при хворобах, які супроводжуються діареєю, виснаженням, а також при тонічному скороченні м'язів черевної стінки при перитоніті, стовбняку.

16$

Пальпація черева — основний метод дослідження черевної стін­ки і органів черевної порожнини у дрібних тварин. Залежно від поставленої мети застосовують поверхневу або глибоку пальпацію.

Застосування поверхневої пальпації черева дає змогу визначи­ти стан шкіри й підшкірної клітковини, тонус, болючість всієї че­ревної стінки або окремих ділянок, наявність набряків, диферен­ціювати набряк від напруження стінки при асциті, метеоризмі, перевірити різні ущільнення черевної стінки, вузли, злоякісні пух­лини, грижі. При пальпації лікар кладе долоню правої руки на черево пацієнта і ніжно без натискування м'якоттю кінцевих фа­ланг пальців пальпує черевну стінку. Якщо заздалегідь відоме місце, де є болючість, то пальпацію необхідно починати з небо-лючої ділянки. У здорових дрібних тварин пальці при пальпації не зустрічають опору з боку черевної стінки, яка є м'якою і по­датливою. При патології може зустрічатися м'язове напруження черевної стінки в місці її запалення. Загальне м'язове напруження усієї черевної стінки спостерігається при дифузному перитоніті, місцеве — при обмеженому.

Болючість черевної стінки при поверхневій пальпації буває при запаленні очеревини (перитоніті), особливо гострому. У випадку загального перитоніту болючість відчувається по всьому череву, а при місцевому — на обмеженій ділянці відповідно до місця ура­ження. При перитоніті, який розвивається внаслідок перфорації стінки шлунка, біль через короткий проміжок часу іррадує і від­чувається по всьому череву.

У коней органи черевної порожнини зовнішньою пальпацією дослідити не вдається, у них можна виявити лише болючість і тонус черевних м'язів. Болючість її є основним симптомом пери­тоніту, а підвищений тонус стінок живота, крім перитоніту, буває у коней при гастроентериті і стовбняку. В той же час при оцінці одержаних результатів необхідно пам'ятати, що тонус черевних стінок і їх чутливість у здорових коней значно коливаються, що залежить від віку тварин, їх годівлі, тренінгу та індивідуальних особливостей.

У великої рогатої худоби, крім стану черевної стінки, поверх­невою пальпацією виявляють частоту, силу і ритмічність скоро­чень рубця.

Глибоку пальпацію черева застосовують для виявлення черев­ної водянки (асциту) і дослідження органів черевної порожнини. При наявності асциту нанесення поштовху рукою по черевній стінці з одного боку викликає флюктуацію рідини, яка відчуває­ться долонею, накладеною з другого боку.

Глибокою пальпацією визначають вагітність, величину, фор­му, положення, наповнення, характер поверхні, болючість, рухли­вість органів черевної порожнини у дрібних тварин, наявність ін­вагінації, пухлин та непрохідності. У великої рогатої худоби гли-

бокою пальпацією визначають ступінь наповнення рубця кормо­вими масами, болючість ділянки печінки, її збільшення, болючість з боку сітки, книжки, жовчного міхура, у телят, крім того, дослі­джують сичуг, нирки.

Особливість глибокої пальпації органів черевної порожнини у дрібних тварин (собак, кролів, котів, хутрових звірів, поросят-сисунів, ягнят) полягає у тому, що їх досліджують не безпосеред­ньо, а через покрови черевної стінки. Це вимагає дотримання деяких додаткових положень: пальпацію органів черевної порож­нини необхідно робити при розслабленій черевній стінці, для чого тварині надають лежачого положення; краще прощупувати ма­лорухомий або зовсім нерухомий орган, тому за можливістю його слід притримувати; легше пропальпувати орган, якщо він лежить на твердій основі, або його можна притиснути до неї. Цього мож­на досягти бімануальною пальпацією, яку широко застосовують для дослідження дрібних тварин, коли пальці другої руки вико­нують не лише роль твердої основи, а й обмежують рухливість досліджуваного органа.

Перкусію черева застосовують для визначення меж печінки, се­лезінки, зміщення сичуга, болючості книжки, сітки. При наявності транссудату в череві одержують зону тупого звуку, обмежену зверху горизонтальною лінією.

