Договори на виконання робіт (усі види договорів підряду)

За договором підряду підрядчик зобов'язується на свій ризик виконати визначену роботу за завданням замовника з використанням його або своїх матеріалів, а замовник — прийняти роботу та сплатити її вартість. Замовник має право перевіряти перебіг і якість робіт, але не втручаючись у господарську діяльність підрядчика.

За договором підряду на капітальне будівництво підрядчик повинен побудувати і здати в установлений термін визначений договором об'єкт або виконати обумовлені договором будівельні роботи, а замовник — надати підрядчику будівельний майданчик або забезпечити фронт робіт, прийняти й оплатити їх. Договір підряду на капітальне будівництво укладається на здійснення будівництва, капітального ремонту, реконструкції підприємств, будинків, споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних із місцем перебування об'єкта.

За договором підряду на виробництво, проектні і дослідні роботи підрядчик зобов'язується розробити за завданням замовника проектну документацію і виконати дослідні роботи, а замовник — прийняти й оплатити їх. Підрядчик відповідає за недоліки проекту, у тому числі виявлені під час його реалізації, а також у процесі експлуатації об'єкта. За виявлення недоліків підрядчик зобов'язується безоплатно переробити проект, а також відшкодувати замовнику збитки, викликані такими недоліками, якщо законодавством або договором не встановлений інший розмір відповідальності.

За договором про виконання науково-дослідних та експериментально-конструкторських робіт виконавець зобов'язується провести обумовлені завданням наукові дослідження, розробити зразок нового виробу і конструкторської документації на нього, нову технологію виробництва або інше виробниче нововведення, а замовник — прийняти роботу й оплатити її. Договір із виконавцем може охоплювати як весь цикл проведення досліджень, розробки та виготовлення виробничих нововведень, так і окремі його види.

За виявлення в ході наукових досліджень неможливості досягти очікуваних результатів замовник зобов'язується оплатити виконавцеві витрати на дослідження, проведені до виявлення цього факту.

У разі недосягнення під час дослідно-конструкторських робіт заданих показників виготовленого зразка замовник має право скоротити розмір винагороди.

 

69. Сторони, предмет і форми договору доручення.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчи­нити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права й обов'язки довірителя (ч. 1 ст. 1000 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- консенсуальний;

- як оплатний, так і безоплатний;

- фідуціарний - заснований на взаємній довірі сторін.

Сторонами в договорі доручення є довіритель і повірений. Ними мо­жуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб - як до довірителів, так і до повірених - висуваються вимоги щодо їхньої повної дієздатності.

При комерційному представництві повіреним може бути громадянин-підприємець або комерційна організація, тобто суб'єкти підприємницької діяльності.

Предмет договору - вчинення юридичних дій, пов'язаних із наданням нематеріальних посередницьких послуг (підписання документів, вчинення правочинів, приймання товарів і робіт, організація та ведення претензійної роботи).

Зміст доручення - чітко визначені юридичні дії, що їх належить вчи­нити повіреному. Дії мають бути правомірними, конкретними та здійснен­ними.

Форма договору доручення підпадає під загальні правила про форму правочинів.

Строк договору доручення визначається характером доручення та може встановлюватися точною календарною датою чи проміжком часу, протягом якого воно має бути виконане. Строк його дії залежить від строку дії дові­реності чи іншого документа, що підтверджує правомочності повіреного, й не може його перевищувати.

Обов'язки повіреного:

• вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (ч. 1 ст. 1004 ЦК України);

• особисто виконати дане йому доручення (ч. 1 ст. 1005 ЦК України);

• повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід ви­конання його доручення (ст. 1006 ЦК України);

• після виконання доручення чи в разі припинення договору до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, та надати звіт про виконання доручення й виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення (ст. 1006 ЦК України);

• негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення (ст. 1006 ЦК України).

Повірений має право:

• на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК України);

• відступити від змісту доручення в таких випадках:

- якщо цього вимагають інтереси довірителя та повірений не міг попередньо його запитати чи не одержав у розумний строк від­повіді на свій запит (повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим);

- якщо повіреному, що діє як комерційний представник, довірите­лем надано право відступати в інтересах довірителя від змісту доручення без попереднього запиту про це (комерційний пред­ставник повинен у розумний строк повідомити довірителя про до­пущені відступи від його доручення, якщо інше не встановлено договором) (ст. 1004 ЦК України).

