Сутність науки. Наукове дослідження

Наука – соціально-значима сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність.

Наука характеризується великою кількістю ознак. Дослідник О.О. Горєлов виділяє в ній такі ознаки:

ü універсальність – вона дає знання, істинні для всього універсуму;

ü фрагментарність – наука диференційована на окремі дисцип-ліни, вивчає фрагменти реальності, які описуються цими дисциплінами;

ü загальна значущість – її знання значущі для всіх людей;

ü неособленість – на її кінцеві результати не впливають інди-відуальні особливості учених;

ü систематичність – наука надає системної природи знанню, систематизує його;

ü незавершеність – зумовлена безкінечністю сущого як у ши-рину, так і в глибину, коли досягнення абсолютної істини неможливе;

ü спадкоємність – передбачає вічний процес співвіднесення нового знання зі старим;

ü критичність – виражається у тому, що наука завжди готова поставити під сумнів і переглянути свої навіть основоположні результати;

ü достовірність – потребує постійної перевірки знань, які становлять тіло науки;

ü позаморальність – саме знання не є ні моральним, ні амо-ральним; моральні оцінки стосуються лише діяльності дослідників або застосування результатів досліджень;

ü раціональність – наука будується на раціональних засадах, опирається на процедури мислення, закони логіки, закономірності функціонування і розвитку об’єктів;

ü чутливість – результати потребують емпіричної перевірки, сприйняття дослідником.

Щодо дати й місця народження науки виокремлюють п’ять різ-них поглядів:

- наука була завжди, оскільки вона органічно властива практичній і пізнавальній діяльності людини;

- наука зародилась у Стародавній Греції в V ст. до н. е., де вперше знання поєдналося з обґрунтуванням;

- наука виникла в Західній Європі в пізньому середньовіччі (ХІІ–ХІV ст.) разом з особливим інтересом до знання, здобутого дослід-ним шляхом, і до математики;

- наука починається з ХVІ–ХVІІ століть працями І. Кеплера, Х. Гюйгенса і особливо Г. Галілея та І. Ньютона, що розробили пер-шу теоретичну модель фізики мовою математики;

- наука розпочинає свій розвиток у першій третині ХІХ ст., коли дослідницька діяльність було поєднано з освітою.

 

Наука є багатокомпонентною (див. Рис.1.1).

 

 

Рис. 1.1. Багатокомпонентність науки

 

Вивчати науку – це значить вивчати вченого за роботою, вивчати технологію його діяльності по виробництву знань. Це й експериментальні засоби, необхідні для вивчення явищ, – прилади й установки, за допомогою яких ці явища фіксуються й відтворюються. Це методи, за допомогою яких виділяються й пізнаються предмети дослідження (фрагменти й аспекти об'єктивного світу, на які спря-моване наукове пізнання). Це люди, зайняті науковим дослідженням, написанням статей або монографій. Це установи й організації типу лабораторій, інститутів, академій, наукових журналів. Це системи знань, зафіксовані у вигляді текстів і книг, що заповнюють полички бібліотек. Це конференції, дискусії, захисти дисертацій, наукові експедиції.

Поняття «наука» включає в себе як діяльність по здобуванню нового знання, так і результат цієї діяльності – суму набутих на даний момент наукових знань. Наука не існує без знання, як автомобіле-будування не існує без автомобіля.

Як система знань наука охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки і дії, не лише закони й принципи вивчення обєктів, а й певні форми й способи усвідом-лення їх. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.

Наука – це не тільки діяльність окремої особистості – науковця. Оскільки діяльність завжди персоніфікована, то можна говорити про діяльність конкретної людини або групи людей, але наука виступає як надіндивідуальне, надособистісне явище. Це не просто діяльність Галілея, Менделєєва або Дарвіна. Звичайно, праці цих учених впли-нули на науку, але кожний із них працював у межах науки свого часу й підпорядковувався її вимогам і законам.

Наука ставить своєю кінцевою метою передбачати процес пере-творення предметів практичної діяльності (об'єкт у вихідному стані) у відповідні продукти (об'єкт у кінцевому стані). Це перетворення завжди визначене сутнісними зв'язками, законами зміни й розвитку об'єктів, і сама діяльність може бути успішною тільки тоді, коли вона узгоджується з цими законами. Тому основне завдання науки – виявити закони, відповідно до яких змінюються й розвиваються об'єкти.

