Виконання зобов’язань з множинністю осіб.

Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

 

1. Стаття, що коментується, регулює ситуацію, коли у зобов'язанні беруть участь декілька осіб на боці боржника та (або) кредитора. Чинний кодекс зберігає здебільшого регулювання, яке мало місце у ЦК 1963 р. Насамперед, це стосується норми, що закріплює презумпцію часткового зобов'язання зі множинністю осіб у будь-якому її варіанті.

Залежно від того, в якому розмірі кредитор має право вимагати, а боржник повинен виконати зобов'язання, у науці цивільного права крім часткових зобов'язань виділяють також солідарні та субсидіарні зобов'язання зі множинністю осіб. Відповідно всі ці види зобов'язань виникають у випадках, коли це прямо передбачено договором або актом цивільного законодавства (докладніше див., наприклад, коментар до ст. ст. 541—544 ЦК).

Зобов'язання із множинністю осіб слід відрізняти від зобов'язань із участю третіх осіб. При цьому треті особи, беручи участь у зобов'язанні, пов'язані правовідносинами тільки з одним з основних суб'єктів — з кредитором або боржником. До зобов'язань із участю третіх осіб належать регресні зобов'язання (по перекладанню боржником виконаного ним боргу на третю особу), а також договірні зобов'язання на користь третіх осіб (а не кредитора) та зобов'язання, що виконуються третіми особами (а не боржниками).

Частки у частковому зобов'язанні, як і за раніше діючим кодексом, за загальним правилом припускаються рівними, якщо інше прямо не випливає із договору чи акта цивільного законодавства. Разом із тим, якщо в ст. 173 ЦК 1963 р. було закріплено, що в зобов'язанні, яке виникає на підставі дольового договору між юридичними особами, розмір частки повинен був бути встановлений у договорі (тобто невстановлення часток тягло за собою невизнання зобов'язання частковим), таке правило у новому кодексі цілком слушно відсутнє. Тобто всі зобов'язання, незалежно від їх суб'єктного складу, визнаються частковими.

Виконання часткового зобов'язання передбачає, що боржник (або кожний з боржників) не тільки зобов'язаний, але й має право виконати свій обов'язок кредитору (кожному з кредиторів), а кредитор (кожний з кредиторів) відповідно — прийняти виконання, лише у відповідній частині. Виконання або прийняття виконання зобов'язання в цілому спричиняє безпідставне збагачення із наслідками, передбаченими главою 83 ЦК.

Часткові зобов'язання можуть бути пасивними (множинність боржників), активними (множинність кредиторів) та зі змішаною множинністю.

 

 

8. Зміна зобов'язань. Заміна осіб в зобов'язанні

Загальним принципом трансформації зобов'язань є згода на це всіх учасників зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна умов договору не допускаються за винятком випадків, передбачених законом (ст. 525 ЦК).
Одним з найбільш поширених випадків зміни зобов'язання, спеціально передбачених у ЦК, є заміна його суб'єктів. Це може бути заміна кредитора або заміна боржника.
Оскільки більшість існуючих зобов'язань є двосторонньо зобов'язуючими (або взаємними), коли кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, то на практиці виділити окремо цесію або переведення боргу іноді неможливо. Тому в таких випадках виникає певний гібрид — суміш двох цих інститутів, який в літературі пропонується позначати узагальнюючим терміном " заміна сторони у договорі". При цьому заміна сторони взаємного зобов'язання має відбуватися на основі застосування тієї норми, яка передбачає більш жорсткі правила заміни. Наприклад, якщо заміна кредитора в зобов'язанні за загальним правилом не потребує згоди боржника (ст. 516 ЦК), а боржник може бути заміненим іншою особою лише за згодою кредитора (ст. 520 ЦК), то заміна сторони в двосторонньому договірному зобов'язанні (з договору купівлі-продажу, міни, оренди тощо) можлива тільки за згодою іншої сторони договору.
Разом з тим, вказане не означає, що сторони у взаємних зобов'язаннях позбавлені можливості здійснити окремо передання права вимоги і окремо переведення боргу. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець може поступитися іншій особі своїм правом вимагати передачі купленого майна, залишивши при цьому за собою виконання обов'язку щодо сплати вартості цього майна продавцю. Тобто у цьому випадку має місце лише відступлення права вимоги, яке не супроводжується переданням боргу покупцем.
Заміна кредитора означає, що із зобов'язання вибуває колишнііі (первісний) кредитор, і його замінює інша особа, що вступила в цс зобов'язання. Це можливо у всіх випадках, крім тих, коли така заміна заборонена договором або законом. Так, ст. 515 ЦК не допускає заміну кредитора в зобов'язанні, яке нерозривно пов'язане із особою кредитора. Аналогічні заборони закріплені у спеціальних нормах ЦК, наприклад, це стосується заборони передачі іншій особі права переважної купівлі частки в спільній частковій власності (ст. 362 ЦК).
Слід зазначити, що заміну кредитора слід відрізняти від права регресу (права зворотної вимоги), яке виникає, наприклад, внаслідок виконання боржником солідарного обов'язку (ст. 544 ЦК), відшкодування шкоди, завданої іншою особою (сг. 1191 ЦК), сплати гарантом сум за боржника і регресу до боржника в сумі, що була сплачена ним за гарантією кредиторові (ст. 569).
Принципова відмінність між цими інститутами полягає в тому, що право на регрес виникає вперше, а при заміні кредитора передається право, що вже існує. Регресне зобов'язання виникає тільки при припиненні (належному виконанні) первісного зобов'язання, тоді як заміна кредитора саме зобов'язання не припиняє і не змінює. Це має практичне значення, зокрема, для обчислення позовної давності. Так, оскільки регресне зобов'язання виникає вперше, то й загальна позовна давність для нього складає 3 роки (ст. 257 ЦК). При заміні кредитора зобов'язання продовжує існувати, не відбувається і переривання позовної давності (ст. 264 ЦК), а тому вимоги нового кредитора до боржника можуть бути висунуті тільки в межах строку, що залишився.
Підстави заміни кредитора:
1) цесія (відступлення права вимоги) — передання ним своїх прав іншій особі за правочином;
2) правонаступництво. Воно може бути як універсальним (наприклад, спадкування за загальними правилами), так і сингулярним, тобто частковим (наприклад, у деяких випадках реорганізації юридичних осіб);
3) суброгація — виконання зобов'язання за боржника третьою особою зі вступом зазначеної особи у права кредитора (може мати місце у двох випадках: при виконанні обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) та при виконанні обов'язку боржника третьою особою;
4) інші підстави, встановлені законом.
У зв'язку з тим, що ст. 512 ЦК передбачає можливість передачі прав від колишнього кредитора новому кредитору не тільки за згодою (правочином), але й з інших підстав, у літературі була висловлена точка зору, що концепція ЦК з цього питання грунтується на поширювальному тлумаченні відступлення права вимоги (цесії), як поняття, що охоплює усі випадки заміни кредитора'.
Проте для такого тлумачення закон підстав не дає, оскільки з л.