• передати виконання доручення іншій особі (замісникові):

- якщо це передбачено договором;

- якщо повірений був вимушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя (ч. 1 ст. 1005 ЦК України);

Обов'язки довірителя:

• видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, перед­бачених договором доручення (ч. 1 ст. 1007 ЦК України);

• забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання до­ручення;

• відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручен­ня (ч. 2 ст. 1007 ЦК України);

• негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з ви­конанням доручення (ч. З ст. 1007 ЦК України);

• виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить (ч. 4 ст. 1007 ЦК України).

Довіритель має право:

- у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений (ч. 2 ст. 1005 ЦК України);

- в односторонньому порядку змінити чи скасувати свої вказівки або на­дати повіреному нові інструкції про порядок виконання доручення;

- вимагати надання всіх відомостей про хід виконання доручення, пе-редання всього одержаного у зв'язку з виконанням доручення, на­дання звіту та виправдних документів, які підтверджують зроблені витрати.

Договір доручення припиняється (ст. 1008 ЦК України) на загальних підставах його припинення, а також у разі:

- відмови довірителя від договору;

- відмови повіреного від договору;

- смерті довірителя чи повіреного;

- визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності чи визнання безвісно відсутнім;

- ліквідації юридичної особи.

 

70. Діяльність в інтересах іншої особи без доручення.

Положення про вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення законодавцем закріплено в главі 79 Цивільного ко­дексу України.

Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека на­стання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.

Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення:

1) зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін за­стосовуються положення про відповідний договір;

Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо поперед­ження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів;

2) зобов'язана негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано;

3) має право вимагати від цієї особи відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії.

Якщо особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої дії, вона не має права вимагати відшкодування зроблених витрат.

 

71. Поняття договору комісії і його відмінність від договору доручення.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дору­ченням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька право-чинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- консенсуапьний;

- відплатний. Сторони

Комітент - особа, фізична чи юридична, на користь якої укладаються зазначені в договорі комісії правочини.

Комісіонер - особа, фізична або юридична, яка здійснює зазначені в до-говорі правочини від власного імені.

Комісіонер за згодою комітента має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії суб-комісіонера перед комітентом (ч. 1 ст. 1015 ЦК України).

Істотні умови договору комісії:

• предмет - послуга, що надається комісіонером комітенту у формі здійснення для нього одного чи декількох правочинів;

• ціна - плата комітента комісіонеру за надану послугу.

Форма договору комісії - проста письмова. Може оформлятися за до­помогою як одного документа, що підписується сторонами, так і накладної, квитанції, товарного ярлика, приймальної квитанції встановленої форми тощо.

Строк дії договору встановлюють сторони. Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без його визначення, з визначенням чи без визначення території його виконання.

Зміст договору комісії становлять права й обов'язки сторін.

Обов'язки комісіонера:

- вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і від­повідно до його вказівок. Якщо комісіонер вчинив правочин на умо­вах більш вигідних, аніж ті, що були визначені комітентом, то додат­ково одержана вигода належить останньому (ст. 1014 ЦК України);

- виконати всі обов'язки та здійснити всі права, що випливають із пра-вочину, вчиненого ним із третьою особою. Він не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею його коштом, крім випадків, коли комісіонер був необачним при виборі цієї особи чи поручився за виконання договору (делькредс-ре) (ст. 1016 ЦК України);

- зберігати майно комітента. Комісіонер відповідає перед ним за втра­ту, нестачу чи пошкодження майна комітента;

- після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер має надати йому звіт і передати все одержане за договором комісії. Ко­мітент, який має заперечення щодо звіту комісіонера, повинен пові­домити його про це протягом 30 днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, то звіт вважається прийнятим;

- коли це передбачено умовами договору, застрахувати майно коштом комітента.

Комісіонер має право:

- укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером) (ст. 1015 ЦК України);

- відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають його ін­тереси й комісіонер не міг попередньо запитати комітента чи не одержав у розумний строк відповіді на свій запит (ч. 1 ст. 1017 ЦК України);

- для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові (ч. 1 ст. 1019 ЦК України);

- відраховувати належні йому за договором суми від усіх грошових коштів, які надійшли до нього для комітента, якщо інші його креди­тори не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові (ст. 1020 ЦК України);

- на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором комісії (ст. 1024 ЦК України).

