Дослідження черепа та хребта

При дослідженні черепа звертають увагу на його об'єм, форму, наявність деформацій, температуру шкіри, болісну чутливість, консистенцію кісток, їх цілість, характер перкусійного звуку. Ці показники визначають за допомогою огляду, пальпації, перкусії. У здорових тварин череп помірного об'єму, характерної для тва­рин кожного виду, форми, шкіра помірної температури, кістки тверді, перкусійний звук у ділянці лобних і верхньощелепних па­зух тимпанічний (коробковий).

Деформації черепа у вигляді місцевого випинання спостерігає­ться при новоутвореннях у мозку, пошкодженнях черепа. Підви­щення температури шкіри і місцеву болісність виявляють при за­паленні мозку і його оболонок, лобної пазухи, новоутвореннях, ценурозі овець, ехінококозі, при механічних пошкодженнях череп­ної коробки. Прогинання кісткової пластинки, зменшення твердос­ті кісток черепа буває у випадках порушення мінерального обміну у високопродуктивних корів.

Аналіз перкусійного звуку в ділянці черепної коробки дає змо­гу виявити локалізацію патологічного процесу й визначити харак­тер змін з боку головного мозку. Перкусію черепа проводять без­посередньо пальцем або зворотним боком перкусійного молоточка. Різке притуплення звуку спостерігається при наявності пухлин, міхурів ехінокока і ценуроза, при крововиливах та водянці мозко­вих шлуночків.

^ За допомогою огляду і пальпації досліджують хребет, визнача­ючи чутливість, температуру, викривленість. Дифузна болісність хребта буває при гострому спинальному й цереброспинальному менінгітах, обмежена — при травмах і здавлюванні спинного моз­ку. Серед змін хребта відмічають різного роду викривлення: лор­доз, кіфоз, сколіоз. Лордоз — викривлення хребта вниз, виникає

при демінералізації кісткової тканини, що призводить до деформа­ції кісток хребта. Викривлення хребта вверх — кіфоз — виявляють при паралічі і парезі задньої його частини. Сколіоз (викривлення хребта в здоровий бік) виникає при однобічному ураженні кісток або м'яких тканин. Може спостерігатися викривлення хребта в шийній частині за рахунок судорожних скорочень дорсальної мус­кулатури шиї і спини з закиданням голови назад (опістотонус). Скручування шиї у птиці в хворий бік буває при паралічі вести­булярного нерва.

ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІВ ЧУТТЯ

До них відносять органи (апарати) зору, слуху, нюху та смаку.

Зоровий апарат досліджують оглядом у такій послідовності: стан зору, витікання з очей, повіки, очне яблуко, райдужна обо­лонка (райдужка), зіниця, сітківка.

Стан зору достеменно визначають скіаскопією. Зорову здатність в умовах виробництва визначають проводженням великої тварини на довгому поводку через перешкоди. Дрібним тваринам дають можливість вільно рухатися у приміщенні з безладно розставле­ними предметами. Тварини з добрим зором вільно долають всі перешкоди, обходять їх, переступають. При послабленні або пов­ній втраті зору виникає протилежна картина. Порушення зору може бути наслідком зміни провідності зорового нерва, пошко­дження ділянки зорового горба, кори великих півкуль при енцефа­літі, менінгіті, інфекційних і паразитарних ураженнях централь­ної нервової системи. Характерним симптомом можна вважати гемералопію (нічну сліпоту) при гіпо- і авітамінозі А у великої рогатої худоби, овець і свиней. Втрата зору буває при отруєннях плісеневими грибами. Хронічне отруєння великої рогатої худоби свинцем, ртуттю може призвести до повної сліпоти. У свиней вона може настати при хронічному отруєнні кухонною сіллю.

