Суть антикризового управління

Термін "антикризове корпоративне управління" насамперед сто­сується господарських товариств корпоративного типу, проте може застосовуватись для підприємств усіх форм власності — держав­них, колективних та приватних. Антикризове управління розгля­дається незалежно від величини підприємств та галузевої належ­ності, оскільки для такого управління є загальні базові чинники, які можна застосовувати в усіх випадках.

Відмінності антикризового управління для державних підпри­ємств і для корпоративних структур є, але не настільки суттєві. Вони полягають у можливостях державного інвестування для пер­ших і більш оперативного прийняття ними радикальних рішень. Слід погодитися, що, наприклад, зміни керівництва через розпоряд­ження вищого органу управління в державному секторі можуть бути здійснені швидше, ніж очікування рішень загальних зборів в акціонерних товариствах. З одного боку, недосконалість регуля­торної бази досить часто робить прийняття рішень у корпоратив­них структурах досить громіздким, оскільки не зовсім структуровані відносини ради акціонерного товариства, його правління та загальних зборів. З другого боку, відносна (порівняно з державним сектором) втрата прямого управління призводить до превалюван­ня особистих інтересів менеджерів у корпораціях над інтересами усієї фірми, що часто стримує вихід з кризового стану таких під­приємств.

Система антикризового управління відрізняється від загального менеджменту, оскільки вводиться в дію тоді, коли підприємство пере­буває в передкризовому або кризовому стані. На сьогодні теоретичні розробки і нормативні документи не дають чіткого визначення тер­міну "кризовий стан", тому слід навести основні характеристики, згідно з якими підприємство належить до таких, де потрібно вжива­ти антикризових заходів.

Підприємство створюється залежно від інтересів його власників і функціонує відповідно до їх цілей. Тому діяльність підприємства має враховувати внутрішні стимули та зобов'язання (перед власни­ком, акціонером, найманими працівниками). Водночас підприємство взаємодіє із зовнішнім середовищем (партнерами, контрагентами, фіскальною та фінансово-кредитною системою) і має виконувати перед ними зобов'язання і вимагати відповідного виконання зобов'я­зань іншої сторони перед ним. Тому для визначення кризового ста­ну важливим моментом є аналіз співвідношення зобов'язань підприємства щодо інших суб'єктів та їх зобов'язань щодо нього. В практиці такий аналіз починається з виявлення рівня задоволення зобов'язань підприємства.

Зобов'язання підприємства поділяють на дві великі групи — внутрішні та зовнішні.

Внутрішні зобов'язання виникають перед власниками (в кор­пораціях, наприклад, по виплаті дивідендів), найманими працівни­ками (по виплаті заробітної плати) та ін.

Зовнішні зобов'язання підприємства включають зобов'язання перед фіскальною системою (не сплачені в строк податки), фінан­сово-кредитною системою (неможливість погасити заборгованість перед банками або іншими фінансовими організаціями), зобов'я­зання перед контрагентами (по проплаті товарів і послуг, наданні послуг та поставках товарів тощо). Тому вихідним пунктом ана­лізу з метою встановлення необхідності проведення антикризових заходів є чітке визначення всіх зобов'язань підприємства — внутрішніх та зовнішніх та причин, які перешкоджають їх вико­нанню.

Причини, що перешкоджають підприємству виконувати свої зо­бов'язання, можуть бути також внутрішніми і зовнішніми.

До основних внутрішніх причин відносять насамперед недо­сконалий менеджмент, внаслідок чого підприємство зробило неефек­тивні довгострокові фінансові вкладення, що не привели до зростан­ня його доходу в передбачуваний період, а також, коли підприєм­ство обтяжене надмірними виробничими запасами, що не збільшу­ють обсягів виробництва і грошових надходжень, виробляє готову продукцію, що не реалізується, утримує непомірну для нього соці­ально-культурну сферу, утримує надмірну кількість персоналу тощо. В сучасних умовах до таких причин можна віднести неефективну маркетингову стратегію і тактику, коли між виробниками та спо­живачами спостерігається значна кількість посередницьких ланок, в яких осідає переважна частина виручки.