Обов'язки комітента:

- забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов'язку

перед третьою особою (ч. 1 ст. 1016 ЦК України);

- прийняти від комісіонера виконання за договором комісії. При цьо­му він зобов'язаний прийняти від нього все належно виконане за договором комісії, а також оглянути майно, придбане для нього ко­місіонером, і негайно повідомити останнього про виявлені в цьому майні недоліки (ст. 1023 ЦК України);

- виплатити комісіонерові комісійну плату;

- відшкодувати комісіонерові витрати, зроблені ним у зв'язку з вико­нанням його обов'язків за договором комісій зокрема, у випадку, якщо комісіонер або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення право­чину, але не міг його вчинити за обставин, що від нього не залежали

Припинення договору комісії

Комісіонер має право відмовитися від догоюру комісії лише тоді, коли в договорі не встановлений строк. У такому разі він повинен повідомиш комітента про відмову від договору не пізніше, ніж за 30 днів.

Комітент має право відмовитися від договору комісії в будь-який час. Якщо договір укладено без визначення строку, то комітент повинен повідо­мити комісіонера про відмову від договору не пізніше, ніж за 30 днів. У разі відмови комітента від договору комісіонер має право на відшкодування ви­трат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору.

3. Комісіонер зобов'язується вчиняти угоди від свого імені. Це є чи не найголовнішою відмінністю договору комісії від агентського договору (договору доручення), за яким агент (повірений) зобов'язується вчинити дії від імені клієнта (довірителя). Проте на цю особливість із невідомих причин не звертає увагу Закон України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість", п. 4.7 ст. 4 якого фактично прирівнює договори доручення до договорів комісії, вказуючи при цьому на те, що в межах цих договорів відбувається уповноваження "платника податку (комісіонера) здійснювати продаж товарів від імені та за дорученням іншої особи (комітента)". Подібна колізія міститься також у Правилах здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затв. наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України від 23 грудня 1996 р. № 331, п. 1 яких визначає комісійну діяльність по цінних паперах (брокерську діяльність) як здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів.

 

72. Поняття зобов’язань про зберігання майна і їх види.

Для виникнення зобов'язань зі зберігання необхідні певні юридичні факти. Такими підставами можуть бути угоди, юридичні проступки, акти планування, адміністративні акти, постанови слідчих, ухвали суду, арбітражного суду та інші дії громадян та організацій, які породжують цивільні права та обов'язки.
Ознакою зобов'язань зі зберігання є те, що ці відносини породжуються лише правомірними діями. Найпоширенішим юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення зобов'язання зберігання, є угоди (договори). Але не з будь-якої угоди можуть виникнути правові відносини зі зберігання, а лише з тієї, що спрямована саме на передачу певного майна на зберігання іншій особі, тобто в даному випадку воля сторін має бути спрямована на досягнення певних правових наслідків, а саме - на виникнення зобов'язань зберігання.
Укладаючи договір схову, сторони повинні уявляти основні наслідки взаємної згоди, їх волевиявлення і розуміти, що один дає іншому конкретну річ на зберігання, вступаючи з ним у правові відносини з цією метою, а інший згоден прийняти на себе обов'язок зі зберігання речі. Тобто просте прохання приглянути за речами не можна розглядати як укладення договору схову, оскільки дані речі залишені не з метою здачі їх на зберігання. В даному випадку дії учасників угоди не спрямовані на виникнення між ними правового зв'язку.
В основному зобов'язання зберігання виникають безпосередньо за наявності юридичного факту, яким є укладення договору схову. Але ці зобов'язання можуть виникати не лише з договору схову, в якому зберігання є єдиною метою, що передбачена законом. Підставою певних зобов'язань зберігання можуть бути інші договори, де зберігання виступає як допоміжна функція, що доповнює основний зміст іншого договору, тобто виступає як елемент основного зобов'язання. Так, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента за договором комісії, підрядчик - майно замовника за договором підряду, перевізник - вантаж відправника за договором перевезення. Основним змістом цих договорів є надання послуги, а не зберігання, але при наданні основної послуги має здійснюватися і зберігання майна громадян, організацій як додаткова діяльність, що є елементом основного зобов'язання. Це сприяє належному виконанню обов'язку, який є змістом послуг, що надаються.
На відміну від договору схову в цих випадках не потрібно, щоб сторона, яка надає послугу, що є змістом основного договору, згодна була прийняти на себе обов'язок і зі зберігання, а особа на чию користь здійснюється послуга, бажала б покласти на іншу особу такий обов'язок. У даному випадку для виникнення зобов'язання схову досить укласти основний договір про надання послуг, тобто відповідно договору комісії, підряду, перевезення тощо, де існує предмет схову, що залишений або внесений у відведене приміщення чи місце. Спеціальної спрямованості на те, щоб встановити правові відносини і щодо схоронності речей, тут немає.
Якщо за умовами перебування, обслуговування, надання послуги, що є змістом основного зобов'язання, громадянам необхідно користуватися гардеробом, залишати своє майно на час отримання послуги, то виникає зобов'язання зберігання.