Досліджуючи зорову здатність, необхідно враховувати, що зір у великої рогатої худоби недостатньо розвинений порівняно з тва­ринами інших видів і, наприклад, при виборі кормів відіграє лише функцію загальної орієнтації. Великій рогатій худобі характерне розпізнавання кольорів, але воно не дуже чітко виражене і більш важливим для неї є контраст кольорів, ніж вони самі. Зір у коней добре розвинений, тварина може бачити навіть дуже дрібні пред­мети, добре орієнтується вночі, оскільки її око здатне сприймати велику кількість світлових променів. Сонячне світло не осліплює коня, і він не реагує на нього прикриванням вій. У зв'язку з особ­ливостями анатомічної будови ока оцінка просторових ситуацій у коня утруднена (надівають шори та надочники). У свиней зір недостатньо розвинений. Вони за допомогою органів зору можуть розрізняти синій, червоний, жовтий, зелений кольори, проте роз-

різнений кольорів, як і контрастний зір, розвинені слабо. Порів­няно добре розвинений зір у птахів. Завдяки особливостям будови ока вони можуть бачити предмети, що знаходяться позаду них. Однак гострота зору у курей обмежена відстанню ЗО—50 м, гу­сей — до 120, качок — до 70—80 м.

При оцінці витікання з очей слід ураховувати, що у здорових тварин його немає. При патології кон'юнктиви та інших тканин ока воно може бути помірним або сильним, серозним, слизистим, гнійним.

Повіки досліджують, звертаючи увагу на їх припухання та по­ложення. При цьому виявляють інфільтрацію, порушення рухів повік і миготливої перепонки. Інфільтрація повік може бути нас­лідком травм, одержаних при занепокоєнні, менінгітах, чумі свиней і собак, дифтерії птиці, набряковій хворобі поросят. Опу­скання верхньої повіки (птоз) спостерігають у кінцевій стадії ін­фекційного енцефаломієліту, при запаленні повік, лицьового і окору-хового нервів, пошкодженні шийного відділу симпатичного нерва. Опускання нижньої повіки буває при ботулізмі. У випадку паралі­чу лицьового нерва повіки не закриваються (лагофтальмус). Під­вертання країв повік з розвитком гострого кон'юнктивіту, помут­ніння рогівки спостерігають при А-гіповітамінозі у ягнят. Випадін­ня миготливої перетинки (третьої повіки) — характерний симптом стовбняка у коней, отруєння стрихніном.

При дослідженні очного яблука визначають його величину, рух­ливість і положення. Вип'ячування (екзофтальмія) очних яблук характерне для базедової хвороби, тяжких задишок, зустрічається при лейкозі великої рогатої худоби, хворобах з явищами кольок. Западання очних яблук (енофтальмія) буває при кахексії, ток­сичній диспепсії, тяжких гастроентеритах, ензоотичному зобі (гіпотиреозі). Дрижання очей (ністагм)—мимовільні ритмічні коливальні рухи очних яблук бувають внаслідок подразнення ве­стибулярного апарата при гострому запаленні головного мозку, захворюванні вух. Залежно від характеру рухів очей розрізняють горизонтальний, вертикальний і коловий ністагм. Неправильна по­становка очей (косоокість) спостерігається при підвищенні тонусу м'язів, що приводять у рух очне яблуко і свідчить про місцевий запальний процес або новоутворення у ділянці ядер чи периферич­них нервів. Зустрічається і уроджена косоокість.

Райдужна оболонка (передня частина судинної оболонки очно­го яблука) пігментована. Знебарвлюється вона при нейролімфома-тозі у курей. Помутніння і нечіткість малюнка райдужки спостері­гаються при чумі, кровоплямистому тифі, контагіозній плевро­пневмонії.

Світлову реакцію зіниці визначають закриванням очей руками або направленням світлового променя рефлектором. У здорових тварин під впливом яскравого світла зіниця звужується, а при за-

темненні — розширюється. Точніше цю здатність зіниці визнача­ють приладами І. П. Шаптала, якими можна дозувати силу світ­лового подразнення і встановлювати тривалість реакції зіниці. Стійке звуження зіниці (міозис) буває при водянці мозку, менін­гіті, ценурозі. Тривале розширення зіниці (мідріазис) буває при збудженні, отруєнні атропіном, ценурозному ураженні головного мозку, менінгіті. Нерівномірність зіниць (анізокорія) супроводжує пневмонії та інші процеси в грудній порожнині внаслідок подраз­нення симпатичного ствола на боці ураженої легені. _t При дослідженні рогівки у випадку її травм спостерігають сльозотечу, світлобоязливість, болісність. У тварин усіх видів по­ширені запалення рогівки при інфекційних та інвазійних хворобах і внаслідок хімічних впливів. При запаленні порушується її блиск, поверхня стає тьмяною, мутніє.