Можна сказати, що мова йде про наукові традиції, у межах яких працює вчений. Силу цих традицій усвідомлюють і самі дослідники. От що пише відомий географ і ґрунтознавець Б.Б. Полинов, цитуючи уривки із щоденника одного іноземного вченого: «Що б я не взяв, будь то пробірка або скляна паличка, до чого б я не підійшов: авто-клаву або мікроскопу, – все це було колись кимсь придумано, і все це змушує мене робити певні рухи й приймати певне положення. І далі: «Ніхто не може мені дорікнути в некоректному використанні літературних джерел. Сама думка про плагіат викликає в мене відразу. І все-таки з моєї сторони не треба було особливої напруги, щоб переконатися, що в декількох десятках моїх робіт, що склали мені репутацію оригінального вченого й охоче цитуються моїми колегами й учнями, немає жодного факту й ні однієї думки, що не була б передбачена, підготовлена або так чи інакше провокована моїми вчителями, попередниками або дискусіями моїх сучасників». Сам Б.Б. Полинов підсумовує наведені записи в такий спосіб: «Усе, що писав автор щоденника, є не що інше, як дійсні реальні умови творчості багатьох десятків, сотень науковців усього світу. Мало того, це ті самі умови, які тільки й можуть гарантувати розвиток науки, тобто використання досвіду минулого й подальший ріст нескінченної кількості зародків усякого роду ідей, схованих іноді в давній давнині».

Отже, наука – це діяльність, що можлива тільки завдяки традиції або, точніше, безлічі традицій, у межах яких ця діяльність здійснюється.

Наука в людській діяльності виділяє тільки її предметну струк-туру й усе розглядає крізь призму цієї структури. Як цар Мидас із відомої древньої легенди – до чого б він не доторкався, усе перетво-рювалося в золото, – так і наука, до чого б вона не доторкнулася, – усе для неї предмет, що живе, функціонує й розвивається за об'єктив-ними законами.

Наука є поліфункціональною, зокрема вона виконує такі функції: евристичну (є засобом здійснення відкриттів, отримання принципово нового знання); пізнавальну (є засобом отримання знання – фіксації, описання, узагальнення фактів, побудови теорій, виділення законо-мірностей); пояснювальну (пояснює явища дійсності через виявлення законів, закономірностей та тенденцій); інструментальну (формує інструмент розуміння реальності); технологічну (здійснює технологічне втілення наукового знання); інституційну (є специфічним інститутом у суспільстві); культурологічну (є важливою підсистемою та елементом механізму культури); світоглядну (забезпечує формування наукового світогляд); експертно-оцінну (оцінює ті або інші проблеми, практичні й наукові проекти); управлінську (забезпечує реалізацію управління суспільством); комерційну (є засобом отримання комерційного прибутку від реалізації продукту науки); соціалізаторську (реалізує процеси освіти й соціалізації людей); практичну (підвищує ефективність діяльності людини).

Структурно, на думку Ю. Сурміна, наука як складне утворення, містить чотири підсистеми: соціальну, яка складається з учених, ко-лективів і норм; інформаційно-комунікативну, яка включає інформацію, форми і норми комунікації; методологічно-інструментальну, до якої входять методологія, методи та інструментарій наукових досліджень; гносеологічну або емпірико-теоретичну, до якої входять знання (факти, гіпотези і теорії) (див. Рис.1.2)

 

Рис. 1.2. Структура науки

 

Наука не може замінити собою всіх форм пізнання світу, усієї культури. І все, що випадає з її поля зору, компенсують інші форми духовного осягнення світу – мистецтво, релігія, моральність, філософія. Наука є способом встановлення та усвідомлення об’єктивної істини. Цим вона протистоїть релігії, містицизму, домислам.

Проте відомий австрійський філософ XX ст. Карл Поппер застерігає: «Я хотів провести різницю між наукою і псевдонаукою, прекрасно знаючи, що наука часто помиляється та що псевдонаука може випадково натрапити на істину».

Форми наукового знання

Основними формами наукового знання є факти, поняття, категорії, принципи чи аксіоми, закономірності й закони, теорії. Взаємозв’язок між ними відображено на рисунку 1.3.

 

 

Рис. 1.3. Взаємозв’язок форм наукового знання

 

1. Наукове пізнання розпочинається з накопичення фактів.

2. Факти систематизуються та узагальнюються у формі понять.

3. Найбільш широкі поняття називають категоріями (навчання, виховання, розвиток, формування, особистість)

4. Результатом систематизації та узагальнення емпіричного досвіду дослідника можуть бути сформульовані ним принципи чи аксіоми. Під принципом розуміють вихідне положення теорії, вчення, на ос-нові якого логічно виводяться інші твердження. Аксіома являє собою вихідне положення теорії, що лежить в основі доведення інших положень цієї теорії, у межах якої воно приймається без доведення.

