Поняття спадщини. Відкриття спадщини. Час і місце відкриття спадщини.

Стаття 1216. Поняття спадкування
1. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної осо­би, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
1. Коментована стаття включена до комплексу норм, розміщених у книзі шостій ЦК, присвячених регулюванню спадкових правовідносин. Книга «Спадкове право» логічно завершує систему побудови ЦК. Останнє, завершальне місце інституту спад­кування пояснюється передусім тим, що він застосовується лише до таких цивіль­них прав та обов'язків, які вже існують і виникли на підставі інших цивільно-пра­вових інститутів. Отже, якщо спадкування виникає на основі інших цивільних інститутів, цілком логічним є те, що останні передують йому в системі цивільного законодавства. Але є й інша сторона розуміння місця спадкових правовідносин як завершального інституту системи цивільного права.
Цивільне право за своєю суттю є правом приватним. Воно зосереджене на вре­гулюванні відносин, які мають особистісний інтерес у житті людини. Основопо­ложний правовий акт цієї галузі — Цивільний кодекс є Кодексом приватного жит­тя. Розгляд життєвого шляху кожної особи (народження, виникнення право- і дієздатності, вступ у шлюб, створення юридичних осіб, укладення правочинів і, нарешті, смерть як кінцевий підсумок будь-якого життя) дає обгрунтовані підста­ви вважати, що посмертний перехід майна померлого до інших осіб є таким собі кінцевим пунктом життєдіяльності особи як суб'єкта права. А відтак, викладу права спадкування повинен передувати розгляд тих цивільних прав, які мають значення, доки особа бере участь у сфері цивільного обороту.
2. Стаття 1216 ЦК, наводячи визначення спадкування, дозволяє визначити предмет спадкового права і водночас розкриває сутність об'єкта і суб'єктного складу спадкових правовідносин.
Спадковим правом регулюються суспільні відносини правонаступництва, тобто наступництва одних суб'єктів цивільного права — фізичних, юридичних осіб, держави, територіальної громади та інших учасників, визначених у ст. 2 ЦК України (спадкоємців), у правах та обов'язках фізичної особи, яка померла (спадкодавця). Об'єктом спадкового наступництва є спадщина (спадкове май­но, спадкова маса), тобто вся сукупність прав та обов'язків спадкодавця, у яких він перебував на момент своєї смерті, котрі за своєю правовою природою не є невіддільними від особи — їх носія і здатні перейти до інших осіб (див. також коментар до статей 1218, 1219 ЦК).
3. Оскільки при спадкуванні права та обов'язки померлого переходять до його правонаступників як єдине ціле (крім тих, існування яких є невіддільним від особи спадкодавця), спадкове правонаступництво традиційно вважається уні­версальним (загальним). Наведене у ст. 1216 ЦК визначення спадкування у су­купності з іншими нормами спадкового права дає підстави стверджувати про подальший розвиток концепції універсальності у вітчизняному законодавстві і, зокрема, наступних її ознак:
— безпосередність універсального правонаступництва, оскільки спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої третім особам;
— одночасність переходу до спадкоємців спадкового майна;
— перехід до спадкоємців прав та обов'язків померлого спадкодавця в усій сукупності, навіть якщо спадкоємці і не знали б про існування деяких з них. Універсальний правонаступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну частину правомочностей і відмовитися від прийняття іншої. Він не вправі встановити інший порядок набуття прав та обов'язків, не може, наприклад, відмовитись від набуття деяких прав або від відповідальності за борги спадкодавця чи поставити прийняття спадщини в залежність від якої-небудь умови.
Серед інших норм, що свідчать про сприйняття законодавцем концепції універсальності спадкування, можна навести наступні. Стаття 608 ЦК встановлює загальне правило щодо збереження прав кредитора (обов'язків спадкодавця) у разі смерті боржника — фізичної особи. Статтею 1281 ЦК закріплюється правило про відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця. Частина 2 ст. 1268 ЦК містить норму про безумовність акту прийняття спадщини. Згідно з п. 208 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р., спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.
