Методи рентгенологічного дослідження

Рентгенологічне дослідження тварин проводять з урахуванням, таких властивостей рентгенівських променів, як здатність проника­ти через тканини організму, викликати видиме світіння окремих хімічних речовин, поглинатися в певній мірі тканинами залежно від їх щільності. Рентгенологія має два класичні методи до­слідження: рентгеноскопію (просвічування) і рентгенографію (ви­готовлення знімків).

Рентгеноскопія (просвічування) — це метод визначення пато­логічних змін в органах і тканинах за допомогою одержаних на

флюоресціюючому екрані тіней під час дії на них рентгенівських променів.

Для одержання видимого зображення досліджуваних ділянок тіла використовують спеціальні екрани. На білий картон розмі­ром 30X40 см (або іншого розміру) з одного боку нанесений шар хімічної речовини (платино-синеродистий барій, вольфрамовокис-лий кальцій, цинк-кадмій сульфат та ін.), яка при потраплянні на неї рентгенівських променів світиться. Платино-синеродистий барій флюоресціює жовтувато-зеленуватим світлом. Для захисту від механічних пошкоджень заднього боку екрана використовують целулоїдну або пластмасову пластинку. Для захисту флюоресцію-ючого шару картонного екрана та захисту рентгенолога під по­трапляння на нього променів використовують просвинцьоване скло товщиною 10 мм.

Між рентгенівською трубкою і екраном розміщують ділянку тіла тварини і при дії рентгенівських променів на екрані одержу­ють світлове зображення у вигляді тіней різної інтенсивності. Повітря у порожнинах тіла та суглобові хрящі практично прозорі для рентгенівських променів, а м'язи, сухожилля, паренхі­матозні органи, кишечник (м'які тканини) затримують промені вже значно. Найбільше рентгенівські промені поглинаються кіст­ковою тканиною і металевими сторонніми тілами.

Рентгеноскопію проводять у затемненому приміщенні. Перед початком просвічування рентгенологу необхідно побути 3—5 хв у темноті, щоб підготовити очі для кращого сприйняття тіней на екрані. Якщо неможливо затемнити приміщення, користуються криптоскопом (матерчаста конусоподібна камера з екраном і огля­довим віконцем).

Відстань від трубки до екрана повинна бути такою, щоб конус променів освітлював майже весь екран розміром 30X40 см. Прак­тично ця відстань становить 60—65 см. При збільшенні її між екраном і трубкою у два рази в чотири рази збільшується освіт­лювальна площа і в чотири рази зменшується ступінь світіння екрана. І, навпаки, при зменшенні цієї відстані у два рази площа освітлення зменшується у чотири рази й на стільки ж посилюєть­ся світіння екрана. Рентгенівські апарати дають змогу просвічу­вати усі ділянки тіла дрібних тварин. У великих тварин для про­свічування доступні голова, шия, грудна клітка. Ділянки тазу, стегна й плеча для просвічування недоступні (велика товщина тканин). Для одержання диференційованої тіньової картини рент­генівського малюнка при дослідженні органів черевної порожнини та інших використовують різні штучні контрастні речовини з ма­лою або великою атомною масою.

Як контрастні речовини при рентгенологічному дослідженні використовують кисень, вуглекислий газ, повітря. Вони поглина-

ють рентгенівські промені в меншій мірі, ніж органи і тканини тварини, чим створюється необхідна для дослідження контраст­ність на екрані. Атмосферне повітря при введенні в різні порож­нини не викликає ускладнень і швидко розсмоктується, через що його частіше використовують. Повітря для контрастності вводять у порожнини суглобів, сухожильних піхв і слизових сумок, шлу­нок коням, собакам, черевну порожнину коням, дрібним тваринам (пневмоперитонеум), в навколониркову жирову клітковину (пнев-морен), у сечовий міхур (пневмоцистографія). Повітря в порож­нини вводять, дотримуючись звичайних правил хірургії.