Поняття і загальна характеристика договору зберігання. Інколи виникають обставини, за яких власник не може самостійно здійснювати володіння своїм майном, а тому передає його на зберігання іншій особі. За таких обставин між особою, яка передала майно на зберігання, і особою, яка його прийняла, виникають зобов?язання щодо зберігання майна.

Зберігальні зобов?язання можуть виникати на підставі:

1) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов?язком;

2) особливого статусу особи, зокрема опікуна;

3) дії осіб, які завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скарбом, бездоглядною домашньою твариною;

4) ініціативи у надзвичайних ситуаціях;

5) прямого припису закону, наприклад, про зберігання спадкового майна;

6) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту.

Центральне місце серед підстав виникнення зобов?язань по зберіганню майна займає договір зберігання, врегульований гл. 66 ЦК України. За своєю юридичною природою цей договір відноситься до групи договорів про надання послуг.

Договір зберігання є одним із найдревніших договорів. Ще римському приватному праву був відомий договір depositum, який відносився до реальних контрактів. За цим договором одна сторона (депонент) передавала іншій стороні (депозитарію) річ на схов, зберігання.

У своему розвитку на терені України договірні зберігальні відносини на різних етапах оформлювалися договором поклажі (дореволюційне законодавство) і договором схову (ЦК України УРСР 1963 р.). За ЦК України 2003 р. ці відносини опосередковуються договором зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов?язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК України).

Договір зберігання є двостороннім (обов?язки виникають як у зберігача, так і у поклажодавця), може бути реальним або консенсуальним, відплатним або безвідплатним.

За загальним правилом договір зберігання є реальним (укладеним з моменту передачі на зберігання). Однак відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), договором зберігання може бути встановлений обов?язок зберігача зберігати річ, що буде передана йому в майбутньому. Отже, в такому випадку договір зберігання є консесуальним (укладеним з моменту досягнення згоди між його сторонами).

Якщо плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України), він є відплатним. Необхідно відзначити, що в ЦК України встановлена презумпція відплатності договору зберігання, що випливає із положень ч. 4 ст. 632, частин 1, 4 ст. 946 ЦК України. Відплатні договори зберігання найбільш поширені в господарській (підприємницькій) діяльності.

 

73. Договір позички як різновид договору найму.

За договором позички одна сторона (позичкодавсць) безоплатно пере­дає чи зобов'язується передати другій стороні (юристу вачсві) річ для корис­тування протягом встановленого строку (ст. 827 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- безвідплатний;

- як реальний, такі консенсуальний.

Сторонами за договором позички є позичкодавець та користувач. По-зичкодавцем можуть бути юридичні особи приватного права, якщо інше не визначено законом або їхніми установчими документами, юридичні особи публічного права, якщо укладання такого договору відповідає їхньому пра­вовому статусу, а також фізичні особи.

Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі в безоплатне користування особі, яка є її засновником, учас­ником, керівником, членом її органу управління чи контролю (ч. 2 ст. 829 ЦК України).

Форма договору позички (ст. 828 ЦК України):

- в усній формі - договір позички на речі побутового призначення між фізичними особами;

- у простій письмовій формі - договір позички між юридичними осо­бами, а також між юридичною та фізичною особами;

- у простій письмовій формі - договір позички будівлі, іншої капі­тальної споруди, а на строк понад один рік - підлягає нотаріальному посвідченню;

- у письмовій нотаріальній формі - договір позички транспортного засобу, у якому хоча б однією зі сторін є фізична особа.

Істотними умовами договору позички є предмет і безоплатність до­говору.

Предметом договору позички може бути лише індивідуально-визначене майно, не споживане в процесі користування, оскільки його має бути повер­нуто після закінчення строку договору.

Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо до­мовилися про це чи якщо це випливає з суті відносин між ними.

Строк договору позички - може бути як визначенні! у договорі, так і невизначений, при цьому він обумовлюється відповідно до мети користу­вання річчю.

Зміст договору позички складають відповідні права й обов'язки сторін.

Позичкодавець зобов'язаний:

- попередити користувача про особливі властивості та недоліки речі, що йому відомі та можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна користувача чи інших осіб або призвести до пошкодження власне речі під час користування нею;

- передати користувачеві річ у комплекті й у стані, що відповідають умовам договору та призначенню цієї речі.