Із змін сітківки важливе значення має запалення, застійний сосок і атрофія зорового нерва. При запаленні відмічають помут­ніння сітківки, розширення артерій, вогнищеві інфільтрації у ви­гляді плям. Застійний сосок характеризується набряканням вен сітківки, почервонінням соска, що буває при ценурозі, пухлинах мозку, менінгіті. Атрофія зорового нерва проявляється побліднін-ням соска, нечіткістю його контурів, що спостерігається при пара­лічі зорового нерва.

Слух досліджують за допомогою звукових подразників, знайо­мих тварині. Клінічне значення має гіперестезія слуху (підвищена чутливість до звукових подразників звичайної сили). Тварина при цьому перелякана, неспокійна, збуджена. Гіперестезію слуху мож­на спостерігати при сказі, кетозі, ентеротоксемії, отруєнні морфі­єм. Можлива гіперестезія слуху при ураженні довгастого мозку, вискової частини кори великого мозку. При порушенні функції звукопроведення і звукосприйняття можлива часткова або повна втрата слуху (глухота), яка буває при судинних розладах голов­ного мозку (крововиливи, тромбоз), водянці мозку, інших 'хворо­бах центральної нервової системи. При запаленні зовнішнього, середнього чи внутрішнього вуха можуть спостерігатися витікання різного ексудату із слухового отвору.

Нюх досліджують за допомогою пахучих речовин (ароматне сі­но, силос та ін.), подразнюючих речовин (аміак, оцтова кислота тощо), які підносять на невелику відстань до носа тварини, спо­стерігаючи одночасно за її реакцією. Очі тварині при цьому за­кривають. За реакцією тварини оцінюють нюх: помірний, зниже­ний (гіпосмія), відсутній (аносмія). Розлад нюху свідчить про ураження слизової оболонки носа чи іншої частини нюхового ана­лізатора (пухлини, водянка мозку та інші хвороби).

Необхідно зазначити, що нюх у великої рогатої худоби порів­няно з іншими видами тварин розвинений обмежено. У коней він розвинений краще, ніж у інших тварин. Нюх служить їм для орі-

єнтації, вибору корму, статевого партнера тощо. Дуже добре роз­винений нюх у свиней. За допомогою нюху вони не лише можуть знаходити корм, але й аналізувати його якість. Нюх у птиці роз­винений дуже слабо, оскільки у неї відсутні структури, які сприй­мають запах.

Смаковий аналізатор складається із смакових рецепторів (сма­кових цибулин), розміщених на слизовій оболонці ротової порож­нини, глотки й гортані, нервових провідників у складі 5, 7, 9 та 10-ї пар черепномозкових нервів та смакових центрів. Достатньо добре розвинений смак у великої рогатої худоби. Його забезпечу­ють 25 тис. смакових сосочків, розміщених на язиці і стінках рото­вої порожнини. Велика рогата худоба розрізняє гірке, солодке, кисле, солоне, при цьому перевагу віддає солодкому й негативно реагує на гірке. У коней, як і в'інших травоїдних тварин, смак добре розвинений. Коні мають специфічне відношення до різних смакових речовин. Так, гіркий смак не викликає у них негативної реакції, але вони майже не сприймають кислого. Смак у свиней достатньо розвинений, при цьому вони розрізняють гірке, солодке й солоне. Свині гостро реагують на ступінь солоності кормів і роз­різняють корми з вмістом солі від 1,5 до 2 %. Слабо розвинений смак у птахів. Птахи усіх видів розрізняють солоне, кисле, гірке та солодке. Водоплавна птиця негативно реагує на гіркі речовини, а у курей при виборі корму смак не має великого значення. До­слідження смаку у тварин проводять за допомогою заливання в ротову порожнину 1%-них розчинів речовин різного смаку. При ураженні відділів смакового аналізатора у тварин можуть знижу­ватися, втрачатися зовсім або спотворюватися смакові відчуття.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЧУТЛИВОСТІ

Волокна соматичної нервової системи розгалужуються у шкірі, підшкірній клітковині, м'язах, зв'язках, кістках, суглобах. Нерво­ві закінчення цих волокон служать для сприйняття різних подраз­нень з навколишнього середовища. Залежно від топографії нерво­вих закінчень розрізняють поверхневу чутливість (шкіра та сли­зові оболонки) і глибоку (м'язи, зв'язки, кістки і суглоби).