Оскільки спадкове наступництво є, за загальним правилом, наступництвом у всій спадщині, закликання кожного із спадкоємців до спадкування стосується усієї спадкової маси. Законодавство не допускає залишення окремих частин останньої як «безхазяйного майна» у випадках відмови від її прийняття або позбавлення права спадкування окремих спадкоємців. Зазначені причини і зумовили виникнення так званого «права прирощення»), існування котрого протягом багатьох років у ЦК УРСР (ст. 554) та закріплення якого новим ЦК України (частини 1,2 ст. 1275) є ще одним доказом входження концепції універсальності у вітчизняне правове поле.
Нарешті, характеристика універсальності спадкового наступництва випливає з норми ст. 1218 ЦК, яка регламентує, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, і не припинилися внаслідок його смерті.
4. Не можна, проте, не зазначити, що з прийняттям ЦК України і розробкою інших законодавчих актів на його основі стає дедалі більше винятків з принципів універсальності, пов'язаних перш за все з особливостями спадкування деяких видів майна і розширенням прав спадкоємців. Так, згідно із Законом України «Про господарські товариства» спадкоємці учасника товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю мають право пере­важного вступу до товариства за наявності на це згоди самого товариства (ст. 55, ч. З ст. 65). Спадкоємці учасника повних і командитних товариств мають право вступу за умови згоди решти учасників (статті 69,77). Іншими словами, спадкоємці учасника господарських товариств визначально одержують не ті права й обов'яз­ки, якими володів спадкодавець як його учасник, а право на вступ до товариства, яке і виступає необхідною передумовою для набуття прав та обов'язків померлого учасника товариства. Слід зауважити, що, як випливає із змісту п. 1 ч. 1 ст. 129 ЦК, спадкоємці учасника повного товариста одержують не право на вступ до то­вариства, а право власності на частку померлого учасника.
У разі відмови спадкоємця від вступу до зазначених господарських товариств або відмови товариства (його учасників) у прийнятті спадкоємця до складу то­вариства останньому видається у грошовій чи натуральній формі (залежно від виду товариства) частка майна, яка належала спадкодавцеві, вартість котрої ви­значається на день смерті спадкодавця.
До спадкоємця учасника господарського товариства переходять не тільки його права та обов'язки перед останнім, а й права та обов'язки самого товариства стосовно третіх осіб. За наявності невиконаних зобов'язань товариства перед третіми особами конкретний обсяг відповідальності спадкоємців залежить від особливостей правового становища товариства.
У деяких випадках, враховуючи постійне ускладнення цивільного обороту, за­конодавець відступає від правила про перехід усіх прав та обов'язків, які належали спадкодавцю, до його спадкоємців, і забороняє покладення на останніх деяких обо­в'язків спадкодавця, навіть незважаючи на те, що вони не тісно пов'язані з його осо­бою. Так, згідно з ч. З ст. 23 Закону України «Про іпотеку», якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи — іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання ос­новного зобов'язання, але у разі його порушення боржником він відповідає за задо­волення вимоги іпотекодержателя у межах вартості предмета іпотеки.
5. Від універсального правонаступництва слід відрізняти наступництво син­гулярне (або часткове). Сингулярний правонаступник (наступник в окремих правах, відказоодержувач), на відміну від універсального, набуває лише окреме право зі складу спадщини — право, зміст якого чітко відомий. Таке право сингу­лярного правонаступника не обтяжується боргами і переходить до нього не без­посередньо від спадкодавця, а опосередковано — в силу норми закону (статті 1237, 1238 ЦК), що покладає на спадкоємця обов'язок виконання на користь відказоодержувача певного зобов'язання.

