Патологія теплової регуляції

Патологія теплового обміну може проявлятися зменшенням або збільшенням теплоутворення та виникненням складного патологічного процесу - гарячки.

Гарячка - загальна реакція організму на дію шкідливого, частіше, інфекційного агента, що проявляється порушенням теплорегуляції і спричиняє підвищення температури тіла. Це одна із

форм прояву хвороби. Вона є загальною захисною реакцією організму, спрямованою проти більшості хвороботворних факторів, що діють на нього. Основними причинами гарячки вважають проникнення в організм хвороботворної мікрофлори, всмоктування токсинів і продуктів розпаду тканин.

Гарячка мас три стадії: підвищення температури, власне гарячка й зниження температури. Під кінець відбувається різкий спад температури - криза або повільний - лізис. Під час гарячки посилюється робота серця і легень. Крім того, помітний розлад процесів травлення - послаблення перистальтики та зниження інтенсивності всмоктування й секреції.

Продуктивність тварин під час гарячки знижується, вони стають кволими, швидко втомлюються. Сеча в початковій стадії гарячки водяниста, без осаду, а потім густішає і в ній з'являється білок. Молоко швидко скисає, має неприємний запах і смак; з'являється сухість слизових оболонок; під час тривалої гарячки виникають дегенеративні зміни в печінці, нирках, серці тощо.

Порушення терморегуляції спостерігається при перегріванні й переохолодженні організму, тобто проявляється у вигляді гіпертермії та гіпотермії.

Гіпертермія може виникнути внаслідок дії на організм високої температури навколишнього середовища або гальмування тепловіддачі. Тепло в організмі утворюється під час окислювально-відновних процесів, джерелом його є жири і вуглеводи, що надходять із кормом або витрачаються із запасів тіла тварини. Терморегуляція здійснюється нервовою системою, хімічним і фізичним шляхами. У ній беруть участь також залози внутрішньої секреції (щитовидна, надниркова та гіпофіз).

Одним із проявів гіпертермії є тепловий удар - посилене теплоутворення й сповільнена тепловіддача, - що призводить до виникнення гіпертермії та набряку мозку, мозкових оболонок, крововиливів, розладу серцево-судинної й дихальної систем. Тривале переподразнення нервових центрів переходить у їх виснаження і може закінчитися смертю внаслідок паралічу центра дихання та руху судин. При місцевій дії надмірно високої температури виникають опіки, і якщо вони становлять одну третину поверхні тіла, настає смерть.

При гіпотермії відбувається посилена віддача тепла в навколишнє середовище, організм переохолоджується, температура тіла знижується, що може призвести до смерті. Місцева дія холоду на окремі частини тіла тварини спричиняє обморожування.

Простуда - порівняно легке переохолодження тіла, яке знижує опірність організму проти різних захворювань.

Місцеві розлади кровообігу

Анемія (ішемія) - місцеве недокрів'я, викликане недостатнім припливом артеріальної крові. Вона може бути короткочасною (гострою), тривалою (хронічною). Гостра анемія виникає під час стискання артеріальних судин, їх спазм, а також внаслідок дії судинозвужувальних речовин та рефлекторних факторів і послабленій діяльності серця. Цей вид ішемії супроводжується побліднінням органа, зниженням його температури, а на розрізі -- знекровленням. Гостра ішемія місцевого характеру після усунення не призводить до патологічних змін. Але, якщо вона розвивається в головному мозку або міокарді, то зумовлює тяжкі розлади в їхній роботі, а іноді спричиняє навіть смерть. Хронічна анемія виникає від недостатнього функціонального навантаження органа, нервових розладів тощо.

Гіперемія - переповнення судин кров'ю, що пов'язано з посиленим припливом її по артеріальних судинах або сповільненим відтоком по венах, у зв'язку з чим розрізняють артеріальну і венозну гіперемію. Артеріальна або активна гіперемія супроводжується переповненням судин артеріальною кров'ю внаслідок посиленого її припливу при нормальному відтоці; настає під час дії тепла, масажів, електричного подразнення. Ознаками її є інтенсивне почервоніння, підвищена місцева температура, легкий набряк. Венозна або пасивна, застійна гіперемія виникає внаслідок переповнення венозних судин кров'ю при сповільненому її відтоці. Гостра венозна гіперемія характеризується синюшно-червоним забарвленням органа, а хронічна - іржаво-червоним і супроводжується кисневим голодуванням, розвитком водянок та атрофією органів.

