Загальні заходи щодо запобігання занесенню і поширенню заразних хвороб

Одне з основних місць у Законі України про ветеринарну медицину займають нротиепізоотичні заходи, спрямовані на запобігання інфекційним хворобам і ліквідацію їх. Із цією метою в нашій країні щорічно планується і здійснюється система загальних і специфічних заходів.

Охорону кордонів від занесення заразних хвороб виконують прикордонні контрольні ветеринарні пункти, які перевіряють можливість ввезення тварин, контролюють надходження тварин­ницької сировини і кормів. Якщо в країні, що межує з Україною, виникає небезпечна хвороба (чума великої рогатої худоби, африкан­ська чума свиней, ящур тощо), то з цією країною припиняється будь-який обмін тваринами і тваринницькою продукцією.

Приміщення тварин у межах країни також контролюється ветеринарною службою. Дозволяється перевозити будь-яким видом транспорту тільки здорових тварин із благополучних господарств, маючи ветеринарне свідоцтво встановленого зразка. На залізницях, у портах обладнують для тварин спеціальні вантажно-розвантажувальні майданчики. При підозрі на зараженість всю партію тварин, що перевозять, карантинують. На дезопромивних станціях очищають і дезінфікують вагони і судна, призначені для перевезень тварин. Гонити худобу можна по певних трасах, дорогах, не допускаючи, контакту з іншими тваринами.

Щоб запобігти занесенню й поширенню інфекційних хвороб, встановлюється ветеринарний нагляд за базарами, ярмарками, виставками та іншими пунктами зосередження тварин, які мають надходити лише з місцевостей, благополучних щодо заразних хвороб, що підтверджується ветеринарним свідоцтвом. Вибір місць зосередження тварин попередньо погоджують з ветеринарною і медичною службою.

М'ясомолочні і харчові контрольні станції здійснюють нагляд за торгівлею м'ясом, молоком та іншими продуктами тваринного походження. Па ринках, базарах дозволяється продавати тільки

 

продукцію від здорових тварин, яка походить із місцевості, благополучної щодо інфекційних хвороб.

Ветеринарний нагляд за роботою м'ясокомбінатів, боєнь і забійних пунктів передбачає забезпечення випуску доброякісної продукції, запобігання зараженню людей і недопущення можливості занесення інфекційних хвороб із цих підприємств. Якщо, під час клінічного огляду серед тварин запідозрюють якесь інфекційне захворювання, то про це відразу ж повідомляють ветеринарним органам тих місцевостей, звідки надійшли хворі тварини. Забороняється забивати тварин, в яких встановлено хвороби: сибірка, емкар, сказ, чума великої рогатої худоби, туляремія, злоякісний набряк, сап, ботулізм, ентеротоксемія і брадзот овець. Тварин з іншими інфекційними хворобами забивають на санітарній бойні.

Ветеринарний нагляд встановлюють також за складами, базарами заготівельних організацій, утильзаводами, вовнообробними підприємствами, шкірними заводами, щоб не допустити виникнення інфекційних захворювань і запобігти поширенню їх. Ветеринарні спеціалісти контролюють надходження сировини за свідоцтвами, оглядають її і при потребі проводять лабораторні дослідження (наприклад, ставлять реакцію преципітації на сибірку).

Ветерииарно-санітаршш резким промислових комплексів

Розміщення на обмеженій території великої кількості поголів'я сприяє виникненню й швидкому поширенню інфекції. Тому, ветеринарно-санітарний режим промислових комплексів передбачає, передусім, профілактику інфекційних хвороб. Для зменшення втрат від цих хвороб комплекс треба поповнювати власним племінним молодняком, який має однотипний імунобіологічний фон і характеризується підвищеною резистентністю до умов навколишнього середовища. Новонароджені тварини в перші дні життя мають перебувати на тих фермах, де утримувались їхні вагітні матері, в організмі яких встигають з'явитись антитіла до збудників, що циркулюють у господарстві. Якщо комплектування комплексу здійснюється з господарств-постачальників, то слід постійно здійснювати контроль епізоотичного стану цих господарств і знати, які збудники поширені в них. На основі цих даних розробляють схему вакцинації, яка входить у загальну схему профілактичних заходів.