Аускультацію черева застосовують для дослідження рубця, книжки, сичуга, кишечника.

Крім загальноклінічних методів, при дослідженні органів че­ревної порожнини проводять пробний прокол черевної стінки з метою одержання і дослідження рідини, що набралася. Прокол у великих тварин за можливістю роблять на стоячій тварині, а у дрібних — на лежачій, на середині відстані між мечовидним хря­щем і пуповиною, відступивши від білої лінії на 1—2 см; у жуй­них— справа по ходу 9-го ребра на 1—2 см вище або нижче «молочної вени»; у коней — зліва; у свиней, собак і котів — у най­нижчій частині живота поближче до білої лінії.

Нагромадження транссудату в черевній порожнині спостерігає­ться при місцевих розладах кровообігу в системі ворітної вени, наприклад, при тромбозі її, цирозі печінки, застої у венозній си­стемі у хворих з недостатністю серцевого м'яза, хворобах нирок, аліментарній дистрофії. Нагромадження ексудату в черевній по­рожнині буває при перитоніті.

, ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕДШЛУНКІВ І СИЧУГА ЖУЙНИХ

У жуйних усіх видів, за винятком верблюдів, шлунок складає­ться з чотирьох відділів: передшлунків — рубця, сітки і книжки 'та власне шлунка — сичуга. На відміну від інших жуйних, у верб- 'людів відсутня книжка.

Дослідження рубця. Рубець (rumen) — перший і найбільший відділ багатокамерного шлунка жуйних тварин, майже повністю займає ліву половину черевної порожнини від діафрагми до входу в таз, а позаду і внизу частково переходить і на праву половину черевної порожнини. Вміст рубця у новонароджених телят — 0,4— 0,5 л, а у корів — 100—150 і навіть до 200, у овець і кіз — 13—23 л.

Рубець досліджують оглядом, пальпацією, перкусією, аускуль­тацією. У деяких випадках застосовують руменографію і прово­дять лабораторне дослідження вмісту рубця.

Оглядом визначають об'єм і форму черева, ступінь заповнення голодних ямок. У здорових тварин обидві половини черева до го­дівлі приблизно однакові за об'ємом, а після годівлі ліва полови­на дещо збільшена і голодна ямка виповнена. При гострій тимпа-нії рубця і переповненні його кормовими масами черево набуває округлої форми, голодні ямки, особливо ліва, сильно випинаю­ться. У тварин, які тривалий час недоїдають, голодні ямки силь­но западають, а черево зменшується у об'ємі.

При огляді лівої голодної ямки у здорових тварин можна по­мітити періодичне хвилеподібне випинання черевної стінки, ви­кликане скороченням рубця.

Пальпація — основний метод дослідження рубця, оскільки з її застосуванням одержують досить об'єктивні дані: частоту скоро­чення рубця, силу й ритм скорочень, ступінь його наповнення, характер і консистенцію вмісту, чутливість і напругу стінок.

У здорових тварин перед прийманням корму черевна стінка в ділянці лівої голодної ямки м'яка, неболюча. При натискуванні тильним боком долоні, зібраної у кулак, відчувається невелика кількість газів, а через неї глибокою поштовховою пальпацією можна виявити кормові маси тістоподібної консистенції. Після приймання твариною великої кількості корму і в процесі його травлення дорсальна частина рубця заповнюється досить великою кількістю газів, голодна ямка вирівнюється, черевна стінка і стін­ка рубця стають еластичними. Сильним поштовхом вдається подо­лати шар газів і відчути вміст тістоподібної консистенції. При переповненні вміст рубця стає щільної консистенції, при надав­люванні в ділянці лівої голодної ямки утворюється повільно зни­каюча ямка. У в-ипадку хронічної атонії, особливо у кіз, спосте­рігається флюктуюча консистенція, а при тимпанії черевна стінка у ділянці рубця буває настільки напруженою через нагромаджен­ня у рубці великої кількості газів, що навіть сильною поштовхо^ вою пальпацією не вдається відчути тістоподібної консистенції вмісту, що знаходиться вглибині.