Кровотеча - витікання крові із судин. Зовнішня кровотеча, коли кров витікає назовні, внутрішня - витікання крові в будь-яку внутрішню порожнину. Кровотеча виникає внаслідок розриву судин, їх травмування, збільшення проникності стінок останніх. Розрізняють артеріальну, венозну, капілярну і змішану кровотечі. Наслідки їх залежать від місця виникнення, швидкості витікання крові та загальної її втрати.

Тромбоз - прижиттєве утворення кров'яних згустків усередині кровоносних судин. Тромби виникають у місцях розриву судин, під час їх травм, спошльненої течії крові й зміни її складу. За кольором

тромби бувають червоні, білі та змішані залежно від кількості в них еритроцитів і лейкоцитів. Розрізняють тромби закупорювальні та пристінкові. Вони порушують живлення органів кров'ю и можуть призвести до розладів в організмі та смерті.

Тромби, як стороннє тіло в організмі, розсмоктуються клітинно-ферментативним шляхом. Дрібні пристінкові тромби розпадаються й змиваються течією крові, а ендотеліальний покрив інтими судин відновлюється. Великі тромби судин і серця розсмоктуються й руйнуються тільки зверху, а основа їх, що прилягає до судинної стінки та ендокарда, серцевих клапанів, здебільшого організується, проростає сполучною тканиною, можуть відкладатися солі кальцію {петрифікація) чи утворюватися судинні ходи, щілини.

Емболія - закупорка судин частинками (емболами), які потрапляють зовні або утворюються в організмі (частинки тромбів). Емболи внутрішнього походження - це шматочки тромбів, пухлин, краплини жиру, а зовнішнього - бульбашки повітря, личинки паразитів тощо. Емболія великих кровоносних судин викликає омертвіння супутніх органів, закупорка невеликих кровоносних судин усередині органа призводить до виникнення інфарктів, що особливо небезпечно в серці (міокарді).

Інфаркт - змертвіння ділянки органа внаслідок тривалого спазму, емболії або тромбозу артерії, яка постачає його кров'ю. Дрібна змертвіла ділянка органа розсмоктується під дією клітинних ферментів за участю макрофагів. Обширні інфаркти піддаються організації, старі рубцюються.

Інсульт — гострий, що раптово виникає, розлад мозкового кровообігу. Інсульт проявляється стійкими функціональний порушеннями центральної нервової системи, ураженнями мозку. Розрізняють гомографічний, ішемічний і венозний інсульти.

Геліографічний інсульт виникає при розриві мозкових судин, дифузному крововиливі внаслідок діапедезу еритроцитів та вазомоторних порушень, які викликають спазм судин із наступним порушенням проникності стінок судин. Ішемічному передують тромбоз чи емболія судин мозку з утворенням церебрального інфаркту, ушкодженням спинного мозку при патологічних змінах в аорті. Венозний інсульт розвивається внаслідок тромбозу синусів чи запалення вен мозку.

Набряк - нагромадження рідини або транссудату в тканині. Під час розладів процесів лімфоутворення та лімфовідтоку відбувається посилене просочування з кровоносних судин рідкої частини крові, у

тканинах збирається транссудат або рідина, що викликає збільшення об'єму органа чи частини тіла.

За походженням набряки поділяють на застійні, ниркові, пейроппічні, кахектичні й токсичні. Тривалий набряк спричиняє атрофію, дистрофію, некроз уражених органів. Він супроводжується припухлістю та тістуватою консистенцією тканин. За перебігом набряки розрізняють гострі й хронічні. Набряк легень і головного мозку часто викликає смерть.

Водянка - нагромадження транссудату в будь-якій замкненій порожнині тіла. Кількість транссудату в черевній порожнині коней та великої рогатої худоби може досягати 50-100 л. Водянка викликає розширення порожнини, тиск рідини на органи призводить до порушення їх живлення і функції.

