Утримання, як спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

Стаття 594. Право притримання
1. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржни­кові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'я­зання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржни­ком зобов'язання.
2. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.
4. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.
1. Право притримання у римському праві (jus retentionis) хоча і є новелою чинного Цивільного кодексу, але його можна лише умовно назвати новим способом забезпечення виконання зобов'язань. Незважаючи на те, що ЦК УРСР 1963 р. такого інституту безпосередньо не передбачав, певні елементи утриман­ня все ж таки закріплювались в окремих його нормах, наприклад у ст. 408, яка встановлювала право комісіонера утримати належні йому за договором комісії суми з усіх сум, що надійшли до нього, за рахунок комітента. І все ж таки режим загального для усіх видів зобов'язань способу забезпечення їх виконання право притримання набуло лише з прийняттям у 2003 р. нового ЦК України.
Юридична конструкція даного інституту склалася ще у римському праві, але під правом притримання розумілася можливість боржника у певних випадках затримуватись із виконанням свого зобов'язання з причин, не залежних від дійсності останнього. У римському вправі саме право вимоги, заради якого за­тримувалось виконання, не було позовним, а тому право притримання вбача­лось єдиним способом захисту права кредитора, порушеного з боку боржника.
2. До останнього часу ще не поставлена крапка у питанні щодо природи пра­ва притримання. Найбільш прийнятною вбачається точка зору, відповідно до якої притримання слід розглядати як односторонній правочин, згідно з яким кредитор, який володіє чужою річчю, вправі не передавати її боржнику до того моменту, коли останній не виконає своє зобов'язання. Обов'язок боржника може полягати не тільки в оплаті речі або виконанні іншої вимоги, а й у відшкоду­ванні витрат та інших збитків кредитора, пов'язаних з такою річчю.
3. Особливість притримання полягає в тому, що на відміну від більшості інших способів забезпечення виконання зобов'язання, які виникають за договором притримання виникає безпосередньо в силу закону. Отже, для реалізації права притримання, встановленого ст. 594 ЦК, не вимагається, щоб воно було передбачено договором. Застосування кредитором притримання речі боржника обумовлено лише наступними підставами: знаходження у кредитора речі, що належить боржнику; володіння річчю є правомірним, тобто притримувана річ знаходиться у кредитора на певних правових підставах. При цьому, якщо річ початково не належала боржнику як власнику, добросовісному володільцю тощо, то вона не може бути предметом притримання; річ підлягає передачі боржникові або іншій особі, визначеній ним; існує дійсне прострочене зобов'язання боржника перед кредитором, який притримує річ боржника.
4. Слід звернути увагу на те, що кредитор має право притримувати у себе річ бор­жника лише до певного моменту — до виконання боржником основного зобов'язання, забезпеченого притриманням. Таким чином, строк притримання є присікальним.
5. За загальним правилом зобов'язання боржника перед кредитором, яке забезпечується притриманням, законодавством пов'язується безпосередньо із притриманою річчю, що встановлено рядом статей ЦК. Наприклад, притримання забезпечує зобов'язання замовника за договором підряду сплатити встановлену ціну роботи або іншу суму, належну підрядникові у зв'язку із виконанням договору підряду (ст.856 ЦК); зобов'язання комітента за договором комісії задовольнити вимоги комісіонера (ч.1 ст.1019 ЦК); зобов'язання відправника за договором перевезення внести провізну плату та інші платежі (ч.4 ст.916 ЦК) тощо. Однак наявність у ЦК спеціальних норм, які безпосередньо надають кредиторам за окремими видами зобов'язань право утримання майна боржника, зовсім не означає, що за іншими видами договірних зобов'язань кредитори таким правом не користуються. Навпаки, правом притримання наділений будь-який кредитор за будь-яким договірним зобов'язанням, за винятком випадків, коли договором обумовлено інше. Зокрема, ч. 2 ст. 594ЦК визначає, що притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто кредитор, який правомірно отримав річ від боржника, вправі забезпечити виконання боржником будь-якого простроченого зобов'язання (і не лише грошового) перед собою, якщо можливість такого притримання не обмежена спеціальним законом або умовами договору, на підставі якого така річ була передана кредитору, з боку боржника, або за
яким виникло відповідне зобов'язання останнього.
6. Об'єкт права притримання становлять лише речі (ст.179 ЦК). Не можуть бути предметом права притримання гроші, цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, роботи, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація,нематеріальні блага. Слід також зауважити, що хоча законодавець прямо не обме­жує застосування права притримання щодо нерухомих речей, однак його застосування у даному випадку виглядає малоймовірним. Це пов'язано з необхідністю державної реєстрації правочинів з нерухомістю, що суперечить сутності правовідносин, що виникають при реалізації кредитором права притримання майна.
7. Суб'єктом права притримання за загальним правилом є кредитор, тому що саме він пов'язаний з боржником, який не виконує зобов'язання. Разом з цим таке право може мати і законний представник кредитора.
Законодавець не встановлює винятків для застосування права притримання для забезпечення виконання зобов'язань між громадянами у звичайному цивільному обороті, між юридичними та фізичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність. За кредитором зберігається право притримання речі і в тому випадку, якщо права на цю річ, які виникли після передачі її у володіння кредитора, набула третя особа. Положення ч. З ст. 594 ЦК спрямоване на збереження забезпечувальної функції притримання у випадку припинення прав боржника на притримувану річ.
На відміну від загального правила, закріпленого у ст. 323 ЦК, ч. 4 ст. 594 ЦК встановлює, що у випадку притримання ризик випадкового знищення або по­шкодження притриманої речі несе кредитор, а не власник, якщо інше не перед­бачено законом.

