Договори про виконання робіт в ЦК України.

10.1. Договори підряду належать до договорів про виконання робіт, предметом яких є їх результат. Зважаючи на це, доцільно одразу виокремити ці’договори із суміжних договорів (наприк­лад, трудового договору (контракту).

Під час розгляду договорів підряду можна у порядку обгово­рення зупинитися на питанні, що стосується його сторін зокрема з’ясувати, чи може громадянин — суб’єкт підприємницької діяль­ності укладати договори підряду, а також доручати виконувати його особам, що у нього працюють.

Розглядаючи істотні умови договору підряду, варто вказати на те, що строк виконання робіт та їх оплати за Цивільним кодексом УРСР не є однією з таких умов. Слід наголосити на обов’язковості складання акта виконаних робіт, а також дійсності положень до­говору, якщо відповідного акта не складено.

Особливу увагу треба приділити скороченим строкам позовної давності за договорами підряду, а також правам замовника в разі порушення договору підрядчиком.

Наприкінці розгляду цього питання доцільно здійснити аналіз такого різновиду договору підряду, як договір на переробку да­вальницької сировини, і відповідної правової бази — Закону Ук­раїни «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоеко­номічних відносинах».

10.2. Інститут підряду на капітальне будівництво докладно вис­вітлено у підручнику «Цивільне право України» за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової (частина 2). Також доцільно викори­стати положення листа Вищого арбітражного суду України від 20 листопада 1992 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики ви­рішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво». Під час розгляду цього питання бажа­но звернути увагу, зокрема, на право генерального підрядчика до-ручати ведення робіт своєму структурному підрозділу в порядку покладення зобов’язання на третю особу.

10.3. Загальні положення про перевезення містяться у главі ЗО Цивільного кодексу УРСР. Але, враховуючи специфіку цього інституту та наявність різних видів транспорту, правові особли­вості його функціонування закріплено у спеціальному транспорт­ному законодавстві.

Розглядати цю тему радимо в комплексі, не розбиваючи її на окремі види транспорту; доцільно робити порівняльну характери­стику суміжних понять у правовій базі щодо перевезень різними видами транспорту, а також з огляду на поділ перевезень на паса­жирські та вантажні.

У порядку обговорення можна розглянути природу договору перевезення, зокрема, питання про момент набрання ним чинності, його сторони (відправник, перевізник), а також про те, коли мож­на вважати його укладеним на користь третьої особи (одер­жувача).

Обов’язково потрібно проаналізувати документи, що склада­ються під час оформлення відносин перевезення (товарно-транс­портна накладна — автомобільний транспорт; вантажна накладна — повітряний транспорт; накладна — залізничний, річковий транспорт; коносамент — морський транспорт). Також необхідно докладно розглянути зміст договору перевезення, а також права та обов’язки його сторін.

Особливу увагу слід приділити відповідальності за порушення умов договору перевезення, а також строкам, протягом яких сторо­ни мають можливість подавати позови з приводу його невиконан­ня або неналежного виконання.

Окремо можна розглянути транспортну експедицію, звертаючи увагу на комплексність відповідних договорів (останні поєднують ознаки договорів підряду, доручення, перевезення тощо) та їх істотні умови (за основу можна взяти підручник «Цивільне право України» за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової (частина 2);

також див. Красько Й. О договоре транспортной зкспедиции// Предпринимательство, хозяйство й право. — 2000. — № 6).

10.4. Починаючи розглядати інститут страхування, доцільно у по­рядку обговорення поставити питання про те, чи можна вважати його способом забезпечення виконання зобов’язань. Адже відносини стра­хування завжди оформлюються самостійним договором, що супро­воджує основні зобов’язання, та призначення якого не в тому, щоб по­кладати відповідальність на страхувальника поряд з основним борж­ником, а у виплаті страхового відшкодування за настання обставин, що пов’язані із виконанням основного договору (див. Середюк А., Ляшенко В. Страхование как способ минимизации кредитних рис-ков//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 9).

Далі варто перейти до розгляду договору страхування, зокрема його істотних умов, перелік яких містить Закон України «Про страхування». Паралельно можна поставити питання: чи є договір страхування за своєю природою договором з відкладальною умовою?

Обов’язково потрібно зупинитися на моменті набрання чинності договором страхування, роблячи прив’язку до питання про суму страхових платежів. Бажано також розглянути випадки відмови страховика від виплати страхових сум.

10.5. Розглядати договір позики та кредитний договір — зобов’язання, що мають однакову правову природу — бажано шляхом їх порівняння. Але перед тим доцільно визначити ці правові інститути і з’ясувати відмінності нормативного визначення у актах різного рівня (зокрема, визначення кредиту за Законом України і «Про оподаткування прибутку підприємств» та за Положенням Національного банку України «Про кредитування»). Окремо слід і визначити безповоротну фінансову допомогу (п. 1.22. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств») і порівняти її з інститутом позики і кредиту.

Порівняльну характеристику інститутів позики і кредиту доцільно почати із суб’єктів їх надання (кредит — банки або небанківські кредитні установи; позика — фізичні і юридичні особи без обмежень). Тут можна подискутувати з приводу права власника розпоряджатися своїм майном (коштами), в тому числі — на­давати кредити, роблячи при цьому посилання на Конституцію України, що не містить застереження щодо можливого обмеження такого права законами (Закон України «Про оподаткування при бутку підприємств», інші нормативні акти).