Позичкодавець має право:

- вимагати дострокового розірвання договору в разі істотних пору­шень договору;

- на відчуження речі, котру він передав у користування. До набувача переходять права та обов'язки позичкодавця;

- вимагати примусового повернення речі, а також відшкодування за­вданих збитків, якщо після припинення договору користувач її не повертає.

Користувач зобов'язаний:

- нести звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, пе­реданої йому в користування;

- користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, ви­значеної в договорі;

- користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено догово­ром;

- повернути річ після закінчення строку договору в такому ж стані, у якому вона перебувала на момент її передання в користування;

- повідомити позичкодавця про відмову від договору (позички) не пізніше як за сім днів до повернення речі, якщо вона потребує осо­бливого догляду чи зберігання.

Користувач має право:

- повернути річ, передану йому в користування, у будь-який час до спливу строку договору;

- відремонтувати річ і вимагати від позичкодавця відшкодувати вар­тість ремонту, якщо той не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення й умов до­говору.

Позичкодавець має право вимагати розірвання договору та повернен­ня речі, якщо:

- у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому;

- користування річчю не відповідає її призначенню та умовам до­говору;

- річ самочинно передано в користування іншій особі;

- у результаті недбалого поводження з річчю вона може бути знищена чи пошкоджена (ч. 2 ст. 834 ЦК Украши).

Користувач має право вимагати розірвання договору позички та від­шкодування завданих збитків, якщо позичкодавець не виконує обов'язку пе­редати річ у користування.

Договір позички припиняється в разі смерті фізичної особи чи лікві­дації юридичної особи, котрій річ було передано в користування, якщо інше не встановлено договором (ст. 835 ЦК України).

Якщо після припинення договору користувач не повертає річ, то пози­кодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкоду­вання завданих збитків.

 

74. Договір про спільну діяльність. Просте товариство.

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнен­ня певної мети, що не суперечить законові.

Юридична характеристика договору:

- двосторонній,

- консенсуальний.

Спільна діяльність може здійснюватися двома способами:

- шляхом об'єднання вкладників-учасників (просте товариство

- без об' єднання вкладників-учасників.

Умови договору про спільну діяльність, координація спільних дій учас­ників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат і збитків учасників, їхня участь у результатах спільних дій та інші визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про деякі види спільної діяльності (ст. 1131 ЦК України).

Форма договору про спільну діяльність - письмова.

Договір про спільну діяльність може здійснюватися у вигляді догово­ру простого товариства, за яким сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку чи за­для досягнення іншої мети.

Предметом договору простого товариства є спільна діяльність для до­сягнення спільної встановленої мети.

Сторонами за договором простого товариства можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо договір укладається для здійснення підприємниць­кої діяльності, то сторонами є лише суб'єкти підприємницької діяльності та комерційні організації.

Істотною умовою договору простого товариства є умова про об' єднання вкладів його учасників. Вкладом учасника вважається все те, що він вно­сить у спільну діяльність (спільне майно), зокрема грошові кошти, інше май­но, професійні й інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація і ділові зв'язки. Вклади учасників є рівними за вартістю. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками (ст. 1133 ЦК України).

У свою чергу, спільне майно учасників простого товариства складаєть­ся з:

- внесеного учасниками майна, яким вони володіли по праву влас­ності;

- виробленої в результаті спільної діяльності продукції та одержаних від такої діяльності плодів і доходів;

- вкладу, що належить одному з учасників (або іншій особі) та ви­користовується в спільних інтересах усіх учасників.

Строк дії договору визначається досягненням мети. Зміст договору простого товариства становлять права та обов'язки учасників.

Права та обов'язки учасників простого товариства:

• участь в управлінні діяльністю товариства;

• участь у веденні спільних справ, зокрема, кожний учасник мас пра­во діяти від імені всіх учасників, якщо договором не встановлено, що ведення справ здійснюють певні учасники чи спільно всі учас­ники договору. Повноваження учасника перед третіми особами по-свідчуються довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства;

• право володіти, користуватися та розпоряджатися майном товари­ства;

• кожний учасник договору простого товариства має право ознайом­люватися з усіма документами щодо ведення спільних справ учас­ників;

• право на інформацію (ст. 1136 ЦК України);

• внесення вкладу (матеріальних, нематеріальних благ: знань, нави­чок, умінь, ділової репутації, ділових зв'язків);

• ведення спільної діяльності (через особисту участь, внесення вкла­ду, внесення майна).