Стаття 1220. Відкриття спадщини
1. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її по­мерлою.
2. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
3. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.
4. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкри­вається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
1. Процес розвитку спадкового правовідношення характеризується наявні­стю двох етапів: перший пов'язаний з відкриттям спадщини та закликанням до спадкування осіб, визначених спадкоємцями у законі або у заповіті, у той час як на другому етапі характер правовідношення змінюється, що обумовлено фактом прийняття спадщини, тобто реалізацією вказаними особами належного їм суб'єктивного права спадкування. Відповідно й зміст спадкових правовідносин, тобто права і обов'язки їх учасників, також змінюється залежно від кожного з етапів.
На першому етапі — у момент відкриття спадщини — у осіб, закликаних до спадкування, виникає лише одне суб'єктивне право — на прийняття спадщини або на відмову від її прийняття. Виникнення цього права відбувається автома­тично, тобто незалежно від волі вказаних осіб — імовірних спадкоємців і зумов­люється фактом смерті спадкодавця, до якого завжди приєднуються інші юри­дичні факти — наявність спорідненості, перебування на утриманні протягом вста­новленого законом строку тощо.
Характерною особливістю спадкового правовідношення, що складається на першому етапі його розвитку, є те, що одна із сторін (спадкоємець) має лише право, а інша сторона — зобов'язана особа (особи) несе тільки обов'язки. Вказа­на ознака відрізняє дане правовідношення від переважної більшості інших пра­вовідносин, суб'єкти яких одночасно мають як права, так і несуть обов'язки.
2. Визначально спадкове правовідношення виникає з відкриттям спадщини. Останнє ж відбувається не саме по собі, а у зв'язку з настанням перерахованих вище фактів. Отже, відкриття спадщини — це настання тих юридичних фактів якими обумовлюється виникнення спадкових правовідносин.
До моменту відкриття спадщини можемо констатувати тільки можливість виникнення у певної особи права стати спадкоємцем. До цього часу закликання до спадкування окремих осіб хоча і може бути виражено у заповіті або законі, але має лише значення імовірності. Як і будь-яке припущення, воно може і не здійснитися; тільки з моменту відкриття спадщини закликання певного кола осіб до спадкування отримує юридичну силу.
З викладеного випливає, що до настання смерті спадкодавця потенційні правонаступники не вправі оспорювати дії власника стосовно розпорядження на­лежним йому майном і права третіх осіб, засновані на таких діях. Ці права виникають для зазначених осіб лише з моменту відкриття спадщини. Відповідно з цього моменту починається перебіг строків позовної давності. Крім того, будь-які угоди, укладені можливими спадкоємцями щодо невідкритої спадщини (зобов'язання подарувати або продати частку в спадщині, відмова від спадщини тощо), визнаються недійсними, оскільки не допускається розпорядження правом, яке ще не з'явилося взагалі, не належить цій особі і невідомо, чи буде належати їй у майбутньому.
3. Характерною ознакою спадкових правовідносин є те, що підставою їх виникнення завжди виступає не один юридичний факт, а їх сукупність — юридич­ний склад. Так, для того, щоб спадкоємець був закликаний до спадкування за законом, необхідним, крім фактів смерті спадкодавця і відсутності заповіту,є також факт спорідненості з померлим, який дає підстави для зарахування даної особи до певної черги спадкоємців за законом (статті 1261 — 1265 ЦК), або перебування неповнолітньої чи непрацездатної особи на утриманні померлого протягом хоча б п'яти років до його смерті (ч. 2 ст. 1265 ЦК), або входження потен­ційного правонаступника до числа осіб, які мають право на обов'язкову частку (ст. 1241 ЦК). Закликання до спадкування спадкоємців за законом кожної на­ступної черги можливе, як правило, лише у випадку, коли до факту смерті спад­кодавця додається факт відсутності спадкоємців першої черги, рівно як і відмови від спадщини або неприйняття її ними (винятки складають випадки, перед­бачені ст. 1259 ЦК), а спадкоємців за правом представлення (ст. 1266 ЦК) — у разі відсутності в живих того з їхніх родичів, хто був би спадкоємцем.
Спадкування за заповітом, крім смерті заповідача, потребує для свого здійснен­ня складання заповіту на користь певної особи або осіб, незалежно від того, чи входять вони до кола законних спадкоємців. Для можливості реалізації права на спадкування підпризначеними спадкоємцями обов'язковим є також факт смерті зазначеного у заповіті спадкоємця до відкриття спадщини або відмови його від спадщини (рівно як і неприйняття її) після відкриття останньої (ст. 1244 ЦК).
