Стаття 231. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства

1. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

2. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Правочин, що вчинений під впливом насильства, є оспорюваним. Він визнається недійсним судом за позовом потерпілої сторони, що має бути вчинений у межах позовної давності тривалістю п'ять років (ч. З ст. 258 ЦК).

2. Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

3. Визнання правочину, який учинено під впливом насильства, недійсним, є підставою для повернення сторін до первинного майнового стану на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, винна сторона зобов'язана відшкодувати потерпілій стороні в подвійному розмірі збитки і моральну шкоду, що завдані їй укладенням, виконанням правочину та поверненням до первісного стану.

 

43. Поняття зобов’язання, його елементи.

Загальні положення про зобов'язанні містяться в розділі 1 книзі 5 «Зобов'язальне право» Цивільного кодексу України.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (борж­ник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, спла­тити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має пра­во вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Ци­вільного кодексу України, згідно якої цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законо­давства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами ви­никнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, ро­зумності та справедливості.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання має такі елементи: суб'єкт, об'єкт, зміст.

Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники — креди­тор і боржник. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Об'єкт зобов'язання — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати у: передачі речей у власність чи користування; виконанні певної роботи; наданні певних послуг; сплаті грошей (від­шкодування збитків) тощо.

Зміст зобов'язання — це сукупність суб'єктивних прав та обов'язків його учасників. Оскільки зобов'язання є правовідносина­ми майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.

Види зобов'язань:

1. За підставами виникнення розрізняють зобов'язання:

а) договірні; б) недоговірні; в) односторонньо-вольові, які вини­кають із односторонніх правочинів.

2. За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на: а) односторонні; б) взаємні.

3. Виокремлюють також зобов'язання, де боржник повинен вчи­нити певні дії; зобов'язання, де за умови неможливості виконати певні дії боржник має право замінити їх виконанням інших визна­чених в договорі дій (факультативні зобов'язання) і альтернативні зобов'язання — зобов'язання, в якому боржник зобов'язаний вчини­ти одну з двох або кількох дій. Боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивіль­ного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ді­лового обороту.

4. Розрізняють також головні і додаткові (акцесорні) зобов'я­зання.

Додатковим є зобов'язання, мета якого — забезпечити виконан­ня головного зобов'язання. Додаткові зобов'язання тісно пов'язані з головним, припинення головного зобов'язання відповідно припи­няє і додаткове.

5. За економічними і юридичними ознаками зобов'язання в літе­ратурі традиційно поділяють на:

1) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, по­ставка, контрактація, міна, довічне утримання);

2) зобов'язання з оплатної передачі майна в користування (май­новий найм, найм житлового приміщення, оренда, лізинг);

3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або ко­ристування (дарування, пожертва, позичка);

4) зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво, виконання науково-дослідних або дослідно-конструк­торських та технологічних робіт);

5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, зберіган­ня, охорона, експедиція);

б) зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським);

7) зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунок, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов'язання страхування (майнове та особисте страхування, страхування відповідальності);

9) зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність гро­мадян, спільна діяльність організацій);

10) зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслі­док заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна без достатніх правових підстав).

 

 

44. Підстави виникнення зобов’язань.

Підставами виникнення зобов´язань є юридичні факти. Сам закон не є підставою виникнення зобов´язань, він лише зазна­чає, з яких юридичних фактів вони виникають. Зобов´язання можуть виникати на підставі одного юридичного факту чи де­кількох. Наприклад, вказаний у заповіті спадкоємець може ста­ти власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що відбуваються в певній послідовності, а саме: скла­дання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем. Юридичні факти не лише породжують ті чи інші зобов´язання, а і є підставою їх зміни чи припинення.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов´язання виника­ють з підстав, передбачених ст. 11 цього Кодексу. Тому, виходя­чи з норм чинного законодавства та сучасної практики, можна визначити перелік обставин, за яких виникають зобов´язання, а саме:

1) із правочинів (у тому числі договорів), як передбачених за­коном, так і не передбачених законом, але таких, що не супере­чать йому;

2) з актів органів державної влади або органів місцевого само­врядування;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої, інтелектуаль­ної діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбан­ня або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов´язує настання цивіль­но-правових наслідків.

 

45. Поняття та види договору.