Частоту скорочень рубця визначають, поклавши тильний бік долоні в ліву голодну ямку і злегка натиснувши на неї. Під час скорочення рубця рукою відчувають напруження черевної стінки і її випинання, що викликає підняття руки, після чого рука па-

вільно і поступово опускається. Таким методом легко підрахувати частоту скорочень рубця, визначити їх силу та ритм. У здорової великої рогатої худоби частота скорочень рубця становить 3—5 протягом 2 хв або 8—12 за 5 хв, у овець — 3—6 і у кіз — 2—4 протягом 2 хв. Силу скорочень рубця визначають за висотою ви­пинання лівої голодної ямки.

При гіпотонії частота і сила скорочень рубця зменшуються, а при атонії скорочення рубця стають настільки слабкими, в'я­лими й разом з тим короткими, що їх майже не вдається виявити. У початковій стадії гострої тимпанії рухи рубця стають частими (6 разів і більше за 2 хв), сильними та тривалими.

Аускультацією рубця виявляють періодично виникаючі трі­скаючі звуки, які поступово підсилюються і досягають найбільшої інтенсивності в період скорочення рубця, а потім послаблюються, в проміжках між скороченнями рубця прослуховуються поодинокі звуки. При послабленні перистальтики рубця шуми затихають або зовсім зникають, а при підсиленні інтенсивність їх зростає.

Перкусією лівої голодної ямки у здорових тварин виявляють тимпанічний звук з різними відтінками залежно від кількості га­зів у рубці. При переповненні рубця кормовими масами звук стає притупленим або тупим, а при газовій тимпанії рубця — тимпаніч­ним з металевим відтінком.

Руменографія — графічний запис скорочень рубця, який дає змогу точно і об'єктивно охарактеризувати його моторну функцію. Нині користуються руменографом 3. С. Горяїнової (рис. 53). Рухи рубця реєструють У вигляді зубців. На одержаній румено-грамі визначають: частоту скорочень рубця за 5 хв; силу скоро­чень (за висотою хвиль у міліметрах), яка у здорових корів повин­на становити 16—26 ^мм; загальну тривалість скорочень, врахо­вуючи, що 1 мм на руменограмі відповідає 3 с; тривалість актив­ної діяльності рубця, виражену в процентах до загального часу записування (у здорових корів — ЗО—38 %); ритмічність скоро­чень _ за рівномірністю проміжків між вершинами зубців і рів­номірністю хвиль скорочень за висотою.

При атоніях і гіпотоніях передшлунків частота скорочень і ви­сота зубців різко зменшені, а тривалість активної діяльності руб­ця скорочена, іноді на руменограмі зубці майже не виражені. При травматичному ретикулоперитоніті на руменограмі виявляють чер­гування нормальних і послаблених хвиль скорочень рубця, подов­жені паузи спокою рубця тривалістю до 1,5—2,5 хв, частота ско­рочень і тривалість активної діяльності рубця знижені.

Дослідження вмісгу рубця дає змогу одержати досить об'єк­тивну й цінну інформацію про біохімічні процеси, які відбуваю­ться у передшлунках жуйних. Вміст рубця беруть за допомогою зонда з тяжкою оливою через 2—3 год після годівлі, але у хворих

Руменограф 3. С. Горяїнової

тварин з анорексіею цього не дотримуються. Проводять фізичне, хімічне й мікроскопічне дослідження вмісту рубця.

Колір вмісту залежить від характеру з'їденого корму, частіше від світло- до темно-зеленого, після згодовування зернових кор­мів — молочного з сірим відтінком, сіна — з коричневим.

Запах вмісту рубця — ароматний, кислуватий, при ацидозі та хронічному руминіті — кислий, алкалозі — аміачний, гнильний. Консистенція рубцевої рідини при фізіологічне нормальній фер­ментації кашкоподібна, напіврідка, при руменіті — водяниста, ал­калозі — водяниста з піною.

