Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Катетеризація сечового міхура у корови

Поиск

вираженими кровоносними судинами. При уроциститі спостеріга­ють набряк і почервоніння слизової оболонки, розширення сіткиг кровоносних судин. На слизовій оболонці можуть бути фібринозні або гнійні нашарування. При хронічному уроциститі збільшується кількість складок слизової оболонки. У хворих тварин при цисто­скопії можна виявити сечові камені, папіломи слизової оболонки.

Катетеризацію порожнини сечового міхура для взяття проб се­чі, здійснення лікувальних процедур проводять через уретру. Для цього застосовують металеві, гумові, пластмасові катетери для тварин різних видів. Самкам краще вводити тверді катетери, сам­цям— еластичні. При стриктурі отвору уретри'у самців і сечових каменях слід просувати обережно катетер в уретрі, щоб запобігти її травмам і розриву. Необхідно враховувати анатомічну будову статевих органів і уретри (рис. 68).

При незначному наповненні сечового міхура через катетер може засмоктуватися атмосферне повітря з наявною у ньому мік­рофлорою. У здорових тварин після сечовипускання у міхурі зали­шається деяка кількість сечі (у корів 50—70 мл), що дає змогу одержати пробу сечі за допомогою шприца Жане. Важче прово­дити катетеризацію у старих тварин, у самок перед родами і в піс­ляродовий період. Сечовий міхур в цих випадках звисає в черевну порожнину і необхідні довгі катетери (до 50—60 см). Катетериза­цію не проводять при вагініті і ендометриті. При парезі або пара­лічі сечового міхура через катетер випускають велику кількість сечі.

21»


ДОСЛІДЖЕННЯ УРЕТРИ

Уретру досліджують оглядом, пальпацією і катетеризацією, звертаючи увагу на стан слизової оболонки, прохідність, наявність сечових каменів.

Слизову оболонку у самців досліджують в ділянці зовнішнього отвору сечівника, у самок — за допомогою піхвового дзеркала. Слизова оболонка уретри у здорових тварин блискуча, рожева. При ураженні уретри спостерігаються набряк слизової оболонки, запалення, крововиливи, витікання гною і слизу.

Прохідність уретри визначають за допомогою катетеризації. Найчастіше зустрічається закупорка сечівника сечовими каменя­ми, згустком крові, стеноз, здавлювання або рубцеве стягування сполучною тканиною.

Наявність сечових каменів виявляють пальпацією уретри у самок великих тварин через вентральну стінку піхви. У самців уретру пальпують вздовж статевого члена. У бугаїв необхідно уважно пальпувати в місці згину пеніса, де можуть бути сечові камені. При пальпації звертають увагу на болісну реакцію.

ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧІ

Сеча — кінцевий продукт обміну речовин. За її складом можна судити про функціональний склад не лише нирок і сечовивідних шляхів, а й печінки, серця, підшлункової залози, шлунково-кишко­вого тракту, обмін речовин в організмі. Рекомендується дослі­джувати сечу у тварин хворих та контрольної групи при проведен-ні диспансеризації, а також встановленні діагнозу, вивченні глиби­ни патології, прогнозуванні хвороби, контролюванні ефективності.лікувальних заходів. З цією метою проводять фізичне, хімічне, мікроскопічне, а при необхідності — бактеріологічне дослідження сечі.

Одержання та зберігання сечі. Сечу одержують при природному сечовиділенні. Акт сечовиділення можна викликати масажем у самців препуцію, у самок шкіри нижче соромітних губ. У великих тварин застосовують, крім того, масаж сечового міхура через пря­му кишку, а у дрібних — через черевну стінку. При хворобах ста­тевих органів, а також для бактеріологічних досліджень сечу одер­жують із сечового міхура катетером (протипоказанням для катете­ризації є гнійне запалення сечовивідного каналу).

Для аналізів беруть близько 200 мл сечі, краще вранці. Одер­жання проб натще важливе тому, що за ніч нагромаджуються продукти метаболізму, які менше пов'язані з годівлею та іншими зовнішніми факторами. При необхідності збирають і досліджують сечу протягом доби чи іншого проміжку часу. Тоді її збирають у сечоприймальники, які кріплять до тварин.


Якщо неможливо дослідити сечу зараз після взяття, то її збе­рігають закритою протягом 1,5 год у холодильнику або термосі із льодом. Використання консервуючих речовин небажане, але воно допускається, якщо необхідно транспортувати сечу із госпо­дарств у лабораторію. Із консервантів використовують: тимол (один кристалик на 100—150 мл сечі), толуол (покривають тонким шаром поверхню сечі), хлороформ (1—2 краплі на 200 мл сечі), 40%-ний формальдегід (дві краплі на 25 мл сечі). Сечу для бак­теріологічних досліджень не консервують. При використанні кон­сервуючих речовин слід враховувати, що хлороформ розчиняє жири і утруднює визначення вмісту цукру, тимол і формальде­гід— білка. Зберігання сечі тривалий час при кімнатній темпера­турі призводить до розвитку в пробах мікрофлори, грибів, що змінює рН, руйнує лейкоцити та циліндри. При необхідності сечу можна зберігати замороженою.

ФІЗИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ СЕЧІ

Зразу після одержання сечі визначають її кількість (при необ­хідності добову), колір, прозорість, консистенцію, запах, відносну щільність, реакцію сечі або рН.

Кількість сечі (діурез) — важливий показник видільної функції нирок і стану водного обміну. Коні виділяють за добу 3—10 л сечі, велика рогата худоба — 6—12, максимально 25 л, вівці і кози — 0,5—2, свині — 2—6 л, собаки залежно від породи — 0,05—2 л (ЗО мл сечі на 1 кг маси тіла), коти — 0,1—0,2 л (25 мл сечі на 1 кг маси). При патології ці показники можуть змінюватися. Змен­шення добового діурезу називають олігурією, а збільшення добо­вої кількості виділеної сечі — поліурією.

Колір сечі. У коней свіжовиділена сеча буває від блідо- до бу­ро-жовтого, у жуйних — від світло-жовтого до світло-коричневого кольору, у свиней вона світло-жовта, у собак і котів — від світло-жовтого до жовтого кольору. При зберіганні вона може темніти. Колір сечі здорових тварин залежить від вмісту в ній солей і піг­ментів. У хворих тварин забарвлення її може змінюватися. Світ­лий колір із слабим блідо-жовтуватим відтінком буває при хроніч­ній нирковій недостатності, цирозі нирок, цукровому та нецукро-вому діабеті.

Темно-жовтий колір сечі спостерігається при високій її кон­центрації, що є наслідком сильного потовиділення, тривалої гаряч­ки, серцевої декомпенсації. Забарвлення сечі від насиченого тем­но-жовтого до коричневого з зеленкуватим відтінком свідчить про наявність у ній жовчних пігментів, що спостерігається при меха­нічній і паренхіматозній жовтяницях. Наявність індикану в сечі, що є ознакою розвитку в організмі виразкових захворювань шлун­ково-кишкового тракту, гангрени легень, змінює колір сечі на


темно-коричневий. Криваво-червона, червоно-коричнева, темно-ко­ричнева сеча буває при домішуванні до неї крові (гематурія), гемоглобіну (гемоглобінурія) і міоглобіну (міоглобінурія). Слід ураховувати й те, що згодовування тваринам столових буряків надає сечі теж червоного забарвлення. При гематурії необхідно встановити джерело надходження крові. Якщо кров у сечі з'являє­ться на початку сечовиділення, то це свідчить про ураження урет­ри. Наявність її у кінцевих порціях сечі дає змогу підозрівати ураження сечового міхура, а якщо вся сеча забарвлена в червоний колір, то це є ознакою ураження нирок. Часто крові в сечі мало (м і к р о г е м а т у р і я) і її домішки можна виявити лише мікро­скопічним або біохімічним дослідженнями.

Біла, непрозора сеча із сіруватим відтінком буває від домішу­вання гною при гнійному уроциститі та пієлонефриті. У випадках ліпурії та виділенні надмірної кількості фосфатів сеча набуває молочно-білого кольору.

Лікування тварин метиленовим синім надає сечі синього або синьо-зеленого забарвлення, введення в організм препаратів кар­болової кислоти змінює її колір на коричневий або чорний. Сан­тонін, введений тваринам із кислою реакцією сечі, змінює її колір на зелений, а сечу лужної реакції — на червоний.

Прозорість сечі. За винятком однокопитних, свіжа сеча здорових тварин прозора, чиста, без осаду. Лужна сеча, яка стоїть кілька годин при кімнатній температурі, стає каламутною від утворення мукоїду — слизу сечовидільних шляхів і лужних фосфатів. При зберіганні кислої сечі утворюється червонуватий осад, який вини­кає внаслідок кристалізації уратів. У коней — сеча мутнувата, ос­кільки в ній міститься кальцію гідрокарбонат. При зберіганні проб настає його аміачне зброджування з утворенням нерозчинного кальцію карбонату, який покриває тоненькою плівкою поверхню сечі.

Втрата прозорості (помутніння) сечі спостерігається при наяв­ності в ній великої кількості солей, кров'яних і епітеліальних клі­тин, бактерій, слизу. Опалесцентна сеча може виділятися у здоро­вих тварин при поїданні великої кількості жирів (аліментарна ліпурія). Патологічну ліпурію реєструють при важкому цукровому діабеті, отруєнні фосфором, хілурії.