Контрастні речовини з великою атомною масою здатні інтен­сивно поглинати рентгенівські промені, чим викликають чітку контрастність на екрані. До них відносять барію сульфат (для дослідження шлунково-кишкового тракту), калію бромід (для до­слідження сечового міхура та вим'я), сергозин (для урографії, ва-зографії, діагностики захворювань вим'я), йодоліпол (для бронхо-, пієло-, фістулографії, дослідження вим'я), кардіотраст (для до­слідження судин серця і вим'я), а також ряд інших препаратів (діодон, нікотраст, йодурон, тріумбрен, тріопак, урограф, гіпак, кардіограф, трийодтраст тощо).

Використовуючи рентгеноскопію, при житті тварини можна по­бачити такі зміни, які не виявляють іншими методами. Крім того, можна простежити за роботою окремих внутрішніх органів (ле­гень, серця, кишечника, суглобів) у динаміці, не викликаючи не­приємного відчуття у тварин.

До недоліків рентгеноскопії слід віднести: відсутність об'єк­тивного документа, робота в затемненому приміщенні, перебуван­ня лікаря-рентгенолога під час дослідження у зоні розсіяного ви­промінювання.

Режим роботи апарата при просвічуванні залежить від його типу й товщини ділянки дослідження. Твердість рентгенівських променів для дослідження дрібних тварин може коливатися від 50 до 65 кіловольт, а інтенсивність від 3 до 4 міліампер, для ве­ликих — відповідно 60—80 кВ і 4—5 мА. При просвічуванні різ­них ділянок тіла у тварин на екрані спостерігають різноманітну тіньову картину, для аналізу якої необхідний певний досвід ро­боти.

При рентгеноскопії необхідно враховувати, що тіньова карти­на рентгенівського зображення, крім фізико-хімічних властивостей досліджуваної ділянки, залежить від просторового взаєморозмі-щення рентгенівської трубки, ділянки дослідження та екрана, а також напрямку центрального пучка рентгенівських променів.

Рентгенографія (виготовлення рентгенівських знімків) — це метод дослідження, при якому за допомогою рентгенівських про­менів на світлочутливій плівці після її фотографічної обробки

одержують негативне зображення внутрішньої структури до­сліджуваної ділянки тіла.

Для рентгенографії, крім рентгенівського апарата, необхідні рентгенівська плівка, касети, підсилюючі екрани, проявник і фік­саж для обробки плівки.

Рентгенівська плівка з двох боків має світлочутливий шар. її виготовляють розмірами 13X18 см, 18X24, 24X30, 30X40 см. Для дослідження тварин бажано мати плівку чутливістю 300— 400 обернених рентген і більше. Рентгенівська плівка чутлива до видимого світла, тому всі маніпуляції з нею проводять при тем­но-червоному світлі.

Рентгенівські касети — плоскі алюмінієві коробки з грубостін-ною задньою кришкою. Касети мають ті ж стандартні розміри, що й плівка.

Підсилюючі екрани — картонні пластинки, вкриті вольфрамо-вокислим кальцієм. Розміри їх відповідають розмірам плівки та касет. При дії рентгенівських променів екрани світяться голубим світлом. Для виготовлення знімків рентгенівську плівку закла­дають у касету між підсилюючими екранами, які скорочують експозицію у 10—20 разів.

Рентгенографію проводять у незатемненому приміщенні. Касе­ту щільно прикладають переднім боком до досліджуваної ділян­ки тіла, а з протилежного боку встановлюють рентгенівську труб­ку. Відстань від трубки до касети повинна бути такою, щоб конус рентгенівських променів охоплював необхідну для дослідження ділянку. Вона повинна бути не меншою п'ятикратної товщини об'єкта, з якого роблять рентгенографію. Перед проведенням рент­генографії на пульті управління підбирають відповідні параметри (напругу, експозицію).

Знімки з однієї і тієї ж ділянки роблять у двох взаємно пер­пендикулярних проекціях: ківцівки — в передній і боковій; голову, шию, грудну клітку, черевну порожнину — в боковій і зверху вниз або знизу вверх. У великих тварин рентгенографію грудної клітки і органів черевної порожнини роблять лише в боковій проекції.

