Поняття та види договорів щодо розпорядження майновим правами інтелектуальної власності.

1. Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:
1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
2) ліцензійний договір;
3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;
4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
2. Договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі.
У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним.
Законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

1. Об'єкт права "інтелектуальна власність" — це абстрактне поняття, що використовується для позначення сукупності виключних прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг.
Згідно із Законом України "Про власність" від 26.03.1991 р., об'єктами права інтелектуальної власності громадян визнаються твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці. Причому до результатів науково-дослідних робіт та інших результатів інтелектуальної праці потрібно віднести й комп'ютерні програми, бази даних, топографії інтегральних мікросхем, найменування місць походження товарів, фірмові найменування, ноу-хау тощо.
В коментуємій статті дається перелік видів договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. До них належать.
— ліцензія як спосіб використання об'єкта права інтелектуальної власності;
— ліцензійний договір як угода про передання об'єкта права інтелектуальної власності;
— договір про створенння на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності;
— договір про передання виключних майнових прав інтелектуалної власності.
Даний перелік не є вичерпним. Коментована стаття передбачає інші види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
Суб'єктами договорів щодо розпорядження майнових прав інтелектуальної власності є власник цього майна і особа, що отримує їх.
Власника запатентованого винаходу, що дає дозвіл, називають ліцензіаром, а фізичну чи юридичну особу, яка одержує дозвіл, — ліцензіатом.
Ліцензія — це надання власником запатентованого винаходу іншій фізичній або юридичній особі дозволу на здійснення однієї або більше дій, на які має виключні права власник винаходу.
Якщо мова йде про ліцензію як юридичний документ, що свідчить про дозвіл, виданий власником запатентованого винаходу, то використовується спеціальна назва "ліцензійний договір", оскільки мають місце два типи юридичних актів або угод. По-перше, надання власником запатентованого винаходу іншій фізичній або юридичній особі дозволу на виконання однієї або кількох дій, що підпадають під виключні права на запатентований винахід. По-друге, ліцензія звичайно дається на певних умовах, обумовлених у письмовому документі, яким оформляється ліцензія ліцензіату.
Одна з цих умов стосується виплати з боку ліцензіата коштів за надану ліцензію. Так ліцензіат може бути зобов'язаний сплатити фіксовану суму в певний час у майбутньому або ж суму, розмір якої залежатиме від застосування запатентованого винаходу.
Інша умова може полягати в тому, що винахід буде використовуватися ліцензіатом тільки для виробництва продуктів, призначених для певного використання, наприклад, для виготовлення фармацевтичних препаратів для людини, а не тварин. Ще одна умова може полягати в тому, що ліцензіат використовуватиме винахід тільки на певних фабриках або в певних застережених регіонах.
Ліцензійний договір — це правочин, на підставі якого власник (володілець) запатентованого або незапатентованого винаходу (ліцензіар) надає фізичній або юридичній особі (ліцензіатові) дозвіл на здійснення у певному місці і протягом певного строку однієї або кількох дій, на які має виключні права ліцензіар, а ліцензіат зобов'язується сплатити винагороду за надання права на використання винаходу.
Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності укладається на створення конкретного твору, за яким автор зобов'язується створити твір відповідно до умов договору і передати його замовнику. У рахунок обумовленої договором винагороди замовник зобов'язаний виплатити автору аванс. Розмір і строки виплати визначаються угодою сторін. Сторона, що не виконала або виконала неналежним чином свої зобов'язання, повинна відшкодувати потерпілій стороні заподіяні збитки, включаючи і упущену вигоду. У разі відступлення автора від вимог, що містяться в договорі, замовник твору має право вимагати відповідної доробки.
Найбільш поширеним договором про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності є авторський договір на створення і використання комп'ютерних програм. Специфічними умовами договорів даного типу є: можливість перевідступлення авторського договору; визначення типів персональних комп'ютерів, для яких може бути використана комп'ютерна програма, їх кількість і місцезнаходження; права сторін на подальші модифікації і удосконалення; кількість виготовлених копій; забезпечення доступу до вихідного коду; порядок використання твору третіми особами; строки і порядок навчання користувача; інші (особливі) умови, які сторони визнають за необхідне передбачити в авторському договорі. Авторський договір на створення і використання комп'ютерних програм може включати такі документи: текст договору; технічне завдання; технічні умови; календарний план або програму робіт; специфікації; опис використовуваного обладнання; угоду між авторами про розподіл винагороди.
Коли всі виключні права, що надаються патентом на винахід, передані власником винаходу іншій фізичній або юридичній особі без обмеження в часі і будь-яких інших умов, говорять, що мало місце передання прав.
Договір про передання виключних майнових прав — це юридичний акт, за допомогою якого власник запатентованого винаходу передає свої виключні права іншому. Ця дія засвідчується письмовим документом, який називається "актом передання патентних прав" або "переданням прав". Особу, яка передає права, тобто власника запатентованого винаходу, називають стороною, що передає, а іншу, що приймає, фізичну або юридичну особу, яка отримує всі виключні права, називають стороною, яка одержує. Після завершення передання сторона, яка передає, уже не має прав на запатентований винахід. Сторона, яка одержує, або одержувач, стає новим власником запатентованого винаходу і отримує всі виключні права, що виникають у зв'язку з видачею патенту на винахід.
2. Істотною умовою щодо договорів розпорядження майновими правами інтелектуальної власності є форма договору.
У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним.
Однак законом допускаються випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