Консистенція сечі у здорових тварин (крім однокопитних) во­дяниста, у коней вона слизова від домішування муцину. При пере­ливанні сеча однокопитних розтягується у вигляді ниток. Водя­ниста консистенція сечі у коней спостерігається при поліурії Сли­зова, в'язка і драглеподібна консистенція сечі буває при пієлонеф­риті, амілоїдному нефрозі, запаленні сечового міхура і уретри, статевих органів. При зменшенні кількості добова сеча може бути близькою до слизової. Сеча водянистої консистенції із високим вмістом білка піниться.


Запах сечі специфічний для кожного виду тварин. При підви­щенні концентрації сеча набуває різкішого запаху. Зберігання її при кімнатній температурі посилює аміачний запах внаслідок луж­ного бродіння. Аміачний запах має свіжоодержана сеча при її застої і зброджуванні у сечовивідних шляхах, що буває при пара­лічі та парезі сечового міхура, уроциститі, непрохідності уретри. При розпаді пухлин і гангренозних процесах у сечовивідних шля­хах та сечовому міхурі сеча набуває гнильного запаху. Запах ка­лових мас вона має при утворенні пузирно-ректального отвору. Виділення із сечею великої кількості кетонових тіл (кетонурія) надає пробі фруктового запаху. Це буває при кетозі у корів і овець, лістеріозі, цукровому діабеті. Водяниста сеча при поліурії майже не має запаху.

Відносна щільність (питома вага) сечі залежить від концентра­ції різних речовин, розчинених у ній. Найбільше на щільність сечі впливає концентрація у ній сечовини (пряма пропорціональна за­лежність) і посилений діурез (обернена залежність). Однак при цукровому діабеті, незважаючи на поліурію, вона має високу від­носну щільність через вміст цукру. Відносна щільність є показни­ком концентраційної здатності нирок.

У здорових тварин відносна щільність сечі становить (г/мл, кг/л): у коней— 1,020—1,050; у великої рогатої худоби— 1,015— 1,045; овець і кіз — 1,015—1,050; свиней — 1,010—1,030; собак — 1,020—1,050; котів —1,010—1,040, кролів — 1,010—1,015. Коливан­ня цих показників свідчить про їх залежність від складу раціону, кількості випитої води, продуктивності. При обмеженому споживан­ні рідкого корму та води, важкій роботі з виділенням вели­кої кількості поту відносна щільність сечі підвищується. У хворих тварин збільшення відносної щільності спостерігається при олігу-рії, яка є наслідком зневоднення організму (діареї, блювоти, га­рячки), розвитку набряків і водянок, гострому гломерулонефриті. Протеїнурія і глюкозурія призводять до зростання відносної щіль­ності. Поліурія, глюкозурія і висока відносна щільність сечі — патогномонічний синдром цукрового діабету.

Зниження відносної щільності сечі може бути при споживанні великої кількості води, тривалому голоданні та низькому вмісті білкових кормів у раціоні. Поліурія із зниженням відносної щіль­ності — сприятливий прогноз при розсмоктуванні набряків і водя­нок. Важкі ураження нирок із втратою екскреторної функції при­зводять до зниження відносної щільності сечі. Таке явище назива­ють гіпостенурією.

Водневий показник (рН) сечі визначають зразу після одержан­ня проб. При зберіганні її рН збільшується. Визначають водневий показник за допомогою індикаторних смужок або рН-метрів. Нині випускають індикаторні смужки, які показують не лише якісну реакцію, а й допомагають визначити точний кількісний результат.


Універсальні індикаторні смужки дають змогу визначити, крім рН, вміст білка, глюкози, крові, гемоглобіну, білірубіну, уробілі­ну, кетонових тіл, лейкоцитів, нітритів.

Реакція сечі залежить від виду тварин і характеру корму, який вони споживають. Корми рослинного походження містять більше лужних елементів, а тваринного — кислих. Тому сеча травоїдних тварин слаболужна, м'ясоїдних — слабокисла, всеїдних — близька до нейтральної. При зміні традиційного фізіологічного типу годів­лі для даного виду тварин змінюється реакція сечі. Так, при одно­бічному згодовуванні травоїдним тваринам кормів із високим вміс­том протеїну (комбікорми) сеча стає кислою. Згодовування протя­гом деякого часу м'ясоїдним тваринам кормів рослиннгго поход­ження (овочів, фруктів, крупів, картоплі) призводить до зміщення рН сечі у лужний бік.

У клінічне здорових тварин реакція свіжоодержаної сечі стано­вить: у коней — 7—8,5; великої рогатої худоби — 7—8,5; свиней — б—7,3; собак і котів — 5—6,5.

Кисла реакція сечі у травоїдних спостерігається при голоду­ванні і захворюваннях, які перебігають із виникненням респіра­торного або метаболічного ацидозу (пневмонії, діареї, цукровий діабет, ацидоз рубця).

Лужна сеча є наслідком респіраторного та метаболічного алка­лозу. Різко лужна реакція сечі буває при гнильному уроциститі. У випадках патології органів сечової системи настає аміачне збро­джування сечі та утворення карбонату амонію, який зміщує рН у лужний бік. Слаболужна реакція сечі у м'ясоїдних буває при частій блювоті.