Тварин, що надійшли в комплекс із господарств-постачальників, карантинують, проводять ретельний клінічний огляд, підозрілих

тварин щодо захворювання вибраковують. Строк карантину залежить від тривалості інкубаційного періоду або від часу, необхідного для проведення протиепізоотичних заходів.

З доведенням поголів'я до необхідної кількості комплекс переводять на замкнену систему відтворення.

Важливе протиепізоотичне значення мас принцип зонування: комплекс поділяють на внутрішню (виробничу) і зовнішню (постачальницьку) зони. Перехід тварин і людей з однієї зони до іншої не допускається. З інших заходів, передбачених законодавством, слід дотримуватися відповідних виробничо-організаційних, зокрема, своєчасно видаляти хворих тварин і трупи, проводити під час оздоровчого періоду очищення й дезінфекцію звільнених площ, вести цілеспрямовану боротьбу з гризунами й комахами, контролювати параметри мікроклімату, забезпечувати гігієну годівлі, вагітності, родів і вирощування молодняку.

Профілактичні заходи в тваринницьких господарствах здійснюють, щоб запобігти виникненню й поширенню інфекційних та інших хвороб, не допустити передачі захворювань від тварин людям, знизити втрати у тваринництві й підвищити його продуктивність, вирощувати здоровий молодняк. У системі профілактичних заходів на фермах звичайного типу важливе місце відводиться карантину. Усіх тварин, що заново надходять у господарство, утримують у карантині до ЗО днів. Протягом цього періоду систематично проводять клінічний огляд, вибірково міряють температуру тіла, проводять дослідження на туберкульоз, бруцельоз та інші захворювання. Тварин, що відстають у рості або виявляють ознаки захворювання, вибраковують і відправляють на забій. Територію навколо карантинних приміщень огороджують, забороняють вхід стороннім особам, не дозволяють обслуговуючому персоналу заходити на територію основної ферми.

Під час виникнення інфекційного захворювання організацію заходів щодо його ліквідації починають з епізоотичного обстеження, яке передбачає виявлення джерела інфекції, з'ясування шляхів занесення, передачі й поширення збудника, визначення меж епізоотичного вогнища і загрозливої зони, вивчення господарських зв'язків неблагополучного пункту з іншими господарствами, встановлення аналогічного захворювання в минулому, уточнення діагностичних досліджень, з'ясування широти охоплення поголів'я й ефективності заходів, що проводяться.

Господарство або населений пункт, в якому виявлено інфекційну хворобу, оголошують неблагополучним і залежно від

характеру захворювання вводять потрібні обмеження або накладають карантин. Перелік хвороб, під час яких накладається карантин, визначається Ветеринарним статутом. Карантин встановлюється на підставі рішення адміністрації району (міста). У разі виникнення особливо небезпечних хвороб визначають і загрозливу зону, до якої входять господарства, що межують із неблагополучным пунктом. Відповідно до вимог карантину забороняється введення в неблагополучні господарства і виведення з них тварин, вивезення продукції тваринництва і кормів, перегрупування тварин, проїзд транспорту через територію неблагополучного пункту. У деяких випадках закривають ярмарки, забороняють влаштовувати виставки. Вивішують застережні знаки й об'яви відносно об'їздів, встановлюють сторожові пости. Сірок карантину залежить від характеру інфекційного захворювання, його інкубаційного періоду, від тривалості мікробоиосійності тварин, що перехворіли, і в кожному випадку визначається окремою інструкцією. У результаті сибірки карантин знімають, наприклад, через 15 днів після останнього випадку загибелі тварин, віспи овець - через два місяці (термін, протягом якого вірус може зберігатися на шерсті тварин). Знімають карантин після проведення заключної дезінфекції і виконання інших ветеринарно-санітарних заходів.

У неблагополучних господарствах провадять ретельний клінічний огляд поголів'я, на підставі чого тварин поділяють на три групи: явно хворі; підозрілі щодо захворювання (мають невиразні клінічні ознаки або підвищену температуру); умовно здорові - тобто ті, які не мають клінічних ознак хвороби, але утримувались разом із хворими.