Величина рН вмісту рубця — дуже важливий показник, який характеризує стан кислотно-основного балансу в рубцевій рідині і свідчить про стан рівноваги між найважливішими метаболітами: з одного боку між леткими жирними кислотами (ЛЖК) і молоч­ною кислотою, з другого — між аміаком, бікарбонатами та фосфа­тами. У здорових корів реакція вмісту рубця нейтральна, слабко-кисла або слабколужна, величина рН коливається у межах від 6,8 до 7,4. Значні відхилення реакції вмісту рубця в напрямку ацидозу або алкалозу викликають зміни кількісного і видового складу мікрофлори рубця і відповідно кількості синтезованих ЛЖК, їх складу, призводять до зменшення кількості інфузорій.

Концентрація ЛЖК У рубці великої рогатої худоби при повно­цінному і збалансованому раціоні може коливатися від 8 до 12 мг/100 мл (80—120 ммоль/л), у овець — від 5 до 15 мг/100 мл. Збільшується кількість ЛЖК при годівлі тварин багатими на лег-

коферментовані вуглеводи (цукор, крохмаль) кормами, тобто при згодовуванні буряків, картоплі, зернових концкормів.

Крім загальної кількості ЛЖК, важливе діагностичне значен­ня має визначення співвідношення між окремими кислотами, опти­мальний показник якого повинен бути таким: оцтової кислоти — 65%, пропіонової — 20, масляної—15%. Переважання в раціоні зернових кормів призводить до підвищення вмісту пропіонової та масляної кислот і зменшення оцтової, згодовування силосу як єдиного корму, збільшує у рубці вміст масляної кислоти і змен­шує— пропіонової. Надмірна кількість протеїну в раціоні також викликає подібні зміни в співвідношенні ЛЖК. Сприятливо впли­ває згодовування трави в літньо-осінній період — у вмісті рубця збільшується кількість пропіонової кислоти — основного джерела глюкози в організмі жуйних.

Важливим показником функціонального стану рубця є кіль­кість інфузорій у його вмісті, їх рухливість, видовий склад. У ко­рів, яких утримують на повноцінному й різноманітному за своїм складом раціоні, кількість інфузорій коливається від 500 тис. до 2 млн в 1 мл вмісту рубця. При ацидозі або алкалозі вмісту, гіпотонії та атонії рубця кількість інфузорій зменшується в основ­ному за рахунок великих форм, інколи вони зникають зовсім.

Активність мікрофлори рубця визначають пробою з метилено­вим синім за Дірксеном і Хофреком. Проба полягає у тому, що 1 мл 0,03%-ного розчину метиленового синього, доданого до 20 мл рідини рубця, знебарвлюється протягом 3 хв. При зниженні актив­ності мікрофлори рубця час знебарвлення метиленового синього збільшується до 15—17 хв, а при хронічному румініті, за даними Л. М. Богатка, до ЗО—50 хв.

Дослідження сітки. Сітка (reticulum) є продовженням рубця. Розміщена вона попереду його, в нижній частині черевної по­рожнини, в куполі діафрагми, передня частина її доходить до 6—7-го ребра і прилягає до діафрагми, а задня — безпосередньо над мечовидним відростком. Вміст сітки у корів 4—6 л, у овець і кіз—1—2. Основна функція сітки — сортування грубих, недо­статньо подрібнених кормових мас.

Основним захворюванням сітки є травматичний ретикуліт (ре-тикулоперитоніт), тому всі методи дослідження сітки спрямовані на виявлення даного захворювання. До таких методів відносять діагностичні проби, метою яких є виявлення больової реакції з боку травмованої сітки на пальпацію, перкусію та інші маніпуля­ції. Застосовують також металоіндикатори та лабораторне дослі­дження крові. З анамнезу дізнаються, що хворі тварини малорух­ливі, відстають від стада, відмовляються спускатися згори, тоді як угору йдуть добре, в стійлі прагнуть поставити грудні кінцівки вище, а тазові, навпаки, в нижче місце. При огляді можна помі-

тити підтягнутість черевної стінки, відведення ліктьових горбів від тулуба.