1 ч. 1 ст. 512 ЦК випливає, що відступленням права вимоги, тобто цесією вважається лише вольова дія (правочин) кредитора, яка полягає у переданні ним своїх прав іншій особі. На користь такого висновку свідчить і походження терміну "цесія", пов'язаного з поняттям римського права "injure cessio" — "передання права". Тому поширювальне тлумачення цесії не є властивим і для більшості сучасних досліджень у цій сфері.
Отже, слід розрізняти загальне поняття заміни кредитора у зобов'язанні і цесію — як передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином.
При цьому слід взяти до уваги, що хоча заміна кредитора можлива з різних підстав, але практично найбільш важливою з них залишається цесія. Тому саме їй присвячена більшість норм глави 47 ЦК. Незважаючи на те, що правила стосовно заміни кредитора, встановлені у цій главі ЦК, на перший погляд є універсальними, уважне ознайомлення з ними показує, що положення ст.ст. 517, 518, 519 ЦК стосуються лише цесії і не можуть бути застосовані ні при правонаступництві, ні при суброгації.
Отже цесія (відступлення права вимоги) — це передання кредитором своїх прав у зобов'язанні іншій особі, що здійснюється за допомогою правочину. Загалом, цей правочин може бути як оплат- ним, так і безоплатним, реальним або консенсуальним, абстрактним або казуальним, одностороннім або двостороннім. Проте таким правочином, очевидно, не може бути заповіт, оскільки він є підставою гіравонаступництва, і до заміни кредитора у цьому випадку не можуть бути застосовані, наприклад, правила ст. 519 ЦК (первісний кредитор не може нести відповідальність у зобов'язанні, оскільки є померлим).
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору. При цьому цесія у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрована в такому самому порядку, якщо інше не встановлено законом. У цьому випадку вважається, що цесія відбулася з моменту державної реєстрації правочину про її вчинення.
В результаті цесії первісний кредитор (цедент) перестає бути учасником зобов'язання, і замість нього в зобов'язання вступає нова особа — цесіонарій. При цьому змінюється суб'єктний склад зобов'язання, але зміст його залишається таким самим.
Оскільки цесія відбувається у повному обсязі, до цесіонарія переходить не тільки саме право вимоги, але і можливість використати засоби його забезпечення, передбачені колишніми суб'єктами зобов'язань (наприклад, стягнення неустойки).
Первісний кредитор повинен передати цесіонарію документи, що підтверджують наявність права вимоги, а також необхідну для його здійснення інформацію. Це може бути текст договору, боргова розписка, товаророзпорядчі документи тощо. Строки та порядок передання документів та інформації визначається за домовленістю первісного та нового кредиторів. Якщо домовленості не досягнуто, чи заміна кредитора відбувається на підставі закону, передання документів здійснюється у 7-денний строк від дня пред'явлення вимоги цесіонарієм про надання йому документів (ст. 530 ЦК).
У свою чергу боржник має право вимагати від нового кредитора доказів переходу до нього прав за зобов'язанням. До надання таких доказів боржник має право не виконувати обов'язку новому кредитору, не ризикуючи при цьому прострочити виконання зобов'язання (ст. 612 ЦК). Натомість для кредитора, який не надав докази цесії, така бездіяльність має розглядатися як прострочення, що тягне наслідки, передбачені ст. 613 ЦК.
Разом з тим, порушення вказаного "інформаційно-доказового" обов'язку не впливає на юридичну силу цесії.
Згода боржника на цесію не потрібна (якщо інше не встановлено договором або законом), оскільки діє презумпція, що в кожному разі зобов'язання має бути ним виконане. Тому вказівка первісного кредитора про необхідність виконання зобов'язання іншій особі є обов'язковою для боржника.
Разом з тим, цедент не тільки має право вказати боржнику на існування нового кредитора, але й зобов'язаний це зробити шляхом письмового попередження. Недотримання цієї вимоги означає, що боржник, який виконав зобов'язання первісному кредитору, вважається таким, що звільнився від свого обов'язку (ст. 516 ЦК). У такому випадку новий кредитор може подати претензії відносно невиконання зобов'язання до цесіонарія, але не до боржника.
Хоча боржник не має права заперечувати проти заміни кредитора (ст. 516 ЦК), однак зберігає можливість висувати проти вимог цесіонарія усі ті заперечення, які міг протиставити вимозі первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора (про безгрошовість зобов'язання, недотримання порядку укладення договору тощо).

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора в зобов'язанні, він має право висунути проти вимог нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання (ст. 518 ЦК).
Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (наприклад, при передачі переказного векселя первісний кредитор відповідає за виконання зобов'язання, якщо не вкаже в передавальному написі: "Право вимоги передається без звернення на мене").
Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є переведення боргу (делегація). На відміну від цесії, тут має місце заміна не управомо- ченої, а зобов'язаної сторони.
Наслідками переведення боргу є:
а) вибуття первісного боржника із зобов'язання (звільнення його від боргу);
б) вступ у зобов'язання нового боржника;
Як і у випадку цесії, відбувається зміна суб'єктного складу зобов'язання за збереження первісного змісту останнього.
Оскільки платоспроможність боржника, наявність у нього майна, на яке може бути звернене стягнення, грають істотну роль, переведення боргу можливе тільки за згодою кредитора (ст. 520 ЦК). З одного боку, це обмежує можливості переведення боргу, але з іншого — дозволяє проводити заміну боржника навіть у зобов'язаннях, пов'язаних з особою їх учасників: виявляючи свою згоду на переведення боргу, кредитор оцінює і перспективи виконання зобов'язання новою особою, фактично має місце досягнення нової угоди. Тому делегація можлива і в договорах доручення, художнього замовлення та інших, де особа виконавця є визначальною.
У зв'язку з цим переведення боргу можна вважати багатостороннім правочином (договором), в силу якого первісний боржник за зобов'язанням за згодою кредитора переводить свій обов'язок на нового боржника (вибуваючи, таким чином, з цього зобов'язання).
Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відповідно до положень про цесію, викладених вище (ст.ст. 521, 513 ЦК). Головним принципом тут також є те, що переведення боргу має відбуватися у тій же формі, у якій було вчинено правочин, що став підставою виникнення зобов'язання.
Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимог кредитора всі заперечення, шо ґрунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником. При цьому висування заперечень проти вимог кредитора — це право, а не обов'язок нового боржника. Тому він може беззастережно (наприклад, з морально- етичних міркувань) виконати зобов'язання первісного боржника в межах боргу, який до нього перейшов.
Доля засобів забезпечення, шо існували до переведення боргу, вирішується диференційовано.
Так, порука і встановлена іншою особою застава з переведенням боргу, як правило, припиняються. При цьому поручитель або заставодавець можуть виступити гарантами виконання зобов'язання і новим боржником, гіле для цього необхідно знову отримати згоду кредиторів.
Застава, встановлена первісним боржником, зберігається після заміни боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 523 ЦК). При цьому первісний боржник у зобов'язанні займає місце майнового поручителя (ст. 583 ЦК). У випадку наступної заміни боржника у зобов'язанні, забезпеченому такою заставою, остання припиняється.
Щодо неустойки, завдатку, притримання, банківської гарантії, вони при делегації зберігаються автоматично, оскільки збереження їхнього існування не порушує права та інтереси інших осіб.
На практиці виникає питання про можливість часткового переведення боргу на іншу особу. Оскільки у ст. 522 ЦК йдеться про "нового боржника", можна зробити висновок, що ЦК не передбачає, у вигляді загального правила, часткове переведення боргу. Отже, новий боржник, вступаючи у зобов'язання, повністю заміню« боржника колишнього.
Разом з тим, часткова заміна осіб у зобов'язанні усе ж можлива. Правовою основою такої заміни є ст. 525 ЦК, за змістом якої допускається можливість будь-якої зміни умов зобов'язання зу згодою його сторін. Отже, можна зробити висновок, що суб'єкти зобов'язання можуть укласти договір про часткове переведення боргу (так само, як і про часткову цесію).