Поверхневу чутливість досліджують з урахуванням того, що в шкірі і слизових оболонках знаходиться багато спеціалізованих нервових закінчень, здатних сприймати больові, тактильні, тем­пературні подразнення із зовнішнього середовища. Співвідношен­ня кількості больових, тактильних, холодових і теплових рецеп­торів на 1 см² шкіри становить у середньому 100: 10:6: 1. Роз­різняють тактильну, больову і температурну поверхневу чутли­вість.

Тактильну чутливість досліджують доторканням яким-небудь предметом до кінчиків волосся холки, спини, черевних стінок. Здо-

рові тварини у відповідь на такі подразнення обмахуються хвос­том, рухають шкіру, оглядаються. Точніші дані про стан тактиль­ної чутливості одержують за допомогою приладів І. П. Шаптала, якими можна дозувати силу подразнення і ураховувати час виник­нення відповідної реакції тварини на це подразнення. При пато­логічних процесах відмічають підвищення (тастгіпересте-з і ю), особливо при губчастій енцефалопатії корів, тешенській хво­робі, зниження (тастгіпоестезію) або повну втрату (т а с т -анестезію) тактильної чутливості.

Больову чутливість визначають поколюванням шкіри голкою, попередньо закривши тварині очі. Сила поколювання на різних ділянках повинна бути однаковою. Однак ця методика не ураховує силу подразнення і час виникнення відповідної реакції. Дані недоліки усуваються при нанесенні больових подразнень здавлюванням окремих ділянок шкіри приладами І. П. Шаптала. Больова чутливість залежить від вищої нервової діяльності. Поріг чутливості у коней збудливого типу характеризується тим, що від­повідна реакція на подразнення з силою до 1 кг виникає зразу (через 0,1—0,2 с). У тварин сильного врівноваженого рухливого типу вона настає через 0,6 с при тиску силою до 10 кг, а у мало-збудливих — через 1 с і більше при нанесенні подразнення силою понад 10 кг. У однієї і тієї ж тварини на різних ділянках шкіри больова чутливість неоднакова. Найменше вона розвинена на кру­пі, тоді як на ділянках із тонкою шкірою больова чутливість дося­гає високого ступеня розвитку. При патології можливі підвищення (гіпералгезія), зниження (гіпоалгезія) і втрата (анал­гезія) больової чутливості.

Температурну чутливість визначають прикладанням до шкіри металічних пластинок, нагрітих до певної температури, або посудин (пробірок) з холодною і гарячою водою. При прикла­данні гарячого або холодного подразника реакція настає тоді, коли подразник діє дуже сильно, й тому буває важко-диференцію­вати больову реакцію від температурної. Найбільш чутливо на температуру реагують внутрішня поверхня стегна і шкіра в ділян­ці черева. Може спостерігатися підвищення (термогіперес-тезія), зниження (термогіпоестезія) або втрата (тер- моанестезія) температурної чутливості.

Різні патологічні процеси можуть супроводжуватися одночас­но змінами усіх видів шкірної чутливості: больової, тактильної, температурної. Підвищення їх називають гіперестезією, зниження — гіпоестезією і повну відсутність — анесте­зією. Лише в тих випадках, коли нервові волокна, що проводять різні види імпульсів, проходять відокремлено, можуть спостеріга­тися ізольовані порушення лише тактильної, больової або темпе­ратурної чутливості.

У деяких випадках виникають своєрідні форми гіперестезії, які

одержали назву парестезій. Виникають вони у тих випадках, коли по ходу нервового провідника діє сильне подразнення, яке безперервно надсилає імпульси в центральну нервову систему. Тварина постійно лиже, тре і навіть розгризає уражені тканини. (хвороба Ауєскі, сказ, поліневрити, самопогризання у хутрових звірів).

Розлади шкірної чутливості можуть охоплювати всю поверхню тіла або обмежені її ділянки. У зв'язку з цим усі порушення шкір­ної чутливості поділяють на загальні, сегментарні та місцеві.

Загальні гіперестезії пов'язані з патологічним подразненням рецепторів чутливих нервових волокон отрутами, токсичними речо­винами, а також з ураженням чутливих центрів кори головного мозку внаслідок запалення, здавлювання.

