Техніка дигітальної перкусії

тихіший за тимпанічний, більш трива­лий, ніж тупий, але коротший порівня­но з тимпанічним.

Отже, при перкусії тіла тварини можна одержати чотири основні пер­кусійні звуки: тимпанічний, тупий, притуплений і чіткий легеневий.

Правила перкусії. Для одержання чистих перкусійних звуків необхідно дотримуватись ряду вимог. Плесиметр беруть лівою рукою і робочу пластину його щільно прикладають до шкіри тва­рини; молоточок беруть великим і вказівним пальцями правої руки так, щоб він міг вільно рухатися. При нанесенні ударів повинна працювати, в основному, кисть руки, тобто руку необхідно згинати в променево-зап'ястковому суглобі, а рухи в ліктьовому суглобі повинні бути обмеженими. Удари повинні бути однаковими за си­лою і їх слід наносити перпендикулярно до поверхні робочої пла­стини плесиметра; у кожній точці наносять два удари, а потім роб­лять невелику паузу; вуха дослідника мають бути (за можливіс­тю) на рівні плесиметра. При дигітальній перкусії роль плесимет­ра повинен виконувати вказівний або середній пальці лівої руки, які прикладають до тіла тварини щільно, але без сильного тиску. Перкусійні удари наносять м'якишем кінцевої фаланги середнього пальця правої руки краще всього в ділянці з'єднання між кінце­вою і середньою фалангами пальця — плесиметра. Вісь кінцевої фаланги пальця, яким наносять удари, повинна бути перпендику­лярною до поверхні пальця — плесиметра (рис. 8). У такому ви­падку основна частина сили перкусійного удару буде спрямована на проникнення у глибину. Для посилення удару вказівний палець правої руки можна прикласти до середнього.

При порівняльній перкусії удари молоточком і пальцем повин­ні бути короткими й пружними, тобто не затримуватися на плеси­метрі та пальці-плесиметрі (стаккато).

Перкусія, як метод дослідження, має велике значення у діа­гностиці ряду захворювань — перикардиту, пневмоній, альвеоляр­ної емфіземи легень, ексудативного плевриту, хвороб печінки (ге­патиту, цирозу, гепатозу), нирок, зміщення сичуга. При одних змі­нюється характер звуку (наприклад, при пневмоніях), при ін­ших — і характер звуку, й перкусійні межі органа (ексудативний перикардит, альвеолярна емфізема), при третіх — перкусією мож­на виявити болючість (гострі нефрит, гепатит та ретикулоперито-ніт).

Аускультація Auscultatio — метод дослідження, який полягає у вислуховуванні звуків, що виникають у функціонуючих органах

(серці, легенях, передшлунках, кишечнику) і за характером яких можна робити висновок про їхній стан. Аускультація відрізняється від перкусії тим, що при останній ми штучно викликаємо коли­вання тканин організму за допомогою перкусійного удару, а при аускультації ми прослуховуємо звуки, що виникають в організмі самостійно й поширюються у всі боки й чим дальше від місця їх виникнення, тим гірше їх чути. Частина звуків досягає поверхні тіла послабленими й тому їх можна почути або безпосередньо ву­хом, прикладеним до тіла тварини, або за допомогою приладів — стетоскопів і фонендоскопів. У зв'язку з цим розрізняють два основних методи аускультації — безпосередню, яку здійснюють ву­хом, прикладеним до тіла, і посередню або інструментальну, яку проводять приладами. Вислуховування голосу, кашлю, чхання, го­лосного дихання та інших звуків, які чути на відстані, не нале­жить до аускультації, як методу дослідження.

При безпосередній аускультації місце, яке досліджують, накри­вають простирадлом або полотниною Позитивним цього методу є те, що його можна застосувати в будь-яких умовах, і звуки, які утворюються при роботі органів, сприймаються без особливих змін, не модифікованими. Однак безпосередня аускультація має і ряд недоліків: важко досліджувати дрібних гварин, незручно прикла­дати вухо до окремих частин тіла у великих, інколи неможливо точно локалізувати звукові явища.

Посередня аускультація була відкрита й запропонована для діагностики хвороб серця і легень французьким лікарем Р. Лаєн-неком у 1816 р. Це відкриття, внесене золотими літерами в історію медицини, дало змогу описати Р. Лаєннеку велику кількість нових симптомів і зробила поштовх у розвитку різних областей медици­ни. Незважаючи на короткий строк, що минув із часу відкриття посередньої аускультації до смерті Р. Лаєннека (1826), автор за­лишив після себе детально розроблене вчення про неї, до якого згодом нічого принципово нового додано не було.

Посередню аускультацію виконують стетоскопом або фонендо­скопом.

Стетоскоп (грецьк. stethos — груди, scopeo — дивлюсь) може бути твердим і гнучким. Твердий стетоскоп, виготовлений з твер­дого матеріалу (дерева, металу, пластмас) не спотворює звуків. дає змогу їх точно локалізувати, але досліднику доводиться часто приймати незручне положення (рис. 9). Тому стетоскопом краще вислуховувати дрібних тварин. Звук у стетоскопі передається й по його стінках, і по стовпу повітря всередині, потім звукові коливан­ня проходять по вушній раковині, стінках слухового проходу, ба­рабанній перетинці і т. д Для збереження максимальної здатності стетоскопа до коливань його слід прикладати до тіла тварини вузь­кою лійкою якомога легше, але щільно, всією площиною, і під час вислуховування не доторкуватися до нього рукою. Гнучкий сте-

тоскоп складається з невеликої твердої трубки, яку прикладають до тіла тварини, і з гумових трубок, що з'єднують тверду трубку з вухом лікаря. Гнучкі стетоскопи зручні в користуванні, але вони не лише послаблюють, а й дещо модифікують звуки, оскільки гу­мові трубки передають не всю їхню гамму, а значно краще прово­дять низькі звуки. Крім того, у них виникають ще й сторонні шуми від коливання гумових трубок.

