Стаття 28. Ім'я фізичної особи

Стаття 28. Ім'я фізичної особи

1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. 2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. 3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

1. Для здійснення та захисту прав суб'єкта, забезпечення стабільності цивільних відносин необхідна чітка індивідуалізація кожного учасника цивільного права. Серед засобів такої індивідуалізації ЦК виділяє ім'я та місце проживання фізичної особи. Право на ім'я є особистим немайновим правом, яке в структурі книги другої ЦК віднесене до прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи і яке виконує функцію індивідуалізації фізичної особи. Під власним ім'ям фізична особа вступає у цивільні правовідносини, набуває та реалізує цивільні права та обов'язки. Ім'я особи фіксується у паспорті та інших відповідних документах. Сутність права на ім'я та порядок здійснення цього права визначаються ст. ст. 294 - 296 ЦК. 2. Ім'я фізичної особи складається з її прізвища, власного імені та по батькові. Інший порядок визначення структури імені випливає із змісту ч. 3 ст. 12 Закону України "Про національні меншини в Україні", за якою громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати "по батькові", мають право записувати в паспорті лише власне ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження - ім'я батька та матері. 3. Законом фізичній особі дозволяється використовувати вигадане ім'я - псевдонім або діяти у правовідносинах анонімно. При цьому дане право не слід розглядати як абсолютне, адже його здійснення дозволяється лише якщо про це прямо вказано у законі. Чинне законодавство закріплює право вступати у правовідносини під псевдонімом або анонімно лише в сфері інтелектуальної власності. Так, автору твору належать права забороняти зазначення свого імені та обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору (пункти 2, 3 ч. 1 ст. 438 ЦК, ст. 14 Закону "Про авторське право та суміжні права"). 4. Ім'я фізичній особі має бути надане при народженні. В подальшому мова може йти лише про зміну імені в порядку ст. 295 ЦК. Реєстрація народження дитини згідно СК проводиться органом РАЦС з одночасним присвоєнням їй прізвища, імені та по батькові (ч. 3 ст. 144). Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а якщо батьки мають різні прізвища - за їхньою згодою, в тому числі і шляхом утворення для дитини подвійного прізвища шляхом з'єднання прізвищ батьків (ст. 145 СК), визначається за згодою батьків. Якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі добровільного визнання батьківства визначається батьками, а за відсутності - визначається матір'ю. При цьому дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належать мати та (або) батько (ст. 146 СК). По батькові дитини визначається за іменем батька, а якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, і батьківство не визнано, по батькові визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком (ст. 147 СК). Якщо дитина є знайденою і батьки її невідомі, прізвище, ім'я та по батькові дитини записуються органом РАЦС згідно з даними, вказаними в рішенні органу опіки та піклування (абзац перший пункту 2.12 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні).

Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. 6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Спеціальні.

Загальними є способи захисту права власності та інших речових прав, встановлені у ст. 16 Цивільного кодексу України (захист цивільних прав та інтересів судом), оскільки вони застосовуються для захисту будь-якого цивільного права або інтересу.

Спеціальними способами захисту права власності та інших речових прав вважаються способи захисту, передбачені у Гл. 29 Цивільного кодексу України (Захист права власності).

 

- ІІ За характером порушення права власності та інших речових прав способи їх захисту поділяються на три види:

1) речово-правові способи захисту;

2) зобов’язально-правові способи захисту;

Способи захисту, передбачені іншими інститутами цивільного права.

- Речово-правовими називають такі способи захисту, що застосовуються уразі безпосереднього порушення права власності та інших речових прав особами, які не перебувають у договірних чи інших зобов’язальних (відносних) правовідносинах між собою. Порушник права власності та його суб’єкт є учасниками абсолютних правовідносин.

До них належать:

1) витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація);

2) усунення перешкод у користуванні та розпоряджанні майном (негаторний позов);

3) визнання речового права (зокрема, права власності);

4) виключення майна з опису (звільнення з-під арешту).

 

- Зобов’язально-правовими вважаються способи захисту права власності та інших речових прав, які застосовуються у разі їх непрямого (опосередкованого) порушення, через порушення зобов’язань за договором чи інших відносних обов’язків, зокрема, у деліктних правовідносинах.

До цих способів слід віднести:

1) виконання обов’язку в натурі, наприклад, повернення речей, переданих у користування за договором;

2) відшкодування майнових та моральних збитків (шкоди);

3) повернення безпідставно отриманого або збереженого майна тощо.