У кислій сечі переважають іони хлору (С]~), у лужній — нат­рію (Na+) і калію (К+).

Тривале порушення нормальної реакції сечі є обережним для прогнозу тому, що при кислій реакції можуть утворюватися камені із уратів, сечової кислоти, а при лужній — фосфатні.

ХІМІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЧІ

Хімічне дослідження сечі проводять з метою визначення вмісту білка, глюкози, кетонових тіл, крові, міоглобіну, індикану, біліру­біну, уробіліну, жовчних кислот, нітратів, сечовини, креатиніну. Існує ряд методів для проведення якісного, напівкількісного та кількісного аналізів сечі. Використання універсальних індикатор­них смужок дає змогу досліджувати хімічні показники безпосеред­ньо в господарствах.

Визначення білка. Сеча здорових тварин містить дуже малу кількість білка, яку не можна визначити навіть досить чутливими пробами з 20%-ним розчином сульфосаліцилової кислоти і


50%-ним розчином азотної кислоти, за допомогою яких виявляють білок у кількостях відповідно 0,015 і 0,033 г/л.

Крім них, часто застосовують пробу з кип'ятінням, а в остан­ній час — універсальні індикаторні смужки. Кількісне визначення білка в сечі проводять лише після позитивних результатів якісних проб, використовуючи для цього колориметричний метод з суль-фосаліциловою кислотою або Робертса-Стольникова, який грун­тується на тому, що при пробі з азотною кислотою біле кільце на межі її з сечею з'являється між 2,5 і 3 хв при наявності 0,033 г/л білка. Якщо кільце утворюється раніше, то білка в такій сечі біль­ше 0,033 г/л і тому сечу розбавляють доти, поки кільце не буде утворюватися у зазначений термін. Кількість білка в сечі можна визначити також індикаторними смужками.

Появу білка в сечі називають протеїнурією. Вона буває нирко­вого (ренального) походження, якщо білок надходить із нирок, і позаниркового (неренального), якщо він домішується по ходу сечовивідних шляхів. Ниркова протеїнурія буває функціонального і органічного походження. Функціональна ниркова протеїнурія характеризується короткочасним перебігом, не супроводжується будь-якими клінічними симптомами, часто пов'язана з фізіологіч­ним станом організму. Вона спостерігається у новонароджених тварин протягом перших десяти днів життя, у корів в останній тиждень перед отеленням, при тривалому концентратному типі годівлі, після сильного м'язового навантаження, переохолодження, перегрівання. Часто така протеїнурія виникає у тварин, перехворі­лих інфекційними захворюваннями.

Органічна ниркова протеїнурія виникає внаслідок структурних змін у нирках. Вона пов'язана із збільшенням проникності нирко­вих клубочків і порушенням структури канальців (нефрит, нефроз, амілоїдоз) нирок. Високий вміст білка в сечі поєднується з розвит­ком набряків. Протеїнурія при нефриті і пієлонефриті становить близько 1—2 %, а при нефрозі до 3—5 %. Органічна протеїнурія стійка і проявляється разом з клінічними ознаками ураження нирок.

Ниркова протеїнурія від позаниркової відрізняється більшим вмістом білка в сечі (при позанирковій він рідко перебільшує 1 г/л), наявністю в осаді сечі циліндрів та іншими симптомами ураження нирок. Бувають випадки одночасного ураження нирок і сечовивідних шляхів. У таких випадках протеїнурія буде зміша­ною.

Протеїнурія також зустрічається при захворюванні статевих органів: у самок — при запаленнях матки і піхви, у самців — при запаленні передміхурової залози. Таку протеїнурію називають не­справжньою.

Визначення в сечі цукру. У сечі здорових тварин містяться слі­ди цукру (глюкози), які не виявляються хімічними реакціями, що


застосовуються в лабораторіях. Тому сечу прийнято вважати віль­ною від глюкози та інших цукрів. Визначення глюкози слід прово­дити зразу після одержання сечі, оскільки при зберіганні проб в умовах кімнатної температури відбувається ферментативне збро­джування вуглеводів під дією ферментів мікроорганізмів і гриб­ків. Серед усіх цукрів сечі найбільш важливе значення має визна­чення глюкози, оскільки інші вуглеводи містяться у незначній кон­центрації, тому не мають діагностичного значення.

Досліджують глюкозу якісними і кількісними пробами. Для експрес-аналізу використовують індикаторні смужки. Якісні проби грунтуються на відновлювальних властивостях глюкози. Це проби Бенидикта, Гейнеса, Ніляндера, Фелінга та ін. Кількісне визначен­ня цукрів у сечі проводять методом зброджування у цукрометрах Ейнгорна, Ласара-Кона, Альтгаузена, орто-толуїдиновим та глю-козо-оксидазним методами.