Фонендоскоп (від грецьк. phone — звук, endon — всередині і skopeo — дивлюсь) має ту особливість, що в ньому посилюється звук за рахунок мембрани і резонуючої камери. Проте, поряд з посиленням звуку, фонендоскоп має ряд суттєвих недоліків: він ще в більшій мірі, ніж гнучкий стетоскоп, модифікує звук, до яко­го додаються сторонні звуки коливання мембрани, стінок гумових трубок та від тертя мембрани по волосяному покриву. Останнє особливо небажане, тому що тертя волосся нерідко імітує типові патологічні аускультаційні явища. В останній час значного поши­рення набув комбінований прилад — стетофонендоскоп.

Крім загальних правил аускультації, викладених у тексті, лі­кар ветеринарної медицини повинен також пам'ятати, що в прак­тичній діяльності необхідно користуватися, за можливістю, одним і тим самим інструментом, бо кожний з них має свої особливості. При аускультації необхідно, насамперед, зосереджувати свою ува-

гу лише на безпосередньому завданні даного моменту й не вслухо­вуватися у те, що оточує. Так, при аускультації тонго серця можна почути й дихальні шуми та шуми скорочення рубця. Проте, слу­хаючи тони, необхідно не помічати ні другого, ні третього. І, накі-нець, успіхів в аускультації, як і в інших методах дослідження, можна досягнути лише систематичною, наполегливою працею, зо­середженням уваги на всіх властивостях окремих звуків: їх силі, висоті, тембру, тривалості.

Аускультація — це один з найефективніших загальних клінічних методів дослідження тварин, який застосовують під час діагносту­вання багатьох захворювань серцево-судинної системи (перикар­дит, міокардит, міокардоз, ендокардит, пороки серця), системи дихання (бронхіт, плеврит, пневмонія, альвеолярна емфізема ле­гень) і системи травлення (гіпотонія та атонія передшлунків, за­купорка книжки та ін.).

ТЕРМОМЕТРІЯ

Термометрія (грецьк. therme — тепло і metreo— вимірюю) — вимірювання температури тіла — має важливе діагностичне зна­чення, оскільки часто дає змогу виявити хворих ще до появи ін­ших, специфічних клінічних симптомів, ізолювати їх від здорових тварин і надати лікувальну допомогу. За змінами температури тіла спеціалісти ветеринарної медицини можуть контролювати пере­біг хвороби, виявляти ускладнення, стежити за результатами і ефективністю лікування, прогнозувати закінчення хвороби. В зв'яз­ку з цим термометрія є обов'язковим і досить важливим методом дослідження, тим більше, що деяким захворюванням характерна цілком закономірна крива температурних коливань. Вимірюють температуру не лише у хворих тварин, а і в клінічно здорових при дослідженні на сап, проведенні диспансеризації, відбиранні тва­рин у господарствах-постачальниках перед транспортуванням в спеціалізовані господарства, або перед забоєм, при виникненні ін­фекційних захворювань, коли необхідно відокремити здорових тва­рин від хворих.

Температуру тіла вимірюють за допомогою ртутних максималь­них термометрів та електротермометрів різної конструкції. Медич­ний термометр виготовлений із тонкого скла і має шкалу з поділ­ками від 34 до 42,5 °С; ветеринарний — округлий, виготовлений з щільнішого скла з підвищеним вмістом заліза і має шкалу, граду­йовану від 34 до 44 °С. Ртутний стовпчик завдяки звуженню капі­ляра на його початку утримується на тій максимальній висоті, яка є при вимірюванні температури, не опускаючись вниз.

У тварин температуру тіла вимірюють переважно у прямій киш­ці, у птахів — в клоаці або під крилом. Перед введенням ртутний стовпчик струшують, фіксуючи термометр знизу вказівним паль-

цем, обробляють його вазеліном і обережно вводять у пряму киш­ку. Протилежний кінець термометра фіксують на волосяному по­криві (щетині у свиней, вовні у овець). При введенні термометра, особливо великим тваринам, необхідно дотримуватись техніки без­пеки, надійно фіксувати тварин, стежити, щоб хвостове волосся у коней не потрапило разом з термометром у пряму кишку. Вимі­рюють температуру тіла протягом 5—7 хв, а потім термометр вий­мають, витирають ватою, дивляться температуру по шкалі. Після цього ртутний стовпчик обов'язково треба струснути, а термометр помістити в посудину з дезинфікуючим розчином, або обробити його цим розчином і помістити у футляр.

Температуру тіла у амбулаторне хворих тварин вимірюють один раз, а у тварин, які перебувають на стаціонарному лікуван­ні,— не менше як два рази на день: вранці між 7-ю і 9-ю, а ввече­рі між 17-ю і 19-ю год. У хворих тварин, які перебувають у тяж­кому стані, а також при проведенні підшкірної малеїнізації, тем­пературу вимірюють через кожні 2 год. Дані термометрії фіксують у журналі реєстрації хворих тварин, історії хвороби, на темпера­турних листках або графіках