 

- Способи захисту, передбачені іншими інститутами цивільного права, не можна віднести ні до суто речових, ні до суто зобов’язальних, оскільки порушення права власності та інших речових прав поєднують у собі елементи як речового, так і зобов’язального характеру.

Серед них називають:

1) визнання незаконним правового акта, що порушує право власності;

2) визнання правочину недійсним або застосування правових наслідків нікчемного правочину; захист права власності оголошених померлими або визнаних безвісно відсутніми у разі їх появи;

3) захист права власності оголошених померлими або визнаних безвісно відсутніми у разі їх появи тощо.

 

- Поряд із захистом порушених речових прав, Цивільний кодекс України встановлює можливість вжиття запобіжних заходів, спрямованих на попередження їх порушення.

Відповідно до ч.2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою:

1) про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право;

Припинення договору комісії

Комісіонер має право відмовитися від догоюру комісії лише тоді, коли в договорі не встановлений строк. У такому разі він повинен повідомиш комітента про відмову від договору не пізніше, ніж за 30 днів.

Комітент має право відмовитися від договору комісії в будь-який час. Якщо договір укладено без визначення строку, то комітент повинен повідо­мити комісіонера про відмову від договору не пізніше, ніж за 30 днів. У разі відмови комітента від договору комісіонер має право на відшкодування ви­трат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору.

3. Комісіонер зобов'язується вчиняти угоди від свого імені. Це є чи не найголовнішою відмінністю договору комісії від агентського договору (договору доручення), за яким агент (повірений) зобов'язується вчинити дії від імені клієнта (довірителя). Проте на цю особливість із невідомих причин не звертає увагу Закон України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість", п. 4.7 ст. 4 якого фактично прирівнює договори доручення до договорів комісії, вказуючи при цьому на те, що в межах цих договорів відбувається уповноваження "платника податку (комісіонера) здійснювати продаж товарів від імені та за дорученням іншої особи (комітента)". Подібна колізія міститься також у Правилах здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затв. наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України від 23 грудня 1996 р. № 331, п. 1 яких визначає комісійну діяльність по цінних паперах (брокерську діяльність) як здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів.

 

72. Поняття зобов’язань про зберігання майна і їх види.

Для виникнення зобов'язань зі зберігання необхідні певні юридичні факти. Такими підставами можуть бути угоди, юридичні проступки, акти планування, адміністративні акти, постанови слідчих, ухвали суду, арбітражного суду та інші дії громадян та організацій, які породжують цивільні права та обов'язки.
Ознакою зобов'язань зі зберігання є те, що ці відносини породжуються лише правомірними діями. Найпоширенішим юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення зобов'язання зберігання, є угоди (договори). Але не з будь-якої угоди можуть виникнути правові відносини зі зберігання, а лише з тієї, що спрямована саме на передачу певного майна на зберігання іншій особі, тобто в даному випадку воля сторін має бути спрямована на досягнення певних правових наслідків, а саме - на виникнення зобов'язань зберігання.
Укладаючи договір схову, сторони повинні уявляти основні наслідки взаємної згоди, їх волевиявлення і розуміти, що один дає іншому конкретну річ на зберігання, вступаючи з ним у правові відносини з цією метою, а інший згоден прийняти на себе обов'язок зі зберігання речі. Тобто просте прохання приглянути за речами не можна розглядати як укладення договору схову, оскільки дані речі залишені не з метою здачі їх на зберігання. В даному випадку дії учасників угоди не спрямовані на виникнення між ними правового зв'язку.
В основному зобов'язання зберігання виникають безпосередньо за наявності юридичного факту, яким є укладення договору схову. Але ці зобов'язання можуть виникати не лише з договору схову, в якому зберігання є єдиною метою, що передбачена законом. Підставою певних зобов'язань зберігання можуть бути інші договори, де зберігання виступає як допоміжна функція, що доповнює основний зміст іншого договору, тобто виступає як елемент основного зобов'язання. Так, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента за договором комісії, підрядчик - майно замовника за договором підряду, перевізник - вантаж відправника за договором перевезення. Основним змістом цих договорів є надання послуги, а не зберігання, але при наданні основної послуги має здійснюватися і зберігання майна громадян, організацій як додаткова діяльність, що є елементом основного зобов'язання. Це сприяє належному виконанню обов'язку, який є змістом послуг, що надаються.
На відміну від договору схову в цих випадках не потрібно, щоб сторона, яка надає послугу, що є змістом основного договору, згодна була прийняти на себе обов'язок і зі зберігання, а особа на чию користь здійснюється послуга, бажала б покласти на іншу особу такий обов'язок. У даному випадку для виникнення зобов'язання схову досить укласти основний договір про надання послуг, тобто відповідно договору комісії, підряду, перевезення тощо, де існує предмет схову, що залишений або внесений у відведене приміщення чи місце. Спеціальної спрямованості на те, щоб встановити правові відносини і щодо схоронності речей, тут немає.
Якщо за умовами перебування, обслуговування, надання послуги, що є змістом основного зобов'язання, громадянам необхідно користуватися гардеробом, залишати своє майно на час отримання послуги, то виникає зобов'язання зберігання.