Сегментарні розлади чутливості спостерігаються при вогнище­вих ураженнях кори мозку, що супроводжується втратою чутли­вості і рухової функції на протилежному боці тіла, включаючи й однойменну половину голови (геміанестезія). Ураження дов­гастого мозку характеризується порушенням чутливості на одно­йменній половині голови і протилежному боці тіла. Поперекове ушкодження спинного мозку викликає повну втрату усіх видів чутливості з обох боків тіла тварини нижче місця ураження. По­шкодження корінців спинного мозку супроводжується втратою усіх видів чутливості відповідного сегмента тіла.

Місцеві розлади чутливості виникають при ураженні окремих нервів. Гіперестезія супроводжується наявністю у тварини больо­вих відчуттів. Розрізняють місцеві, проекційні, ірадіюючі та від­биті болі.

Місцеві болі сконцентровані лише в ділянці подразнен­ня. Наприклад, біль при абсцесі. Проекційні болі відчуваю­ться не лише в місці подразнення, айв ділянці чутливої іннерва­ції нервового провідника. Запалення серединного нерва викликає біль у місці ураження і на великій від нього відстані — на тильній поверхні кінцівки. Біль проектується у даному випадку із стовбу­ра нерва на його периферію.

Ірадіюючі болі виникають у випадку передачі подраз­нення з однієї вітки чутливого нерва на іншу цього ж нерва. Такі болі можуть виникати при ураженнях трійчастого нерва. ' Відображені (відбиті) болі — це такі, які переходять з однієї нервової системи на іншу (з вегетативної на соматичну). Цей процес називають вісцеросенсорним рефлексом. Прикладом відображених болей може служити гіпералгезія шкіри заднього схилу холки у корів при травматичному ретикуліті. На цьому ж принципі виникають зони гіпералгезії — підвищення бо­льової чутливості шкіри при патології внутрішніх органів (зони Захар'їна, Хеда, Роже).

В основі зон гіпералгезії лежить вісцеросенсорний рефлекс,

який забезпечує двобічну передачу імпульсів з внутрішніх органів на шкіру і з шкіри на внутрішні органи. Це досягається через тісний анатомічний зв'язок вегетативної нервової системи з сома­тичною.

Вегетативна нервова система (симпатичний відділ) утворює в організмі ряд сплетінь, вузлів, які іннервують певні внутрішні органи. Від переднього сонячного сплетіння ідуть волокна до шлунка, дванадцятипалої кишки, підшлункової залози, печінки та селезінки, при патології яких у коня виникає зона гіпералгезії на шкірі нижньої частини грудної клітки (краще справа) між 5-м і 10-м ребрами. Болі з боку шлунка краще відображаються на шкі­ру заднього схилу холки.

Підвищену больову чутливість при ураженні тонкого відділу кишечника, сліпої кишки і нижнього коліна великої ободової киш­ки (іннервує заднє сонячне сплетіння) знаходять дещо нижче се­редини грудної стінки між 11-м і 13-м ребрами, при цьому сліпа кишка відбиває болі краще на правий бік, а інші — на лівий.

Зона гіпералгезії верхнього коліна великої ободової кишки з тазовим згином і шлункоподібним розширенням (іннервується переднім брижовим сплетінням) у коня знаходиться справ-а між 13-м і 15-м ребрами в середній частині грудної стінки.

У середній частині пахів виникає зона гіпералгезії при патоло­гії малої ободової і прямої кишок (іннервує заднє брижове спле­тіння).

Нирки, наднирники і аорта мають нервові зв'язки з нирково-аортальним сплетінням, від якого болі передаються на середню части­ну реберної стінки між 16-м і 18-м ребрами.

У ділянці, де поперек переходить у крижовий відділ, знаходять зону гіпералгезії сечового міхура, матки, яєчників і сім'яників (іннервує та­зове сплетіння).

У великої рогатої худоби відома лише одна зона гіпералгезії — зад­ній схил холки (захворювання сіт­ки). Здорові тварини при дослі­дженні зон гіпералгезії не виявля­ють ніякої реакції. При патології таке дослідження супроводжується занепокоєнням тварини.