Виділення глюкози з сечею називають глюкозурією. Спо­стерігається вона при рівні глюкози в крові, вищому за нирковий поріг, який у моногастричних тварин становить 8—9 ммоль/л, а у жуйних — 5—6. При ураженні нирок канальці втрачають здатність до реабсорбції глюкози, тому величина порогу знижується і глю­коза починає виділятися з сечею при нормальній її концентрації у крові.

Розрізняють фізіологічну та патологічну глюкозурію. Фізіоло­гічна глюкозурія спостерігається при поїданні тваринами великої кількості вуглеводних кормів, після значного фізичного наванта­ження, в перед- і післяродовий періоди, при введенні в організм кофеїну, діуретину, кортикостероїдів, внутрішньовенній ін'єкції гіпертонічного розчину натрію хлориду і глюкози. Короткочасна глюкозурія є наслідком нервового збудження.

Патологічна глюкозурія спостерігається при захворюваннях центральної нервової системи (сказ, чума собак, лістеріоз, менін-гоенцефаліт, травми мозку), отруєнні скипидаром, хлороформом, хлоралгідратом. Висока концентрація глюкози в сечі буває при цукровому діабеті (до 10—12 %), пухлинах наднирників, гіпер­функції гіпофізу, гіпертиреозі.

Ниркова глюкозурія зумовлена зниженням реабсорбційної здатності канальців нефронів. Спостерігається при хронічному гломерулонефриті, гострій нирковій недостатності. У таких випад­ках рівень глюкози в крові нормальний або навіть дещо зниже­ний.

При маститах і закупорюванні дійок у тварин може розвивати­ся лактозурія внаслідок зворотного надходження молочного цукру із молока в кров і сечу. Лактозурію від глюкозурії відрізняють за допомогою зброджувальної проби.

Поява галактози в сечі (галактозурія) буває при ураженнях


печінки, м'язовій дистрофії, панкреатиті. Поява інших цукрів у сечі спостерігається рідко.

Визначення кетонових тіл у сечі. До кетонових тіл відносять аце­тон, бетаоксимасляну та ацетооцтову кислоти. У здорових тварин сеча містить невелику кількість кетонових тіл, які не визначають­ся якісними реакціями (проба Лестраде дає змогу встановити на­явність кетонових тіл у сечі від 1,7 ммоль/л і вище). У здорових коней вміст кетонових тіл в сечі становить 0,06—0,66 ммоль/л, у корів — 0,6—1,1, овець — 0,59—1,46 ммоль/л. Використання інди­каторних смужок, виготовлених спеціально для кожного виду тва­рин, допомагає встановлювати посилене виділення кетонових тіл, концентрація яких незначно вища верхньої межі норми. Зараз ви­пускають смужки, за допомогою яких визначають приблизну кон­центрацію кетонових тіл у сечі, а точну кількість їх досліджують. в спеціальних дистиляційних апаратах.

Збільшення вмісту кетонових тіл в сечі називають кетонурією. Пов'язана вона з недостатнім забезпеченням жуйних тварин легко-перетравними вуглеводами в поєднанні з високим вмістом в раціо­нах білків і жирів та при згодовуванні кормів, які містять кетоген-ні речовини (масляну кислоту). Кетонурія є наслідком тривалого' голодування, виснаження, підвищення температури тіла. Діагнос­тують кетонурію при цукровому діабеті, нирковій глюкозурії, ке-тозі, діареях, важких інтоксикаціях, захворюваннях печінки, цент­ральної нервової системи (сказ, лістеріоз, еклампсія). Визначення кетонових тіл у сечі є високоінформативним і раннім тестом при діагностиці прихованої форми кетозу корів, овець, свиноматок.

Визначення білірубіну в сечі. У сечі може міститися лише кон'югований (зв'язаний, прямий) білірубін. Некон'югований (вільний, непрямий) білірубін не розчиняється у воді і не прохо­дить через ниркові клубочки, тому в сечі його не виявляють. Вміст білірубіну в сечі визначають якісними і кількісними реакціями та індикаторними смужками. Із якісних реакцій застосовують проби Розіна, Фуше, Франка. Вони грунтуються на окисленні білірубіну в білівердин, який надає пробі зеленкуватого кольору. Для вели­кої рогатої худоби інформативною є проба Франка (із розчином метиленового синього). Кількість білірубіну в сечі досліджують уніфікованим методом Єндрашика, Клегорна і Грофа.