4. Головним юридичним фактом, який обумовлює відкриття спадщини, є смерть спадкодавця. Таке ж правове значення має і факт оголошення фізичної особи померлою у судовому порядку (статті 46, 47 ЦК). Визнання особи без­вісно відсутньою не є підставою для відкриття спадщини.
5. Спадкові правовідносини виникають не лише при настанні вказаних у законі юридичних фактів, а й у певний час та у певному місці. Час та місце відкриття спадщини мають вирішальне значення для виникнення спадкових правовідносин.
Правильне визначення часу відкриття спадщини має важливе правове зна­чення, оскільки саме із встановленням останнього пов'язане визначення:
— кола спадкоємців, які закликаються до спадкування;
— строків на прийняття спадщини або на відмову від її прийняття;
— часу виникнення у спадкоємців права власності на спадкове майно;
— законодавства, яким слід керуватися при вирішенні всіх вищезазначених питань, тощо.
За цивільним законодавством УРСР на час відкриття спадщини визначався також склад спадкового майна. Відповідно до нового ЦК України коло прав та обов'язків, які входять до складу спадщини, визначається на момент смерті спадкодавця (див. коментар до ст. 1218 ЦК).
6. Часом відкриття спадщини визнається день смерті особи або день, з якого зона оголошується померлою. У разі визнання безвісно відсутнього спадкодав­ця померлим у судовому порядку (ст. 46 ЦК, гл. 4 розділу IV ЦПК України) висновок суду про факт його смерті має характер припущення. Саме тому днем смерті вважається день вступу в силу судового рішення про оголошення його померлим.
У тому випадку, коли померлою є особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від нещас­ного випадку, в судовому засіданні може бути визначена конкретна дата настан­ня смерті. У такому разі часом відкриття спадщини вважається день вірогідної загибелі спадкодавця, вказаний у судовому рішенні. Визнання судом днем смерті особи календарної дати її вірогідної загибелі є, очевидно, більш наближеним до реальності, оскільки відповідне рішення грунтується на аналізі обставин, що фактично склалися і дають підстави передбачати можливість настання смерті внаслідок певного нещасного випадку. Вказане, проте, не надає такому рішенню значення стовідсоткової вірогідності та не позбавляє визнання громадянина померлим характеру припущення, що може бути спростовано у разі явки гни особи.
У випадках, коли часом відкриття спадщини визнається дата припущеної загибелі спадкодавця, спадкоємці автоматично опиняються у становищі таких, які пропустили шестимісячний строк для прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК), адже якщо особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, обов'яз­ковою умовою звернення до суду із заявою про визнання особи померлою є відсутність відомостей про таку особу в місці її постійного проживання протя­гом шести місяців (ч. 1 ст. 46 ЦК). Тому заінтересованим спадкоємцям доцільно одночасно подавати позов про надання їм додаткового строку для прийняття спадщини (ч. З ст. 1272 ЦК).
Чинне цивільне законодавство передбачає виняток із наведених правил про визначення часу відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини після смерті громадянина, який зазнав політичних репресій та був посмертно реабілітова­ний у встановленому порядку, є день прийняття рішення Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна реабілітованого або про відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги (абз. 5 п. 9 постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 24 грудня 1993р.).
7. Факт відкриття спадщини і час відкриття підтверджуються свідоцтвом органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) про смерть спадкодавця, що видається відповідно до статей 158, 159, 169—172 КпШС України (розділ V КпШС «Акти громадянського стану» зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК України, до прийняття спеціального закону на підставі СК Ук­раїни), Закону «Про органи реєстрації актів громадянського стану» та Правій реєстрації актів громадянського стану в Україні, затверджених наказом Міністер­ства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. У разі відмови органів РАЦС у ви­дачі свідоцтва про смерть особа, якій було відмовлено, вправі вирішити це пи­тання в судовому порядку, заявивши вимогу про встановлення факту смерті особи у визначений час і за визначених обставин. Якщо судом часом смерті громадянина визнається день його вірогідної загибелі, ця дата записується у свідоцтво про смерть, що видається на підставі рішення суду.