69. Схрещування передніх кінцівок у коро­ви при гіперестезії внутрішнього боку лівої кінцівки (за Dirksen G., 1990)

До глибокої (пропріоцептивної) чутливості відносять чутливість м'язів, кісток, зв'язок, сухожиль, суглобів. Сигнали від цих утво­рень проводяться постійно, як і імпульси від шкірних рецепторів, у кору головного мозку. Але ці імпульси проводяться іншими во­локнами дорсальних корінців і в спинному мозку ідуть в пучках Голля і Бурдаха. В мозку створюється уявлення про положення тіла в просторі під час руху тварини і в спокої. Кращим методом дослідження глибокої чутливості є спостереження за твариною, облік тих рухів, які вона здійснює в звичній обстановці. Крім того, тварині надають незвичні пози: перехрещують грудні кінців­ки, виставляють ногу вбік або далеко вперед тощо. Здорові тва­рини зразу ж приймають природну позу, а при ураженнях стовбу­ра мозку, дорсальних корінців його, зорового горба і тім'яної частини кори головного мозку такі положення в просторі довго утримуються твариною (рис. 69). При оцінці відповідних реакцій необхідно враховувати голод і втому тварини, які гальмують гли­боку чутливість і тим самим сприяють тривалому збереженню зазначених розладів,

ДОСЛІДЖЕННЯ РУХОВОЇ СФЕРИ

Рухова сфера — це та частина нервової системи, яка відповідає за всі рухи тіла. Вона складається із центральних і периферичних нейронів.

Центральні нейрони розміщуються у корі і підкорковій части­ні головного мозку. Об'єднуючись, вони утворюють так звані піра­мідні й екстрапірамідні шляхи. Пірамідні шляхи проводять ім­пульси від кори великих півкуль до спинного мозку і дальше до м'язів. При цьому частина волокон даного шляху направляється до ядер черепномозкових нервів і центрів спинномозкових рефлек­сів, завдяки чому кора мозку впливає на діяльність названих утво­рень.

Центри екстрапірамідних шляхів у вигляді смугастих тіл роз­міщуються в підкірці. По рухових волокнах цих шляхів в спинний мозок і дальше до м'язів безперервно надходять імпульси від про­міжного, середнього та довгастого мозку, мозочка і мозкового мос-та. Завдяки цим імпульсам забезпечується підтримання м'язового тонусу і регуляція м'язових рефлексів.

Периферичні рухові нейрони знаходяться у вентральних рогах спинного мозку та ядрах черепномозкових нервів. Проходячи че­рез рухові корінці спинного мозку і згаданих нервів, аксони їх досягають м'язів, де закінчуються у вигляді рухових волокон.

Важлива роль у регуляції рухів тіла належить також сегмен­тарно-рефлекторному апарату спинного мозку. Кожний такий сег­мент складається із чутливого й рухливого нейронів, з'єднаних від­повідно з певними ділянками шкіри та групами м'язів. До складу

сегмента входить також сіра речовина спинного мозку, де замика­ються зазначені нейрони і утворюється рефлекторна дуга.

При дослідженні рухової сфери особливу увагу звертають на тонус м'язів, здатність їх до активних рухів і координацію рухів.

Загальний м'язовий тонус досліджують оглядом тварини, звер­таючи увагу на положення тіла, постановку кінцівок, голови, вуш­них раковин і хвоста. Пальпацією визначають упругість і об'єм окремих груп м'язів. У здорових тварин вони помірно напружені, чинять деяку протидію пасивним рухам. Об'єктивні дані про стан м'язового тонусу і збудливості м'язів одержують при дослідженні їх спеціальними вимірювальними приладами: імпульсний елек­тронний стимулятор марки ІЕС-01, апарат КЕД-5, апарати типу АСМ. При патології тонус м'язів може підвищуватися і знижува­тися.

Підвищення м'язового тонусу (гіпертонія м'язів) характеризує­
ться тим, що уражені м'язи різко виділяються, стають щільними
і майже не піддаються пасивним рухам. Суглоби в такої тварини
знаходяться у стані максимального розгинання, а хода стає напру­
женою. Гіпертонія охоплює окремі м'язи або цілі групи їх (стовб­
няк, отруєння стрихніном). Підвищення тонусу м'язів буває також
при міозитах. '

Зниження м'язового тонусу (гіпотонія м'язів) характеризується в'ялістю і дряблістю уражених м'язів. Загальна гіпотонія виникає при тривалій гіподинамії, утриманні тварин без моціону, при не­достатній і неповноцінній годівлі, анеміях, гастроентеритах, бага­тьох хронічних захворюваннях.