Виділення білірубіну із сечею називають білірубінурією. Наяв­ність його в сечі свідчить про глибокі порушення у гепатобіліарній системі, коли кількість кон'югованого білірубіну в крові переви­щує рівень ниркового порогу (понад 34 мкмоль/л білірубіну). При білірубінурії сеча темніє, набуває жовто-зеленого відтінку, піни­ться. Дослідження білірубіну в сечі має важливе значення при диференціальній діагностиці жовтяниць. Білірубінурія спостерігає­ться при тяжких ураженнях печінки (гепатит, гепатоз, цироз) та жовчовивідних шляхів (жовчнокам'яна хвороба, ехінококоз, ново-

22Т


утворення), тобто при паренхіматозній і механічній жовтяницях. У випадку гемолітичної жовтяниці білірубінурія відсутня, оскіль­ки в крові нагромаджується лише вільний (непроведений через пе­чінку) білірубін, який не розчиняється у воді і не може виділитися нирками з сечею.

Визначення уробіліногену і уробіліну в сечі. Уробіліноген і уро білін є похідними проведеного через печінку білірубіну. Уробілі­ноген утворюється в кишечнику із білірубіну під впливом фермен­тів мікроорганізмів. Частина його рухається у кишечнику і пере­творюється в стеркобіліноген і стеркобілін, а решта всмоктується в кров і розщеплюється в печінці. При ураженні печінки (паренхі­матозна жовтяниця) уробіліноген не повністю перетворюється ге-патоцитами і заноситься кров'ю у нирки, виділяючись із сечею, Виділення уробіліногену із сечею називають уробіліногенурією, Зразу після виділення уробіліноген під дією кисню перетворюється в уробілін. Існує цілий ряд проб для якісного визначення уробілі­ну: Флоренца-Комарицина, Богомолова, Шлізінгера.

Збільшення кількості уробіліну в сечі називають уробілінурією, Встановлюють її індикаторними смужками, зразу при сечовиді­ленні, коли уробіліноген встигає перетворюватися в уробілін. Крім паренхіматозної, уробіліногенурія спостерігається при гемолітич­ній жовтяниці, коли утворюється велика кількість уробіліногену, який не встигає розщеплюватися у печінці. Відсутність уробіліно­гену в сечі при збільшенні вмісту білірубіну в крові і сечі свід­чить про наявність в організмі механічної жовтяниці. У випадку ліквідації механічної перешкоди в жовчному протоці виникає уро-білінурія, що є сприятливим симптомом. Виділення стеркобіліно-гену із сечею спостерігається при кишкових захворюваннях (енте­роколіти, завороти, інвагінація), якщо в кишечнику відбувається його всмоктування у кров з надходженням у нирки.

Визначення жовчних кислот у сечі. Визначають їх наявність j сечі за допомогою проб, що знижують поверхневе тяжіння сечі, Сюди відносять пробу Гай-Крафта і з метиленовим синім. Збіль­шення вмісту жовчних кислот у сечі спостерігається при паренхі­матозній і механічній жовтяницях.

Визначення крові і кров'яних пігментів. У сечі знаходять крої і кров'яні пігменти (гемоглобін, метгемоглобін, гемосидерин, сульфгемоглобін), а також м'язовий білок — міоглобін. В сечі здорових тварин можна знайти лише поодинокі еритроцити мікро­скопією осаду. Наявність крові в сечі називають гематурією. Візу­ально домішок крові в пробі сечі (макрогематурію) можна вста­новити при вмісті 25 тис. еритроцитів у 1 мкл. Сеча набуває чер­воного кольору і утворюється осад згустку крові. Якщо кров не викликає зміни кольору сечі, а встановлюють її наявність лише за допомогою хімічних реакцій чи мікроскопії осаду, то мова йде про мікрогематурію. Якісне визначення крові та її пігментів прово-


дять за допомогою бензидинової проби й реакції з гваяковим на­стоєм. Індикаторними смужками також можна кількісно визначи­ти кров і її пігменти в сечі, а точно концентрацію гемоглобіну ви­значають гемоглобінціанидним або колориметричним (за Салі) методами.

Гематурія буває справжньою, якщо вона виникає внаслідок ураження органів сечової системи, і несправжньою, що є наслід­ком домішування крові із статевих органів. Справжні гематурії бувають ниркові, позаниркові та змішані. Ниркова гематурія спо­стерігається при гострому нефриті, загостренні хронічно перебіга­ючого нефриту, при сибірці, чумі свиней, тяжко перебігаючих С-і К-гіповітамінозах, деяких інтоксикаціях, при застійній нирці у хворих з недостатністю серця, злоякісній пухлині і травмах нирок.

Позаниркова гематурія виникає при запаленні та травмах се­човивідних шляхів і сечового міхура, сечокам'яній хворобі, гостро­му пієліті, злоякісних пухлинах сечового міхура, сибірці.