8. На практиці трапляються випадки одночасного (у межах однієї доби) смерті осіб, кожна з яких могла б стати спадкоємцем після смерті іншої (так звані комморієнти). У такому разі виникає питання про юридичну долю спадкових прав: чи перейдуть вони до власних спадкоємців кожної з померлих осіб або до право­наступників лише тієї з них, яка померла пізніше, якщо про це є переконливі докази.
До набрання чинності новим ЦК відповідь на поставлене питання була сфор­мульована у судовій практиці. Згідно з абз. 1 п. 5 постанови Пленуму Верховно­го Суду України «Про практику розгляду судами справ про спадкування» від 24 червня 1983 р. № 4 часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. З цього випливає те, що «особи, які померли в один і той же день (неза­лежно від часу смерті), не спадкують одна після другої» (абз. 2 п. 5 зазначеної постанови).
Наведена позиція найвищої судової інстанції України одержала остаточне схвалення і легальне закріплення у новому ЦК України. За змістом ч. З ст. 1220 ЦК особи, які могли б спадкувати одна після одної, але померли протягом однієї календарної доби, не спадкують одна після одної. Частина 4 цієї статті встановлює презумцію одночасності настання смерті тих осіб, які померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо).
Таким чином, між комморієнтами, які померли у межах однієї календарної лоби, спадкового правонаступництва не виникає навіть у випадку, якщо існу­ють переконливі докази неодночасності настання їх смерті (різниця може бути значною і складати більше двадцяти трьох годин). Оскільки ніхто з них не став спадкоємцем після смерті іншого, спадщина відкривається одночасно і перехо­дить окремо до кожного з їх власних спадкоємців. До того з комморієнтів, який помер хоча і пізніше спадкодавця, але протягом тієї ж доби, право на прийняття спадщини не переходить.
Це правило є універсальним і не залежить від виду спадкування. Тому при одночасній (у межах однієї календарної доби) смерті заповідача і особи, на ко­ристь якої складено заповіт, для останньої та її спадкоємців такий заповіт ану­люється, не маючи юридичної сили і не породжуючи юридичних наслідків.
Водночас у разі смерті першого з комморієнтів наприкінці однієї доби, а другого — на початку наступної, внаслідок того, що мова йде про настання біологіч­ної смерті в межах різних діб, друга особа вважається спадкоємицею першої, а її спадкоємці матимуть право на успадкування майна особи, яка померла раніше, за правилами спадкової трансмісії (ст. 1276 ЦК).
Викладені вище правила про неможливість успадкування комморієнтами не стосуються визначення юридичної долі страхових сум у разі одночасної смерті страхувальника та вигодонабувача, визначеного у договорі страхування одер­жувачем такої суми. Оскільки право на одержання страхового відшкодування не належало спадкодавцю за життя і, таким чином, не є об'єктом спадкування, норми спадкового права про неможливість спадкування комморієнтів один після одного не застосовуються і не усувають переходу права на одержання цих сум до спадкоємців вигодонабувача.
Стаття 1221. Місце відкриття спадщини
1. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
2. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщи­ни є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсут­ності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.
1. Важливість правильного встановлення місця відкриття спадщини у пер­шу чергу зумовлюється тим, що в цьому місці відбувається оформлення спадкової справи: визначається та нотаріальна контора, до якої мають звернутися спад­коємці із заявою про прийняття спадщини або про відмову від її прийняття, котра вживає заходів до охорони спадкового майна та видає свідоцтво про право на спадщину (статті 1269,1273,1283,1296,1297 ЦК, пункти 186,205,207 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
Місце відкриття спадщини має велике значення і для кредиторів спадкодав­ця. За цим місцем визначається територіальна підсудність у спадкових спорах за позовами кредиторів до прийняття спадщини спадкоємцями (ч. З ст. 114 ЦПК).Відповідно до п. 189 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотарі­усами України нотаріус за місцем відкриття спадщини у строк, встановлений ст. 1281 ЦК, приймає претензії від кредиторів спадкодавця.
2. Місце відкриття спадщини визначається ч. 1 коментованої статті як ос­таннє місце проживання спадкодавця. Слід зазначити, що за загальним прави­лом, яке існувало у вітчизняному законодавстві протягом декількох десятиліть і було випробуване практикою, спадщина відкривалася у місці останнього постій­ного місця проживання померлого (статті 526,17 ЦК УРСР).