Договором визнається угода двох і більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Оскільки договір є різновидом угоди, то класифікація дог-рів може проводитися за тими ж критеріями, що й клас-я угод. Так, дог-ри поділяються на платні і безоплатні. У платному дог-рі дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням будь-якого майна. У безоплатному обов’язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Напр., перадача майна за дог-ром дарування.

В залежності від моменту виникнення дог-ри поділ. на консесуальні і реальні. Для укладення консе-го дог-ру достатньо погодження волі уч-ків дог-ру. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов, угода вважається укладеною. Більшість угод є консе-ми. Для уклад. реального дог-ру одного волевиявлення сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії і лише після їх вчинення дог-р вваж. укладеним.(передати річ).

За значенням підстав для дійсності дог-ру вони поділ. на казуальні та абстрактні. Напр, дог-р майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за дог-ром дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно у власність. Ці договори, а також більшість є казуальними, оскільки мають на меті досягенння певного правового результату. В абстактному дог-рі допускається замовчування мети дог-ру.

Але дог-м властиві й певні особливості, що зумовлюють наступний їх поділ. Так, за правилами формування змісту дог-ри поділ. на іменні і безіменні. Іменні дог-ри це ті, які мають легальну назву, представлені в ЦКУ або в інших н.а., що визнають їх поняття, коло прав та обв’язків сторін. Безименні дог-ри безпосередньо зак-вом не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський дог-р, інжиринг.)

За ознакою розподілу прав та обв’язків між сторонами розрізняють односторонні і двосторонні. В односторонньому дог-рі одна сторона має лише суб”єктивні права, а інша лише суб’єктивні обов’язки (дог-р позики, дарування). У двосторонніх дог-рах права та обов’язки поклад. на обидві сторони (к-продаж, поставка).

Розрізняють також дог-ри комутативні і алеаторні. Комутативні – це дог-ри, при укладенні яких сторонам відоме співвідношення та обсяг прав та обов’язків сторін. Алеаторні – це дог-ри на ризик, тобто при укладенні дог-ру сторони не можуть чітко визначити межі вионання своїх обов’язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежіть від випадку.

 

46. Укладення договору. Стадії. Форма договору.

Дог. вважається укладеним, коли сторони досягли по всім умовам згоди і належним чином оформили угоду. Процес укладення дог. має дві послідовні стадії, а саме пропозиція укласти дог.(оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Відповідно і називають котрагента: особа, яка запропонувала укласти дог. – оферент, а особа, що прийняла пропозицію – акцепт. ЦКУ визначає з якого моменту дог. вважається укладеним. Коли пропозиція укласти дог. зроблена усно без зазначення строку для відповіді, дог. вважається укдаденим., якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо така пропозиція зроблена в письмовій формі, дог. вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана протягом необхідного часу. Часто сторони самі визначають момент вступу дог. в юр. силу, т-то момент з якого дог. вважається укладеним, про що прямо зазначено в дог.- дог.вступає в силу з такого дня, місяця і року. Напр., дог. купівлі-продажу жил. будинку має бути нотаріально посвідчений але юр. сили він набуває лише з моменту його реєстрації в місцевих органанх упр-ня. Момент набуття дог. чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов’язані певні юр. наслідки- перехід права вл-ті до покупця, ризик випадкової загибелі речі і т.і.

За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні, в свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені.

За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено такої форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (наприклад, договір купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, крім договорів, що виконуються під час їх укладення. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (наприклад, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк понад одного року).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у випадках, передбачених у законі. Таким чином, укладаються договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші. Таке посвід­чення здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення даної нотаріальної дії шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне недійсність договору лише в разі, якщо такий наслідок безпосередньо обумовлений у законі.

Договiр вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всiх суттєвих умовах i угоду належним чином оформили.

 

47. Поняття і принципи виконання зобов’язань

Виконання зобов’язання – це здійснення його суб’єктами взаємообумовлених зустрічних дій або утримання від них, які проявляються у реалізації кредитором своїх прав і виконанні боржником покладених на нього обов’язків, зокрема щодо: передання майна, виконання робіт, надання послуг, сплати грошей тощо.

- Виконання цивільного зобов’язання підпорядковується певним основним положенням, що закріплені в актах цивільного законодавства. Ці основні положення називаються принципами виконання зобов’язання або загальними умовами виконання.