 

Поняття та підстави цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність - це санкції, що застосо­вуються до правопорушника у вигляді покладення на нього додаткових цивільно-правовях обов'язків або позбавлення належного йому суб'єктивного цивільного права.

Види

З але­жно від підстав виникнення розрізняють договірну та позадоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність виступає у вигляді санкції за пору­шення договору. Якщо боржник вчасно не передає речі, не виконує ро­боти або виконує її неналежним чином, він повинен відшкодувати кре­диторові збитки, заподіяні таким невиконанням, а у випадках, передбачених законом або договором - сплатити і неустойку. При цьо­му у більшості випадків вважається, що попереднє зобов'язання борж­ника залишилось, і кредитор має право вимагати його виконання.

Позадоговірна відповідальність на­ступає у разі заподіяння особою шкоди будь-якій іншій особі. Позадо­говірна, відповідальність має місце тоді, коли відповідна санкція засто­совується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим.

Залежно від характеру розподілу відповідаль­ності кількох осіб розрізняють часткову, солідарну і субсидіарну відпо­відальність.

Часткова відповідальність має місце тоді, коли кожний із борж­ників несе відповідальність тільки в тій частині, яка випадає на нього відповідно до законодавства або договору. Часткова відповідальність має значення загального права і застосовується тоді, коли законодавст­вом або договором не встановлено солідарної або субсидіарної відпові­дальності. Частки, що припадають на кожну з відповідальних осіб, ви­знаються рівними, якщо законодавством або договором не встановлено іншого їх розміру.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор може вимагати відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Зачинним цивільним законодавством солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом чи договором. Прикла­дом солідарної відповідальності, передбаченої законом, є відповідаль­ність кількох осіб за спільне заподіяння шкоди.

Субсидіарна відповідальність (її ще називають додатковою відпо­відальністю) застосовується тоді, коли у зобов'язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, а другий - додатковим. Суть субси­діарної відповідальності полягає в тому, що перед тим, як звернутись з вимогою до додаткового боржника, кредитор повинен притягнути до відповідальності основного боржника. І лише у разі неспроможності останнім відшкодувати збитки або його відмови від задоволення позову кредитор може притягти до відповідальності додаткового боржника

Підстави

Підставою для цивільно-правова відповідальності є такі умови: а) наявність шкоди; б) протиправність поведінки боржника; в) причинний зв'язок між про­типравною поведінкою і шкодою; г) вина боржника.

Шкода в цивільному праві - це зменшення або знищення суб'єктивного цивільного права чи охоронюваного законодавством блага.

Шкода може бути завдана особистим немайновим правам особи, а також її майну. В юридичній літературі, судовій практиці, законодавстві використовуються поняття "шкода" і "збитки". Ці поняття не тотожні. Шкода за своїм змістом більш широке поняття, складовими якого є майнова і немайнова шкода. Майнова шкода проявляється у вигляді збитків, а немайнову називають моральною шкодою.

Протиправною визнається така поведінка, яка порушує норму права, незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про протиправність своєї поведінки. За пору­шенням норми цивільного права завжди стоїть порушення суб'єктивного права потерпілої особи. Правомірними діями особа здій­снює своє право, протиправними - порушує право інших осіб.

Роль критеріїв визначення протиправності можуть виконувати підстави виникнення зобов'язань. Так, протиправними є заподіяна шко­да, порушення договору або умов адміністративного акта чи односто­роннього правочину.

Причинний зв'язок - це об'єктивно існуючий зв'язок між поведін­кою боржника і наслідком, який настав.

У тих випадках, коли наслідок є проявом випадкового, незаконо­мірного збігу певних обставин, серед яких поведінка боржника не є іс­тотною, причинний зв'язок, в розумінні законодавця, відсутній.

Вина - це певне психічне ставлення особи до сво­єї неправомірної поведінки та її наслідку. Вина є суб'єктивною умовою відповідальності. Застосовування цього поняття в цивільному праві має свої особливості.

У кримінальному праві діє презумпція невинності, а у цивільному презумпція винності боржника. Відсутність власної вини в цивільному праві доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність.

Кримінальне право надає великого значення розрізненню форм вини - з умислу чи необережності. В цивільному праві форма вини, як правило, не впливає на розмір відповідальності. Істотного значення встановлення вини набуває лише у разі невиконання зобов'язання з вини кредитора.

Цивільно-правова відповідальність не настає у разі відсутності складу правопорушення, крім випадків, коли боржник не звільняється від відповідальності за відсутності вини.

Загальними підставами звільнення від цивільно-правової відпові­дальності є випадок і непереборна сила.