Одностороння відмова від договору. Правові наслідки.

Цивільний кодекс України (надалі – ЦК) містить принципово нову тезу, згідно з якою допускається одностороння відмова суб’єкта господарювання від взятого на себе за договором зобов’язання. Цивільний кодекс УРСР не допускав односторонньої відмови від зобов’язання, крім випадків, передбачених законом. Це не давало можливості сторонам господарського договору передбачити в ньому випадки, при настанні яких вони мали право на односторонню відмову, коли законом такі випадки не передбачалися. З набранням чинності ЦК ситуація змінилася. Розглянемо її детальніше. ЦК в ст. 525 містить загальну тезу про те, що «одностороння відмовавід зобов’язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом». Тобто можливість односторонньої відмови може бути зафіксована або в законі, або в договорі (в тому числі, в господарському, оскільки Господарський кодекс України (надалі – ГК) містить п. 1 ст. 193, згідно з яким до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК). Тому норми ЦК про односторонню відмову від зобов’язань можна застосовувати до господарських правовідносин поряд з аналогічними нормами ГК. Як правило, для односторонньої відмови від зобов’язання у суб’єкта господарювання повинні бути конкретні підстави. Деякі загальні підстави для такої односторонньої відмови зафіксовані в вищезгаданих кодексах. Так, зокрема, п. 1 ст. 615 ЦК встановлено, що «у випадку порушеннязобов’язань однією стороною інша сторона має право частково чи вповному об’ємі відмовитися від зобов’язань, якщо це встановленодоговором або законом». Аналогічно це питання врегульовано п. 3 ст. 538 ЦК: «При невиконанні однією із сторін в зобов’язанні свого обов’язку або при наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свій обов’язок в установлений строк або виконає його не в повному об’ємі, інша сторона вправі відмовитися від виконання свого обов’язку частково чи в повному об’ємі». Не йдуть врозріз із цими загальними нормами щодо підстав для односторонньої відмови від зобов’язань у будь-яких договорах і норми ГК. Так, п. 6 ст. 193 ГК, яка встановлює загальні умови виконання господарських зобов’язань, зафіксовано право зобов’язаної сторони відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання. Однак ці положення стосуються лише підстав для відмови від зобов’язання, встановлених законом. Але, як зазначалося вище, суб’єкти господарювання мають право вказати в договорі свої конкретні підстави, які даватимуть їм право на односторонню відмову. Звичайно, це можуть бути будь-які причини на розсуд сторін, але в даному випадку слід керуватися п. 3 ст. 509 ЦК, яка встановлює принципи, на яких базуються всі зобов’язання: добросовісність, розумність і справедливість. Тому і принципи для односторонньої відмови від зобов’язань повинні мати розумні межі. Як було видно з наведених норм ЦК і ГК, одностороння відмова відзобов’язання може бути частковою або в повному об’ємі. Внаслідок цього зобов’язання відповідно стає зміненим або припиняється. Крім того, як зазначено в п. 2 ст. 615 ЦК, одностороння відмова не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов’язання. Тому сторона, яка в односторонньому порядку відмовилася від зобов’язання, має право вимагати від другої сторони (в тому числі через суд) сплати штрафних санкцій за порушення своїх зобов’язань, передбачених законом або договором, або нести іншу передбачену відповідальність. ГК містить ще одну імперативну норму, яку суб’єктам господарювання обов’язково треба знати: п. 7 ст. 193 ГК забороняє односторонню відмову від виконання зобов’язання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. За кожним договором наступає своя окрема відповідальність. І тому недобросовісного суб’єктагосподарювання, який неналежним чином виконав свої зобов’язання за одним договором, не можна наказати тим, що за іншим договором за участю тих же сторін контрагент в односторонньому порядку відмовиться від виконання своїх зобов’язань. Але така відмова забороняється саме з мотивів неналежного виконання зобов’язань за іншим договором. З інших же причин, якщо вони передбачені законом чи договором, одностороння відмова допускається. Оскільки однією з підстав виникнення зобов’язань є укладений договір, то, звісно, законодавець допускає і односторонню відмову від договору. При цьому, відповідно до п. 3 ст. 651 ЦК у випадку односторонньої відмови від договору у повному об’ємі чи частково, якщо право на таку відмову встановлено договором чи