Стаття 1191. Право зворотної вимоги до винної особи

1. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

2. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

3. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

4. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності відповідно органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування (крім відшкодування виплат, пов'язаних із трудовими відносинами та відшкодуванням моральної шкоди).

5. Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

Коментар:

Стаття, що коментується, визначає право регресу, під яким розуміється право особи, що відшкодувала шкоду, звернутися з вимогою про повернення виплаченого до боржника, з вини якого завдано шкоди. Зазначена стаття застосовується у випадках, коли фігура завдавача шкоди та фігура особи, яка несе відповідальність за завдану шкоду, не співпадають (ст. ст. 1172 - 1176, 1178, 1179 ЦК України тощо). За загальним правилом на боржника за регресною вимогою покладається обов'язок відшкодувати кредитору виплачене ним третій особі відшкодування в повному обсязі. Виключення з цього положення можуть бути встановлені законом. Так, відповідно до ст. 132 Кодексу законів про працю України за шкоду, завдану підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків працівники, з вини яких завдано шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі.

Особа, що відшкодувала шкоду, за яку передбачена відповідальність у солідарному порядку, має право зворотної вимоги до кожного з солідарних боржників у рівних частках, якщо інше не встановлено законом, як у випадках, коли відшкодування було присуджено з усіх боржників, так і при покладенні цього обов'язку на вимогу потерпілого на частину з них (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України N 6 від 27.03.92 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди").

Право звернення з регресною вимогою виникає у кредитора з моменту здійснення ним виплат потерпілому, з цього ж моменту обчислюється строк для пред'явлення регресного позову.

Частина 2 статті, що коментується, надає право державі, Автономній республіці Крим, територіальним громадам, юридичним особам звернутися з регресною вимогою до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину. Право регресу, передбачене у вищевказаній нормі, застосовується за наявності наступних ознак:

по-перше, ця норма застосовується в разі завдання шкоди здоров'ю фізичної особи внаслідок злочинних дій;

по-друге, лікування потерпілої фізичної особи здійснювалося за рахунок держави, Автономної республіки Крим, територіальної громади або юридичної особи (наприклад, страхової компанії);

по-третє, право регресу може бути застосовано до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, тобто у відношенні такої особи має бути вирок суду, що вступив в законну силу, яким підтверджується її вина у вчиненні злочину.

Право зворотної вимоги (регресу) держави до посадової, службової особи органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду в разі відшкодування шкоди, завданої цими особами (ст. 1176 ЦК України), виникає лише у випадку встановлення в діях цих осіб складу злочину за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили. За відсутності обвинувального вироку суду навіть при наявності вини посадової, службової особи органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду та притягнення такої особи до дисциплінарної або адміністративної відповідальності, права держави звернутися до такої особи з регресним позовом не виникає.

Оскільки батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, несуть відповідальність за шкоду, завдану цими особами в разі наявності власної вини (див. коментар до ст. ст. 1178, 1179, 1180, 1181, 1182, 1183, 1184 ЦК України), права регресу до малолітньої, неповнолітньої особи або особи, визнаної недієздатною, у них не виникає.

 

86. Різновиди договорів, за якими майно передається у власність.

Серед договорів виділяється такий їх вид, до якого належать договори, які опосередковують передання майна у власність від однієї особи до іншої. Відповідно, у відчужувача майна право власності припиняється, а у набувача - виникає. До них належать: договори купівлі-продажу (у тому числі поставки, міни тощо), дарування, ренти, довічного утримання (догляду).

 

Від договорів цього виду, незважаючи на наявність спільної ознаки (перехід права власності), слід відмежовувати договір позики, що по суті відноситься до договорів фінансової сфери, але майно, яке позичається (гроші чи речі, визначені родовими ознаками), передається у власність позичальника з його обов'язком повернути таке ж майно; договір про передання предмета фінансового лізингу у власність лізингоодержувача; договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання; спадковий договір, який, будучи договірним зобов'язанням, регулюється спадковим правом та договори між подружжям, що регулюються нормами сімейного права. Свою специфіку мають договори управління майном, унаслідок яких виникає право довірчої власності,

 

Перехід права власності відбувається й у випадку укладення засновницького договору, договорів про створення ТОВ і АТ, хоча вони не мають за безпосередню мету перехід права власності, проте з їх укладенням майно, що передається учасниками, змінює свій правовий режим і право на нього виникає у інших суб'єктів.