Крім того, розмежування кредиту та позики можна проводити за ознаками встановлення строку (на відміну від позики, при кре­дитуванні строк є істотною умовою договору); обов’язкового цільо­вого використання (позика на відміну від кредитування не перед­бачає подібного обмеження у розпорядженні коштами); платності користування грошима (кредит надається під процент, а позик? передбачає повернення тільки основної суми боргу).

Під час більш докладного розгляду питання банківського кре­дитування доцільно зупинитися на праві банку в односторонньому порядку переглядати умови договору (у зв’язку зі зміною облікової ставки НБУ, іншими чинниками), а також подискутувати з приво­ду правомірності встановлення в кредитному договорі права ко­мерційного банку стягувати в безспірному порядку суму заборгова­ності за кредитом та відсотків. На нашу думку, це суперечить чин­ному законодавству, а саме ч. 2 ст. 381 Цивільного кодексу УРСР, якою встановлено правило щодо неприпустимості стягнення коштів, які знаходяться на рахунках юридичних та фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності у банках без їх згоди за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів. Оскільки законами, насамперед Законом України «Про банки і банківську діяльність», комерційним банкам права на списання в безспірному порядку заборгованості за кредитом не надано, встановлення подібних умов у договорі є незаконним (див. також п. З Інструкції -№ 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України).

При розгляді розрахункових відносин бажано зупинитись на правовій природі договору банківського рахунка. За основу ради­мо взяти підручник «Коммерческое право» за редакцією Попондо-пуло В.Ф. та Яковлсвої В.Ф. (див. також Інструкцію № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України). Після цього необхідно розглянути порядок відкриття рахунків юридичним та фізичним особам-суб’єктам підприємницької діяль­ності (див. Інструкцію про відкриття банками рахунків у націо­нальній та іноземній валюті).

Питання проведення безготівкових розрахунків між суб’єктами підприємницької діяльності врегульовано Інструкцією.\° 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України та відповідними нормативними актами (Положенням про переказний і простий вексель та ін.).

10.6. За договором доручення повірений зобов’язується виконати від імені й за рахунок довірителя певні юридичні дії. Останнє є предметом договору, що відрізняє його від інших договорів, зокрема, від договорів підряду (предмет – кінцевий матеріальний результат).

Відповідні положення про договори доручення містяться в Ци­вільному кодексі УРСР. Слід звернути увагу на те, що повірений виконує дії (наприклад, укладає угоди) від імені довірителя. Ба­жано провести розмежування договорів доручення із поручитель­ством і інститутами уступки вимоги та переводу боргу.

На обговорення можна винести питання про те, чи може фізич­на особа — суб’єкт підприємницької діяльності отримувати вина­городу за договором доручення. Адже ст. 387 Цивільного кодексу УРСР прямо забороняє громадянам одержувати винагороду за ви­конання договору доручення, крім випадків, прямо зазначених у законі. Позитивна відповідь на це питання міститься у проекті Цивільного кодексу України (ст. 1060).

10.7. За договором комісії комісіонер зобов’язується за доручен­ням комітента за винагороду вчинити одну або кілька угод від сво­го імені за рахунок комітента. Необхідно чітко розмежовувати до­говори комісії і договори доручення, зокрема, за предметом (предметом договору комісії є виключно вчинення угод; предметом договору доручення є вчинення юридичних дій, у тому числі — і укладення угод) та за способом виконання (за договором комісії комісіонер вчиняє угоди від свого імені, а отже, набуває прав і обов’язків за укладеними договорами; за договором доручення по­вірений вчиняє угоди від імені довірителя, а отже всіх прав і обо­в’язків набуває довіритель).

Говорячи про комісійну винагороду за виконане доручення, особливу увагу слід приділити положенню ст. 406 Цивільного ко­дексу УРСР, за яким по всіх комісійних договорах, за винятком договорів комісії по зовнішній торгівлі, забороняється визначення комісійної винагороди і винагороди за дслькредере у вигляді різниці або певної частини різниці між призначеною комітентом ціною і тією більш вигідною ціною, за якою комісіонер укладе уго­ду. Доцільно поставити питання, чи буде визнано недійсним договір комісії у разі обрання саме такого способу визначення комісійної винагороди (див. Коломиец А. Комиссия или консигнация. А ка-кая разница? / Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 6).

Розглядаючи відмінності договорів комісії і консигнації, слід вказати, що консигнація застосовується виключно у зовнішньоеко­номічній діяльності. Характерною/її ознакою є те, що консигнатор зобов’язується за дорученням консигнанта продати від свого імені товари, які належать консигнанту, з консигнаційного складу (див. Порядок віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зов­нішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансо­вого лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеці­ального призначення).

10.8. Під час розгляду договорів схову необхідно з’ясувати мо­мент набуття чинності відповідним договором. Також увагу по­трібно звернути на те, що договір схову вважається безоплатним, якщо інше не встановлено законом або договором.

Більш докладно інститут схову (глава 36 Цивільного кодексу УРСР) можна розглянути у порівнянні його із інститутом відпові­дального зберігання (п. 1.24. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»). Зокрема, можна зазначити, що при відпо­відальному зберіганні матеріальні цінності передаються без права їх використання у господарському обороті охоронця і повинні по­вертатися без зміни їх якісних або кількісних характеристик. На відміну від цього Цивільний кодекс УРСР надає охоронцеві право користуватися переданим йому на схов майном, якщо це передба­чено договором. Якщо ж на схов здано речі, визначені в договорі лише родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов’язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того ж роду і якості.