Патологія тканинного обміну

Гіпобіотичні процеси. Атрофія - зменшення об'єму тканини чи органа та ослаблення їхньої функції. Розрізняють кілька видів атрофії:

• фізіологічна - належить до нормальних явищ і характеризується ослабленням функції і зменшенням об'єму окремих органів протягом життєвих циклів, наприклад, атрофія молочної залози в період запуску, матки в післяродовий період;

• стареча - процес поступового погіршення всіх функцій організму, ослаблення і гальмування обміну речовин;

• функціональна - спостерігається під час ослаблення чи повного припинення функцій органа або тканини. Може настати під час паралічу від порушення нервової трофіки, недостатнього кровопостачання органів і тканин та ослаблення обміну речовин у них;

• атрофія внаслідок тиску зумовлена механічним стисканням
органа чи тканини стороннім тілом, пухлиною, кістковим виступом
тощо;

• атрофія внаслідок порушення функції залоз внутрішньої секреції настає під час розладу дії гіпофізу, щитовидної, паращитовидної залоз тощо;

• кахексія - атрофія, що охоплює весь організм і супроводжується різким виснаженням, зниженням фізіологічного тонусу, розвивається під час виснажливих інфекцій (туберкульоз, інфекційна анемія коней), хронічних отруєнь речовинами (ртуть, свинець тощо), при цьому зникає підшкірний жир, шкіра стає сухою.

Дистрофія або якісна атрофія, характеризується зміною розкладу елементів тканин внаслідок порушення в них обміну речовин. Вона є місцевим процесом, який розвивається в окремих органах. При дистрофії відбуваються процеси: надлишкове відкла­дення в тканинах жиру, вапна, пігментів, білкових структур, що витісняють із клітин інші елементи; надмірне перетворення одних елементів в інші (глікогену в жир і навпаки).

Дистрофії або переродження, бувають білкові, жирові, вуглеводні, мінеральні тощо.

Некроз - змертвіння тканин у живому організмі. Розрізняють фізіологічні і патологічні змертвіння.

Фізіологічний некроз - прижиттєве відмирання клітин, що супроводжується зміною їх новоутвореними клітинами, наприклад, відмирання формених елементів крові, епітелію слизових оболонок.

Патологічний некроз - змертвіння клітин під дією шкідливих факторів. Розрізняють некрози прямі й непрямі. Прямі виникають під час безпосередньої дії на тканини фізичних, хімічних і біологічних факторів (опіки, обмороження, дія кислот, лугів тощо). Непрямі некрози спостерігаються внаслідок дії некротичних факторів на інші органи й системи. Так, при бешисі свиней на шкірі утворюються некротичні ділянки під дією токсинів збудника, які спочатку нагромаджуються в крові, а потім заносяться в підшкірну клітковину.

За зовнішніми ознаками некрози поділяють на сухі, вологі та гангрену. Сухіш некроз розвивається в кістках, м'язах, тобто тканинах, бідних на вологу. При цьому, тканини сухі, твердої консистенції, сіро-жовтого кольору. Вологий некроз характеризується розм'якшенням або розрідженням змертвілої тканини, що набуває вигляду рідкої або дрібнозернистої маси. Виникає в тканинах, багатих на вологу (мозок, плоди). Гангрена - це некроз тканин і органів із наступними змінами їх під дією навколишнього середовища (гнильних мікроорганізмів).

Гіпербіотнчні процесії

Гіпертрофія - збільшення об'єму тканини чи органа за рахунок зростання розміру клітин або їхньої кількості. Розрізняють гіпертрофію фізіологічну і патологічну. Фізіологічна розвивається в результаті посилення функції органа та його живлення, наприклад, збільшення маси мускулів під час тренування спортивних коней. Патологічна - збільшення об'єму органів або тканин при дії незвичних чи дуже сильних факторів. Розрізняють робочу -

збільшення органа внаслідок надмірного і функціонального навантаження під дією шкідливого фактора, гормональну - збільшення органа внаслідок зміни функції залоз внутрішньої секреції тощо.

Гіпертрофію поділяють на справжню і несправжню. Справжня - це пропорційне збільшення об'єму або кількості всіх тканинних елементів, з яких складається орган. Вона проявляється збільшенням об'єму органа, інтенсивним забарвленням, збереженням звичайної форми та посилення його функції, а несправжня - розростанням об'єму органа за рахунок сполучної тканини або жирової тканини. При цьому, орган збільшується, а паренхіматозні клітини зменшуються, через що він стає твердим, блідим, змінюється його форма, погіршується функція.

Регенерація - відновлення втрачених частин організму розмноженням чи ростом клітин. Фізіологічна регенерація відбувається в організмі протягом усього життя тварини (регенерація шкіри, постійне утворення клітин крові). Патологічна регенерація -заміщення тканинних елементів, утрачених під дією шкідливих факторів. Вона виникає після пошкодження й руйнування тканин. На місці загиблої тканини із здорової починається ріст клітин, що заповнюють утворений дефект. Регенерація буває повною, коли дефект заповнюється такою ж тканиною, і неповною, коли зникла тканина заповнюється сполучною.