 

Договір купі елі-продажу є найпоширенішим договором про набуття права власності. Він укладається з приводу різного майна і не тільки. Міжнародною Конвенцією про договір купівлі-продажу допускається навіть купівля-продаж послуг та результатів робіт. Різновиди договору купівлі-продажу: роздрібна купівля-продаж (§ 2 гл. 54 ЦК), найм-продаж (ст. 705 ЦК), поставка (§ 3 гл. 54 ЦК), контрактація (§ 4 гл. 54 ЦК), постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (§ 5 гл. 54), міна (§ 6 гл. 54 ЦК).

 

Покупець прагне придбати товар, а продавець - професійний торговець або виготівник, який продає свій товар, - не просто виручити гроші, а й отримати прибуток, адже це є метою підприємницької діяльності. Способи для цього постійно вдосконалюються. Це і розширення мережі магазинів, у тому числі спеціалізованих, та дистриб'юторів, і запровадження різних методик просунення товару на ринку (сітьового маркетингу, брендингу), і співпраця з банками для надання покупцям споживчого кредиту та ін.

 

Предмет договору купівлі-продажу може бути різним, але називається він узагальнено - товар. Важливе значення мають відповідні вимоги до нього - якість, кількість, тара, упаковка тощо (ст. 673 - 681 ЦК). Значну увагу цьому питанню приділяє законодавство про захист прав споживачів, яким врегульовується безпека продукції, надання інформації про неї, правила експлуатації тощо.

 

Ціна товару за ЦК не є істотною умовою договору, зокрема у ст. 691 ЦК визначається можливість встановити ціну в разі відсутності її позначення в договорі. Тоді товар дорівню- ється звичайній або ринковій ціні. Взагалі ціна відсутня у ф'ючерсних договорах та опціонах. Не виключається можли-вість перегляду ціни (п.З ст. 691 ЦК). Ціна має бути еквівалентною вартості товару та враховувати інші чинники. З ціною можуть пов'язуватися негативні наслідки у випадках, якщо її встановлення свідчить про недобросовісну конкуренцію або якщо її розмір слугує підставою визнання правочину недійсним, вчиненого під збігом тяжких обставин, унаслідок обману, погрози тощо (ст. 230 - 233 ЦК). При оплаті товару (ст. 692 - 695 ЦК) допускаються різні варіанти, в тому числі кредит, роз-строчення платежу. Момент виникнення права власності за договором купівлі-продажу у ст. 334 ЦК визначений з особливостями, передбаченими в ст. 697 ЦК, у разі оплати товару з розстроченням платежу, коли право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин, якщо це встановлено договором.

 

Право власності на обмінювані товари, що передаються сторонами за договором міни, виникає у сторін одночасно після виконання кожною з них своїх зобов'язань щодо передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 715 ЦК).

 

Мають місце схожі з купівлею-продажем правовідносини, які, тим не менш, слід відрізняти. Це, наприклад, відносини, що виникають із представництва за довіреністю, особливо безвідкличною (ст. 244, ч.І ст. 249 ЦК). У побуті досить часто можна почути навіть такий вираз, як "продав за довіреністю", під чим розуміється видача довіреності, зокрема, на реалізацію транспортного засобу. Поглиблює таке змішання різних правових конструкцій і податкове законодавство, яким видача довіреності дорівнюється передачі права власності на майно, що передається довірителем іншій особі, якщо умови такої довіреності передбачають право цієї особи продати таке майно або відчужити його в інший спосіб, крім такої передачі між подружжям у межах спільної часткової або спільної сумісної власності (п. 1.2 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб"). Це суперечить цивільному законодавству, оскільки передача майна повіреному ще не свідчить про перехід права власності, адже повірений власником не став, а право на майно набуде третя особа, з якою укладатиметься договір.

 

Не є купівлею-продажем і передача об'єктів права державної власності в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об'єктів права комунальної власності в державну власність, що здійснюється на підставі Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", який визначає основні засади такої передачі і наголошується, що вона відбувається безо-платно або шляхом обміну майна. При цьому відсутній договір на його передачу, хоча сама процедура максимально наближена до договірної.

 

Договір дарування (гл. 55 ЦК) нині є не лише реальним, а може бути й консенсуальним (ч. З ст. 719 ЦК). Можливість встановлення в договорі обов'язку передати дарунок в майбутньому (ст. 723 ЦК) означає не лише те, що цей договір став консенсуальним, а й що він став двостороннім.