Найбільш поширеним і простим методом дослідження сітки є глибока пальпація у ділянці мечовидного відростка. Дослідник присідає з лівого або правого боку тварини, правою рукою опи­рається на коліно правої ноги і кулаком поступово надавлює на ділянку мечовидного відростка, підсилюючи натиск підніманням ноги на носок. Після цього кулак різко приймають. Пробу повто­рюють 2—3 рази. Здорова тварина поводить себе при цьому спо­кійно, в той час як хвора на травматичний ретикуліт відчуває сильний біль, стогне і ухиляється від дослідження. При цьому стежать за тазовими кінцівками. У дуже масивних тварин під мечовидний відросток підводять товсту палицю і повільно підні­мають її одночасно з обох боків, натискують на відросток, а потім палицю різко опускають (проба Гетце).

Наступний метод пальпації — проба на біль у ділянці холки, запропонована С. І. Смирновим. Долоні обох рук кладуть на шкіру заднього схилу холки і кінчиками пальців натискують на досліджувану ділянку без збирання складки шкіри. Після досяг­нення максимального тиску руки приймають. Позитивна реакція супроводжується стогнанням, занепокоєнням, прогинанням спини, інколи тварини стають на зап'ясткові суглоби. Основою цієї проби є підвищення чутливості шкіри на задньому схилі холки при ура­женні сітки (вісцеро-сенсорний рефлекс). Часто дану пробу по­єднують з підніманням голови тварини так, щоб поверхня лоба набула горизонтального положення (спосіб Рюгга). Внаслідок вигинання спини і напруження м'язів черевного преса, що зумов­люють здавлювання сітки, у хворих тварин виникає біль.

У ряді випадків, особливо при травмуванні діафрагми, досить цінні результати одержують вібраційною перкусією по лінії при­кріплення діафрагми або глибокою перкусією за Тверецьким. У першому випадку удари наносять молоточком в 12-му міжребер­ному проміжку по лінії маклака, 10-му — по лінії плечового суг­лоба і у 8-му — в місці з'єднання ребра з реберним хрящем. При глибокій перкусії плесиметр кладуть в останньому міжребер'ї, по­чинаючи з зовнішнього краю найдовшого м'яза спини, поступово переміщаються по лінії закріплення діафрагми до нижньої межі грудної стінки.

С. І. Смирнов рекомендує виконувати перкусію у ділянці про­екції сітки зліва та справа (6—7-ме міжребер'я на рівні ліктьо­вого горба) легкими ударами, починаючи з віддалених ділянок тіла, поступово наближаючись до місця ураження і посилюючи удари.

Серед допоміжних методів дослідження сітки нині практикують виявлення металевих сторонніх предметів за допомогою метало-індикаторів різних моделей (Меліксетяна С. Г., Веллесте Ю. І.),

металошукача типу МЗОК і металодетектора МД-05 (конструкції Коробова О. В., Проніна О. І.) з спрямованою магнітною анте­ною. Металошукач прикладають до тіла тварини в ділянці мечо­видного відростка. Металеві предмети викликають зміни звучання у слуховому апараті навушників. Проте апаратами можна виявити лише феромагнітні металеві предмети і неможливо відрізнити вільнолежачі предмети від тих, які проникли в стінку сітки. У той же час металошукачі дають змогу за короткий час обстежити на металоносійство сотні тварин і на основі одержаних результатів організувати активну профілактику та лікування.

З діагностичною метою застосовують також магнітні зонди, морфологічне дослідження крові (виявляють лейкоцитоз, нейтро-філію з простим зрушенням ядра, збільшення ШОЕ), пробне про­колювання черева з правого боку по ходу 9-го ребра на 1—2 см вище або нижче молочної вени (одержують серозно-фібринозний ексудат).

У багатьох літературних джерелах рекомендують застосовува­ти фармакологічні проби, суть яких полягає у введенні тваринам румінаторних засобів (настойки білої чемериці, карбахоліну, пі­локарпіну, послаблюючих засобів), які при травматичному рети-кулоперитоніті викликають загострення хвороби й посилення болю. В зв'язку з такими наслідками від застосування даних проб, як і від проганяння тварин згори, необхідно відмовитися. Наведених методів достатньо для встановлення діагнозу.

Дослідження книжки. Книжка (omasum) —третій відділ шлун­ка жуйних — лежить між сіткою і сичугом у правому підребер'ї від 7-го до 10-го ребра. Об'єм книжки у корів 7—18, у овець — 0,3—0,9 л. Основні функції її — подальше подрібнення кормових мас, всмоктування рідини. Книжку досліджують в основному аускультацією, рідше пальпацією і перкусією. У деяких випадках проводять її пункцію.