 

 

70. Недоговірні зобов'язання. Види недоговірних зобов’язань.

Зобов'язання можуть виникати не лише з договорів, а й з інших правових підстав, наприклад, односторонніх правочинів, завдання шкоди та безпідставного набуття, збереження майна. В юридичній літературі їх визначають як недоговірні зобов'язання.

Правове регулювання недоговірних зобов'язань здійснюється окремим підрозділом 2 розділу 3 ЦК.

Недоговірні зобов'язання слід відмежовувати від договірних:

1) договірні зобов'язання виникають у разі укладення цивільно-правового договору (зокрема, договірна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання умов договору), а недоговірні — в тому разі, якщо суб'єкти не перебували в договірних правовідносинах (однак правила про деліктну відповідальність поширюються й на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір, наприклад, відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (ст.ст. 1209—1211 ЦК);

2) договірні зобов'язання — це зобов'язання, що завжди існують між сторонами, а недоговірні — це завжди новий юридичний обов'язок, а в деліктних зобов'язаннях він покладається на правопорушника замість невиконаного;

3) договірні зобов'язання є відносними, а недоговірні виникають з порушення абсолютних прав;

4) договірні зобов'язання регулюється як імперативними, так і диспозитивними нормами, а недоговірні — суто імперативними;

5) у разі невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання можлива відповідальність як у формі відшкодування збитків, так і у формі сплати неустойки, штрафу, а недоговірного зобов'язання — тільки у формі відшкодування шкоди;

6) у договірних зобов'язаннях на розмір відповідальності впливає вина кредитора, а для зобов'язань із відшкодування шкоди має значення тільки умисел і груба необережність потерпілого та матеріальний стан заподіювача шкоди — фізичної особи.

Законодавець розрізняє такі види недоговірних зобов 'язань:

1) зобов'язання із публічної обіцянки винагороди;

2) зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

3) зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

4) зобов'язання із створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

5) зобов'язання із відшкодування шкоди;

6) зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

В юридичній літературі зобов'язання із публічної обіцянки винагороди, із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення та із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи називають зобов'язаннями із односторонніх дій. Особливість таких односторонніх дій полягає в тому, що при їх здійсненні однією особою права, а іноді й обов'язки, виникають у іншої особи, внаслідок чого і формуються зобов'язальні правовідносини.

 

 

71. Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди.

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч. 1 ст. 1144 ЦК).

Правове регулювання зобов'язання здійснюється § 1 гл. 78 ЦК.

Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак:

1) обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб;

2) обіцянка винагороди повинна мати майновий характер, наприклад, сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо;

3) умовою одержання винагороди є вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо);

4) обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв.

Отже, публічна обіцянка винагороди — це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату.