 

Частина 4 ст. 719 ЦК містить специфічні наслідки недодержання форми правочину дарування цінних рухомих речей: замість звичайно вживаних моделей цих наслідків, передбачених у ст. 218 ЦК, встановлюється правомірність передан- ня речі за усним договором дарування, якщо суд не встановить незаконності заволодіння нею обдаровуваним.

 

Щодо договору дарування законодавчо встановлені обмеження шляхом заборон та приписів про додержання певних правових механізмів. Це стосується дарування майна дітей (ч.2 ст. 720 ЦК) та майна підприємницьких товариств (ч. З ст. 720 ЦК). Стаття 721 ЦК встановлює обов'язки дарувальника, а ст. 725 ЦК - обов'язки обдаровуваного, що свідчить про певні обмеження права власності останнього. ЦК передбачає і додаткові підстави розірвання договору дарування (ст. 727 у порівнянні зі статтями 651, 652 ЦК).

 

Договір дарування можливо укладати через повіреного (ч. 4 ст. 720 ЦК). Момент виникнення права власності в обдарованого також має специфіку порівняно із загальним підходом, визначеним у ст. 334 ЦК. У частині 1 ст. 722 ЦК встановлюється, що право власності переходить з моменту прийняття дарунка обдаровуваним. Дарувальник може відмовитися від договору до вручення обдаровуваному речі, яка передана організації транспорту або іншій особі (ч. 2 ст. 722 ЦК), або якщо його майновий стан погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Зауважимо, що й обдаровуваний має право на відмову від прийняття дарунка (ч.2 ст.724 ЦК).

 

Стосовно договору дарування має місце специфіка припинення зобов'язання (ч. З ст. 723 ЦК у порівнянні зі ст. 608 ЦК), а також спеціальний строк позовної давності, який становить один рік (ст. 728 ЦК, на відміну від ст. 256 ЦК).

 

Видом дарування є пожертва (ст. 729 ЦК), для якої значущою є мета, досягнення якої пов'язується з безоплатним переданням майна набувачеві. Передача вкладів до статутного (складеного) капіталу господарських товариств не є даруванням, оскільки замість них учасник набуває корпоративних прав. Якщо ж учасник товариства виходить з товариства і не претендує на проведення з ним розрахунків, передбачених ст. 148 ЦК, це має дорівнюватися даруванню. Про таке ж свідчить і прощення боргу (ст. 605 ЦК). Податкове законодавство вживає також поняття безповоротної фінансової допомоги (п. 1.22 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств"), під чим розуміється передання набувачеві суми коштів не лише за договорами дарування, а й іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій).

 

Договір ренти (ст. 731 ЦК) відрізняється від купівлі- продажу і, зокрема, від найму-продажу (з чим найбільш схожий цей договір) насамперед тим, що вартість майна, яке переходить у власність набувача, безпосередньо не пов'язана з рентними платежами, які в сукупності можуть значно переви-щувати вартість майна. При ренті можливі два варіанти: 1) з оплатною передачею набувачеві майна у власність, коли крім його вартості ще й сплачуються рентні платежі; 2) з безоплатною передачею майна, яке не підлягає оплаті, тобто сплачуються лише рентні платежі. Утім їх розмір, на відміну від орендних або лізингових платежів, не пов'язаний із вартістю майна. Залежно від оплатності або безоплатності передачі майна при ренті мають застосовуватися, відповідно, загальні положення про купівлю-продаж або дарування (ст. 734 ЦК). Окремих норм про особливості переходу права власності на майно за цим договором не встановлено, отже, воно переходить при передачі речі або при нотаріальному посвідченні та державній реєстрації правочину (ст. 334 ЦК).

 

Довічне утримання (догляд) регулюється гл. 57 ЦК. Предмет цього договору становить не будь-яке майно, а лише те, що має значну цінність (ст. 744 ЦК). Договір довічного

 

утримання слід нотаріально посвідчити незалежно від його предмета (ст. 745 ЦК), а якщо у власність за цим договором передається нерухомість, він підлягає державній реєстрації.

 

Суб'єктний склад цього договору в порівнянні з договорами ренти та купівлі-продажу (ст. 746) має свої особливості. Відчужувачем може бути будь-яка особа, а не лише хвора чи стара, як то зазвичай буває в житті, а набувачем - лише фізична особа з повною дієздатністю або юридична особа. Іншими словами, власниками за цим договором можуть стати не всі особи. Момент виникнення права власності за договором догляду у набувача виникає за загальним правилом, встановленим у ст. 334 ЦК. Це право може бути відновлено й у відчужу- вача (ч. 1 ст. 756, ч. 2 ст. 757 ЦК), який набуває його з розірванням договору або у випадку смерті набувача, якщо ніхто не прийняв спадщину.