законом, договір вважається відповідно припиненим чи зміненим. При відмові кредитора від договору, передбаченій ст. 615 ЦК, боржник звільняється від обов’язку виконати свої зобов’язання в натурі. Це правило встановлено п. 3 ст. 622 ЦК. Як бачимо, законодавець встановив достатньо правових норм, якими регулюються загальні питання односторонньої відмови від зобов’язання. Однак цим законодавче регулювання односторонньої відмови не обмежується. ЦК при регулюванні окремих видів договорів також передбачає можливості односторонньої відмови від зобов’язань за цими договорами. Одностороння відмова від зобов’язань за договорами доручення і комісії Згідно зі ст. 1008 ЦК, довіритель або повірений має право відмовитися від договору доручення в будь-який час. Більш того, відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною. Отже, законодавець, надаючи обом сторонам договору доручення право на односторонню відмову від нього, не ставить виникнення цього права у залежність від будь-яких обставин. Тому сторона, яка прийняла рішення про односторонню відмову, не зобов’язана мотивувати чим-небудь свої дії. Цією ж статтею ЦК сторону, яка відмовляється від договору доручення в односторонньому порядку, зобов’язано попередити іншу сторону про свою відмову від договору не пізніше, ніж за один місяць до його припинення, якщо більш тривалий строк не встановлений договором. При цьому, згідно з п. 3 ст. 1008 ЦК, попередження повинно мати місце в обов’язковому порядку в тих договорах доручення, де повірений діє як підприємець. ЦК встановлено обов’язковість самого факту повідомлення про відмову, однак не вказано, яким чином це зробити, тому сторони договору вільні у виборі найбільш оптимального для них варіанту. Не виникає сумніву, що попередження повинно мати письмовий вигляд (попереджувальний лист, який вручається під розписку іншій стороні або надсилається останній поштою з описом вкладення та повідомленням про вручення). У разі виникнення будь-яких спорів між сторонами з приводу відмови, ці документи даватимуть можливість підтвердити факт повідомлення у встановлені строки. В найкращому випадку процедуру і спосіб повідомлення сторонам треба продумати наперед і зафіксувати їх в договорі доручення. Аналогічний порядок встановлено і для договорів комісії. Цьому питанню присвячені ст. 1025 і ст. 1026 ЦК. Комітент, згідно зі ст. 1025 ЦК, має безумовне право на відмову від договору комісії. При цьому він теж зобов’язаний попередити іншу сторону про відмову не пізніше, ніж за 30 днів, але за умови, що договір комісії не містить строку, на який він укладений. При відмові комітента від договору комісії він повинен негайно (або в строк, зазначений у договорі) розпорядитися своїм майном, що знаходиться у комісіонера. Якщо він цього не зробить, комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найбільш вигідною для комітента ціною. При цьому комісіонер має право на відшкодування витрат, які той поніс при виконанні договору. ЦК передбачає право на односторонню відмову від договору не лише комітента, а й комісіонера (ст. 1026 ЦК), але за умови безстроковості договору комісії. Порядок повідомлення про відмову такий самий, як і для комітента. Комісіонер, який відмовився від договору, зобов’язаний здійснити заходи для зберігання майна комітента, а комітент має розпорядитися своїм майном, яке знаходиться у комісіонера. Зробити це він повинен протягом 15 днів з дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору. Якщо він цього не зробив, комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найбільш вигідною для комітента ціною. Договір доручення і договір комісії – єдині, по відношенню до яких законодавець встановив обов’язок повідомити про односторонню відмову від договору. Але, виходячи з логіки речей, це треба робити у будь-якому випадку при відмові від договору (принаймні для того, щоб інша сторона хоча б знала про це, не говорячи вже про деякі неприємні наслідки такої відмови, які треба вирішити). Враховуючи, що цивільне законодавство допускає аналогію закону та аналогію права, норми ст. 1008 ЦК та ст. 1025 ЦК про повідомлення щодо відмови від договору доручення і комісії слід застосовувати і при відмові від інших видів договорів, або ж виписувати цю процедуру в самих договорах, що є більш прийнятним. Одностороння відмова від зобов’язань за договором купівлі-продажу ЦК містить декілька випадків, коли допускається одностороння відмова від договору купівлі-продажу. Ці норми можна застосовувати і до господарського