До розладів рухової сфери нервової системи відносять пору­шення скоротливої здатності м'язів. Часткову втрату здатності м'язів до активних рухів називають парезом, а повну втрату — паралічем. Залежно від місця ураження парези і паралічі поділя­ють на периферичні і центральні.

Периферичні паралічі виникають при ураженні рухових відді­лів спинного мозку або периферичних нервових стовпів. Вони ха­рактеризуються зниженням тонусу уражених м'язів, втратою шкірних і сухожильних рефлексів, швидким розвитком атрофії, відсутністю контрактур, пошкодженням окремих органів. Най­більш часто периферичні паралічі уражують лицьовий, передло-патковий, променевий нерви внаслідок здавлювання їх або травм.

Центральні паралічі виникають при ураженні рухових відділів головного мозку або нервових волокон, що з'єднують головний мозок із спинним. Вони характеризуються підвищенням тонусу уражених м'язів, підвищенням сухожильних рефлексів і послаб­ленням шкірних, відсутністю явищ атрофії, наявністю контрактур, ураженням великої ділянки тіла. Центральні паралічі спостеріга­ються частіше при інфекційних захворюваннях (сказ, хвороба

Ауєскі, чума). Вони можуть виникати також при гельмінтозах, токсичних процесах і незаразній патології.

Паралічі можуть уражувати один м'яз або орган (моноплегія),

-симетричні (парні) м'язи або органи (параплегія, рис. 70), одну половину тіла (геміплегія).

До розладів скоротливої здатності м'язів відносять також

-судороги.

Судорогами називають мимовільні скорочення м'язів. Вони є на­слідком збудження кори і підкоркових центрів, а також перифе­ричних рухових нейронів. Залежно від характеру м'язових скоро­чень розрізняють клонічні, тонічні й змішані (клоніко-тонічні) судороги.

Клонічні судороги характеризуються дуже короткими і швидко настаючими один за одним скороченнями окремих м'язів або їх груп, що змінюються їх розслабленням. Виникають вони раптово і швидко припиняються, спостерігаються протягом короткого або тривалого часу. Клонічні судороги спостерігаються при ураженні головного мозку і його оболонок (інфекційний енцефаломієліт, чума), порушенні мозкового кровообігу, тяжких родах і розладах обміну речовин, отруєннях.

Інколи судороги поширюються на більшість м'язів тіла, й м'я­зові скорочення характеризуються великою силою і швидкістю. Такі судороги називають конвульсіями. Різновидністю кон­вульсій є епілептичні припадки, при яких повністю втра­чається свідомість, мимовільно виділяється сеча та кал.

Клонічні судороги, які поширюються на окремі групи м'язів, бувають у вигляді тремор_у м'язів, гіперкінезу і тіку.

Тремор — невеликої сили скорочення м'язів, які нагадують тремтіння. Він буває при отруєннях, захворюваннях головного та спинного мозку, у кімнатних собак. Іноді тремор починається лег­кими скороченнями окремих м'язових пучків, які не поширюються на весь м'яз. Це так звані фібрилярні посмикування (посіпуван­ня). Як правило, вони починаються на м'язах анконеусів, потім поширюються на м'язи плеча, шиї, тулуба. Зустрічаються у чисто­кровних коней і високопродуктивних корів при підвищенні темпе­ратури та інфекційних захворюваннях, у корів — при травматич­ному ретикуліті і перикардиті, кетозі, гепатодистрофії.

Гіперкінези — ритмічні судороги окремих груп м'язів, які виникають внаслідок подразнення головного мозку різними токси­нами. При інфекційному енцефаломієліті вони проявляються пері­одичним викиданням язика, погойдуванням голови, жувальними плавальними рухами, плямканням губами.

Тік — ритмічні, координовані рухи одних і тих же м'язів. Про­являються у вигляді рухів повік, вух.

Тонічні судороги характеризуються стійким тривалим спазмом м'яза або групи м'язів, які нібито заклякають у цьому стані. Роз­різняють тонічні судороги потиличних м'язів (контрактура потили­ці), жуйних (тризм), м'язів кінцівок (крамп). Вони характерні для менінгіту, кетозу, лістеріозу, пасовищної тетанії, останніх ста­дій сказу у корів. Тризм буває у коней при стовбняці, ботулізмі. Тонічні судороги, які поширюються на все тіло, називають тета­нічними. Вони особливо характерні для стовбняка коней. Судо­роги можуть бути й змішаними, клоніко-тонічними, які характеризуються чергуванням тонічних і клонічних або навпаки. Такі судороги бувають у телят і поросят при сальмонельозі, у сви­ней і собак при чумі, у коней при трипанозомозі, а також в усіх тварин при енцефаліті і енцефаломієліті.