 

Набувач, який за договором догляду став власником майна, додатково обтяжується встановленням для нього законом певних обов'язків: забезпечити відчужувача житлом (ст. 750 ЦК), надавати йому матеріальне забезпечення та догляд (ч. З ст.749 ЦК), а також встановленням заборони відчуження його майна до смерті відчужувача (ст. 754 ЦК). Тобто на відміну від звичайного власника особа, яка набула у власність майно за договором догляду, певною мірою залишається зв'язаною цим договором, тому її право власності є обмеженим.

 

При регулюванні спадкового договору (ст. 1302 ЦК), на відміну від договору довічного утримання, законодавець не висуває ніяких вимог до предмета договору та сутності розпоряджень відчужувача. Предметом договору може бути охоплена вся спадкова маса або її частка, а розпорядження відчуження можуть стосуватися чого завгодно, в той час коли за договором довічного утримання набувач має нести витрати лише по догляду та утриманню відчужувача). Моментом виникнення права власності за цим договором є смерть відчужувача (сам цей юридичний факт по собі), що також відрізняє його від договору догляду.

 

87. Поняття спадкування. Суб’єкти спадкових правовідносин.

Спадкування - це перехід майнових прав та обов'язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування становить універсальну правонаступність, суттєвою осо­бливістю якої є одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які входять в склад майна правопопередника. Склад цих прав і обов'язків визначається на момент відкриття спадщини.

Існує два види спадкування:

- заповіт - спадкування за заповітом здійснюється відповідно до того розпорядження, що залишив спадкодавець на випадок своєї смерті;

- безпосередня вказівка закону - спадкування за законом має місце тоді, коли спадкодавець не побажав або не встиг виразити свою волю щодо долі свого майна, цивільних прав і обов'язків, що нале­жить йому. У цих випадках спадкове майно переходить до тих осіб, коло яких визначене в законі (спадкоємці за законом).

Об'єктом спадкового правонаступництва є спадщина. Спадщина - це майно, яке переходить в порядку спадкування. Вона складається із сукуп­ності майнових прав (активи спадщини) та обов'язків (пасиви спадщини) померлого громадянина, які, у відповідності з чинним законодавством, мо­жуть переходити в порядку спадкування до іншої особи. Спадщину ще на­зивають спадковим майном або спадковою масою.

Згідно з ст. 1219 ЦК України, до складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

- особисті немайнові права;

- право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях гро­мадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими до­кументами;

- право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я;

- права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

- права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України (у зв'язку з припиненням зобов'язання смертю фізичної особи).

Суб'єктами спадкових правовідносин є: спадкодавець та спадкоєм­ці. Спадкодавцем може виступати виключно фізична особа: як громадянин України, так й іноземець та особа без громадянства. Спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також діти померлого спадкодавця, зачаті за життя спадкодавця та народжені живими після відкриття спадщини. Юридичні особи та інші учасники цивільних від­носин (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні грома­ди, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права) можуть бути спад­коємцями лише за заповітом (ст. 1222 ЦК України).

 

88. Правові форми участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах.

Від імені держави як суб´єкта цивільних правовідносин виступають її органи. Найчастіше такими органами є Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів і Фонд державного майна України. Повноваження державних органів, які представля­ють державу у цивільних правовідносинах, закріплені у за­конодавстві України. Так, повноваження Кабінету Міністрів України закріплені у ст. 116 Конституції України. Крім того, відповідно до ч. З ст. 11 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року, емітентом казначей­ських зобов´язань України виступає держава в особі Мініс­терства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

Повноваження Міністерства фінансів визначені в Положен­ні про Міністерство фінансів України, затвердженому Указом Президента від 26 серпня 1999 року № 1081/99. Міністерство фі­нансів уповноважене розпоряджатись державними фінансами. Зокрема, воно приймає рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик.

Фонд державного майна здійснює функції по управлін­ню корпоративними правами держави. Його повноваження закріплені в Указі Президента України «Про зміни у струк­турі центральних органів виконавчої влади» від 15.12.1999 № 1573/99.

До останнього часу на Державне казначейство покладались функції управління коштами державного бюджету. Однак, від­повідно до Указу Президента України «Питання Міністерства фінансів України» від 20 квітня 2005 року № 676/2005 Держав­не казначейство України підлягає реорганізації шляхом його перетворення в урядовий орган державного управління у складі Міністерства фінансів України.