Диференціюють ниркову та позаниркову гематурії, насамперед так званою пробою трьох склянок. При кровотечі з уретри кров буває лише на початку сечовиділення (перша посудина), при ура­женні сечового міхура — в кінці його (третя посудина), а при ура­женні нирок — у всіх трьох посудинах. Крім того, безсумнівним доводом ниркового походження гематурії є наявність у осаді сечі еритроцитарних циліндрів, які є відбитками канальців. Звертають також увагу на поєднання кількості еритроцитів і білка в сечі. Якщо еритроцитів у сечі мало (10—20 в полі зору), а білка біль­ше 1 г/л, то гематурія ниркова. І навпаки, значна кількість еритро­цитів в сечі (50—100 і більше у полі зору) в поєднанні з відсут­ністю еритроцитарних циліндрів і кількістю білка менше 1 г/л є показником позаниркової гематурії.

Виділення з сечею гемоглобіну називають гемоглобінурією. Вона буває первинною і вторинною. Первинна гемоглобінурія є наслідком масового гемолізу еритроцитів у кров'яному руслі, коли гемоглобін, що звільняється, не встигає повністю перетворитися у білірубін; вторинна зумовлена виходом гемоглобіну з еритроцитів уже в сечі при їх розпаді. Первинна гемоглобінурія є важливим симптомом гемолітичної хвороби поросят, післяродової гемоглобі­нурії корів, пароксизмальної гемоглобінурії телят, лептоспірозу, кровопаразитарних хвороб (бабезіоз, нуталіоз, піроплазмідоз), деяких інтоксикацій. Сеча при гемоглобінурії набуває буро-черво­ного кольору.

При виділенні міоглобіну (міоглобінурія) сеча має червоний або темно-коричневий колір. Міоглобінурія спостерігається при травмах м'язів, міопатозі, паралітичній міоглобінурії коней.

Визначення індикану в сечі. Індикан утворюється в організмі внаслідок гнильних процесів в кишечнику і при розпаді білків тка­нин організму. Якісне визначення індикану в сечі широко вико-


ристовують у клінічній практиці. З цією метою застосовують пробу Обермайєра і Яффе. Вона грунтується на перетворенні під дією кислоти індикану в індоксил, який окислюється з утворенням си­нього або червоного індиго. Кількість індикану в сечі можна дос­лідити за допомогою кольорової реакції Розе.

У здорових тварин у добовій кількості сечі міститься 22—44 г/л індикану. Збільшення його кількості в сечі називають індикану-рією. Індиканурія буває кишкового та тканинного походження. Кишкова виникає при атонії, непрохідності і запальних процесах у кишечнику. Значне збільшення вмісту індикану в сечі є ознакою розвитку гнильних процесів у кишковому каналі або перитоніту. Тканинна Індиканурія спостерігається при розпаді пухлин, гангре­ні легень, абсцесах.

ДОСЛІДЖЕННЯ ОСАДУ СЕЧІ

Одержання осаду сечі. Для осадження речовин, які містяться у сечі, застосовують центрифугування або відстоювання у коніч­ному посуді. Після центрифугування надосадову рідину зливають, а осад досліджують. При відстоюванні сечі в конічному посуді одержують нещільний осад, який піпеткою беруть для досліджень.

В осаді є клітини та їх похідні, кристалічні утворення. Клітини і похідні від них відносять до організованого осаду, а кристали і аморфні утворення — до неорганізованого.

Організовані компоненти осаду сечі. До них відносять еритро­цити, лейкоцити, епітеліальні клітини, циліндри, гриби, бактерії.

Еритроцити у сечі здорових тварин або відсутні чи зустрічаю­ться рідко — до двох у полі зору мікроскопа. Збільшення кількості еритроцитів в сечі називають еритроцитурією. У свіжо-одержаній сечі еритроцити насичені гемоглобіном і незмінені, дис­коподібної форми, жовто-зеленого кольору. При тривалому збері­ганні сечі вони втрачають значну частину гемоглобіну і мають вигляд набряклих, світлих двоконтурних дисків. Такі ж еритроци­ти зустрічаються і в сечі із підвищеною лужністю і низькою від­носною щільністю, а в кислій сечі вони зморщені й нагадують тутові ягоди.

Виражена еритроцитурія, яка може перейти в гематурію, спо­стерігається при гострому нефриті, сечокам'яній хворобі, пієло­нефриті, уроциститі, пухлинах нирок. При хронічному нефриті ери­троцитурія виражена слабо.

Лейкоцити в сечі здорових тварин можуть не зустрічатися або їх там міститься мало — до двох в полі зору мікроскопа. Вони в 1,5—2 рази більші за розміром, ніж еритроцити, мають вигляд сірих овальних або зернистих клітин. При зниженні щільності сечі вони набрякають, стають прозорими.

Збільшення кількості лейкоцитів у сечі називають лейкоци-


т у р і є ю, а виділення великої кількості їх (50—100 і більше в полі зору мікроскопа), що надає сечі гнійного характеру, назива­ють п і у р і е ю. Лейкоцитурія спостерігається, як правило, при гострих запальних процесах у сечовій системі (уроцистит, пієліт, уретрит). При гострому нефриті вона буває рідше, кількість лей­коцитів у сечі невелика (15—20 в полі зору мікроскопа), а при хронічному — лейкоцитурія може бути відсутньою. Піурія частіше буває при гнійному пієліті, уроциститі, а ниркова піурія виникає лише при гнійному нефриті, коли гнійник розкривається у сечови­відні шляхи.