Поняття і загальна характеристика договору зберігання. Інколи виникають обставини, за яких власник не може самостійно здійснювати володіння своїм майном, а тому передає його на зберігання іншій особі. За таких обставин між особою, яка передала майно на зберігання, і особою, яка його прийняла, виникають зобов?язання щодо зберігання майна.

Зберігальні зобов?язання можуть виникати на підставі:

1) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов?язком;

2) особливого статусу особи, зокрема опікуна;

3) дії осіб, які завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скарбом, бездоглядною домашньою твариною;

4) ініціативи у надзвичайних ситуаціях;

5) прямого припису закону, наприклад, про зберігання спадкового майна;

6) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту.

Центральне місце серед підстав виникнення зобов?язань по зберіганню майна займає договір зберігання, врегульований гл. 66 ЦК України. За своєю юридичною природою цей договір відноситься до групи договорів про надання послуг.

Договір зберігання є одним із найдревніших договорів. Ще римському приватному праву був відомий договір depositum, який відносився до реальних контрактів. За цим договором одна сторона (депонент) передавала іншій стороні (депозитарію) річ на схов, зберігання.

У своему розвитку на терені України договірні зберігальні відносини на різних етапах оформлювалися договором поклажі (дореволюційне законодавство) і договором схову (ЦК України УРСР 1963 р.). За ЦК України 2003 р. ці відносини опосередковуються договором зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов?язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК України).

Договір зберігання є двостороннім (обов?язки виникають як у зберігача, так і у поклажодавця), може бути реальним або консенсуальним, відплатним або безвідплатним.

За загальним правилом договір зберігання є реальним (укладеним з моменту передачі на зберігання). Однак відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), договором зберігання може бути встановлений обов?язок зберігача зберігати річ, що буде передана йому в майбутньому. Отже, в такому випадку договір зберігання є консесуальним (укладеним з моменту досягнення згоди між його сторонами).

Якщо плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України), він є відплатним. Необхідно відзначити, що в ЦК України встановлена презумпція відплатності договору зберігання, що випливає із положень ч. 4 ст. 632, частин 1, 4 ст. 946 ЦК України. Відплатні договори зберігання найбільш поширені в господарській (підприємницькій) діяльності.

 

73. Договір позички як різновид договору найму.

За договором позички одна сторона (позичкодавсць) безоплатно пере­дає чи зобов'язується передати другій стороні (юристу вачсві) річ для корис­тування протягом встановленого строку (ст. 827 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- безвідплатний;

- як реальний, такі консенсуальний.

Сторонами за договором позички є позичкодавець та користувач. По-зичкодавцем можуть бути юридичні особи приватного права, якщо інше не визначено законом або їхніми установчими документами, юридичні особи публічного права, якщо укладання такого договору відповідає їхньому пра­вовому статусу, а також фізичні особи.

Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі в безоплатне користування особі, яка є її засновником, учас­ником, керівником, членом її органу управління чи контролю (ч. 2 ст. 829 ЦК України).

Форма договору позички (ст. 828 ЦК України):

- в усній формі - договір позички на речі побутового призначення між фізичними особами;

- у простій письмовій формі - договір позички між юридичними осо­бами, а також між юридичною та фізичною особами;

- у простій письмовій формі - договір позички будівлі, іншої капі­тальної споруди, а на строк понад один рік - підлягає нотаріальному посвідченню;

- у письмовій нотаріальній формі - договір позички транспортного засобу, у якому хоча б однією зі сторін є фізична особа.

Істотними умовами договору позички є предмет і безоплатність до­говору.