договору поставки. На відміну від договорів доручення і комісії, при відмові від договору купівлі-продажу повинні настати умови, передбачені ЦК (якщо договором не встановлені інші причини). Так, наприклад, згідно з п. 1 ст. 665 ЦК, покупець вправі відмовитись від договору купівлі-продажу у випадку відмови продавця передати йому проданий товар. Є й підстави для односторонньої відмови від договору продавця: у випадку, коли покупець відмовляється прийняти і оплатити товар (п. 4 ст. 692 ЦК) або якщо договором купівлі-продажу не встановлено асортимент товару (п. 2 ст. 671 ЦК). На жаль, ЦК, крім права сторін договору купівлі-продажу на односторонню відмову від нього при наявності вказаних підстав, не містить ніяких норм, які б деталізували процедуру відмови. Одностороння відмова від зобов’язань за договором дарування Таке право є в обох сторін договору дарування. Так, згідно із ст. 724 ЦК, дарувальник має право відмовитися від передачі дару в майбутньому, якщо після укладення договору його матеріальний стан суттєво погіршиться. І хоча ця теза не містить прямої вказівки на односторонню відмову, проте, враховуючи, що предметом цього договору є передача дару, відмова від передачі по суті є відмовою від договору. Так само особа, яка за договором має прийняти дар в майбутньому, має право в будь-який час до прийняття дару відмовитися від нього, що теж означає відмову від договору дарування. Інші випадки Для деяких видів договорів право на односторонню відмову законодавець надає лише одній із сторін. Для прикладу можна навести договір підряду. Норма ст. 848 ЦК дозволяє лише підрядчику відмовитися від договору підряду в односторонньому порядку, якщо замовник в строк не замінить неякісний матеріал, наданий підрядчику, чи не змінить вказівки про спосіб виконання роботи підрядчиком. Крім того, в даному випадку підрядчик разом з відмовою від договору має право на відшкодування збитків, заподіяних йому вищезгаданими діями замовника. Взагалі, слід наголосити на тому, що одностороння відмова від зобов’язань за договором часто тягне за собою нанесення і відшкодування збитків. Отже, сторонам при встановленні в договорі й реалізації права на односторонню відмову від договору завжди слід пам’ятати про шкоду, яку може завдати така відмова. Як бачимо, одностороння відмова від договору за законом можлива лише для підрядчика. Але сторони в самому договорі підряду можуть наділити цим правом і замовника. Зазвичай, розбіжностей між нормами ЦК і ГК, які регулюють питання односторонньої відмови від зобов’язань за договором, немає. Та з цього правила є виключення. Йдеться про договір майнового найму (ЦК) таодин із його різновидів – договір оренди (ГК). ЦК надає право на односторонню відмову від договору як наймодавцю, так і наймачу при настанні певних обставин. Так, згідно зі ст. 766 ЦК, наймач має право відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування нанесених йому збитків, якщо наймодавець не передасть наймачу майна, що є предметом договору найму. А відповідно до ст. 782 ЦК наймодавець має право відмовитися від договору найма і вимагати повернення свого майна, якщо наймач не вносить плату за користування майном протягом 3-х місяців підряд. В даному випадку законодавець зобов’язує наймодавця надіслати повідомлення про відмову наймачу, оскільки саме з дати отримання цього повідомлення договір найму вважається розірваним. Водночас ГК у ст. 291 передбачає, що «одностороння відмова від договору оренди не допускається». Однак цю категоричність можна дещо пом’якшити. По-перше, керуючись ст. 525 ЦК, можна передбачити право на односторонню відмову сторін або однієї сторони в самому договорі оренди. А по-друге, можна керуватися п. 3 ст. 291 ГК, яка дозволяє на вимогу однієї із сторін достроково розірвати договір оренди з підстав, передбачених ЦК для розірвання договору найму. І хоча вимога дострокового розірвання договору і одностороння відмова від нього – явища не зовсім однакові, та при односторонній відмові, по суті, відбувається дострокове розірвання договору, від якого відмовляються. Дана ситуація не є однозначною і тому останнє слово в цьому питанні буде за виробленою судовою практикою. Таким чином, розглянувши питання односторонньої відмови від зобов’язання за договором, можна констатувати, що ЦК і ГК надають суб’єктам господарювання набагато більше можливостей для такої відмови порівняно з Цивільним кодексом УРСР 1963 р. Головне – користуватися цими можливостями не бездумно, а лише у разі дійсної необхідності.