Здатність до регенерації являє собою реакцію пристосування організму та його органів, що виробилися в процесі еволюційного розвитку. Регенерація залежить від віку тварин (у молодих ці процеси відбуваються швидше, ніж у старих) і від диференціації тканини, тобто чим вища диференціація, тим слабше вона регенерує. Найкраще відновлюється сполучна тканина, погано - нервова, м'язова, залозиста.

Трансплантація - пересадження будь-якої живої ділянки тканини (чи органа) з одного місця на інше з метою приживлення. Розрізняють трансплантацію аутопластичну - пересадження тканин з одного місця на інше в одного індивідума; гомопластичну -пересадження тканин від однієї тварини іншій у межах одного виду (зародок корови-донора - корові-реципієнту) та гетеропластичну -пересадження тканини від тварини одного виду тварині іншого.

Успіх трансплантації залежить від її виду, а також від віку тварини, характеру тканин, місця пересадки, величини шматка, стерильності тощо. Найкраще приживлюються тканини під час аутотрансгшантації, найгірше - під час гетеротрансплантації.

Пухлини - патологічне розростання тканини (новоутворення) з атиповою будовою, особливостями біохімічного складу, обміну речовин і характерним, безмежним некоординованим ростом. Залежно від ступеня атипії розрізняють пухлини доброякісні й злоякісні.

Доброякісні пухлини ростуть без метастазів, не проростають у тканини, а розсовують їх, ростуть повільно, не дають рецидивів, не викликають інтоксикації та виснаження організму. Шкідливість їх залежить від місця локалізації (мозок чи кістка). Частіше, це такі пухлини: папілома, ліпома, остеома, фіброма тощо. Доброякісні пухлини можуть перетворюватися в злоякісні, а зворотного перетворення не помічено.

Злоякісні пухлини характеризуються інфільтруючим швидким ростом, можуть давати рецидиви і метастази, руйнують клітини здорової тканини, проростають у суміжні тканини й орган. До цих пухлин належать саркома, карцинома (рак), міобластома, ендотеліоми.

Саркома (від гр. саркос - м'ясо і ома пухлина) - злоякісна пухлина, що переходить із незрілих елементів сполучної тканини. Залежно від характеру сполучної тканини її називають фібросаркомою, остеосаркомою, хондросаркомою, лімфосаркомою. Ці пухлини характеризуюгься чітко вираженою злоякісністю, швидким інфільтрувальним ростом, ранніми метастазами. Прогноз -несприятливий.

Рак (від гр. кінос - рак і ома - пухлина). Злоякісна пухлина епітеліальної тканини. Складається з паренхіми і строми; відноситься до органоїдних пухлин. Строма складається з волокнистої сполучної тканини з наявністю кровоносних та лімфатичних судин і являє собою вузли різних розмірів із неправильними контурами.

Буває плоскоепітеліальний, розвивається на шкірі та інших органах, вистелених плоским епітелієм і залозистий - розвивається з клітин циліндричного епітелію, залоз або слизових оболонок. Залежно від співвідношення строми і паренхіми розрізняють мозковик, скир і простий рак.

• Мозковик на розрізі нагадує тканину мозку, має слабо­розвинену строму, м'яку консистенцію. Для цієї форми раку
характерна дуже виражена злоякісність (швидкий перебіг, ранні метастази).

• Скир (від гр. скірос - твердий) являє собою розлитий або
вузлуватий, щільний, горбистий інфільтрат з добре розвиненою стромою. На розрізі сухий, волокнистий. Менш злоякісний.

• Простий рак характеризується рівномірним розвитком паренхіми і строми. Може зустрічатися у формі судинного, пігментного і слизового раку.

Ендотеліома - пухлина кровоносних і лімфатичних судин. Це круглі щільні вузлики різного кольору - від темно-червоного до блідо-сірого. Найчастіше пухлини локалізуються в шкірі, але можуть бути в селезінці, статевому члені, кістках, глотці матці тощо.

На рак хворіють усі домашні тварини. У великої рогатої худоби частіше уражуються органи зору, матка; у коней - статевий член; у собак - молочна залоза, статеві органи.

Діагноз. За клінічними ознаками, біопсія і гістологічне дослідження. Лікування полягає в якомога ранньому видаленні пухлин у межах здорових тканин і регіональних лімфовузлів.

Назва пухлини походить від найменування тканини, з якої вона складається, і закінчення,,-ома".