Існування у ЦК УРСР норми про те, що місцем відкриття спадщини визна­валося останнє постійне місце проживання спадкодавця, пояснювалося тим, що не завжди місце відкриття спадщини може збігатися з місцем смерті громадяни­на. Ці випадки трапляються, наприклад, якщо спадкоємець помирає при переїзді, перебуваючи у відрядженні, на навчанні або у місцях позбавлення волі; іноді місце смерті взагалі встановити неможливо. У такому разі визнання місцем відкриття спадщини місця проживання даної особи було цілком слушним і правильним, оскільки значно зручніше регулювати спадкові відносини у тому місці, де громадянин постійно проживав: у цьому місці видається свідоцтво про право на спадщину, вживаються заходи з охорони спадкового майна тощо. Інше вирішення питання неодмінно призведе до суперечок між нотаріальними органами з приводу визначення підвідомчості щодо оформлення спадкової справи.
З огляду на викладене, новела ЦК України, відповідно до якої місцем відкриття спадщини визнається останнє місце проживання спадкодавця, вбачається необгрунтованою ні з позицій теорії, ні практики. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Іншими словами, якщо громадянин помирає, наприклад, в установі виконання покарання або перебуваючи у відрядженні, за змістом ч. 1 ст. 1221 ЦК місцем, за яким повинно відбуватися оформлення спадкової справи визнається територія того населеного пункту, де безпосередньо сталася смерть особи. Навряд чи це є виправданим, оскільки надто малою є імовірність того, що за останнім (непостійним) місцем проживання спадкодавця мешкають спадкоємці, свідки, які у разі потреби можуть надати докази, необхідні при оформленні спадкових прав. Не більшою є і вірогідність того, що за останнім місцем проживання спадкодавця знаходиться основна частина належного йому майна.
Водночас не можна не зазначити, що в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України збережена норма законодавства УРСР про те, що місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (п. 187). У абз. 2 цього пункту спеціально наголошується, що після смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися у навчальних закладах, що знаходяться поза постійним місцем їх проживання, місцем відкриття спадщини визнається те місце, де вони постійно проживали до призову на строкову військову службу або до вступу до відповідного навчаль­ного закладу. Таким чином, наявна пряма суперечність між нормою закону і підзаконного акта.
3. Якщо останнє (постійне) місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини визнається місце знаходження нерухомого майна або його основної частини. Коли ж це майно знаходиться у різних місцях, перевага віддається місцю знаходження рухомого майна. У разі невизначеності, у якому з декількох місць знаходиться основна частина спадкового майна, місце відкрит­тя спадщини встановлюється судом у порядку окремого провадження (розділ IV ЦПК). Заява про встановлення місця відкриття спадщини подається до суду за місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК).
За змістом норми абз. З п. 187 Інструкції, якщо останнім постійним місцем проживання спадкодавця є територія іншої держави, вибір колізійної прив'язки залежить від того, чи був укладений відповідний договір про правову допомогу між Україною й іншою державою. За наявності такого договору відносини по спадкуванню визначаються за законом країни, де спадкодавець мав останнє по­стійне місце проживання. Виняток стосується нерухомого майна, умови і поря­док спадкування якого завжди визначаються законом тієї держави, на території якої воно знаходиться.
4. Під місцем відкриття спадщини розуміють територію міста, села, селища, тобто певного населеного пункту, де спадкодавець мав останнє (постійне) місце проживання. Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли чотирнадцяти років, або громадян, котрі перебувають під опікою, зазвичай визнається місце проживання їх законних представників — батьків, усиновлювачів або опікунів (частини 3—5 ст. 29 ЦК).
5. Документом, що підтверджує місце відкриття спадщини, може бути свідоц­тво органів РАЦС про смерть, якщо останнє постійне місце проживання і місце смерті спадкодавця збігаються, довідка житлово-експлуатаційної організації, прав­ління житлово-будівельного кооперативу, а також запис у будинковій книзі. Якщо місце проживання померлого невідоме, доказом місця відкриття спадщини буде документ про місцезнаходження належного йому майна (нерухомого, а за його відсутності — рухомого). За відсутності згаданих вище документів місце відкрит­тя спадщини підтверджується рішенням суду про його встановлення, що набрало законної сили (абз. 7 і 8 п. 212 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