Предметом договору позички може бути лише індивідуально-визначене майно, не споживане в процесі користування, оскільки його має бути повер­нуто після закінчення строку договору.

Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо до­мовилися про це чи якщо це випливає з суті відносин між ними.

Строк договору позички - може бути як визначенні! у договорі, так і невизначений, при цьому він обумовлюється відповідно до мети користу­вання річчю.

Зміст договору позички складають відповідні права й обов'язки сторін.

Позичкодавець зобов'язаний:

- попередити користувача про особливі властивості та недоліки речі, що йому відомі та можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна користувача чи інших осіб або призвести до пошкодження власне речі під час користування нею;

- передати користувачеві річ у комплекті й у стані, що відповідають умовам договору та призначенню цієї речі.

Позичкодавець має право:

- вимагати дострокового розірвання договору в разі істотних пору­шень договору;

- на відчуження речі, котру він передав у користування. До набувача переходять права та обов'язки позичкодавця;

- вимагати примусового повернення речі, а також відшкодування за­вданих збитків, якщо після припинення договору користувач її не повертає.

Користувач зобов'язаний:

- нести звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, пе­реданої йому в користування;

- користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, ви­значеної в договорі;

- користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено догово­ром;

- повернути річ після закінчення строку договору в такому ж стані, у якому вона перебувала на момент її передання в користування;

- повідомити позичкодавця про відмову від договору (позички) не пізніше як за сім днів до повернення речі, якщо вона потребує осо­бливого догляду чи зберігання.

Користувач має право:

- повернути річ, передану йому в користування, у будь-який час до спливу строку договору;

- відремонтувати річ і вимагати від позичкодавця відшкодувати вар­тість ремонту, якщо той не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення й умов до­говору.

Позичкодавець має право вимагати розірвання договору та повернен­ня речі, якщо:

- у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому;

- користування річчю не відповідає її призначенню та умовам до­говору;

- річ самочинно передано в користування іншій особі;

- у результаті недбалого поводження з річчю вона може бути знищена чи пошкоджена (ч. 2 ст. 834 ЦК Украши).

Користувач має право вимагати розірвання договору позички та від­шкодування завданих збитків, якщо позичкодавець не виконує обов'язку пе­редати річ у користування.

Договір позички припиняється в разі смерті фізичної особи чи лікві­дації юридичної особи, котрій річ було передано в користування, якщо інше не встановлено договором (ст. 835 ЦК України).

Якщо після припинення договору користувач не повертає річ, то пози­кодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкоду­вання завданих збитків.

 

74. Договір про спільну діяльність. Просте товариство.

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнен­ня певної мети, що не суперечить законові.

Юридична характеристика договору:

- двосторонній,

- консенсуальний.

Спільна діяльність може здійснюватися двома способами:

- шляхом об'єднання вкладників-учасників (просте товариство

- без об' єднання вкладників-учасників.

Умови договору про спільну діяльність, координація спільних дій учас­ників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат і збитків учасників, їхня участь у результатах спільних дій та інші визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про деякі види спільної діяльності (ст. 1131 ЦК України).

Форма договору про спільну діяльність - письмова.

Договір про спільну діяльність може здійснюватися у вигляді догово­ру простого товариства, за яким сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку чи за­для досягнення іншої мети.

Предметом договору простого товариства є спільна діяльність для до­сягнення спільної встановленої мети.

Сторонами за договором простого товариства можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо договір укладається для здійснення підприємниць­кої діяльності, то сторонами є лише суб'єкти підприємницької діяльності та комерційні організації.

Істотною умовою договору простого товариства є умова про об' єднання вкладів його учасників. Вкладом учасника вважається все те, що він вно­сить у спільну діяльність (спільне майно), зокрема грошові кошти, інше май­но, професійні й інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація і ділові зв'язки. Вклади учасників є рівними за вартістю. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками (ст. 1133 ЦК України).

У свою чергу, спільне майно учасників простого товариства складаєть­ся з:

- внесеного учасниками майна, яким вони володіли по праву влас­ності;

- виробленої в результаті спільної діяльності продукції та одержаних від такої діяльності плодів і доходів;

- вкладу, що належить одному з учасників (або іншій особі) та ви­користовується в спільних інтересах усіх учасників.

Строк дії договору визначається досягненням мети. Зміст договору простого товариства становлять права та обов'язки учасників.