 

- У Цивільному кодексі України встановлено принципи:

- «належного» виконання;

- «реального» виконання;

- «стабільності» виконання зобов’язання.

 

- Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

- Принцип належного виконання, як правило, передбачає виконання зобов’язання:

1) належними сторонами;

2) щодо належного предмету;

3) належним способом;

4) у належні строки (терміни):

5) у належному місці.

 

- Принцип «реального» виконання встановлено у ст. 622 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 622 боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, задані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у разі:

1) відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес;

2) передання кредиторові відступного;

3) відмови кредитора від договору.

 

- Принцип «стабільності» зобов’язання полягає у недопустимості

односторонньої відмови від зобов’язання або односторонньої зміни його умов.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

- Згідно з ч.2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторни та забезпечення загальногосподарського інтересу.

- На цій підставі прийнято виділяти принципи «взаємного сприяння» та «економічності» при виконанні господарських зобов’язань.

 

48. Зобов’язально-правові способи захисту права власності.

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності спрямовані, переважно, не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання. Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на Договорах, але можуть ґрунтуватись і на позадоговірних зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів належать позови: про визнання правочинів недійсними; відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору; повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення); повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та ін.

У договірних зобов'язаннях уповноважена особа (кредитор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом: примусу боржника виконати обов'язок у натурі, у тому числі передати кредиторові майно у власність; розірвання договору; застосування мір відповідальності; застосування інших заходів, передбачених договором або законом (напр., повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тимчасове користування). Захист права власності у зобов'язальних правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об'єктом є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності.

Такими є всі договори, що забезпечують перехід права власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, міни, дарування тощо), перехід майна у тимчасове користування, для зберігання (договори майнового найму, схову та ін.), створення нового майна (договори підряду).

 

49. Місце і строк виконання зобов’язання.

Місце виконання зобов’язання.

Зобов’язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов’язання, або виходячи з суті зобов’язання. Якщо місце виконання зобов’язання не визначене, виконання повинно бути проведене:

1) по зобов’язанню передати будівлю – за місцем знаходження будівлі;

2) по грошових зобов’язаннях – за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов’язання, а якщо кредитор в момент виконання зобов’язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, зв’язаних із зміною місця виконання;

3) по всіх інших зобов’язаннях – за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа – за місцем її знаходження.

Строк виконання зобов’язання.

Якщо строк виконання зобов’язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов’язання в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов’язання. Боржник вправі виконати зобов’язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов’язання

 

50. Способи забезпечення виконання зобов’язання.

Під способами забезпе­чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпе­чувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) харак­тер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами.

Відповідно до ст. 178 ЦК до способів забезпечення належать:

· неустойка;

· застава;

· порука;

· гарантія;

· завдаток.

Такий перелік є вичерпним, інші механізми,фор­мально до способів забезпечення не належать.

Однак меті забезпечення виконаннязобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором пра­вових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'яз­ків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпе­чуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сто­рони в самому договорі.

В сучасній юридичній літературідо таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать:

§ пра­вила про зустрічне виконання зобов'язань,

§ положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобо­в'язаннями товариства при недостатності його майна;

§ влас­никаза зобов'язаннями належного йому підприємства або установи;

§ права кредитора, який виконав угоду, у разі ухи­лення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною;

§ право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстра­ції;

§ про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші1.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сто­рони можуть передбачати в самому договорі, то до них нале­жать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'яза­ногоіз внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що за­кладені диспозитивними нормами ЦК України.

Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випад­кового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим влас­никмає право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента.

Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

У проекті ЦК України розширено перелік прямо передба­чених у кодексі способів забезпечення виконання зобов'я­зання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, нале­жать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як способу забезпечен­ня виконання.

Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання проводиться за різними озна­ками2.

Враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника (застава та завдаток);

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності (неустойка та завдаток);

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності (застава та порука).

За сферою дії розрізняють способи забез­печення, що можуть застосовуватися:

1) у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука),

2) у зобов'язан­нях тільки за участю фізичних осіб (завдаток)

3) у відноси­нах виключно між юридичними особами (гарантія).

 

51. Неустойка. Види неустойок.