77. Спадкування за заповітом. Поняття та форма заповіту. Зміст заповіту. Обмеження свободи заповідальних розпоряджень. Обов'язкова частка у спадщині.

 

У випадку, коли спадкодавець виявив свою волю відносно розпо­рядження спадковим майном у заповіті, застосування норм закону щодо розподілу майна виключається. Такий порядок спадкування має назву спадкування за заповітом. Законодавець надає фізичній особі право призначити спадкоємців особисто шляхом складання заповіту.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Головне в будь-якому заповіті - призначення спадкоємців. Підпризначення спадкоємця - це призначення заповідачем додаткового спадко­ємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у запові­ті, помре раніше заповідача, відмовиться від спадщини або не прийме її.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йо­му належать на момент час складання заповіту, а також ті права та обов'язки, які йому будуть належати у майбутньому.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він висловив ще за життя, але безпосереднє здій­снення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця.

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме: 1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладення заповіту; 2) зміст заповіту не повинен суперечити закону; 3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача; 4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі; 5) умови заповіту повинні бути здійсненими.

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти, по­свідчені певними посадовими особами (головними та черговими ліка­рями; директорами будинків для осіб похилого віку та інвалідів; капіта­нами суден; начальниками експедицій; командирами військових частин; начальниками виправно-трудових установ; слідчих ізоляторів). При по­свідченні заповіту посадовими особами обов'язкова участь двох свідків. Свідками не можуть бути спадкоємці, близькі родичі, особи, які не мо­жуть підписати і прочитати заповіт.

В заповіті заповідач може обумовити виникнення права на спадщину у спадкоємця наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної без­посередньо з поведінкою спадкоємця (наприклад, проживання в сільській місцевості, набуття освіти, народження дитини тощо). Умова, визначена в заповіті, повинна існувати на час відкриття спадщини.

Обов'язкова частка у спадщині. Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключаю­чи предметів домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам, які як належать, так і не належать до кола спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі, позбавити спадщини одного чи всіх спадкоємців, не зазначаючи підстави позбавлення спадщини. В цьому і по­лягає принцип свободи заповіту. Водночас свобода заповіту обмежується правилом щодо обов'язкової частки спадщини.

Обов'язкові спадкоємці - це визначені законом особи, які незалежно від змісту заповіту завжди мають право отримати певну частку спадщшш.

До обов'язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непраце­здатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне по­дружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не піддягає. Інші непрацездатні родичі померлого: брати, сестри, дід, баба, тітка, дядько, внуки, правнуки - не є обов'язковими спадкоємця­ми. Злиденність спадкоємця не є умовою отримання обов'язкової частки спадщини.

Розмір обов'язкової частки становить половину частки, яка б на­лежала особі за заповітом. Тобто право заповідача на вільне розпоря­дження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов'язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов'язкова частка спадщини не обтя­жується боргами спадкодавця.

Розмір обов'язкової частки може бути зменшено судом з урахуван­ням відносин між цими спадкоємцями і спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (наприклад, обов'язковий спадко­ємець претендує на частину однокімнатної приватизованої квартири, в якій за життя проживали спадкоємці за заповітом).

ЦК дає заповідачу право скласти так званий секретний за­повіт, тобто заповіт із змістом якого не має права ознайомитися навіть нотаріус. Особа, яка склала секретний заповіт, заклеює конверт і ста­вить свій підпис на ньому. Такий заповіт в присутності двох свідків кладуть в конверт і опечатують. Після відкриття спадщини нотаріус призначає день оголошення заповіту і повідомляє про це членів сім'ї і родичів спадкодавця. В призначений день нотаріус в присутності заін­тересованих осіб і свідків відкриває конверт і оголошує зміст заповіту. Про оголошення заповіту складається протокол, в якому записується зміст заповіту. Протокол підписують нотаріус і свідки. Оригінал прото­колу зберігається в нотаріальній конторі, а спадкоємцям видають нота­ріально посвідчені копії.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спад­коємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка вказана в заповіті. Покладання виконання таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або лега­том. Відказоодержувачами можуть бути будь-які особи незалежно від того, чи належать вони до числа спадкоємців за законом.

Предметом заповідального відказу може бути передача відказооде-ржувачеві у власність або за іншим речовим правом речі, що входить або не входить до складу спадщини. Це може бути доручення спадко­ємцям передати певну річ чи певну грошову суму, простити борг.

Особливим видом заповідального відказу є надання прав довічного користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, зобов'язання виконати роботи чи надати послуги третій особі (відказоодержувачу)