Права та обов'язки учасників простого товариства:

• участь в управлінні діяльністю товариства;

• участь у веденні спільних справ, зокрема, кожний учасник мас пра­во діяти від імені всіх учасників, якщо договором не встановлено, що ведення справ здійснюють певні учасники чи спільно всі учас­ники договору. Повноваження учасника перед третіми особами по-свідчуються довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства;

• право володіти, користуватися та розпоряджатися майном товари­ства;

• кожний учасник договору простого товариства має право ознайом­люватися з усіма документами щодо ведення спільних справ учас­ників;

• право на інформацію (ст. 1136 ЦК України);

• внесення вкладу (матеріальних, нематеріальних благ: знань, нави­чок, умінь, ділової репутації, ділових зв'язків);

• ведення спільної діяльності (через особисту участь, внесення вкла­ду, внесення майна).

Договір простого товариства припиняється в разі:

• визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасни­ками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• смерті фізичної особи-учасника чи ліквідації юридичної особи-учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учас­ників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками);

• відмови учасника від подальшої участі в договорі простого товари­ства чи розірвання його на вимогу одного з учасників, якщо домов­леністю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• спливу строку договору простого товариства;

• виділення частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домов­леністю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• досягнення мети товариства чи настання обставин, за яких воно ста­ло неможливим (ст. 1141 ЦК України).

Відповідальність учасників простого товариства:

• якщо договір простого товариства був укладений для ведення під­приємницької діяльності, то учасники товариства відповідають со­лідарно за всіма зобов'язаннями незалежно від підстав їх виник­нення;

• коли договір простого товариства не пов'язаний з підприємницькою діяльністю, то кожний учасник відповідає всім своїм майном пропо­рційно вартості його вкладу в спільне майно;

• якщо зобов'язання щодо відшкодування шкоди виникло поза дого­вором, наприклад, унаслідок завдання шкоди товариством, то учас­ники несуть солідарну відповідальність;

• у разі, якщо договір простого товариства не був припинений за зая­вою учасника про відмову від подальшої в ньому участі чи в разі ро зірвання договору на вимогу одного з учасників, то учасник, участь яюго в договорі припинилася, відповідає перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, які виникли в період його участі в до­говорі;

порядок відшкодування витрат і збитків, пов'язаних із спільною ді­яльністю учасників, визначається за домовленістю між ними.

 

75. Відшкодування шкоди в галузі адміністративного управління та у сфері нормотворчої діяльності.

Відповідальність за шкоду, завдану актами влади.

Згідно зі ст.56 Конституції кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

ЦК врегулював питання відшкодування шкоди, завданої актами влади, у трьох статтях гл.82. Це ст.1173 "Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування", ст.1174 "Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування" та ст.1175 "Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфеpi нормотворчої діяльності". Підставами для виділення цих випадків у окремий (спеціальний) делікт є як особливості застосування до нього загальних умов позадоговірної відповідальності, так і спеціальних умов, додатково встановлених законом.

Певними особливостями характеризується така загальна умова відповідальності, як протиправність актів влади. Статті 1173—1175 ЦК говорять про "незаконні" рішення, дію чи бездіяльність органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їх посадових або службових осіб, а також про прийняття вищезазначеними органами "незаконного" нормативно-правового акта, який було скасовано.

Незаконними є діяння або нормативно-правові акти, які суперечать не тільки законам, а й іншим правовим актам. Такі діяння можуть мати різноманітні види та форми. Ними можуть бути різні накази, розпорядження, вказівки або інші владні приписи (причому немає значення, зроблені вони в усній чи в письмовій формі), які підлягають обов'язковому виконанню фізичними та юридичними особами, яким вони адресовані.

Якогось переліку незаконних діянь органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які можуть породжувати деліктні зобов'язання, передбачені ст.ст.1173—1175 ЦК, законодавство України не містить. Отже, ними можуть бути будь-які дії, акти управління та нормативні акти за умови, що вони прийняті при здійсненні вищезазначеними органами, їх посадовими або службовими особами своїх повноважень. Якщо шкода заподіюється не у сфері адміністративно-владних відносин, а у сфері господарської або технічної діяльності (наприклад, в результаті ДТП шкода заподіюється громадянину автомобілем голови обласної державної адміністрації), вона підлягає відшкодуванню не на підставі ст.ст. 1173—1175, а на загальних підставах (у вказаному випадку — на підставі ст. 1187 ЦК).