Успіх боротьби з інфекційним захворюванням залежить безпосередньо від того, наскільки швидко буде виявлено й знешкоджено джерело інфекції. У зв'язку з цим тварин першої і другої груп переводять в окремі ізолятори, де їх обслуговує спеціально виділений персонал. Хворих тварин лікують або ж забивають, якщо лікування їх економічно недоцільне чи у зв'язку з наявністю особливо небезпечних хвороб, які можуть передаватись не тільки тваринам, а й людям (сказ, сибірка, африканська чума свиней, чума великої рогатої худоби тощо). Якщо хворих тварин необхідно знищити, то забій їх проводять на скотомогильнику або утильзаводі.

Тварин другої групи додатково обстежують і залежно від результатів обстеження роблять висновок про дальше утримання їх, лікування або забій, який здійснюють у найближчій бойні або на

спеціально обладнаному забійному майданчику. М'ясо та іншу сировину від вимушено забитих тварин піддають ветеринарно-санітариій експертизі і залежно від її результатів і природи захворювання використовують після відповідної обробки або ж знищують.

Приміщення, обладнання, інвентар, вигульні двори після вида­лення тварин дезінфікують, залишки кормів і підстилки спалюють, гній складають для біотермічного знезараження, а при наявності особливо небезпечних хвороб - спалюють. Умовно здоровим і здоровим тваринам неблагополучного пункту і загрозливої зони роблять профілактичні щеплення вакциною. Хворих і підозрілих щодо захворювання обробляють вакциною після лікування. За щепленими тваринами встановлюють нагляд. У разі появи поствакцинальних ускладнень застосовують специфічну сироватку, антибіотики, прова­дять симптоматичне лікування.

Знищення й утилізація трупів

Залежно від характеру інфекційного захворювання трупи тварин спалюють, знешкоджують у біотермічних ямах або переробляють на утилізаційних заводах. Закопування трупів на скотомогильниках має істотний недолік, оскільки інфекція може поширюватись із ґрунтовими водами і розноситься хижими тваринами. У зв'язку з цим влаштовувати нові скотомогильники в Україні не дозволяється.

Для спалювання трунін попередньо викопують навхрест дві канави по 2,6 м завдовжки, 0,6 м завширшки і 0,5 м завглибшки. Труп кладуть на сирі колоди на перехресті канав, обкладають з боків і зверху дровами, накривають зверху бляхою, обливають гасом і запалюють. Цей метод надійно знешкоджує збудників і застосовується завжди для знищення трупів тварин, що загинули від особливо небезпечних захворювань. Проте, метод має і суттєвий недолік: на спалювання трупа великої тварини необхідно використати від одного до 2,5 м³ дров і близько 20 л гасу або нафти. Слід зауважити, що в спеціально обладнаних стаціонарних і пересувних печах можна використовувати також і інші види палива (вугілля, торф, мазут).

Біотермічні ями (ями Беккарі, пирятинські ями, чеські ями) призначені для знищення трупів тварин. Це споруди типу колодязя глибиною до 9 м округлої або квадратної форми (діаметр або сторона квадрата 3 м). Стіни ями обкладають деревом у зруб, цеглою або укріплюють залізобетонними поясами, отвір закривають двома лядами, 30-сантиметровий простір між якими взимку заповнюють теплоізоляційним матеріалом. Крізь ляду проходить вентиляційна труба перерізом 25x25 см. Навколо ями з нахилом від її стін влаштовують відмотки для стоку води; над ямою роблять навіс.

Після заповнення трунами ляду ями зачиняють на замок. Через 20 днів температура в ямі за рахунок термогенних мікробів підви­щується до 70°С, трупи повністю розкладаються і через 35-40 днів перетворюються на однорідний компост, який можна використати як добриво.

Утилізаційні заводи обладнують апаратами й установками для знезараження й переробки нехарчових відходів, конфіскатів і трупів тварин. Сировину завантажують у спеціальні котли-автоклави, куди дають воду або варять за допомогою пари і під тиском 5-6 атм протягом 4-5 год. Розварену м'ясо-кісткову масу висушують під вакуумом. Завдяки такій технології на різних етапах мають технічний жир, кісткове або м'ясо-кісткове борошно, яке використовується як цінна кормова добавка.