Необхідно враховувати, що несправжня лейкоцитурія може з'являтися при запаленні статевих органів (ендометрит, вагініт, простатит).

Епітеліальні клітини. У сечі здорових тварин епітеліальні клі­тини зустрічаються рідко. Поодинокі клітини потрапляють у сечу із ниркових канальців і лоханок, сечовидільних шляхів, статевих органів. При патології органів сечовидільної системи настає поси­лене злущення епітелію і домішування його до сечі. В осаді роз­різняють плескаті, циліндричні (хвостаті) й круглі епітеліальні клі­тини.

Плескаті епітеліальні клітини мають великі розміри, нерівні краї, добре виражену зернистість цитоплазми. Циліндричні кліти­ни — витягнутої форми тільця з чітким ядром і зернистою цито­плазмою. Круглої форми епітеліальні клітини — це зернисті тільця із ядром в центрі.

При дослідженні епітеліальних клітин важливо знати місце їх злущування, але клітини епітелію із нирок, сечовивідних протоків, сечового міхура і статевих органів подібні між собою. Тому при аналізі осаду сечі необхідно враховувати інші симптоми уражень органів сечовидільної системи. Злущення великої кількості нирко­вого епітелію супроводжується значною протеїнурією, глюкозу­рією, лейкоцитурією, циліндрурією.

Епітелій піхви надходить в сечу при вагініті. Це клітини вели­ких розмірів, багатокутні, з центрально розміщеним ядром. Знахо­дження великої кількості циліндричних епітеліальних клітин про­стати з круглим або витягнутим ядром разом із лейкоцитурією є ознакою простатиту.

Циліндри — це зліпки з ниркових канальців, які утворилися з білка та клітинних елементів. Наявність у сечі циліндрів назива­ють циліндрурією. Циліндри зберігаються лише в кислій сечі, в лужній вони швидко розпадаються і розчиняються при збе­ріганні.

Розрізняють справжні й несправжні циліндри. До справжніх циліндрів відносять гіалінові, епітеліальні, зернисті, воскоподібні, еритроцитарні, гемоглобінові, лейкоцитарні.

Гіалінові циліндри виникають внаслідок протеїнурії ниркового


походження. Виявляють їх у сечі при нефриті, нефрозі, пієлонеф­риті, рідко при фізіологічній протеїнурії. Вони мають скручену форму, закруглені кінці, майже прозорі. При гемоглобінурії гіалі-нові циліндри фарбуються у червоний колір, при білірубінурії — в жовтий, а при наклеюванні на циліндри сечокислих солей і зруй­нованих клітин вони стають сірими.

Епітеліальні циліндри — це пластини канальцієвого епітелію, що прилипли до гіалінових циліндрів. Епітеліальні циліндри з'яв­ляються у сечі при гострому та хронічному нефрозі внаслідок ди­строфічних змін канальців.

Зернисті циліндри утворюються при розпаді епітелію ниркових канальців. їх поверхня вкрита дрібною зернистістю. У випадку жирового переродження нирок структура циліндрів має жирові включення, білкового — зерна білкового розпаду. Наявність зер­нових циліндрів у сечі є ознакою важких дистрофічних змін епі­телію канальців. Воскоподібні циліндри мають чіткі контури і жовтуватий відтінок. На їх поверхні часто бувають тріщини. Зу­стрічаються при хронічно перебігаючому нефрозі.

Еритроцитарні циліндри утворюються у канальцях нирок і є наслідком ниркових кровотеч. Коли гематурія перебігає одночасно-з протеїнурією, еритроцитарні циліндри можуть утворюватися на­шаруванням еритроцитів на гіалінові циліндри.

Гемоглобінозі циліндри утворюються з гемоглобіну в ниркових канальцях. Вони мають зернисту форму і жовто-коричневий колір. Гемоглобінові циліндри подібні до кристалів сечокислого амонію, якщо останні подовженої форми. Розрізняють їх додаванням луж­ного розчину до осаду сечі, від якого сечокислий амоній розчиняє­ться.

Лейкоцитарні циліндри утворюються внаслідок налипання лей­коцитів на нитки слизу. Виявляють їх при захворюваннях, що пе­ребігають із значною лейкоцитурією (гостроперебігаючі нефрит, пієлонефрит, уроцистит).

Жирові циліндри являють собою краплі жиру, які прилипли до ниток слизу чи фібрину. Для їх диференціації використовують фарбування осаду Суданом III. Встановлюють жирові циліндри при жировому переродженні нирок.

Бактеріальні циліндри виявляють при бакт<



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 550; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.118.0.48 (0.017 с.)