 

21. Загальна характеристика способів забезпечення зобов'язань.

Належне виконання зобов'язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забезпечення, які розглядаються в юридичній літературі як у широкому, так і вузькому розумінні.

У власному (вузькому) розумінні під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.

Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать:

неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий перелік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення не належать.

Однак на проблему правового забезпечення виконання зобов'язань можна подивитися ширше. Меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування не тільки тих способів, що позначені в ст. 178 ЦК України, а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. Отже і вони гарантують у разі порушення обов'язків з боку боржника інтереси потерпілої сторони, і в такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.

В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать правила про зустрічне виконання зобов'язань, положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна; власника за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи; права кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною; право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації; про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користування, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства про способи забезпечення виконання зобов'язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання.

У проекті ЦК України розширено перелік прямо передбачених у кодексі способів забезпечення виконання зобов'язання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, належать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як способу забезпечення виконання.

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника;

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

До першої групи належать застава та завдаток, до другої — неустойка та порука.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до другої — застава та порука.

За сферою дії чинний ЦК України розрізняє способи забезпечення, що можуть застосовуватися у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука), у зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) або у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія). Слід зазначити, що в ЦК України поняття гарантії є досить специфічним за своїм змістом, правовою природою та механізмом дії наближено до поруки. В проекті ЦК України поняття гарантії має інший зміст та інші механізми реалізації.

 

 

22. Неустойка, як спосіб забезпечення зобов'язання. Форми та види неустойки. Збільшення та зменшення розміру неустойки.

Стаття 549. Поняття неустойки
1. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які борж­ник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов ' язання.
2. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невикона­ного або неналежно виконаного зобов'язання.
3. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
1. Коментована стаття присвячена одному з найбільш поширених способів за­безпечення виконання зобов'язань — неустойці. У ч. 1 ст. 549 ЦК наведено легаль­не визначення неустойки, під якою розуміється грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язан­ня. Слід зазначити, що ЦК містить ряд новел у правовому регулюванні неустой­ки, яких не було у ЦК УРСР. Одна з них стосується предмета неустойки. На відміну від ЦК УРСР, який допускав визначення неустойки виключно у вигляді грошо­вої суми, чинний ЦК дозволяє визначати неустойку також у вигляді іншого май­на (детальніше про це див. коментар до ст. 551 ЦК). Право вибору грошової або майнової неустойки належить сторонам зобов'язання. Вони повинні визначити предмет неустойки у момент укладення угоди про неї.
Частини 2 та 3 коментованої статті вперше на законодавчому рівні розгляда­ють штраф та пеню як різновиди неустойки. Відповідно кваліфікуючими озна­ками штрафу є: а) можливість встановлення за майже будь-яке порушення зо­бов'язання: невиконання або неналежне виконання (порушення умов про кількість, якість товарів, робіт (послуг), виконання зобов'язання неналежним способом тощо); б) обчислення у відсотках від суми невиконаного або неналеж­но виконаного зобов'язання.
У свою чергу пеня як різновид неустойки характеризується наступними оз­наками: а) застосування виключно у грошових зобов'язаннях; б) можливість встановлення за такий вид порушення зобов'язання, як прострочення виконан­ня (порушення умови про строки); в) обчислення у відсотках від суми несвоє­часно виконаного зобов'язання; г) триваючий характер — нарахування пені за кожний день прострочення.
Слід звернути увагу на те, що законодавець визначив перелічені ознаки штра­фу та пені імперативно, не надавши сторонам зобов'язання можливості їх зміню­вати. При цьому поза увагою залишилися неустойки, що визначаються у твердій сумі або у кратному розмірі до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; триваючі неустойки за прострочення виконання негрошового зо­бов'язання (зокрема прострочення передання речі); неустойки, що нараховують­ся не за кожний день, а за кожний тиждень, місяць прострочення тощо. Це не означає, що сторони договірних відносин не вправі забезпечувати свої зобов'я­зання подібними неустойками. Однак при цьому для запобігання невідповід­ності положень договору нормам закону слід відмовитися від використання термінів «штраф» та «пеня».
2. Крім закріплення у нормах глави 49 ЦК, неустойка знайшла правове регу­лювання також у положеннях Господарського кодексу України, у яких для її визначення застосовується термін «штрафні санкції». Відповідно до ст. 230 ГК штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Важливо також зазначити, що розуміння господарських санкцій у ГК є дещо ширшим, ніж поняття цивільно-правової неустойки. Під штрафними санкціями ГК розуміє також і грошові суми, які учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, тобто відповідні фінансові санкції, що стягуються за порушення валютного, податкового, антимонопольного та інших публічних галузей законодавства (наприклад, санкції, передбачені Законом України «Про порядок по­гашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»). Неустойка в розумінні коментованої статті — це спосіб забезпечення та санкція за порушення саме приватноправових (цивільно-правових) зобов'язань. Отже, норми цієї статті не можуть застосовуватись до інших видів правовідносин.

1. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, згаданих невиконанням або неналежним виконанням зобов ' язання.
2. Проценти на неустойку не нараховуються.
3. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (стаття 617 цього Кодексу).

1 Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
2. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється до­говором або актом цивільного законодавства.
Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановле­ного актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом.
3. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він знач­но перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

1. Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов ' язку в натурі.
2. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов ' язання.