Причинами виникнення пухлин можуть бути хімічні (канцерогени з ноліциклічних вуглеводів, естрогени), фізичні (рентгенівські промені, ультрафіолетова радіація, радіоактивні ізотопи), біологічні фактори (віруси) тощо.

Пухлини виникають в усіх видів тварин, найчастіше реєструють їх у собак і коней, очевидно, тому, що вони доживають до старості.

Наука, що вивчає проблеми новоутворень (пухлин), називається онкологією.

Запалення

Запалення - це захисна місцева реакція організму на дію патологічних факторів. Характеризується поєднанням таких трьох патологічних процесів, як ураження тканин (альтерація), зміна в судинах (ексудація) і розмноження клітинних елементів (проліферація).

Це один із найпоширеніших в організмі патологічних процесів. Причини запалення різноманітні, можуть бути внутрішніми (подагра -порушення сольового обміну) і зовнішніми: фізичними (травма, опік, обмороження, поранення), хімічними (кислоти, луги, отруйні речовини), біологічними (бактерії, віруси, гельмінти тощо).

Зовнішніми ознаками запалення є почервоніння, припухлість, підвищення місцевої температури, болючість, порушення функції органа.

Запалення розвивається по стадіях. Стадія альтерації характери­зується некрозом тканин і дистрофічними явищами. Стадія ексудації починається з гіперемії, яка переходить в ексудацію, тобто випоті-вання із судин плазми крові, а іноді й вихід через стінку судин формениих елементів крові. Запальний випіт називається ексудатом. Стадія проліферації супроводжується розмноженням клітин. Причи­ною цього вважають наявність великої кількості поживних речовин і біологічних стимуляторів, що утворилися внаслідок розпаду клітин та ексудативних процесів. Проліферація клітинних елементів виникає із самого початку запалення, але значення її на різних етапах запального процесу неоднакове. У початковій фазі клітини, які розмножуються, виконують захисну роль, створюють бар'єр між вогнищем запалення і неураженою тканиною на заключному етапі проліферативні процеси інколи призводять до розвитку таких патологічних явищ, як спайки, зрощення, звуження органів. В інших випадках клітини, розмножую­чись, інкапсулюють вогнище запалення, що є джерелом регенерації.

Перебіг запального процесу може бути гостріш та хронічним. Гостре запалення характеризується швидким перебігом - до 14 днів із перевагою альтернативних і ексудивних змін, а хронічне —• тривалим перебігом (місяці, інколи роки) із переважанням атрофічних та проліферативних змін. Іноді виділяють форму підгострого запалення.

Тривалість запалення залежить від ліквідації причини, інтенсивності розсмоктування змертвілих тканинних елементів і ексудату та регенерації ураженої ділянки.

Результатом запалення може бути повне відновлення тканин запального вогнища, що спостерігається під час гострих форм запалення й на незначних ділянках тканин і неповне, під час якого в ділянці ураження розвивається волокниста сполучна тканина з утворенням спайок, зрощень, звужень, явищами атрофії органів і втратою ними функцій.

Виходячи з трьох взаємопов'язаних між собою явищ -альтерації, ексудації та проліферації, - розрізняють запалення:

• альтернативне, що характеризується переважанням
дегенеративно-некротичних змін при менш виражених ексудативних і
проліферативних явищах;

• ексудативне - при якому через стінку судин витікає рідина
разом із клітинами крові (ексудат); залежно від характеру ексудату
воно може бути;

• серозним - з утворенням серозного ексудату (прозора, злегка
мутнувата рідина, іноді з домішками крові);

 

• катаральне - розвивається тільки на слизових оболонках з
утворенням рідкого ексудату (найбільш поширене);

• фіброзне - характеризується наявністю густого випоту
(фібрину), що виходить із плазми крові; є дві форми фіброзного
запалення: крупозне - поверхневе і дифтеритне - глибоке;

• гнійне - із наявністю в ексудаті великої кількості змінених
лейкоцитів; залежно від локалізації ексудату розрізняють абсцес,
флегмону й емпієму (збирання гною в порожнинах);

• геморагічне - нагромадженням ексудату з переважанням у
ньому червоних кров'яних тілець, це найтяжче запалення;

• гнильне (гангренозне) - запалення, ускладнене гнильними
мікробами;

• проліферативпе - запалення супроводжується сильним
розростанням клітинних елементів із самого початку процесу, може
бути дифузним (розлитим) або грануломатозним (вогнищевим).

Запитання і завдання для самоконтролю

І.Що таке хвороба?