В українському деліктному праві, як і в праві більшості країн континентальної Європи, застосовується система генерального делікту, відповідно до якої будь-яке заподіяння шкоди визнається протиправним та спричиняє обов'язок заподіювача відшкодувати таку шкоду, якщо він не доведе свою уповноваженість на її заподіяння. В галузі, що розглядається, діє протилежне правило, а саме, що будь-який акт влади визнається законним, в тому числі і той, яким заподіяно шкоду. Отже, для відшкодування шкоди необхідно визнати акт влади незаконним. В разі якщо шкода заподіяна внаслідок прийняття органом влади незаконного нормативно-правового акта, вона піддягає відшкодуванню лише в тому випадку, якщо такий нормативно-правовий акт було визнано у відповідному порядку незаконним та скасовано (ст. 1175 ЦК).

Певну специфіку має і така загальна умова відповідальності, як причинний зв'язок. У зазначеній сфері шкода частіше, ніж в інших сферах, завдається нероздільними діями кількох органів влади, їх посадових та службових осіб, що пояснюється існуючою системою побудови державної влади та управління. Часто виникає ситуація,коли важко встановити, чия конкретно поведінка призвела до заподіяння шкоди.

І нарешті специфіка суб'єктивної сторон відповідальності полягає в тому, шо в ЦК вперше визначено, що шкода, заподіяна органами державної влади, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень або у сфері нормотворчої діяльності, а також шкода, заподіяна посадовими або службовими особами зазначених органів, відшкодовується незалежно від вини цих органів, їх посадових або службових осіб.

Поряд з особливостями загальних умов відповідальності, делікти, що розглядаються, характеризуються наявністю спеціальних умов. Так, відповідно до ст.1174 ЦК суб'єктом заподіяння шкоди може бути не будь-який працівник органу державної влади, органу влади АРК та органу місцевого самоврядування, а тільки їх посадова або службова особа. Законодавче визначення посадової особи надається ст.2 Закону про державну службу, відповідно до якої посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Поняття "службова особа" міститься у Примітці 1 до ст.364 КК. Отже, службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади, не залежить від того, хто виступає як потерпілий — фізична або юридична особа.

Відповідно до ст.ст. 1173—1175 ЦК шкода, заподіяна органами державної влади, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування, посадовими або службовими особами зазначених органів відшкодовується державою, АРК, органами місцевого самоврядування. Від імені держави, АРК, органів місцевого самоврядування, як правило, виступають відповідні фінансові органи, тобто державне казначейство, фінансові управління, районні фінансові відділи тощо. Держава Україна, АРК, орган місцевого самоврядування має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (ч.і ст.1191 ЦК).

 

76. Поняття і види недоговірних зобов’язань, що виникають із правомірних дій і деліктів.

Недоговірні зобов'язання регулює підрозділ 2 розділу III книги п'ятої ЦК України.

У більшості випадків цивільно-правові зобов'язання виникають із дого­ворів. Назва «недоговірні зобов'язання» підкреслює те, що вони виникли не з договорів чи іншого будь-якого правочину, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для їх виникнення може бути односторонній право-чин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Одностороння дія, з яюї виникло подібне зобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає інший вид недоговірних зобов'язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання). Таким чином, недоговірні зобов'язання -це зобов'язання, які виникають за відсутності, укладеного між сторонами договору, в силу певних юридичних фактів.

Недоговірні зобов'язання поділяються на види за характером підстави їх виникнення на:

1) недоговірні зобов'язання, що виникають з правомірних дій:

- зобов'язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди (без оголошення конкурсу та за результатами конкурсу);

- зобов'язання, що виникають із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

- зобов'язання, що виникають із рятування здоров'я та життя фізич­ної особи, майна фізичної або юридичної особи.

2) недоговірні зобов'язання, що виникають з неправомірних дій:

- зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання);

- зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої право­вої підстави;

- зобов'язання, що виникають із створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи).

Одним із основних видів недоговірних зобов'язань є зобов'язання з відшкодування шкоди (деліктні зобов'язання) - це зобов'язання, у яких потерпіла сторона (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) повного відшкодування протиправно заподіяної шкоди шляхом надання відповідного майна в натурі або відшкодування збитків.

Система деліктних зобов'язань побудована на поєднанні загального де­лікту із спеціальним. Склад загального делікту - заподіяна шкода відшкодо­вується особою, яка її заподіяла (ст. 1166 ЦК України).

До основних видів спеціальних деліктів відносяться:

- шкода, заподіяна представниками і працівниками юридичної осо­би (працівнико