Неустойка, її значення і види.

Відповідно до ст. 179 ЦК неустойкою визнається певна грошова сума, визначена за­коном або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання.

Переваги (значення) неустойки:

· сума, на яку може претендувати кредитор, у разі невиконання зобов'язання боржником, визначена заздалегідь;

· стягнення неустойки не пов'язується з необ­хідністю доводити розмір заподіяних збитків, а також причин­ний зв'язок між збитками, які можуть виникнути у кредитора, і порушенням зобов'язання з боку боржника;

· стяг­нення неустойки не перешкоджає можливому відшкодуван­ню збитків, якщо кредитор доводив наявність цих збитків, їх розмір і причинний зв'язок з правопорушенням;

· не­устойка є засобом оперативного впливу на недбайливого боржника, оскільки дає можливість відразу після порушен­ня зобов'язання швидко стягнути передбачену законом або договором грошову суму, яку боржник мав би сплатити неза­лежно від того, були якісь інші негативні наслідки в майновій сфері кредитора, чи ні.

Різновид неустойки виступають штрафи та пеня.

Штрафом називається визначена договором грошова сума, яку боржник зобов'язується сплатити кредитору у наперед визначеному розмірі або в процентному відношенні до суми боргу або всього предмету виконання (суми договору).

Пенею називається визначена договором грошова сума, яку боржник зобов'язується сплатити кредитору у процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день або інший період прострочення.

Види неустойки.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяє­ться на:

§ законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті;

§ договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

Залежно від можливого стягнення збитків неустойка згідно із ст.204 ЦК поділяється на чотири види;

1) залікова;

2) штрафна;

3) виключна;

4) альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можли­вість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невиконан­ням або неналежним виконанням зобов'язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невико­нання або неналежне виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнен­ня або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено порушен­ня зобов'язання і встановлено розмір збитків.

Що стосується розміру неустойки, то відповідно до ст.3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” від 22 листопада 1996 року він обчислюється від суми простроченого платежу, та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Для стягнення неустойки ст.72 ЦК встановлено скорочений строк – 6 місяців.

 

 

52. Поняття, види і функції цивільно-правової відповідальності.

Відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки. Цивільно-правова відповідальність — це сукупність правовідносин, які виникають у зв’язку з покладанням на особу, винну у вчиненні правопорушення, негативних наслідків цього правопорушення, супроводжуваних осудом поводження правопорушника.

Залежно від підстав виникнення цивільних прав та обов’язків розрізняють договірну та недоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність - це відповідальність за порушення існуючого між сторонами договірного зобов’язання, що становить додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов’язок. згідно з ч.І ст. 622 ЦК боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Недоговірна відповідальність - це відповідальність за порушення цивільних прав та обов’язків, що виникають не з договору, а з інших підстав (юридичних фактів).

Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною, обмеженою та кратною (збільшеною).

Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) розмірі. Зокрема, збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. З ст. 22 ЦК).

Повна відповідальність проявляється і у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Повна відповідальність при порушенні договірних зобов’язань включає також сплату неустойки (ст. 624 ЦК).

Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню.

Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, договором або рішенням суду.

Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром фактичної шкоди, заподіяної майну, вартістю втраченого майна, розміром виключної неустойки.

Сутність кратної відповідальності полягає у обов’язку сплати збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди.

При множинності суб’єктного складу у разі порушення зобов’язання має місце часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її розподілу між співборжниками.

За загальним правилом відповідальность співборжників перед кредитором є частковою (ст. 540 ЦК), тобто окрема відповідальність кожного з них у певній частині, визначеної договором або законом. Солідарна відповідальність виникає лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.

Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі «один за всіх», що означає її нероздільність між солідарними боржниками (ст. 543 ЦК). Окремий різновид цивільно-правової відповідальності - відповідальність у порядку регресу, яка має місце при виконанні солідарного обов’язку одним із співборжників (статті 544, 1191 ЦК). За таких умов він набуває право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому власна сплачена частка боргу такої особи не враховується.

Цивільно-правова відповідальність, як і будь-який інший вид юридичної відповідальності, виконує регулятивну, превентивну (попереджувальна), репресивну (каральну), виховну або стимулюючу і компенсаторно-відновлювальну (компенсаційну) функції.

Основна функція цивільно-правової відповідальності (як і будь-якої юридичної відповідальності взагалі) — превентивна, що полягає в осуді винного правопорушника. Каральна функція, як уже зазначалося вище, полягає в негативних наслідках для заподіювача — у зменшенні його майнових благ (у визначених випадках — у негативних наслідках морального характеру). Каральний вплив відіграє визначену роль виховного характеру і спрямований на те, щоб попередити у майбутньому можливість правопорушення. Покарання є не що інше, як заходи самозахисту суспільства проти порушення умов його існування, якими б не були ці умови. Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності. Характерною і специфічної для цивільно-правової відповідальності (визнаною усіма) є компенсаторно-відновлювальна (компенсаційна) функція. Відповідно до ст. 1193 ЦК України, розмір відшкодування збитків може бути зменшений залежно від майнового становища громадянина, що заподіяв шкоду. Виховна функція діє також у випадку застосування цієї норми, компенсаційна ж — відступає на другий план.

 

53. Поняття вини в цивільному праві. Форми вини.

Питання про поняття вини в цивільному праві є одним з найдавніших та найбільш дискусійних. Історія еволюції поняття вини нараховує кілька десятків сторіч. І навіть на сьогодні не можна стверджувати, що доктрина цивільного права поставила в цьому питанні крапку.