2.Назвіть причини хвороби?

З.Що таке патогенез?

4.У чому суть атрофії та дистрофії?

5.Як класифікують пухлини?

6.Що таке запалення?

7.Які знаєте стадії розвитку запалення?

3.2. Основні лікарські речовини, їх вплив на організм тварин Лікарські речовини і препарати

Ліками і лікарською речовиною називають спеціальний препарат, призначений для лікування та профілактики хвороб. Лікарські препарати виготовляють із сировини мінерального, рослинного і тваринного походження. Деякі препарати одержують синтетичним способом.

Як ліки, використовують нешкідливі або отруйні речовини. Межу між отруйними речовинами і ліками важко помітити, а часто її і встановити неможливо.

Наука, яка вивчає лікарські засоби та їх дію на живий організм із метою застосування для лікування хворих і профілактики

захворювань - називається фармакологією (гр. фармакон — ліки, отрута, лагос - наука).

Основним завданням фармакології с вивчення біохімічного і фізіологічного механізму дії лікарських засобів на організм здорових (фармакодинаміка) та хворих {фармакотерапія) тварин, а також збудників інфекційних і паразитарних захворювань.

Видатним представником індійської медицини був Сушрута, якому належить крилатий і справедливий на усі віки вислів про те, що у руках неука ліки є отрутою.

Отрутами називаються речовини рослинного, тваринного походження, які потрапляючи в організм, спричинюють патологічний процес, що нерідко закінчується смертю. За певних умов ліки можуть стати отрутою.

Наприклад, звичайна кухонна сіль, спожита у великій кількості, може бути причиною тяжкого отруєння, іноді з летальним кінцем. У той же час, найсильніші отрути, такі як стрихнін, карбохолін, атропін, миш'як (лікування зубного болю) тощо в малих дозах виявляють сприятливу, лікувальну дію і дають найкращий лікувальний ефект.

У медицині, зокрема в спорті, категорично Заборонено застосовувати стимулюючі лікарські засоби, які об'єднують в одну групу - допінгових. Коли організм, чи окремий орган знаходиться в збудженому стані, використання збуджуючих засобів призводить до перезбудження, яке в кінцевому результаті є негативним. Подібний ефект настає також при введенні в організм великих доз збуджуючих речовин.

Наприклад, оптимальні терапевтичні дози кофеїну стимулюють функцію центральної нервової системи та серця від початку дії до закінчення. Передозування ж призводить до короткочасного сильного збудження, що змінюється тривалим пригніченням. У деяких випадках це може бути причиною загибелі.

Важко переоцінити практичне значення стимулюючих засобів. Наприклад. Під час фізіологічної перевтоми, кофеїн в оптимальних дозах, через центральну нервову систему відновлює дихання, поліпшує серцево-судинну діяльність, стимулює обмінні процеси в міокарді та скелетних м'язах і тим самим усуває втому й відновлює працездатність.

Аналогічно діють анальгетики під час наркозу. Воші відновлюють штучно пригнічену функцію центральної нервової системи, у результаті чого відновлюється свідомість, дихання, серцева діяльність, чутливість і скорочувальна здатність скелетних м'язів.

Явище наркозу поступово зникає. Завдяки такій дії анальгетики є функціональними антидогами під час передозування наркотичних засобів та отруєння пестицидами, що діють переважно пригнічувально на центральну нервову систему.

Результат застосування лікарських речовин залежить від її природи і реактивності організму.

Кількість речовини, здатної викликати відновний (лікувальний) ефект в організмі, називається лікарською дозою. Доза, що викликає ознаки отруєння, називається токсичною, а кількість речовини, здатної викликати отруєння із смертельним кінцем, називається смертельною або летальною дозою.

Ідеї та праці грецького лікаря Гіппократа (466-377 pp. до н.е.) покладено в основу розвитку медицини на багато століть, за що він і одержав звання „Батько медицини".

Римський лікар Клавдій Гален (131-201 pp. н.е.) вперше запропонував метод одержання ліків із рослин шляхом очищення їх від баластних речовин. У зв'язку з цим, у його честь лікарські форми рослинного походження після відповідної фармацевтичної обробки одержали назву галенових.

Видатний представник впровадження хімії в медицину був швейцарський хімік і лікар Парацельс (1493-1541), який вважав хімію основою знань лікаря. Парацельс вперше ввів поняття про дози і в дослідах на тваринах та людях розвинув вчення про різну дію лікарських речовин залежно від дози.