Плівку обробляють у розчинах проявника і фіксажу. Рецепти цих розчинів додають до кожної коробки рентгенівських плівок. Експоновану плівку проявляють протягом 5—6 хв при температу­рі розчину 18—20 °С. Час фіксування повинен бути не менше по­двоєного часу проявлення. Після фіксування плівку старанно про­мивають у проточній воді не менше 15—20 хв і сушать. Якісна рентгенограма повинна бути достатньо прозорою для проходжен­ня світла, мати чіткий контрастний малюнок як в загальному пла­ні, так і в деталях. Розглядати й вивчати рентгенограми краще за допомогою негатоскопа. Це — прямокутний ящик, всередині якого розміщені електричні лампочки, а на передній стінці встановлене матове скло.

Крім звичайної рентгенографії, застосовують і ряд інших спе­ціальних методів: флюоро-, томо-, рентгенокімо-, стереорентгено­графію, рентгенофотометрію, рентгенокінематографію.

Флюорографія — метод фотографування зображення з флюорос­копічного екрана на малоформатну плівку. Плівки проявляють і переглядають на флюороскопі. Цей метод застосовують для масо­вого дослідження легень у овець і телят, останніх хвостових хреб­ців у корів.

Томографія — це метод пошарової рентгенографії, який дає змо­гу визначати глибину патологічного процесу. При томографії труб­ки і заряджена касета переміщаються у протилежних напрямках по відношенню до нерухомого досліджуваного об'єкта. На рент­генограмі буде зображення того шару, площина якого збігається з площиною осі качання трубки і касети.

Рентгенокімографія — це метод визначення величини амплітуди переміщення контурів тіні рухливих органів. Для цього викорис­товують спеціальний кімограф, який має решітку з 25 свинцевих пластин шириною 12 мм кожна з проміжками між ними 1 мм. При рентгенокімографії переміщається або решітка, або касета. На рентгенокімограмі одержуємо амплітуду коливань тіні функціо­нуючого органа, за якими визначають наявні зміни.

Стереорентгенографія— метод одержання об'ємної рентгеногра­ми досліджуваної ділянки. Вона полягає у тому, що роблять два знімки з однієї і тієї ж ділянки при зміщенні трубки на 6,5 см, тобто на довжину, рівну середній відстані між зіницями людини. Дві рентгенограми розглядають через стереоскоп, де одержують об'ємне зображення.

Рентгенофотометрія — метод кількісного визначення мінераль­них речовин у кістковій тканині за рентгенограмою шляхом порів­няння щільності тіні кістки з відповідною ділянкою тіні кістково­го клина (еталона). Метод грунтується на властивості поглинання рентгенівських променів тканинами залежно від їх щільності. Еталон виготовляють із кістки великої рогатої худоби. Це клин довжиною 100 мм, шириною 12 мм, висотою на одному кінці 25 мм, на другому — 0,2 мм. Довжина клина розділена на 10 сек­торів, у кожному з яких відомий вміст мінеральних речовин. Рент­генофотометрію застосовують для ранньої діагностики порушення мінерально-вітамінного обміну у високопродуктивних тварин. З цією метою проводять рентгенографію певної ділянки кісткової тканини (хвостові хребці, п'ястна кістка та ін.) на касету без під­силюючих екранів разом з кістковим еталоном. Рентгенограму вставляють у фотоосеометр і через досліджувану точку тіні кіст­ки пропускають вузький пучок світла, інтенсивність якого вимірю­ють мікроамперметром. Потім визначають аналогічну за щільніс­тю ділянку рентгенограми з тінню клина. Встановлена таким чи­ном щільність ділянки тіні досліджуваної кістки за еталоном по-

казує вміст мінеральних речовин у даній ділянці в міліграмах на квадратний міліметр.

Рентгенокінематографія — фотографування кінокамерою внут­рішніх органів, що знаходяться у русі із рентгенівського екрана. Необхідною умовою для цього є синхронна робота кінокамери та рентгенівської трубки.

Поряд з позитивними сторонами рентгенографія, як і рентгено­скопія, має свої недоліки. Недоліками цього методу є те, що рент­генографічний метод дослідження не дає змоги розглядати до­сліджувані органи при їх функціонуванні, й на його проведення витрачається багато часу, він порівняно дорогий.