Аускультацію книжки здійснюють з правого боку в ділянці від 7-го до 10-го ребра по лінії плечового суглоба. У здорових тварин чути неголосні крештуючі постійні шуми. На відміну від шумів рубця, вони слабші, постійні і не збігаються з рухами руб­ця. Послаблення шумів і навіть повне зникнення їх спостерігають при закупорці книжки, запаленні і некрозі її листочків.

Пальпацію ділянки книжки проводять там же, де й аускульта­цію, надавлюванням злегка зігнутими пальцями або кулаком на міжребер'я. При закупорці книжки і запаленні її слизової обо­лонки пальпація викликає у тварин больову реакцію.

У ділянці книжки проводять також вібраційну перкусію корот­кими сильними ударами. У здорових тварин перкусія не виявляє больової реакції, а при закупорці книжки біль виражений силь­ніше, ніж при пальпації.

Дослідження сичуга проводять у правому підребер'ї, частково —

в ділянці мечовидного відростка. Він своїм правим боком прилягає до черевної стінки вздовж реберної дуги, від 9-го до 12-го ребер­ного хряща, дещо виходить з-під реберної дуги. Серед хвороб сичуга зустрічаються запалення слизової оболонки (абомазит), у тому числі з утворенням ерозій і виразок (виразковий абома­зит), зміщення сичуга каудо-дорсально вліво або вправо, причому зміщення вправо може перебігати із скручуванням органа в лівий або правий боки. Зміщення сичуга частіше спостерігається у ви­сокопродуктивних корів віком від 3 до 7 років за три тижні до отелення і протягом чотирьох тижнів після нього. Телята можуть хворіти після тримісячного віку. У новонароджених телят часто зустрічаються казеїно-безоарна хвороба з локалізацією безоарів у сичузі та ряд інфекційних хвороб, які перебігають з ураженням сичуга (рота- та коронавірусний ентерити, колібактеріоз).

Для дослідження сичуга застосовують огляд, пальпацію, пер­кусію, аускультацію, зондування, ендоскопію. Оглядом можна ви­явити зміни лише при зміщенні сичуга: в деяких випадках спосте­рігають асиметрію черева в ділянці трьох останніх міжреберних проміжків зліва або справа.

Зовнішню пальпацію проводять сильним надавлюванням лівим кулаком або кінцями пальців лівої руки, підведеними під реберну дугу, від 12-го до 9-го реберних хрящів. Таке дослідження ефек­тивніше у телят, дрібних жуйних, а у дорослої великої рогатої худоби сильно напружена черевна стінка обмежує діагностичне значення пальпації. Натискування викликає больову реакцію при абомазиті, виразках сичуга. Для діагностики зміщення сичуга пальпацію застосовують у ділянці випинання — в останніх трьох міжребер'ях та в краніальному краї голодної ямки. Тут відчуває­ться напруження шкіри і виявляється біль. Внутрішньою пальпа­цією (ректальним дослідженням) можна інколи виявити право­бічне зміщення сичуга вверх — у правій клубовій ділянці пальпу­ють його задню частину, як правило, наповнену газами.

При лівобічному зміщенні наповнений газами сичуг займає положення між поверхнею рубця і лівою черевною стінкою, тому ректальним дослідженням можна виявити деяке зміщення рубця, який займає майже центральне положення.

Перкусією одержують позитивні результати лише при зміщен­ні сичуга (рис. 54). При лівобічному зміщенні перкусією від лівої голодної ямки вперед і вниз у напрямку серця визначають на­вкіс розташовану смугу сильного тимпанічного або металевого звуку. Особливо чіткі металеві звуки прослуховуються, якщо на­вколо прикладеного фонендоскопа стукати ручкою перкусійного молоточка або кінчиками пальців (Dirksen G.). Аналогічний звук знаходять і при правобічному зміщенні.

Діагностичне значення аускультації при абомазиті невелике, оскільки перистальтичні шуми, що виникають у сичузі (переливан-