Варто зазначити, що повноваження вказаних вище органів визначені на рівні підзаконних актів. Натомість видається, що питання, пов´язані з діяльністю вищих виконавчих органів вла­ди, повинні закріплюватись на рівні закону. У зв´язку з цим, варто зауважити, що на розгляді у Верховній Раді України зна­ходяться законопроекти, спрямовані врегулювати діяльність згаданих органів.

Територіальна громада села, селища, міста є первинним суб´єктом місцевого самоврядування, основним носієм його фун­кцій і повноважень. Територіальні громади набувають і здій­снюють цивільні права та обов´язки через органи місцевого са­моврядування у межах їхньої компетенції, яка встановлюється законом. Вказані громади можуть представляти ради відповід­ного рівня (сільські, селищні, міські) та їх виконавчі комітети, а також сільський, селищний, міський голова (Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про цінні папери і фон­дову біржу» рішення про розміщення облігацій місцевих позик приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим або місь­ка рада відповідно до вимог, установлених бюджетним законо­давством. Таким чином, сільські і селищні ради не мають права випускати облігації.

Варто зазначити, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про органи самоорганізації населення» жителі села, селища, міста або їх частин для вирішення окремих питань місцевого значення можуть створювати органи самоорганізації населення. Такими органами є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні ко­мітети.

Вказані органи мають власні повноваження, які можуть роз­ширюватись за рахунок повноважень, які їм делегують відповід­ні сільські, селищні, міські, районні у місті (у разі її створення) ради. Органи самоорганізації населення можуть також вступати в цивільні правовідносини при виконанні своїх завдань, зокрема щодо задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних пос­луг (п. З ст. З Закону України «Про органи самоорганізації насе­лення»).

Автономна Республіка Крим також набуває і здійснює цивільні права та обов´язки через відповідні органи влади у ме­жах їхньої компетенції, встановленої законом.

Від імені Автономної Республіки Крим може діяти Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Зокрема, відповідно до ст. 9 Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» до її компетенції належить прийняття рішень щодо ви­пуску місцевих позик. Також, відповідно ч. 2 ст. 38 Конститу­ції Автономної Республіки Крим здійснювати цивільні права і обов´язки АРК може Рада міністрів АРК.

Варто зазначити, що відповідно до ст. 173 ЦК України у ви­падках, встановлених законом від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дору­ченнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування. Порядок вказаного пред­ставництва відповідно до вказаної норми повинен визначатися законом. Однак на даний момент не прийнято відповідних актів законодавства України.

Держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь у цивільних правовідносинах шляхом створення юри­дичних осіб. Вказані суб´єкти у випадках та в порядку, вста­новленому законодавством, можуть створювати юридичні особи публічного права (відповідно - державні і комунальні підприємства, навчальні заклади тощо). Крім того, вони мо­жуть створювати юридичні особи приватного права (підпри­ємницькі товариства тощо) чи брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом (ст. ст. 167-169 ЦК України).

Держава, АРК і територіальні громади приймають участь у різного роду цивільних правовідносинах. Зокрема, вказані суб´єкти вступають у відносини власності щодо майна, яке пе­ребуває відповідно у державній чи комунальній власності. Так, держава, АРК і територіальні громади виконують функції влас­ника щодо коштів відповідних бюджетів. Держава виступає суб´єктом речового права власності при набутті права власності на скарб, що є пам´яткою історії та культури.

Також державі, АРК і територіальним громадам належать особисті немайнові права, такі як право на інформацію, ділову репутацію та інші. Особливий статус у особистих немайнових від­носинах займає держава, яка має право на державну таємницю.

Держава, АРК і територіальні громади виступають також суб´єктами зобов´язальних відносин. Так, вони можуть вступа­ти у відносини по спадкуванню за заповітом, якщо визначені як спадкоємці. Крім того, відповідно до ст. 11 Закону України «Про заставу» сторонами договору застави можуть бути фізич­ні, юридичні особи та держава. Серед сторін вказаного договору територіальні громади і АРК не визначені, однак вони можуть вступати у заставні відносини, виходячи із того, що Автономна Республіка Крим і територіальні громади діють у цивільних від­носинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (ст. 168; 169 ЦК України).