Протягом багатьох десятиліть панівною в радянському цивільному праві була концепція вини як психічного ставлення порушника до своїх протиправних дій та їх шкідливих наслідків у формі умислу або необережності, майже одночасно викладена корифеями радянської цивілістики Г. К. Матвеєвим та О. С. Йоффе в середині 50-х років XX ст. та підхоплена іншими цивілістами. Зазначена концепція, яка отримала назву "суб'єктивна концепція вини" має коріння у вихідних положеннях кримінального права та була визнана універсальною загальнотеоретичною категорією, прийнятою для всіх галузей права.

Напри кінці 90-х років XX ст. на сторінках юридичної літератури з'явилася критика суб'єктивної концепції вини, найбільш вдало сформульована проф. М. І. Брагінським та проф. В. В. Вітрянським у монографії "Договорное право. Обшиє положения". Поступ науки цивільного права в даному напрямку характеризувався як "інерційний рух цивільно-правової доктрини тупиковим шляхом, що визначений у радянський період, коли цивілістиці було нав'язане поняття вини, "густо замішане" на чужих для неї кримінально-правових елементах". Основним та єдино вірним пропонувалося визнавати суто цивілістичне, відоме ще з першоджерел класичної цивілістики, розуміння вини як "невжиття особою об'єктивно можливих заходів по усуненню або недопущенню негативних результатів своїх дій, що диктуються обставинами конкретної ситуації".

Результатом критичного аналізу радянської концепції вини стала поява в Цивільному кодексі України статті 614, відповідно до якої особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Отже, виходячи з положення цієї статті можна визначити вину як невжиття особою всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Стаття 614 міститься у гл. 51 "Правові Наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання" розд. 1 "Загальні положення про зобов'язання" Книги 5 "Зобов'язальне право" Цивільного кодексу України. Таке розташування зазначеної норми робить її загальною і такою, що, на перший погляд, підлягає застосуванню до будь-яких цивільно-правових зобов'язань: як договірних, так і позадоговірних.

Разом з тим, якщо здійснити буквальне тлумачення ч. 1 ст. 614 ЦК, можна дійти висновку, що без застережень таке визначення вини може бути застосоване тільки до договірних зобов'язань, оскільки тільки у договірних відносинах зобов'язання існує до моменту притягнення особи до відповідальності, а отже, можна вести мову про його неналежне виконання. Якщо ж вести мову про деліктні правовідносини, варто повернутися до суб'єктивного розуміння вини та визначити її таким чином: Вина - це психічне ставлення заподіювача шкоди до своєї протиправної поведінки та її негативних наслідків у формі умислу та необережності.

Умисел як форма вини включає елемент усвідомлення та наміру. Діяння особи вважаються такими, що вчинені з умислом, якщо вона усвідомлювала протиправність своєї поведінки та бажала або свідомо допускала настання шкоди (збитків). Цивільне право не знає поділу умислу на прямий та непрямий, оскільки відсутня практична необхідність такого поділу. Форма умислу не впливає ані на факт притягнення особи до відповідальності, ані на розмір відшкодування.

Вина у формі необережності має місце за відсутності у особи наміру вчинити протиправне діяння та завдати шкоди або сприяти завданню шкоди. У деліктному праві зустрічається поділ необережності на просту та грубу (див., наприклад, ст. 1193 ЦК), а отже, є і практична необхідність визначення цих форм вини. Так, необережність є грубою, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність вважається простою, якщо особа не передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча могла та повинна була їх передбачити.

 

54. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.

Сукупність підстав за яких може настати відповідальність, називається заальним складом цивільно-правової відповідальності.

Підстави:

1) Наявність реальних збитків (завданої шкоди);

2) Протиправна поведінка боржника;

3) Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і завданою шкодою;

4) Вина боржника.

Збитки – це об’єктивне зменшення яких-небудь благ кредитора, пов’язаних з обмеженням його інтересів як учасника цивільних відносин.

- Реальні прямі збитки;

- Упущена вигода.

Шкода – це негативні наслідки майнового і немайнового характеру, які настали для суб’єкта стосовно як існуючих, так і можливих неіснуючих благ.

Протиправність поведінки боржника:

- Дія;

- Бездіяльність.

 

55. Набувальна давність.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулю­ється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого воло­діння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (пра­вонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який піс­ля закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засо­би, цінні папери набувається за рішенням суду.
За набувальною давністю у власність можуть набути майно лише фізичні та юридичні особи, однак не держава. Особи, що мають право на придбання права власності на майно за набувальною давністю, мають бути незаконними добросовісними володільцями цього майна протягом встановленого законом строку. Володілець є добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що ця річ належить іншій особі. Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю є:

добросовісне заволодіння чужим майном;
володіння чужим майном протягом певного строку: десять років — для нерухомості, п'ять років — для рухомості. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернен­ня, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ят­надцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.
При цьому особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є;
відкритість володіння чужим майном;
безперервність володіння чужим майном. При цьому втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Законом можуть встановлюватися спеціальні випадки набуття права власності за набу­вальною давністю. Так, у ст. 119 ЗК встановлюється, що для набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності строк володіння становить 15 років. Сплив цього строку є підставою для звернення особи до органу державної влади чи місце­вого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи у користування.
4. Право власності за набувальною давністю на рухомі речі виникає автоматично. На нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішен­ням суду. Право власності на нерухоме майно, набуте за набувальною давністю, виникає з моменту державної реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК).

 

56. Поняття договору купівлі-продажу і його відмінність від договору поставки.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Це сплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює в покупця абсолютне речове право.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. Продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України — гривні, за винятком випадків, передбачених законом.

Предметом цього договору може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Предметом цього договору може бути і право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовують положення про відступлення права вимоги.

Загальні положення про купівлю-продаж застосовують до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів. Особливості купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватись і законом.

Необхідно підкреслити, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.