 

9. Поняття припинення зобов'язання та способів припинення зобов'язань.

Правовий зв'язок, що існує між суб'єктами зобов'язань, ніколи не може бути довічним. Поставши одного разу, з перебігом певного часу та за тих чи інших обставин цей зв'язок має властивість зникати, і суб'єктивні права і обов'язки, що становили зміст зобов'язального правовід ношення, відпадають, у зв'язку з чим дія існуючого цивільно-правового зобов'язання припиняється.

Інакше кажучи, виникають ситуації, коли^права і обов'язки, що пов'язували учасників того чи іншого зобов'язального правовідношення, перестають існувати, і, як наслідок, правовий зв'язок між цими учасниками, що існував раніше, також втрачається. За таких обставин постає питання про припинення зобов'язання, що існувало раніше:

Зазвичай дія зобов'язання вичерпується, як тільки охоплювані ним права і обов'язки будуть повністю здійснені. Найчастіше це відбувається тоді, коли зобов'язання реалізовані (виконані) його учасниками. Проте зобов'язальні правовідносини можуть вважатися припиненими і за інших підстав (наприклад, з перебігом позовної давності, внаслідок чого відбувається погашення відповідної санкції, а тому і самого зобов'язання).

Пов'язуючи припинення зобов'яза

нь з їх виконанням, слід мати на увазі, що за своїм обсягом поняття виконання є дещо вужчим, ніж поняптя припинення. Останнє охоплює всі випадки ліквідації раніше встановленого зобов'язально-правового зв'язку.

За своїм змістом припинення зобов'язання означає, що з відповідного моменту боржник перестає бути боржником, а кредитор — кредитором. І будь-які вимоги, які кредитор раніше міг заявити боржникові, виходячи із даного зобов'язання, стають юридичне неможливими. Це має місце не лише тоді, коли мету зобов'язання досягнуто (наприклад, виконана належним чином робота підрядником була передана замовникові за певну винагороду). Це може мати місце також і тоді, коли за деяких обставин переслідувана мета зобов'язання досягнута не була (наприклад, в разі неможливості виконання).

При визначенні поняття припинення зобов'язань слід мати на увазі, що питання про це постає лише тоді, коли зникає початковий вид зобов'язальних зв'язків. Тому не слід змішувати припинення зобов'язання з його зміною.

Як відомо, ситуації, коли відбуваються зміни в зобов'язанні, досить різноманітні, і вони іноді можуть сприйматися дещо схожими на суто припинення зобов'язання.

Візьмемо такий приклад. Відповідно до ст. 230 ЦК, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати цю річ, не допускаючи її погіршення. Однак, виконуючи це зобов'язання, продавець допустив необережність, внаслідок чого річ покупця загинула і продавець зобов'язується перед покупцем відшкодувати збитки. За таких обставин може йтися лише про зміну

зобов'язання, бо контрагенти продовжують перебувати в правовому зв'язку, виходячи з договору купівлі-продажу з деякими змінами лише в їх конкретних правах і обов'язках.