За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів — публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату. Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату — не є акцептом.

Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, — кредитором.

До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить:

• зміст завдання;

• строк виконання;

• місце виконання;

• форму та розмір винагороди.

Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи.

Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошенні. Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала (ст. 1147 ЦК).

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно — винагорода розподіляється між ними порівну.

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:

1) закінчення строку для передання результату;

2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, згідно з ч. 2 ст. 1149 ЦК має право публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

 

 

72. Зобов'язання із завдання шкоди. Деліктна відповідальність: поняття, зміст, підстави.

Той, хто завдав шкоду, звільняється від її відшкоду­вання, якщо доведе, що шкоду завдано не з його вини. Не

підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою при здій­сненні нею права на самозахист, у тому числі у стані необ­хідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. Якщо при здійсненні права на самозахист особа завдала шкоду іншій особі, ця шкода має бути відшкодована осо­бою, яка вчинила протиправну поведінку.

Шкода, завдана у стані крайньої необхідності (тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам чи правам фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за цих обставин не можна було усунути іншими засобами), має бути відшкодована особою, яка її завдала. Враховуючи обстави­ни, за яких було завдано шкоду, суд може покласти обов'я­зок її відшкодування на третю особу, або зобов'язати від­шкодувати шкоду частково як того, хто її завдав, так і тре­тю особу, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як третю особу, так і того, хто її завдав.

Як зазначалося вище, зобов'язання, які виникають за завдання шкоди, — найбільш поширений вид недоговірних зобов'язань.

Умови виникнення зобов'язання за завдання шкоди такі:

1) наявність шкоди; 2) протиправна поведінка особи, яка завдала шкоду; 3) причинний зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, за якого протиправність є причиною, а шкода — наслідком; 4) вина особи, яка завдала шкоду.

Залежно від підстав виникнення зобов'язань за завдан­ня шкоди можна виділити окремі види, які мають відповідні особливості. До зобов'язань за заподіяння шкоди Цивіль­ний кодекс України відносить:

• відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;

 

• відшкодування шкоди, завданою особою у разі здій­снення нею права на самозахист, а також завданої у стані крайньої необхідності;

• відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно;

• відшкодування юридичною особою шкоди, завданої її працівником чи іншою особою;

• відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або міс­цевого самоврядування;

• відшкодування шкоди, завданої посадовою або служ­бовою особою органу державної влади Автономної Респуб­ліки Крим або місцевого самоврядування;

• відшкодування шкоди, завданої органом державної вла­ди, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності;

• відшкодування шкоди, завданої незаконними рішен­нями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду;

• відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину;

• відшкодування шкоди, завданої малолітньою, непов­нолітньою особою та неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності;

• відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізич­ною особою;

• відшкодування шкоди, завданої особою, цивільна діє­здатність якої обмежена;

• відшкодування шкоди батьками, позбавленими бать­ківських прав;

• відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керу­вати ними;

• відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки;

• відшкодування ядерної шкоди;

• відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

 

Підставою для відшкодуван­ня шкоди визнається, як правило, делікт. Деліктом є діяння, що суперечить цивільному законодавству і за яке передбачена майнова (цивільно-право­ва) відповідальність. Деліктна відповідальність є позадоговір­ною відповідальністю і настає за порушення загального обов'язку будь-якої особи не завдавати шкоди іншій особі. Деліктна відповідальність виступає у спеціальній формі — зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл. 40 ЦК), у якому кредитором визнається особа, що постраждала, а боржником — особа, яка завдала шкоди.

За цивільним правом для виникнення обов'язку відшко­дувати шкоду необхідно 4 умови: 1) завдання майнової шко­ди, тобто такої, яка може бути відображена у грошах (ЦК передбачає можливість грошової оцінки, а відтак і відшко­дування моральної шкоди); 2) протиправність діянь особи, яка завдала шкоди, тобто порушення нею юридичних норм і правил; 3) наявність причинового зв'язку між протиправни­ми діями особи, яка завдала шкоди, і цією шкодою; 4) вина особи, яка завдала шкоду.