Зовнішні причини невиконання зобов'язань можуть бути досить різні, але серед них потрібно виділити такі. Так, можливі ситуації, коли ринок знижує загальний попит на продукцію підприємства, оскільки немає потреб, високі ціни, низька платоспроможність, з'я­вилися товари-субститути. Такі ситуації можуть виникнути при неповерненні платежів за відвантажену продукцію або послуги здійснені недобросовісними споживачами. У таких випадках підпри­ємство, не маючи виручки, об'єктивно не виконує свої зобов'язання перед іншими суб'єктами його економічних зв'язків і діяльності. Можуть виникати ситуації різких змін податкової політики, запро­вадження підвищених митних тарифів, прямих заборон на експорт або імпорт продукції, що також призводить до неможливості підпри­ємством виконати зобов'язання.

Зобов'язання підприємства мають досить чітко визначені термі­ни виконання, перевищення таких термінів призводить до застосу­вання штрафних санкцій і набуття підприємством репутації ненадій­ного партнера, що поглиблює загальну недовіру до нього контра­гентів і навіть власного персоналу. Невиконання підприємством своїх зобов'язань свідчить про два основні моменти:

1) або менеджмент підприємства є недобросовісним і вважає мож­ливим їх не виконувати (практика діяльності українських підпри­ємств свідчить про масові випадки маніпулювання виручкою при байдужості до оплати праці робітників або, навпаки, здійснюється насамперед оплата праці, а після цього залишки проплачуються контрагентам);

2) або підприємство дійсно не має змоги виконувати свої зобов'я­зання. У першому випадку підприємство повинно мати можливість виконати свої зобов'язання за рахунок високоліквідних активів і продовжувати виробничу діяльність, тоді кризовий стан підприєм­ства не проявляється і неможливість виконати зобов'язання може бути відносною та тимчасовою. У другому випадку наявна криза і потрібно вводити антикризове управління як єдиний засіб продов­жити діяльність підприємства в прийнятних для власників та су­спільства формах.

Слід розрізняти антикризове управління й антикризове регулю­вання. Антикризове управління являє собою сукупність форм і методів реалізації ряду пов'язаних заходів, які мають загальну ло­гіку, проте розробляються і здійснюються для окремих конкретних підприємств. При цьому таке управління має розроблятись на рівні окремих підприємств у рамках чинних законодавчих та норматив­них документів. Антикризове регулювання здійснюється на рівні державних органів і передбачає формування законодавчо-норматив­ної бази, а також здійснення антикризових процедур державними органами загальної та спеціальної компетенції (наприклад, Агент­ством з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій України).

Антикризове управління здійснюється на двох стадіях: до банк­рутства підприємства і на стадії банкрутства.

Антикризове управління має включати систему заходів, які ма­ють подібні риси до загального управління підприємства, але вод­ночас мають певні відмінності. Оскільки кризовий стан проявляєть­ся поступово, фахівці таких підприємств намагаються осмислити і розробити якісь заходи для поліпшення стану підприємства. Як показує практика, такі заходи не завжди можуть бути адекватними і реально здійсненими, оскільки фахівці на підприємствах зай­няті переважно поточною роботою, іноді не вистачає необхідних знань, іноді поліпшенню роботи заважають суто людські інтереси, оскільки особисті вигоди можна мати і в умовах кризового стану. Бажано, щоб систему антикризового управління здійснювали ок­ремо виділені фахівці, а ще краще — фахівці з антикризового управління. При цьому зацікавлені в оздоровленні діяльності підприємства особи повинні стежити за дотриманням прав таких фахівців, а також щоб їх інтереси збігалися з інтересами місцевого менеджменту.

Систему антикризового управління майже кожний господарник вбачає в зміні податкової політики, яка формується на макроекономічному рівні, але це лише одна із причин неефективності роботи підприємства. Таких причин багато, і вони полягають насамперед у неспроможності менеджменту діяти в ринкових умовах господарю­вання, оцінювати коливання ринкової кон'юнктури, оптимізувати витрати виробництва тощо.