5. Найбільш суттєві і стійкі зв’язки міх об’єктами природи, суспільства відображають наукові закономірності і закони. У формі закономірності фіксується зв'язок між якісними властивостями об’єк-тів дослідження. Законами передають співвідношення між кількісними значеннями величин, що характеризують об’єкти дослідження.

6. Закони й закономірності складають серцевину теорії, яка є основною структурною одиницею наукового знання, найвищою фор-мою узагальнення і систематизації фактів. У широкому розумінні, теорія – це особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, учень, уявлень про об’єктивну дійсність. У вузькому розумінні – форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві характеристики об’єктів. (Теорія матеріальної освіти – Спенсер, Теорія формальної освіти – Локк, Песталоцці, Кант, Гербарт).

Вимоги до теорії:

1. Логічна несуперечність.

2. Теорія має пояснювати всі факти певної сукупності без винят-ків. Якщо факт не пояснюється, то теорія доводить його належність до іншої системи знань.

3. Замкнутість, тобто в неї не можна ввести випадкові факти і положення.

4. Підпорядкованість принципу У. Оккама, що припускає міні-мальність початкової кількості ідей і понять.

5. Системність, тобто відображення системних характеристик наочної сфери теорії.

Наприклад:

Факти: Під час проведення заняття в ігровій формі студенти були активними, висловлювали та відстоювали свої погляди з визначеної проблеми, розв’язували практичні завдання.

Поняття: ігрові технології, розвивальне навчання, знання, умін-ня та навички, методи навчання, проблемні завдання, застосування отриманих знань на практиці та ін.

Категорії: освіта, навчання, виховання, розвиток, формування, мислення.

Принципи: наступності, доступності, свідомості й активності, індивідуалізації навчання, природовідповідності та ін.

Закономірності: спрямованість навчання на розв’язання завдань всебічного й гармонійного розвитку особистості студента; залежність процесу навчання від навчальних можливостей студентів та ін.

Теорія – формальної освіти

Наукове дослідження – особлива форма процесу пізнання, систематичне та цілеспрямоване вивчення об’єктів, у якому використовують засоби і методи науки, і яке завершується фор-мулюванням знання про досліджуваний об’єкт.

Із теоретичної точки зору наукові дослідження здійснюються з метою вивчення об’єктів, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що є запорукою її опанування та формування наукового світогляду людей.

Із практичної точки зору метою наукового дослідження є отри-мати результати, практичне використання яких призводить до підви-щення ефективності протікання процесу, що охоплює виокремлений в дослідженні об’єкт.

У свій час Нільс Бор висловив таку думку, що нова теорія, яка вносить переворот у колишню систему знань про світ, найчастіше починається з «божевільної ідеї». Але джерела цієї ідеї лежали в попередньому культурному перевороті.

Наукова школа являє собою неформальну творчу співдружність у межах наукового напряму висококваліфікованих дослідників, об’єд-наних спільністю підходів до розв’язання проблем, ідей і методів їх реалізації, стилю дослідної роботи тощо. До головних ознак наукової школи відносять: наявність наукового лідера, високу наукову квалі-фікацію дослідників, значущість одержаних ними результатів, оригі-нальність методик досліджень, спільність наукових поглядів.

Розвиток наукового напрямку може бути пов'язаний з ім'ям того або іншого великого вченого, але він зовсім не обов'язково при-пускає постійні особисті контакти людей, що працюють у межах цього напрямку. Інша справа – наукова школа. Тут ці контакти абсо-лютно необхідні, тому що величезну роль відіграє досвід, безпосередньо переданий на рівні зразків від учителя до учня, від одного члена співтовариства до іншого. Саме тому наукові школи мають, як прави-ло, певне географічне положення (Тернопільська школа хіміків, Київська математична школа).

Наукові дослідження умовно поділяють на фундаментальні та прикладні. Фундаментальні дослідження покликані розкрити сут-ність педагогічних явищ, знайти глибоко приховані засади педагогічної діяльності, дати її наукове обґрунтування. Серед фундаментальних розрізняють необмежені та цілеспрямовані дослідження. Прикладні дослідження охоплюють питання, безпосередньо пов’язані із практикою.

Найвідомішими і найбільш визнаними класифікаціями наук і наукових досліджень є їх розмежування за критеріями:

- об’єкта й предмета дослідження (механіка, фізика, хімія, біо-логія, географія та ін.);

- сфери дослідження (природничі, гуманітарні, суспільні, технічні);

- способу й методів отримання нового знання (теоретичні й емпіричні);

- зв’язків із предметною діяльністю (теоретичні, практичні).