Координацію рухів досліджують у спокої і при русі тварини. У здорових тварин рухи координовані. Розлади координації рухів називають атаксіями (від грецьк. а — заперечення, taxis — порядок). Залежно від часу їх виникнення (під час руху чи в спо­кої) атаксії поділяють на статичні й динамічні.

Статична атаксія проявляється порушенням рівноваги тварин у стані спокою. Вона характеризується похитуванням тулуба, кру­па, голови, прогинанням карпальних суглобів. Тварина ледве три­мається на широко розставлених кінцівках, поступово нахиляє­ться набік. У тяжких випадках вона сідає або валиться назад, падає. В основі статичної атаксії лежить ураження мозочка і його-- ніжок.

Динамічна атаксія помітна лише під час руху тварини. Вона характеризується похитуванням тулуба, некоординованими рухами

кінцівок або всього тіла. Динамічні атаксії виникають при розла­дах глибокої чутливості, ураженні дорсальних корінців, пучків Голля і Бурдаха спинного мозку, вищих чутливих центрів голов­ного мозку.

Залежно від місця локалізації патологічного процесу в чутли­вій сфері нервової системи розрізняють периферичні, спинальні, мозочкові та кортикальні атаксії.

Периферична атаксія виникає при ураженнях задніх стовпів

•спинного мозку і характеризується некоординованими рухами кін­цівок. Спостерігається частіше у коней при сапному ураженні

•суглобів, зв'язок, капсул, у собак при пахіменінгіті.

Спинальна атаксія характеризується порушенням як координа­ції рухів, так і рівноваги. Розвивається при розладах провідності імпульсів у пучках Голля і Бурдаха спинного мозку.

Мозочкова атаксія перебігає з порушенням статичної і дина­мічної координації у формі погойдування тіла. Зустрічається у ко-«ей при інфекційному енцефаломієліті.

Кортикальна атаксія проявляється відсутністю пристосування до рельєфу місцевості. Тварина спотикається, рухається невпев­нено. Розвивається при ураженні кори головного мозку.

ДОСЛІДЖЕННЯ РЕФЛЕКСІВ

Рефлекс — це відповідна реакція організму на подразнення ре­цепторів, яка здійснюється за участю центральної нервової систе­ми. Робота всіх органів здійснюється рефлекторно. Дослідження рефлексів дає змогу зробити висновок про стан центральної нер­вової системи, периферичного нервово-м'язового апарата і про­відникових шляхів, а також оцінити стан різних органів і сегмен­тів тіла. Рефлекси поділяють на поверхневі й глибокі.

До поверхневих рефлексів відносять рефлекси шкіри і рефлекси із слизових оболонок. До шкірних належать рефлекс холки, че­ревний і копитної кістки. Рефлекси слизових оболонок: кон'юнк­тиви, корнеальний, чхальний і кашльовий.

До глибоких рефлексів відносять рефлекси сухожилків, м'язів і окістя. Найбільше клінічне значення мають колінний і ахілового сухожилля.

Досліджують рефлекси нанесенням певного подразника на від-ловідну ділянку тіла з наступною оцінкою реакції організму. У здо­рових тварин рефлекси виражені помірно.

Послаблення або підвищення шкірних і рефлексів слизових оболонок пов'язане з ураженням головного мозку, дорсальних і вентральних корінців, чутливих і рухливих волокон периферичних «ервів. Втрата або послаблення рефлексів характерні для пери­феричних паралічів. Посилення рефлексів відбувається при ура­женні центрального рухового нейрона. Зміни рефлексів слизових

оболонок залежать від стану рефлекторної дуги: трійчастого нер­ва, його ядра, ядра лицьового нерва і його волокон.

Послаблення глибоких рефлексів означає ураження чутливих елементів рефлекторної дуги, частіше на рівні корінців і спинного мозку. Відсутність рефлексів свідчить про пошкодження перифе­ричного нерва. Посилення глибоких рефлексів можливе при по­слабленні коркових гальмівних впливів, підвищеній збудливостіі кори головного мозку і рефлекторної дуги.