Договір простого товариства припиняється в разі:

• визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасни­ками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• смерті фізичної особи-учасника чи ліквідації юридичної особи-учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учас­ників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками);

• відмови учасника від подальшої участі в договорі простого товари­ства чи розірвання його на вимогу одного з учасників, якщо домов­леністю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• спливу строку договору простого товариства;

• виділення частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домов­леністю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• досягнення мети товариства чи настання обставин, за яких воно ста­ло неможливим (ст. 1141 ЦК України).

Відповідальність учасників простого товариства:

• якщо договір простого товариства був укладений для ведення під­приємницької діяльності, то учасники товариства відповідають со­лідарно за всіма зобов'язаннями незалежно від підстав їх виник­нення;

• коли договір простого товариства не пов'язаний з підприємницькою діяльністю, то кожний учасник відповідає всім своїм майном пропо­рційно вартості його вкладу в спільне майно;

• якщо зобов'язання щодо відшкодування шкоди виникло поза дого­вором, наприклад, унаслідок завдання шкоди товариством, то учас­ники несуть солідарну відповідальність;

• у разі, якщо договір простого товариства не був припинений за зая­вою учасника про відмову від подальшої в ньому участі чи в разі ро зірвання договору на вимогу одного з учасників, то учасник, участь яюго в договорі припинилася, відповідає перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, які виникли в період його участі в до­говорі;

порядок відшкодування витрат і збитків, пов'язаних із спільною ді­яльністю учасників, визначається за домовленістю між ними.

 

75. Відшкодування шкоди в галузі адміністративного управління та у сфері нормотворчої діяльності.

Відповідальність за шкоду, завдану актами влади.

Згідно зі ст.56 Конституції кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

ЦК врегулював питання відшкодування шкоди, завданої актами влади, у трьох статтях гл.82. Це ст.1173 "Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування", ст.1174 "Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування" та ст.1175 "Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфеpi нормотворчої діяльності". Підставами для виділення цих випадків у окремий (спеціальний) делікт є як особливості застосування до нього загальних умов позадоговірної відповідальності, так і спеціальних умов, додатково встановлених законом.

Певними особливостями характеризується така загальна умова відповідальності, як протиправність актів влади. Статті 1173—1175 ЦК говорять про "незаконні" рішення, дію чи бездіяльність органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їх посадових або службових осіб, а також про прийняття вищезазначеними органами "незаконного" нормативно-правового акта, який було скасовано.

Незаконними є діяння або нормативно-правові акти, які суперечать не тільки законам, а й іншим правовим актам. Такі діяння можуть мати різноманітні види та форми. Ними можуть бути різні накази, розпорядження, вказівки або інші владні приписи (причому немає значення, зроблені вони в усній чи в письмовій формі), які підлягають обов'язковому виконанню фізичними та юридичними особами, яким вони адресовані.

Якогось переліку незаконних діянь органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які можуть породжувати деліктні зобов'язання, передбачені ст.ст.1173—1175 ЦК, законодавство України не містить. Отже, ними можуть бути будь-які дії, акти управління та нормативні акти за умови, що вони прийняті при здійсненні вищезазначеними органами, їх посадовими або службовими особами своїх повноважень. Якщо шкода заподіюється не у сфері адміністративно-владних відносин, а у сфері господарської або технічної діяльності (наприклад, в результаті ДТП шкода заподіюється громадянину автомобілем голови обласної державної адміністрації), вона підлягає відшкодуванню не на підставі ст.ст. 1173—1175, а на загальних підставах (у вказаному випадку — на підставі ст. 1187 ЦК).

В українському деліктному праві, як і в праві більшості країн континентальної Європи, застосовується система генерального делікту, відповідно до якої будь-яке заподіяння шкоди визнається протиправним та спричиняє обов'язок заподіювача відшкодувати таку шкоду, якщо він не доведе свою уповноваженість на її заподіяння. В галузі, що розглядається, діє протилежне правило, а саме, що будь-який акт влади визнається законним, в тому числі і той, яким заподіяно шкоду. Отже, для відшкодування шкоди необхідно визнати акт влади незаконним. В разі якщо шкода заподіяна внаслідок прийняття органом влади незаконного нормативно-правового акта, вона піддягає відшкодуванню лише в тому випадку, якщо такий нормативно-правовий акт було визнано у відповідному порядку незаконним та скасовано (ст. 1175 ЦК).

Певну специ