В той же час, коли контрагенти за договором (наприклад, оренди) домовляються про новацію, тобто про заміну оренди майна його продажею орендареві, то матиме місце припинення попереднього зобов'язального зв'язку. Тому зобов'язання з договору оренди припиняється, перетворюючись в правову форму іншої видової належності — купівлі-продажу. Інакше кажучи, там, де раніше встановлений вид зобов'язання зберігається, то, які б зміни в ньому не відбувалися (наприклад, зміна в суб'єктному складі чи зміна в правах і обов'язках суб'єктів), питання про припинення зобов'язання не виникає. Навпаки, коли раніше встановлений вид зобов'язальних зв'язків зникає, зобов'язання припиняється^ хоч би

деякі із його елементів і були збережені.

Тому за своєю понятійною сутністю припинення зобов'язання може бути ототожнене з закінченням (зникненням) правового зв'язку між конкретними його суб'єктами, внаслідок чого останні втрачають суб'єктивні права і обов'язки, що складали зміст зобов'язального правовідношення раніше встановленого виду.

Припиненню зобов'язань присвячена глава 19 ЦК, яка містить норми, що передбачають досить різноманітні ситуації, коли суб'єктивні права і обов'язки, що складали зміст відповідного зобов'язального правовідношення, перестають існувати. Залежно від конкретних обставин існує декілька способів припинення зобов'язань: а) виконанням; б) зарахуванням; в) збігом боржника і кредитора в одній особі; г) угодою сторін; г) неможливістю виконання; д) смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.

 

10. Поняття та принципи виконання зобов'язань.

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. (ст.509 ЦК)

Виконання зобов'язання полягає у вчиненні його сторонами певних дій, які становлять зміст їх прав та обов'язків.

В більшості випадків виконання зобов'язання полягає саме у вчиненні активних дій, хоча виконання зобов'язання може полягати в діях пасивних - утриманні від вчинення певних дій (наприклад, автор не по­винен передавати рукопис в інше видавництво).

Виконання зобов'язання повинно здійснюватися за загальними правилами або принципами виконання зобов'язання.

До принципів виконання зобов'язання традиційно відносять:

- принцип належного виконання зобов'язання;

- принцип реального виконання зобов'язання.

Принцип належного виконання зобов'язання полягає в тому, що зобов'язання повинно виконуватися боржником відповідно до умов до­говору та вимог закону, інших актів цивільного законодавства, а за від­сутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК).

Найважливішими з таких вимог і умов є ті, які пред'являються до суб'єктів, предмету, способу, строку і місця виконання зо­бов'язання.

Принцип реального виконання зобов'язання полягає в тому, що бо­ржник повинен виконати зобов'язання саме в натурі (тобто передати річ, виконати роботу, надати послуги тощо), а не замінити його вико­нання сплатою грошової компенсації. Ч. 1 ст.622 ЦК передбачає, що боржник, який сплатив не­устойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Предметом виконання зобов'язання є вчинення певної дії або утримання від певних дій. Предметом виконання зобов'язання є те май­но, робота, послуга, яку в силу зобов'язання боржник повинен передати, виконати чи надати кредитору.

Спосіб виконання зобов'язання- це порядок вчинення боржником дій на виконання зобов'язання. Спосіб виконання зобов'язання визна­чають сторони при виникненні зобов'язання. За загальним правилом кредитор має право не приймати виконання зобов'язання частинами.

Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом (термін сплати за комунальні послуги); подією, яка неминуче настане (початок навігації); договором або моментом пред'явлення вимоги. В цьому випадку боржник повинен виконати свій обов'язок у 7 строк, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства.

В тому випадку, коли зобов'язання не передбачає строку його ви­конання і не містить умов, які дозволяють визначити цей строк, воно повинно бути виконано в розумний строк після виникнення зо­бов'язання, тобто протягом такого часу, який звичайно необхідний для виконання дій, передбачених зобов'язанням. Дострокове виконання зо­бов'язання вважається належним виконанням, якщо інше не встановле­не договором, законом або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.

Місце виконання зобов'язання - це місце, де боржник повинен вчи­нити певні дії, а кредитор прийняти виконання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначено договором, зако­ном, звичаями ділового обігу і не випливає із суті зобов'язання, вико­нання проводиться за зобов'язаннями:

- про передачу нерухомого майна - за місцем знаходження майна;

- про передання товару, що виникає на підставі договору переве­зення - за місцем здавання товару перевізникові;

- про передання товару, що виникає на підставі інших правочинів

- за місцем виготовлення або зберігання товару, якщо це місце відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання;

- грошовими - за місцем проживання кредитора;

- за іншим - за місцем проживання боржника.