Держава є суб´єктом зобов´язальних відносин щодо відшко­дування шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнан­ня, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самов­рядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незакон­ними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Як і інші суб´єкти цивільного права, держава, АРК і тери­торіальні громади відповідають за своїми зобов´язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст. 174; ст. 175 ЦК України). Вказані норми не передбачають відповідного правила про відповідальність АРК, однак із аналізу інших норм ЦК України випливає, що Автоном­на Республіка Крим також відповідає за своїми зобов´язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення. Такий висновок, зокрема, випливає зі ст. 176 ЦК України, яка визначає розмежування відповідаль­ності держави, АРК і територіальних громад.

Статтею 176 ЦК України встановлено особисту відповідаль­ність держави, Автономної Республіки Крим, територіальних

громад за своїми зобов´язаннями. Тобто, держава не відпові­дає за зобов´язаннями Автономної Республіки Крим і тери­торіальних громад; Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов´язаннями держави і територіальних громад, а тери­торіальна громада не відповідає за зобов´язаннями держави, Автономної Республіки Крим та інших територіальних громад.

Крім того, законом встановлене розмежування відповідаль­ності юридичних осіб, створених державою, АРК чи територіаль­ними громадами. Так, вказані юридичні особи не відповідають за зобов´язаннями відповідно держави, АРК чи територіальних громад. Натомість відповідальність за зобов´язаннями створе­них вказаними суб´єктами юридичних осіб наступає лише у ви­падках, встановлених законом.

Зокрема, відповідно до ч. 7 ст. 77 ГК України держава може нести відповідальність за діяльність казенних підприємств. Така відповідальність носить субсидіарний характер і наступає у ви­падку недостатності коштів у казенного підприємства.

 

89. Право на обов’язкову частку у спадщині.

Будь-який дієздатний громадянин може залишити за запові­том все своє майно або його частку (не виключаючи предметів до­машньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам, які як на­лежать, так і не належать до кола спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі, позбавити спадщини одного чи всіх спадкоємців, не зазначаючи підстави позбавлення спадщини. В цьому і полягає принцип свободи заповіту Водночас свобода запові­ту обмежується правилом щодо обов'язкової частки спадщини.

Обов 'язкові спадкоємці — це визначені законом особи, які неза­лежно від змісту заповіту завжди мають право отримати певну част­ку спадщини.

Відповідно до статті 1241 Цивільного кодексу України малоліт­ні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непра­цездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, неза­лежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений су­дом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодав­цем, а також інших обставин, які мають істотне знамення.

До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість ре­чей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість запові­дального відказу встановленого на корнем, особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

 

90. Поняття права інтелектуальної власності і основні його інститути.

Право інтелектуальної власності — це сукупність правових норм, які регулюють правові відносини, пов'язані із встановленням правомочностей конкретних осіб на строкове чи безстрокове володін­ня, користування і розпорядження нематеріальними об'єктами, які виражені в об'єктивній формі. Право інтелектуальної власності — окремий інститут цивільного права, норми якого знайшли своє за­кріплення у книзі 4 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 418 Цивільного кодексу України право ін­телектуальної власності — це право особи на результат інтелекту­альної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом:

— право інтелектуальної власності становлять особисті немайно-ві права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелекту­альної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелекту­альної власності визначається цим Кодексом та іншим законом;

— право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Об'єкти права інтелектуальної власності':

— літературні та художні твори;

— комп'ютерні програми;

— компіляції даних (бази даних);

— виконання;

— фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мов­лення;

— наукові відкриття;

— винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

— компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

— раціоналізаторські пропозиції;

— сорти рослин, породи тварин;

— комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (зна­ки для товарів і послуг), географічні зазначення;

— комерційні таємниці.

Суб'єкти права інтелектуальної власності є: творець (твор­ці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цьо­го Кодексу, іншого закону чи договору.

Права інтелектуальної власності поділяються на:

і. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, ви­нахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелек­туальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації твор­ця об'єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об'єкта права інтелектуальної власності. У випадках, пе­редбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам. Особисті немайнові пра­ва інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелек­туальної власності, вони не можуть відчужуватися (передаватися) за винятками, встановленими законом. Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, якщо інше не встановлено законом.

2. Майновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на використання об'єкт права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інте­лектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використан­ню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені за­коном.

Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в май­нових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реаліза­ції майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав. Майнові права інтелектуальної власнос­ті можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.

Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором, вони можуть бути припинені достроково у випадках, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі. Умови пе­реданий майнових прав інтелектуальної власності можуть бути ви­значені договором, який укладається відповідно до цього Кодексу та іншого закону.